Концепція синтезу науки і релігії в сучасному богослов'ї

Утвердження релігійної картини світу було і залишається одним із найважливіших завдань теології. Головним з них є погодження вчення про Бога як абсолютну причину всього існуючого зі змінами наукових уявлень про світ і людину. Релігійному світогляду притаманне: визнання творення світу (креаціонізм); доцільності і цілеспрямованості явищ реальності, початком і завершенням яких є Бог (телеологія); уявлення про направляючу силу і Божественне управління світом (провіденціалізм). Теологія прагне пояснити з релігійних позицій реально існуючу упорядкованість, закономірність і всезагальний зв'язок явищ.

Релігійному світогляду притаманне також специфічне витлумачення питання про місце і роль людини в світі, яке виражене в концепції антропоцентризму. Людина оголошується центром Всесвіту, вінцем Божественного творіння, образом і подобою Бога. В богослов'ї' традиційно проголошувалося перевага віри над розумом. Водночас характерним було й намагання примирити віру і розум, щоб використати розум для подальшого обґрунтування релігії.

Незаперечність успіхів науки стимулювали богослов'я переглянути ставлення до розуму. Теологічна концепція істини покликана служити піднесенню віри над розумом і релігії над наукою. Висловлювання теологів про істину суперечливі: з одного боку, захищається традиційна теза про те, що істина

Cobb J. God and the World. - Ph., 1967. - P.71-80.

Тема 27. Християнство в контексті сучасності

- це Бог як втілення абсолютного знання; з іншого, - намагаючись примирити науку і релігію, теологи розвивають концепцію множинності істин, кожна з яких може використовуватися тільки у визначеній сфері буття. У відповідності з цим поділом цариною релігії вважається світ надприродний, потойбічний, а також вся сфера духовного життя. Що ж до науки, то вона обмежується проблемами природознавства без права на вирішення світоглядних питань.

Богословське сприйняття досягнень науки. Накопичення конкретних позитивних знань про живу і неживу природу спочатку не порушувало релігійної картини світу. Інколи навіть духовні особи брали участь в дослідженні природи, вважаючи, що отримані результати відкриють з більшою очевидністю для людини могутність Бога-творця. Коли ж дослідження природи набрало системного характеру і поклало початок природознавству в сучасному його розумінні, накопичені факти підготували узагальнення, які призвели до конфлікту науки з релігійним світоглядом. Першу вибоїну в традиційній релігійній картині світу зробила в середині XVI ст. теорія М.Коперника. Геліоцентрична система, обґрунтована ним, підривала тогочасні богословські уявлення про Землю як нерухомий центр Всесвіту. Вона підкріпила ідею існування інших світів, подібних до Сонячної системи, ідею безкінечності Всесвіту.

Ця ідея, як відомо, викликала супротив католицької Церкви спровокувала репресії проти ряду вчених, які підтримували й розвивали наукові уявлення, пов'язані з "коперніківською революцією" в природознавстві. Нині католицька Церква визнала свою помилку і реабілітувала жертви своїх переслідувань. В Апостольському Посланні "Tertio millennio adveniente" ("Наближаючись до Третього Тисячоліття") звертається увага на "болісне явище" в історії християнства - "захист правди методами нетолеранції і насильства". Йдеться про те, що в історії Церкви було багато випадків, коли під прикриттям "захисту незаперечних істин" затискалася точка зору інших або силоміць їх усували від дискусії.

Протягом останніх століть, особливо в XIX і XX, не раз виникали конфлікти між релігією і наукою. Але, як згодом з'ясовувалося, такі конфлікти можна уладнати визнанням компетентності і самоцінності результатів наукових досліджень, а також домовленістю про невтручання науки в сферу релігійних світоглядних пріоритетів. В такий спосіб наявний конфлікт між наукою і релігією вдавалося розумно долати. Так, накопичений до початку XIX ст. матеріал спостережень живої природи сприяв висуненню ідеї про мінливість і розвиток видів тварин і рослин. Перші такі ідеї, висловлені ЖЛамарком (1744-1829 pp.), захисники релігійних поглядів на світ стали відкидати за допомогою "теорії катастроф" Х.Кюв'є (1769-1832 pp.), яка допускала багаторазовість повторення на Землі, з волі Бога, катастроф масштабу біблійного всесвітнього потопу.

Спочатку теорія Ч.Дарвіна також була сприйнята як підрив ідеї

Розділ V. Релігія і сучасність

божественної доцільності живої природи, оскільки підводила до висновку про природне виникнення життя на Землі. Сьогодні еволюційна теорія по суті визнається Церквою, але водночас акцентується увага на спрямовуючій волі Бога в цьому процесі.

Уже на початку XX ст. модерністське богослов'я почало трактувати біблійні дні творення як епохи, які тривали мільйони, а то навіть і мільярди років. Це повинно було усунути розбіжність між наукою і Біблією у питаннях про термін існування Всесвіту. Це нововведення було поступово сприйняте більшістю теологів. Так алегорично почала трактуватися вся біблійна картина світотворення. Зрештою, висувається концепція, згідно якої створення світу Богом не завершилося за шість днів, або періодів, а продовжується і до сьогодні як перетворююча діяльність людини, але вже в інших формах.

Сучасні богослови, узгоджуючи релігійну картину світу з сучасними; науковими відкриттями в астрономії й астрофізиці та інших науках, готові припустити, що Бог безпосередньо творить лише первинну матерію. Процес же формування конкретних об'єктів відбувається без прямої участі Бога, а є наслідком перетворень матерії за встановленими ним законами. Однак в поворотних моментах світової історії (виникнення життя, людини і її свідомості) теологи вважають за необхідне визнати безпосередню участь Бога. Чергування природних процесів з актами творчого втручання Бога створює картину прогресивних змін у світі, яку наука називає еволюцією або розвитком.

Звертаючись до проблем співвідношення науки і релігії богослови різних конфесій зауважують, що багатьом здається, нібито розвиток науки і техніки свідчить про повну зрілість розуму, його самодостатність у пошуках істини. Від цього атмосфера нашого часу пронизана духом секуляризму. Якщо при цьому релігійній вірі й відводиться ще якесь місце, то лише десь в глибині душі, а з повсякденного духовного життя вона всіляко виключається. Захоплення досягненнями науки і техніки, відзначають теологи, набуває особливої сили у тих, хто схиляється до раціоналізму і вірить у здатність нашого розуму проникати в найпотаємніші сфери світу.

Проте відомо, що ліва півкуля мозку забезпечує переважно раціональне (логічне) мислення, а права - образне (позалогічне) сприйняття. Для цілісного ж сприймання світу однаково важливе і те, і друге, і нехтування одним із них згубно як для особистості, так і для суспільства. Це перш за все емоційно-образне, а не логічне сприйняття навколишнього світу. Релігія, як і мистецтво, бере участь у створенні саме позалогічного знання про світ, яке не спирається на раціонально вибудувані мисленні конструкта, а виникає відразу і раптово.

Вищі сили сприймаються позалогічною частиною людської свідомості, а відтак не піддаються якійсь логічній перевірці. Тому наука питання їх існування вирішити не взмозі. В світлі цього зрозумілими є відомі слова Лапласа, що наука не потребує гіпотези про існування Бога. Неможливість логічного доказу буття

Тема 27. Християнство в контексті сучасності

Бога або ж спростування віри в Бога обґрунтував І.Кант. Він доводив, що основи релігійності лежать не там де наука і логіка, а там, де лежить позалогічне знання, зокрема моральність.

Людству потрібний цілісний світогляд, що ґрунтується не лише на науковій картині світу, а й позанауковому сприйнятті його. Лише сукупність наукової і "серцевої" картини дає повне відображення світу в свідомості людини. Саме воно може бути надійною основою її існування.

Сучасні богослови, зберігаючи віру, прагнуть поєднати досягнення науки і культури, закликають вірних прилучатися до всього, що є істинним. Протиставлення віри і знання, підкреслюють вони, це вигадка тих, хто бореться проти віри й Церкви. Своє покликання вони вбачають в тому, щоб у всіх тих точках, в яких постає дійсне або уявне розходження між наукою і релігією, показати, що правда останньої залишається непохитною. Християнські богослови при цьому нагадують, що знання знаходиться в постійному розвитку. На відміну від релігії, теорії і гіпотези науки змінюють одна одну. Те, що здавалося в науці незаперечним вчора, безслідно зникає сьогодні. Науці, зауважують вони, повинна бути надана повна свобода в побудові будь-яких гіпотез при з'ясуванні природи тих чи інших явищ. Тільки треба пам'ятати, що всі ці гіпотези можуть бути замінені іншими, як це не раз вже було. На відміну від цього основні положення християнського віровчення залишаються незмінними з того часу, як Господь Ісус Христос був на Землі. Християнське вчення про світ і людину спирається на вічні дані Одкровення і є предметом віри.

Історія природознавства свідчить про постійний вплив релігійних і філософських ідей на розвиток науки: наукова свідомість до XIX століття взагалі не відокремлювала себе від релігійних ідей. Якщо й траплялися випадки переслідування діячів науки з боку церковної влади, то ці колізії вимагають спеціального і конкретного дослідження. Вони були характерними тільки для Західної Європи. Конфлікт між релігією і наукою в цьому розумінні давно згас. Західне християнство давно визнало свої помилки в цьому. В наш час ніхто і ніде не ставить умову в ім'я християнства заперечувати право розуму і досвіду на вивчення природи. В.Ебней - президент астрономічного і фізичного товариств відзначав: "Я займаюсь науками і повинен сказати, що не тільки немає ворожнечі між Біблією і природознавством, але ми маємо справу якраз з зворотнім явищем. Наука говорить нам про закони в природі, а там, де є закони, повинен бути і законодавець - Бог".'

Розгортаючи дослідження відношення віри і розуму богослови акцентують увагу насамперед на тому, що християнство настільки високо цінить розум, що може бути назване "релігією розуму". При цьому вони посилаються на те, що Син Божий Ісус Христос йменується в Євангелії від Івана Логосом, а

Цит. за: Наука и религия. Сборник // Голос громадянина. - 1991. - № 42. - С. 5.

Розділ V. Релігія і сучасність

Логос означає і слово,і розум. Нічого нерозумного немає і не може бути в християнстві, наголошують богослови, хоч його істини й перевищують наш розум, будучи надрозумними, нерозумними. Людина має надто багато позараціонального знання, тобто знання, яке не позначене діянням нашого розуму і не залежить від нього, хоч водночас і є дійсним знанням. До нього відноситься все те, що підказує нам наше серце, наші почуття, наша інтуїція. Як відзначав В.Паскаль, "серце дає нам знання, про підґрунтя якого нічого не знає наш розум". В нашому житті цьому "знанню серця" (іноді й помилковому, як помилковими бувають і висновки нашого розуму) відводиться почасти виняткове місце. Ним ми керуємося значною мірою в складних життєвих ситуаціях. Коли ми прагнемо покластися в таких випадках лише на розум, то саме тоді відчуваємо й усвідомлюємо "короткозорість" нашого розуму, його обмеженість. А коли справа стосується того, що вище нашого земного буття, "по той його бік", то тут розум або просто мовчить, або ж підказує нам нерозумні речі.

Отже, ми повинні визнати факт роздвоєння пізнаванної сили в людині, визнати те, що поруч з розумом і його ідеями стоїть серце з його озоріннями, через яке нам може відкритися найглибша істина, навіть та, яку з часом підтверджують і самі вчені.

Обмеженість сили розуму не заважає визнавати реальність того, що є "над розумним", що не пізнається нашим розумом. В такій ситуації робота розуму доповнюється нашою вірою. Поєднання ж розуму й віри можливе саме тому, що і розум і віра насправді постають як виявлення одного і того ж стану людського духу - пошуку істини. "Істинна релігія й істинна наука повністю гармонізують одна одну", - зауважує Лорд Кельвин.¹

При вивченні природи дані досвіду і логічні побудови розуму можуть подеколи опинитися в протиріччі з тим, що дає нам християнська віра. Проте такі розходження не повинні нас бентежити, їх не слід замовчувати. Треба лише усвідомлювати те, що гіпотези, які створює наука, постійно змінюються. Ці зміни і хитання в наукових конструктах можуть бентежити нашу релігійну свідомість, подеколи суперечити їй, але це не має спричинювати якісь конфлікти між наукою і релігією.

Християнська віра аж ніяк не усуває вивчення природи, але вона визнає можливим діяння Бога в світі як в межах закону причинності, так і з порушенням його. Наука може і повинна шукати "природні" причини того, що здається загадковим або незбагненним, але вона не може відкидати можливості діяння Бога в світі. Християнство визнає право розуму, але визнає і його певну обмеженість. Воно відкидає лише абсолютну автономію розуму, установки, шо він стоїть вище віри. Віра, засвідчуючи існування надрозумних істин, цим самим веде до визнання межі розуму. Відтак духовність християнина має бути

Цит. за: Наука и религия. Сборник // Голос громадянина. - 1991. - № 42. - С. 5.

Тема 27. Християнство в контексті сучасності

зорієнтована на поєднання віри й знання, а не протиставлення їх. І це стосується не лише світу невидимого, а й видимого, який відкривається нам в досвіді. Г.Дж.Силей, професор геології, писав: "Науки - сестри релігії, в тому розумінні, що вони розкривають частину законів, які керують Всесвітом і життям людини. Таким чином, вони є сходинками, що ведуть до віри".

Не можна заперечувати все те, що наука дала для прогресу людства. Саме їй воно завдячує відносно обґрунтованим й логічно взаємопов'язаним знанням про світ. За останні 200 років саме завдяки науці і техніці людство пережило більше змін в своєму способі життя, ніж за тисячоліття до цього.

Проте наука і техніка не тільки допомагають нам вирішувати життєві проблеми, а й створюють нові труднощі: руйнують середовище нашого проживання, призводять до відчуження в міжособистісних відносинах, детермінують всезростаючий темп життя, породжують душевні і фізичні стреси. Відтак прогрес розширює не тільки можливості добра, але й можливості зла, які зокрема виявляються у можливості повного знищення життя на Землі. Природно, виникають питання про моральне застосування наукових і технічних відкриттів. Вони повинні бути спрямовані на гуманні людські цілі. І це знову підводить нас до вічного питання: що таке людина і для чого вона в цьому світі? Сучасні психологія і соціологія здатні усунути деякі труднощі в житті окремої людини і в житті суспільства, зробити її існування більш повноцінним і розумним, але можливості цих наук не дозволяють відповісти на питання про сенс людського життя. Без такої відповіді людина позбавлена свого, власне людського орієнтиру в житті. їй потрібна любов, надія, свідоме, розумне життя. А між тим вона бажає не тільки більше мати і знати, а й бути чимось більшим. Наш час особливо примушує нас ще більше замислитися в питаннях про початок і мету існування людини.

Визнаємо те, що на це питання впродовж тисячоліть відповідала саме релігія. І якими б різними залежно від конфесійного багатоманіття не були ці відповіді, в одному вони сходилися: людина для самої себе в своєму існуванні -це така проблема, яку сама вона вирішити не взмозі. І ось тут релігія дає людині осягнення і впевненість в тому, що саме вона, з усіма своїми проблемами знаходиться під владою якоїсь більш високої реальності, яку вона називає святинею або зоною божественного і до якої вона відноситься із страхом і тремтінням, хоч і з побожною довірою. Всі релігії твердять, що реальність надприродного є нескінченно більшою, ніж дійсність видимого світу і самої людини. І світ, і людина дійсні лише внаслідок своєї причетності до цієї всеохоплюючої реальності святого і божественного. І донині релігії дають багатьом мільйонам людей сенс, основу і мету їх життя.

Таким чином, оскільки у вірі нам відкривається той же Бог, з яким ми зустрічаємося в наших роздумах про дійсність, то віра і знання не утворюють протилежності. Відтак віруюча людина не має підстав з підозрою відноситися до

Розділ V. Релігія і сучасність

наукового людського досвіду: вона може бути впевненою в тому, що її віра завжди знайде опору в знанні. Як підмітив Ф.Бекон: "Тільки мале знання віддаляє від Бога; велике знання - знову повертає до Нього".

Дійсно прагнення зрозуміти світ, не відводячи ніякого місця Богу у його існуванні, в прямій чи невиразній формі продовжує до сьогодні ще діяти в науці. Так, сучасні астрономічні гіпотези прагнуть вивести сучасний Всесвіт у всій його складності, виходячи при цьому з первинного газоподібного стану матерії. Але тоді постає питання, а звідки походить сама ця матерія? Якщо матерія вічна, то вона й абсолютна, тобто буття витікає з неї самої. В такому разі можна сказати* що вона "божественна". Якщо матерії не можна приписати те, що перетворює її в дещо Абсолютне, тоді залишається визнати, що над матерією є вища сила, яка й визначає життя матеріального буття.

Коли відомий хірург М.Пирогов подолав свій матеріалізм і рішуче відкинув думку, що від руху мертвих атомів могла виникнути вся природа у всьому різноманітті її форм, то він прийшов до думки, що основним фактом в природі є "світове життя" ("океан життя"). Пізніше вчений визнав, що і при такому розумінні природи не можна все ж зрозуміти її в її цілому із самої себе. При цьому М.Пирогов дійшов до визнання надсвітової Сили, Бога, тобто від натуралізму перейшов до супранатуралізму.

Характерною рисою теологічних концепцій є створення універсальних схем, в яких релігія і Церква виступають як унікальні надісторичні сили, здатні здійснити радикальне виправлення і спасіння світу, оновлення культури і моралі.

Увага до природничих наук з боку християнських конфесій має нині надто багатопланові вияви: це усні і друковані виступи відомих церковних ієрархів про взаємовідносини віри й розуму, і чисельні статті в богословських виданнях про вагу наукових досягнень, і проведення під егідою церкви різних ювілеїв, пов'язаних із знаменними датами з життя відомих природознавців і т.ін.

За останні роки католицькі і протестантські теологи видали сотні книг, брошур, опублікували багато статей в церковних і світських журналах, де досягнення природних наук витлумачуються в релігійному дусі.

Метою всього цього є формування в суспільній свідомості думки про можливість здолання сформованої багатостолітнім конфліктом віри і розуму історичної обмеженості в їх взаємовідносинах. Ставиться нині завдання вироблення конструктивних позицій про їх плідне світоглядне партнерство.