Пошук шляхів і форм оновлення. Католицьке аджорнаменто

Християнство в цілому, як одна із світових релігій, стоїть нині перед альтернативою пошуків шляхів і форм оновлення. Однак виникає питання: чи закономірно говорити про релігійний модернізм і релігійний консерватизм? Модернізм і консерватизм - взаємопов'язані тенденції. Залежно від конкретних умов може переважати то одна, то друга. Можна сміливо констатувати, що модернізм посилився останнім часом у всіх християнських Церквах і об'єднаннях.

Під знаком оновлення католицизму відповідно до сучасної епохи відбувся II Ватиканський Собор (1962 - 1965 pp.), який санкціонував частковий перегляд католицького.культу, соціально-політичної доктрини й організаційних форм. Від багатьох елементів ортодоксальної традиції відмовляються православні церкви, що ведуть нині підготовку до Вселенського православного собору 2003 року, до попередньої програми якого включено багато питань, пов'язаних з модернізацією ідеології і культу. Дуже сильні позиції модернізму в протестантських Церквах і об'єднаннях, найбільш схильних до експериментування в галузі релігійної ідеології, зокрема, теології та церковної практики.

Помітні модерністські віяння і в сучасному ісламі, який шукає ефективних засобів релігійного впливу на мусульман в сучасному секуляризованому світі. Модернізує свої погляди, обрядовість й організаційну структуру буддизм. Посилюються позиції релігійного обновленства в іудаїзмі та інших релігіях. В католицьких теологічних колах широко дискутується питання про сотеріологічну цінність нехристиянських релігій; висувається і досить успішно обґрунтовується

¹ Іван Павло II. Апостольське послання "Tertio millenio advenieute" ("Наступаюче третє тисячоліття"). - Ватикан, 1994. - С. 36-62.

Розділ V. Релігія і сучасність

теорія "прихованої присутності таїнства Христа" в нехристиянських релігіях (індуїзмі, буддизмі, ісламі). Вчений-єзуїт Дж.Дупуїс обстоює точку зору, що в нехристиянських релігіях таємниця Боговтілення Христа і його спасаючого посланництва до певного часу є "анонімною". Він вважає, що віруючі нехристиянських релігій також беруть участь в християнському таїнстві, оскільки його присутність і діяння не обмежуються християнською спільнотою.¹ Дж.Дупуїс відкидає ортодоксальну доктрину, що нехристиянські релігії не можуть бути шляхом спасіння. Зрозуміло, така модерністська точка зору відразу ставить перед християнською теологією проблему визнання рівності всіх релігій. Крім того, вона відкриває широкі можливості не тільки для християнського, а й для нехристиянського екуменізму.

Об'єктом модернізації в наші дні стало насамперед віровчення - найбільш фундаментальна частина релігійного комплексу. Ті положення і догмати, які втратили актуальність і не сприймаються сучасними віруючими, замовчуються чи витлумачуються по-новому.

Віровчення викладається сучасною мовою з використанням понять і уявлень, які легше засвоюються людиною, яка мислить категоріями і поняттями сучасного науково-технічного і соціального прогресу. Так, скажімо, католицизм і протестантизм, давно відмовившись від буквального тлумачення Біблії, застосовують нині зокрема такі прийоми пояснення біблійних текстів: розмежування божественного і людського в Біблії; пропагування теорії прогресивного об'явлення; алегоризація та деміфологізація Святого Письма. Активно також застосовується метод герменевтики до інтерпретації біблійних текстів. Робляться спроби узгодити наукову картину світу з біблійною. Останнім часом від теологів можна почути визнання навіть дарвінівської теорії еволюції щодо походження і розвитку різних видів флори та фауни. Переосмислюються не лише окремі догмати, а й релігійно-моральні висновки з них. Однак при цьому незмінною залишається вихідна позиція богослов'я про божественне походження душі.

"Теологія помилок" в церкві. Останнім часом в лоні католицької церкви точаться дискусії щодо достовірності божественного авторитету влади Церкви. Переглядається концепція непомильності віронавчального авторитету Церкви. Все частіше в католицьких закладах під час теологічних студій і дискусій звучать заклики "до подальшої рефлексії над теологією правди в церкві". Творення "теології правди в Церкві" відбувається в контексті одночасного творення аргументованої "теології помилок в Церкві".

В результаті теологічних дискусій було виділено низку "помилок навчальної влади Церкви" і звинувачень на її адресу з таких питань: сягаюча в давноминулі століття, витокова спорідненість з маніхейством, збитковість вчення

¹ Див.: Jesus Christ a la rencontre des religions. - Paris, 1989. - P.127.

Тема 27. Християнство в контексті сучасності

Церкви про подружжя, тілесність, жіночість і чоловічість; крах започаткованої в XVI-XVII ст. євангелізації Китаю та Індії через негативне ставлення віронавчальної влади Церкви до інкультурації, євангелізації культури, звичаїв, традицій, ментальності народів цих країн; привласнення Церквою права судження про правомірність і правильність поглядів в природничих науках, найбільш трагічним наслідком чого була справа Галілео Галілея; інтегральна позиція церкви щодо сучасності, в результаті якої Церква, вбачаючи загрозу з боку лібералізму і соціалізму, протидіяла їм замість того, щоб конфронтацію вести з позицій Євангелія й історії; полювання в XVII ст. на відьом, яке, навіть за найскромнішими підрахунками призвело до загибелі ста тисяч осіб; неправомірні трактування влади церкви, перевищення нею службового призначення, що призводило до війн і людських жертв; теорія хрестових походів, масове вбивство людей задля повернення святих місць; недовірливе і навіть вороже ставлення до екуменізму протягом ста минулих років.

Сучасними реформаторами в католицизмі ставиться питання щодо ступенів довіри до авторитету Церкви в більш широкій площині: яке теологічне вчення Церкви можна вважати "безпомилковим", а яке "автентичним"? Це стосується насамперед авторитету єпископів і їх ролі у формуванні католицької теології. Загалом робиться висновок: "У житті Церкви ми найчастіше стикаємося з автентичною наукою, щодо якої немає впевненості, чи вільна вона від помилок. Це стосується поглядів єпископів, енциклік і повчань пап".¹

Розвиток аджорнаменто. Можливість вільної дискусії з питань, які становлять основу віровчення церкви, започатковано на її Ватиканському Соборі (1962-1965 pp.). Цей Собор, на якому відбувалася запекла дискусія між консерваторами і модерністами, взяв курс на аджорнаменто, тобто оновлення, осучаснення (італ. aggiornamento) Церкви.

Гасло аджорнаменто висунув Іван XXIII, вказуючи, зокрема, в енцикліці "Mater et magistra" - "Мати і наставниця" (1961 p.), що сучасна ситуація значно відрізняється від умов життя в минулому. З цього зроблено висновок: Церкві не можна зупинятися на формах і методах діяльності, які склалися протягом довгої її історії. Починаючи процес аджорнаменто, папа Іван ХХШ і його наступник папа Павло VI наштовхнулися на опір церковних консерваторів, які вважали, що реформи, скеровані на осучаснення і подолання кризи Церкви, по суті сприятимуть поглибленню цієї кризи і спричинять вибух критики в католицькому світі. З іншого боку, аджорнаменто ставилося під сумнів і найбільш послідовними та радикальними церковними реформаторами. Останні вважали, що реформи II Ватиканського Собору зовсім недостатні, половинчаті, що Собор був надто компромісним.¹

Нинішній папа Іван Павло II ставиться до ідеї аджорнаменто з великою

¹ Znak. - Krakow, 1996. - №8. - S.129.

Розділ V. Релігія і сучасність

стриманістю. Незважаючи на те, що він вніс в теорію і практику сучасної католицької церкви нові позитивні елементи, однак понтифік все ж вважає, що радикальне осучаснення церковних інститутів не потрібне і навіть шкідливе.

Соборні отці усвідомлювали, що людство чекає від Церкви нового послання. На це вони відповіли конституцією (схема XIII "Про Церкву в сучасному світі"), центральними для якої стали питання соціального вчення. Насамперед в ній знаходимо нетрадиційне для Церкви поняття "єдності віруючих як Божого народу і світу". Це було виявом відкритості до світу, примиренням зі світом. Такий підхід викликав жвавий інтерес, серед віруючих і Церква прийняла тезу про поступове зрівнювання і остаточну ліквідацію соціальної та економічної нерівності на грунті правильної інтерпретації розвитку - поза протиставленням капіталізму і соціалізму. Вводилося нове поняття подвійного виміру і значення розвитку: з одного боку, розвиток розглядають як задоволення потреб матеріального порядку, а з другого - інтелектуального, морального, духовного і релігійного. Такий підхід має на меті подолання традиційних протиріч між виробником і споживачем, а також дискримінації, що зневажала людську гідність.

Соборна конституція висловилася за гуманістичне розуміння розвитку суспільства. Церква засвідчила чуйність до нерівності й несправедливості, зокрема щодо проблем так званого "третього світу". З боку Церкви посилюється вимога персоналістського об'єднувального "виправлення" економіки, щоб домінували потреби та інтереси людини як кінцева мета, центральний об'єкт і головний чинник розвитку. Віронавчальна влада Церкви вперше так урочисто, широко і однозначно висловилася про суто світські аспекти християнського життя.

Відтоді поняття "розвитку" постійно домінує в соціальному вченні Церкви, все більше поглиблюючись в папських енцикліках. У "Populorum progressio" -"Прогрес народів" (1967 р.) висовується поняття розвитку у значенні переходу від знедоленого, убогого життя до більш гуманних умов, які забезпечуються знаннями, надбаннями культури, повагою до людської гідності, визнанням вищих цінностей і Бога. У "Laborem exzercens" - "Займаючись працею" (1981 р.) знаходимо "центральний ключ" вирішення соціального питання - людську працю. Базуючись на цьому "фундаментальному вимірі людського існування", автор енцикліки розглядає всі інші аспекти суспільно-економічного життя, включаючи технологічний та культурний. Енцикліка "Турбота про соціальну дійсність" (1987 р.) засвідчила, що папа Іван Павло П обстоює думку про те, що соціальний прогрес не може обмежуватися лише збільшенням благ і послуг, тобто тим, що є у володінні, а повинен водночас сприяти повноті "буття" людини. Спосіб подолання перешкод до розвитку віронавчальна влада Церкви вбачає у суспільній солідарності, яка протистоїть боротьбі класів і насильству, утверджує цивілізацію любові, єдності всіх людей і народів. Підсумком в

Тема 27. Християнство в контексті сучасності

утвердженні поняття "розвитку" стала енцикліка "Centesimus annus" - "Століття" (1991 р.), в якій Іван Павло II висуває вимогу "олюднити" економіку, створити суспільство вільної пращі, підприємництва і співучасті, соціальної економіки, зорієнтованої на загальне благо. Понтифік обстоює тут тезу, що "капітал не абсолютний" і вимагає "колективної відповідальності" за стимулювання розвитку.

Таким чином, аджорнаменто, як гасло II Ватиканського Собору, започаткувало широку програму динамізації соціального вчення католицької Церкви, наближення Церкви до сучасного світу шляхом модернізації ідейного арсеналу, культу, структури, осучаснення теології, пом'якшення доктрин, які різко протиставляли католицизм іншим християнським віровизнанням. Але одночасно аджорнаменто, як того й побоювалися навіть деякі реформатори, викликало вибух критики в католицькому світі, якого ще ніколи раніше не було в Церкві. Сучасні постмодерністи в лоні католицької Церкви вважають, що поза католицькою Церквою і взагалі поза християнством інші нехристиянські релігії (індуїзм, буддизм, іслам) теж мають "позитивне значення в Божому плані спасіння", і що християнство не може претендувати на "абсолютний і універсальний характер своєї науки".¹ Навіть припускається, що послідовники інших релігій в якийсь "неусвідомлений" спосіб "зустрічаються з об'явленням Христа і завдяки цьому досягають спасіння". Цей "універсальний екуменізм" схвалюється насамперед частиною вчених-теологів в колах католицької інтелігенції і навіть окремими представниками ієрархії.