Церква і культура: "обновленські" спроби здолати розривДонедавна Церква і культура в конфесійному розумінні не могли бути рівнозначними і рівноправними величинами. В дихотомії церква-культура партнерство заперечувалося як однією, так і другою сторонами. Історично Тема 27. Християнство в контексті сучасності
Взагалі ж між культурою народною, а тим більше світською, і Церквою традиційно існувала прірва й протистояння. Православна Церква завжди воювала з народною, дохристиянською культурою. Не змігши здолати її впливу, вона змушена була погодитись на синкретичне співіснування з нею. Протестантизм від самого початку свого існування, особливо в Новому Світі, виявив себе як поєднання релігії і культури. З одного боку, антипросвітницький характер протестантизму проявився в засудженні театру, живопису, світської літератури, розваг як непродуктивної витрати часу і коштів (проте пізніше ці види діяльності були оправдані, коли вони ставали джерелами доходу). З другого боку, в протестантизмі виразились нові тенденції суспільного розвитку, які в подальшому відіграли важливу роль у формуванні американської нації. Ці тенденції пов'язані з формуванням культури праці в США. Нові сучасні релігійні течії (як християнські, так і не християнські) стоять поза культурою тих народів, серед яких вони намагаються здобувати неофітів. Католицька Церква лише на II Ватиканському Соборі сформувала нове розуміння культури. Це виявилося у чіткій соборній заяві про можливість різних підходів до культури як тих чинників, що допомагають людині вдосконалити й розкрити багатогранність її духовних і фізичних рис. Собор визнав сучасне, соціологічне і етнологічне, розуміння культури, а також можливість "плюралізму культур". У соборній конституції темі культури присвячено цілий розділ, квінтесенція якого полягає у тому, що Церква робить важливий крок до відкритості й гнучкості в розумінні культури. Сучасний антропологічний підхід Ватиканського Собору до культури виявляє щось цілком відмінне від класичного, елітарного її розуміння.1 Отже, йдеться про те, що Церква, принаймні у двох важливих аспектах, зуміла віднайти в культурі об'єднуючий чинник. Це виявляється, по-перше, у визнанні того, що культура охоплює найширший рівень художнього та Poupard Paul. The Church and Culture: challenge and confrontation.- St. Louis, 1994.- P. 5. Розділ V. Релігія і сучасність інтелектуального зростання і, по-друге, у прийнятті церквою прошарків; повсякденної культури, "нових форм життя", зокрема "масової культури, з якої постають нові спроби мислення, дії" і суспільного зв'язку. Згідно з цим новим соборним поглядом на культуру, вона є "особливим горизонтом, якого людина досягає, усвідомлено чи неусвідомлено, ототожнюючи себе з певною людською спільнотою", і який пропонує людині своє уявлення про минуле і бачення майбутнього".1 Отже, представники католицизму, принаймні його чолові репрезентанти в галузі культури, недвозначно дають зрозуміти, що Церква не може існувати поза культурою, що вона визнає цінність і розмаїтість культур та стоїть на позиції плюралізму культур й, що найголовніше, дотримується принципу національного самовираження в культурі. Про це заявлено і самим понтифіком. Виступаючи у Ризькому університеті під час візиту до Латвії, папа Іван Павло II визначив культуру як "усе те, що формує людську особу і спільноту, в якій вона живе".2 В енцикліці "Centesimus annus" (1991 p.) понтифік визнав, що різні культури по-різному сприймають питання про сенс особистого буття, що культура є "питанням контексту", "переплетінням зовнішніх впливів". Саме завдяки цим її властивостям вона є "сферою постійного і ревного зацікавлення Церкви". "Життя особи стає справді людським завдяки культурі. Людське життя - це культура... Культура - те, завдяки чому людська істота стає ще людянішою".3 Разом з цим Церква вважає, що "пасивне засвоєння культури" у її "тривіальних формах" не дає сильні спонуки до того, "звернутися чи не звернутися до питання про сенс і вартості життя, а зрештою й про Бога". У зв'язку з цим Церква намагається подати ще й інший вимір культури, враховуючи реалії нинішнього світу, зокрема вплив всюдипроникаючих стереотипів і стилів життя. Інкультурація і євангелізація. Сутність цього виміру культури, базується на новому підході запропонованому II Ватиканським Собором, який полягає у тому, щоб за будь-яких культурних умов, в будь-якому культурному контексті розпізнавати те, що може виявитися "зернами Євангелізації". Отже, йдеться, як наголошував понтифік під час своїх відвідувань різних континентів земної кулі, про "потребу інкультурації Євангелії та євангелізації сучасних культур". Церква заявляє, що ці два завдання не можна відокремлювати одне від одного. Як першорядне завдання в сучасному світі, католицька Церква висунула потребу "нової євангелізації як самої церкви, так і світу". Це подвійне завдання 1 Poupard Paul. Culture et inculturation: essai de definition. Seminarium.- Rome, 1992.- P. 19. 2 L'Osservatore Romano. - 1993, 15 sept. - P. 15. 3 Jonn Paul II AT UNESCO. - Paris, 1980. Тема 27. Християнство в контексті сучасності
Саме з цією метою була створена в 1982 р. з особистої ініціативи понтифіка Папська Рада у справах культури. Сприймаючи основоположний принцип II Ватиканського Собору про необхідність оновлення церковного життя і наближення до сучасного світу, Папська Рада в справах культури встановила зв'язки з міжнародними організаціями і культурними установами всього світу. Вона провела багато міжнародних конференцій з питань євангелізації культур та інкультурації Євангелій, з проблем свободи особистості, цінностей сучасного суспільства. Програма діяльності Папської Ради в справах культури обіймає широке коло питань: бесіди про Бога з людьми епохи науково-технічної революції; напрямки пастирського підходу до культури; присутність церкви в культурі університетів; онтологія церковних ухвал щодо нових релігійних рухів - своєрідного явища нашої цивілізації та інші. Одним з важливих засобів "інкультурації Євангелій" і "євангелізації сучасних культур" виступають католицькі культурні центри, програма діяльності яких досить широка: вивчення і захист культурної ідентичності різних етносів і національних меншин; діалог з митцями та інтелектуалами; зв'язок із засобами масової інформації задля виявлення "моделей формування релігійних цінностей" у даних спільнотах; міжрелігійний діалог з монотеїстичними релігіями (іслам, іудаїзм). Отже, в широкому контексті, інкультурація - це конкретне осмислення культури як засобу і водночас способу нової євангелізації сучасної церкви і сучасного світу. Конкретно, скажімо, інкультурації в Африці передбачають "внутрішнє перетворення автентичних культурних цінностей через інтеграцію з християнством", "укорінення християнства в африканські культури." В Апостольському посланні "Церква в Африці" накреслені напрямки здійснення інкультурації. Церква глибоко досліджує проблеми африканської ментальності, африканської сім'ї, культу предків, традиційних африканських вірувань в контексті їх інкультурації-літургічної, обрядової, теологічної, правової. Відповідні проекти "євангелізації церкви і світу" здійснюються католицькою церквою в Азії, Латинській Америці, Океанії і Європі. Що стосується останньої, то її євангелізації через інкультурації на меті має утвердити в свідомості європейців "єдині корені християнської європейської культури від Атлантики до Уралу". Культурні особливості, суспільні і економічні стани, політичні зміни Церква враховує для корекції проектів інкультурації, застерігаючи при цьому від всілякого синкретизму. Однак для Церкви, якщо вона чітко дотримуватиметься такої концепції інкультурації, Розділ V. Релігія і сучасність може виникнути певне ускладнення у відносинах з національними культурами, ускладнення, викликане загрозою клерикалізації культур. Культура і віра. Концепція інкультурації, яка має на меті адаптацію літургії, всього комплексу богослужіння, зокрема церковної мови, церковного послання в національні культури, повинна сприяти тому, щоб будь-яка культура, перетворена і відроджена Євангелією, відповідала живій народній традиції, оригінальному національному відображенню християнського послання. Діалог церкви з національними культурами стає таким чином тією важливою життєвою необхідністю, від якої залежить подальша доля церкви на зламі тисячоліть. Виступаючи на Європейському конгресі еклезіального руху з питань культури, Іван Павло II сказав: "Віра, яка відокремлена від культури, не може бути сприйнятою на належному рівні, ретельно продуманою і правильно прожитою".' Отже, йдеться про те, що "поєднання культури і віри вимагає не тільки культура, але й віра. Таким чином, Церква в сучасному світі дуже зацікавлена в культурі, культурі, яка існує для людини, охоплює всю сукупність життя кожного народу. Мотивується це зокрема тим, що втілення Христа в людську природу є водночас і культурним втіленням. Проблема взаємовідносин між Євангелією і культурою, як вважають ієрархи Української греко-католицької церкви, була поставлена і в основному вирішена самим Ісусом Христом. Адже Христос за народженням належав до єврейського народу, був вихованцем його культури, сформованим його релігією і проникнутим його ментальністю у мисленні і почуттях, Христос був у певному сенсі продуктом єврейської культури. Навіть його посланництво спасіння було адресоване насамперед його співвітчизникам ("Я посланий тільки до загублених овець дому Ізраїлевого". - Мт 15:24). Але перед тим, як покинути землю, Христос сказав: "Тож ідіть і навчіть всі народи" (Мт 28:19). Цим Христос хотів сказати, що трансцендентний елемент його місії повинен залишатися одним і тим же для всіх народів, тоді як єврейський елемент його посланництва повинен бути замінений на культурний елемент кожного народу. Саме така концепція поєднання релігійної віри і національної культури подається нинішніми авторитетами з ієрархії УГКЦ. Християнство в Україні, дотримуючись вірності візантійському (східному) обряду, повинне було втілитися в культуру українського народу, щоб таким чином зблизити релігійну віру і народну культуру. З приходом християнства в Україну візантійський літургійний календар поступово Jonn Paul П. Autograph Letter of Foundation of Pontifical Council for Cultur. - 20 May. -1982 //Acta Apostolicae Sedis. -№ 74. - 1983. - P. 683-688. Тема 27. Християнство в контексті сучасності
Віруючі, що примушені реагувати на сучасну культуру, з точки зору авторитетів віронавчальної влади католицької Церкви, мають, принаймні, три альтернативи: перша - "не знаходити в культурі нічого доброго для віри" (це ностальгія за старими, пройденими шляхами Церкви і за релігійним контролем над суспільством); друга - "нерозбірливий плюралізм" у сприйманні різних стереотипів культури; третя - "ключовий для сучасної віри виклик" (що означає "вступити в діалог із сучасними культурами, визнаючи в них здорове, протистоячи хибному і намагаючись доповнити те, чого бракує"). Церква усвідомила свою місію - служити євангелізації культур. Однак зустріч Євангелії з сучасною культурою і кожної національної культури з релігійною вірою ставить перед Церквою на порозі третього тисячоліття багато проблем. Саме тому "нову євангелізацію церкви і світу" Апостольська Столиця тісно пов'язує з вирішенням насамперед суспільно-політичних проблем: подоланням соціальної відсталості, а соціальним розвитком народів, відверненням расових, міжплем'яних, міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, встановленням політичної стабільності, вшануванням прав і свобод всіх народів, націй і національних та релігійних меншин. Постійне зубожіння багатьох народів і країн та збагачення інших (проблема "Південь-Північ"), нестримний темп урбанізації, проблеми біженців і демографічні проблеми в цілому, міжнародна заборгованість, жіноча емансипація, поширення СНІДу, збереження в деяких регіонах рабства, етноцентризм - на цих та інших проблемах католицька Церква намагається акцентувати увагу в євангелізаторській діяльності. Пріоритетність цих тем у проведенні міжнародної політики Ватикану безумовно сприятиме зближенню віри і культури. 7. Християнство на межі тисячоліть Незважаючи на ту ейфорію, яку викликало в християнських конфесіях відзначення 2000-ліття Різдва Христового, всі вони вимушені визнати й ті мінуси, які мало християнство в другому тисячолітті. Але підхід до їх виокремлення у уних різний. Якщо, скажімо, католицька Церква прагне підійти до цього з позицій Розділ V. Релігія і сучасність вселенськості християнства, то православні знову ж проголошують свою єдиноістинність, а всі мінуси шукають вже десь ззовні щодо себе. Свою відмову навіть від простої зустрічі з Папою Римським Російський православний патріарх, замість того, щоб вибачитися за всі злодіяння своєї Церкви в християнському світі і за винищення Українського християнства, з'ясовує тим, що, дивись, греко-католицька Церква, яка, як відомо, повернула собі насильно забрані у неї після Львівського Собору 1946 року храми, тим самим нібито "фактично розгромила" православні єпархії і парафії у Західній Україні. Але тут більш відвертим є російсько-православне радіо "Радонеж". "Діалог любові з католиками неможливий, - заявляє воно, - оскільки неможливим є діалог світла з пітьмою".1 Патріарх Української Православної Автокефалії Димитрій відверто визнавав: "Неймовірною здається думка, що хтось із глав християнських Церков має яку-небудь скристалізовану думку про об'єднання християнства... Про об'єднання Церков, про віднову їх життя, повернення їм дійсно християнського напрямку та зведення в Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву ніхто й не думає. Немає охочих віддавати Христу Його власність!". То ж яке майбутнє очікує християнство в наступному столітті, якщо воно саме ігнорує основну заповідь Христову - заповідь любові. Дамо своє, далеке від ейфорії, бачення цих перспектив, і не для того, щоб виявити якесь злорадство з цього, а щоб розбудити до осмислення реальності і дій з відвернення. Наступне століття постане насамперед віком подальшої дехристиянізації (або, як кажуть, "внутрішньої секуляризації-" традиційного християнства, його конфесій. Це виявиться в наступному: • втраті християнською релігією ролі морального імперативу повсякденної життєдіяльності своїх вірних, підміні орієнтацій на моральні цінності християнства орієнтаціями на матеріальні (насамперед, грошові) цінності; • відданні переваги вірними забезпеченій телебаченням своїй присутності на квартирному (домашньому) богослужінні перед храмовим: • поширенні християнського вільнодумства при одночасній втраті, зокрема серед інтелігенції, сліпої довіри до змісту віроповчальних установок конфесії і бездумної впевненості в їх істинності; • зростанні кількості шлюбів з іновірцями, що руйнуватиме ті "сімейні церкви", завдяки яким ще зберігаються християнські традиції; • звертанні уваги на релігійні події, відзначення християнських свят лише із-за їх видовищності, а не із-за їх духовного змісту, переконання в необхідності це робити із-за своєї віроналежності; • дотриманні не етики, а етикету християнства, зокрема обрядів, пов'язаних з особистим життям, і то з необхідності віддання данини традиції, громадській Цит. за: Агенство релігійної інформації. - 1999. - № 12. - С 10. Тема 27. Християнство в контексті сучасності
• в помітному скороченні з різних мотивів кількості тих, хто виявлятиме бажання стати священиком чи монахом (більш всього в католицизмі із-за заборон священикам брати шлюб); • недотриманні вірними встановлених церквою норм регулювання особистого життя (наприклад, заборони абортів, розлучень, шлюбів з іновірцями та ін.), зменшенні кількості дійсних християн і зростанні номінальних; • зростанні світськості держав, які до цього тривалий час виявляли себе як християнські, певною мірою сприяли розвитку і збереженню на своїх теренах християнських традицій; • формуванні уяви про християнство як одну із можливих культур, певною мірою як фольклорне явище за умов зростаючих контактів між народами, утвердження різними міжнародними інституціями, зокрема ООН, ЮНЕСКО та ін., в людському співтоваристві функціональності універсальних норм і принципів співжиття, міжнародних цінностей; • розширенні форм вияву вірності вартостям християнського життя, належності до християнства всупереч обмеженню їх лише знанням християнських доктрин і регулярному виконанню певних обрядових дійств; • знеціненні євангельських істин внаслідок послідуючого за плюралізацією і подальшою диференціацією інституційних виявів християнства урізноманітненню їх витлумачень; • зростанні кількості позацерковних християн, тобто тих, хто визнаватиме Ісуса Христа за Бога, прийматиме його вчення, але не відвідуватиме храмові богослужіння, розглядаючи їх як данину язичницьким формам; • появі християн, які в Ісусі Христі вбачатимуть не одну з іпостасей Святої Трійці, а підходитимуть до нього як видатної земної людини, вчення якої вони сприйматимуть як своє, подібно тому як є, скажімо, томісти, гегельянці, марксисти і т.п. Очікуване кожною з християнських конфесій і деномінацій здійснення заповіді Христа, щоб всі були одно і саме на їхній основі, так і залишиться благою мрією. Диференціація християнських конфесій буде продовжуватися майже з геометричною прогресією при одночасному збереженні монолітності католицизму, навіть з явищем асиміляції останнім деяких споріднених з ним церков східної традиції, в тому числі й Українського греко-католицизму. Останнє певною мірою засвідчує не лише можлива невдовзі зміна вивіски УГКЦ, а й наявна вже в ній тенденція відтіснення "греко-" в різних формах її діяльності, зокрема обрядової, розширення її за рахунок чисто католицьких елементів (наприклад, "хресної дороги"). Християнство з кінця XX століття разом з іншими релігіями увійшло в їх ринок. Християнство нині постає як своєрідний "духовний супермаркет". Якщо Розділ V. Релігія і сучасність донедавна ще можна було якось обмежити поінформованість особистості лише тією конфесією, до якої вона належить і яка є в традиції певної країни, то нині зростаючі можливості культурних обмінів, вторгнення засобів масової інформації в духовне життя практично кожного, коли можна прийняти на свій екран і на своїй же мові передачі про різні релігійні течії і церкви, відчути їх переваги і обмеженості, з'явилася можливість провести в своїй свідомості певну конвергенцію релігій в їх концепціях світу і тієї ролі, яку в ньому відіграє Бог. Саме тому в наступних століттях спостерігатиметься не лише зростаюча конкуренція християнства з іншими конфесіями і передусім з ісламом, який помітно потіснить його навіть в європейському і американському регіонах, а й конкуренція з навернення до себе вірних між. християнськими Церквами і деномінаціями, але вибір їх ставатиме все більше особистісним. Подальша диференціація християнства призведе до того, що воно втратить свою інтегративну роль в суспільному житті, більше того міжконфесійні і міжцерковні протистояння перетворять його в чинник суспільної дезінтеграції. Тому владні структури прикладатимуть свої зусилля до того, щоб зробити релігію складовою лише приватного і сімейного життя людини, витіснити її на окраїни суспільної функціональності. Відбудеться відокремлення не лише Церкви від держави, а й держави від Церкви. Така відокремленість засвідчуватиме повноту демократії держави у сфері свободи релігії і віровизнань. Кожна людина стане суверенною у своєму релігієвиборі. Загальною тенденцією у розвитку сучасного християнства є його протестантизація. Цим поняттям позначаємо процес зростання в конфесіях прагнення до все більш свідомого осягнення змісту християнського вчення і поступове спрощення обрядової символіки і практики. Протестантизація особливо виявилася в післясоборовому католицизмі, який продовжує переживати своє оновлення - аджорнаменто. Так, згідно проведених "Експрес-Геллап" ще в 1985 році досліджень громадської думки, більшість французів-католиків схвалює те, що заперечує Рим, зокрема контрацепцію (80 %), розлучення (76 %), аборти (59 %), висвяту у священики жінок (65 %).' Але при цьому католицька Церква не відсторонює їх від себе, бо ж, визнаючи різний рівень наближення до Бога, формує свою єдність не за рахунок того, що роз'єднує її вірних, а того, що є для них спільним. Характерно, що свою терпимість щодо єресі послідовників своєї конфесії католицька Церква не переносить на течії протестантського толку, бо ж не погоджується на включення їх до своєї структури. Православ'я загалом протистоїть процесу протестантизації, всіляко обстоює свою ортодоксальність, прагне подати свою традицію як всеціло позитивне явище. Проте вже зараз науково виважена статистика засвідчує 1 Малерб М. Религии человечества. - М. - СПб., 1997. - С. 505. Тема 27. Християнство в контексті сучасності
То ж доля Православ'я в руках його ієрархії і богословів, бо ж надіятися на якусь особливу підтримку й поблажливе ставлення держави до окремих церков чи взагалі конфесії за умов законодавчо гарантованої свободи релігії і віровизнань не можна. До того ж, не все традиційне з вітчизняного християнства варте підтримки. Історія і в традиції вносить свої корективи, засвідчує з чим слід рахуватися, якщо ми обстоюємо її поступ. Адже ті країни, в релігійному житті яких домінує Православ'я, не процвітають в своєму розвитку. Його хіба що з певною віддачею ще може використовувати Росія в ролі ідеологічного підґрунтя своєї (явної чи прихованої) експансіоністської політики. Свідченням цього є чергове винищення росіянами з благословення їх Православної Церкви народу Чечні. До речі, в своєму Різдв'яному посланні Патріарх Московський засудив (і цілком справедливо) "беззаконні натовські бомбардування" Югославії і жодним словом не згадав вияви російського вандалізму на чеченських теренах. А мовчання - ознака згоди! Важливу роль в актуалізації ролі Православ'я в духовному житті України відіграла б організація ним широкої місіонерської роботи, підготовка духовних кадрів не лише до обрядодіяння, а й для душпастирства, оновлення обрядової практики, а не слідування стандартам далекого середньовіччя, зокрема здолання рис її селянськості, юдейськості, молитовної попрошайності, навчання вірних основам християнської релігії і спрощення голої видовищності своїх богослужінь. Храми православні відкриті, а що молоді там мало, що вона більше на зібраннях нових релігійних течій, то це питання (і докір) Православні Церкви мають ставити вже не комусь, зокрема державі, а насамперед собі, бо ж від цього залежить їх майбуття. Християнська Церква - це вселенська спільнота людей, об'єднаних її засновником Ісусом Христом. Але Спаситель творив Церкву не як якусь організацію, а як духовну спільноту. Згідно вчення апостола Павла, всі члени Церкви є неодмінними складовими її як містичного тіла Христа. Вони поєднані в органічну цілісність з різними функціями і завданнями. Проте в переакцентованій науці про християнську Церкву як ієрархічно організовану спільноту миряни з часом постали в деяких конфесійних її виявах у ролі "сірих членів", втратили свою духовну місію і перетворилися в матеріальний придаток до кліру. Останній же занедбанням своєї душпастирської функції ще більше віддалився від мирян. Взявши ж на себе функцію відпускати гріхи під час таїнства сповіді, він перебрав на себе Божі функції, бо ж не має права 25* Розділ V. Релігія і сучасність і розпоряджатися Царством Божим у Вічності. Лише активізацією власного духу, молитвою як богодуманням, а не обрядодіянням-проханням (Г.С.Сковорода), кожний християнин зможе стати благовгодним Богу, дійсно служити Йому, не перетворюючи Його у свого служаку. Бог вклав в кожного Силу, здатну все здолати. Відтак поруч з осягненням ними своїми задатками буде відпадати потреба в священстві як посередній ланщ між Богом і людиною, бо ж як можуть грішні, за словами того ж Г.С.Сковороди, відпускати гріхи грішним. Слушно тут звучать слова православного митрополита Антонія: "Протягом століть ми боронили істинну віру, її непорушність і красу, але чи жили ми відповідно цій вірі? А чи не є гіркою істиною фраза про те, що, можна бути єретиком справами своїми в той час, коли проголошуєш правдиву віру на словах? Чи можна проголошувати слова про те, що Бог є Любов, - і не; бути явищем, присутністю Божественної любові в цьому осиротілому, темному, гіркому, змученому світі - нашому світі? Скільки молитов, які ми підносимо Богові, мали б для нас бути не тільки викриттям, а й осудом, якщо ми тільки неj змінимо спосіб життя й не станемо іншими!".1 Але, продовжимо вже словами патріарха Димитрія, ніхто з пануючих в і Церкві "не хоче каятися, бо знає, що завтра буде грішити, а всі тільки закликають і до покаяння своїх підданих".2 Проте якщо дивитися на Церкву Христову як] цілісність під кутом зору служіння, то миряни не є якоюсь окремою категорією } членів Божого Люду. Саме на цьому ґрунтується протестантське вчення про і вірних, яке обстоює потребу активної участі мирян в житті Церкви, ш\ співвідповідальність за її долю. Обновлюючи католицьку Церкву, II j Ватиканський Собор в декреті "Про апостольство мирян" також наголосив на і тому, що "наш час потребує значної активності мирян, більше того, сучасні' умови вимагають від них напруженішого й обширнішого апостольства". Декрет | чітко визначив місце мирян в церковному організмі: "Як в організмі живого тіла І жодний член не буває тільки пасивним, а й бере участь в його житті і діяльності, так має бути і в Тілі Христовому, яким є Церква. Миряни, витворені' співучасниками священичого, пророчого і царського служіння Христового, \ виконують в Церкві і в світі свою частину посланництва як народу Божого. Вони; виконують апостольство своєю діяльністю з євангелізації і освячення людей, а«також в прагненні удосконалити земний порядок у відповідності з євангельським і духом".4 Проблема мирянського руху розглядалася також і на спеціальному і 1 Антоний, митрополит Суражский. Какими мы вступим в третье тысячелетие^ христианства? // Русская мысль. - 1999, 23-29 декабря. - С.20. " Димитрій, патріарх. Дискусійні думки про об'єднання Церков. - К., 1999. - С. 3. " Второй Ватиканский Собор. Конституции, Декреты, Декларации. - Брюссель, 1992. -1 С. 297. 4 Там само. - С. 299. Тема 27. Християнство в контексті сучасності
То ж зростання ролі мирянського руху в наступному столітті стане характерною рисою життя християнських конфесій. Православні Церкви лише зараз (хоч і з великим запізненням) починають усвідомлювати необхідність і значимість цього фактору в гарантуванні своєї життєвості, хоч, може згадуючи дещо із своєї минулої історії, і бояться мирян. Християнство в наш час все більше, скажемо так, євангелізується. І це -орієнтир на наступне. На зміну Закону Старого Заповіту приходить Благодать Нового. Говорячи про моральне виховання, певна увага у нас ще часто акцентується на десяти заповідях Мойсея як на своєрідному моральному мінімумі. А між тим, по-перше, не всі члени Декалогу мають моральний зміст, а по-друге, ці заповіді загалом характеризує лише заборонний контекст. Проте відомо, що якщо хтось не робить щось лише із-за заборони на певну поведінку чи дію, то це ще не означає, що він не коїв би це, якби такої заборони не існувало, і взагалі, що він є моральним. Христос повчає, що моральною є не та людина, яка не коїть якесь зло, а та, в якої навіть думка не з'являється про злодіяння, для якої моральні норми є своєрідним інстинктом духу. Еталони морального життя дає, власне, Новий Заповіт, Євангельський Христос, зокрема в Нагорній проповіді. Заповіді Мойсея дані єврейському народу в конкретних обставинах його життя, їх слід приймати в контексті всього Старого Заповіту, а не довільно виривати з нього. Життя диктує необхідність докорінної зміни парадигми традиційного християнства. Нині все своє віровчення традиційні церкви будують на абсолютизації ідеї гріховності людини і посмертної відплати їй за скоєні нею впродовж свого життя гріхи. Але при цьому Бог постає у вигляді якогось карателя, який тільки й чекає свою чергову жертву. До того ж, формування якоїсь боязні суду Божого після смерті не є актуальним для молоді, якій ще далеко до цього свого межового стану. Визнаємо, що нинішня людина відчула свою гідність і творчу велич. її характеризує загалом добро, а не впадання в якусь гріховну діяльність. То ж наголошування лише на її гріховності, а отже і на якійсь поганості, принижує її. Дехто із православних християн, як засвідчило опитування послідовників нових релігій, із-за несприйняття цієї ідеї навіть поміняв свою традиційну релігійну належність на прихильність до конфесії, в якій людина може відчути себе людиною, а не якимсь "слабким, гріховним сотворінням". Відтак ідеалом для сучасної людини мав би бути не затворник чи мученик, постник чи стовпник, а діяч, відомий своїм добротворенням як для всього людства, так і щодо ближніх. То ж треба возвеличувати людину її добром, а не принижувати постійно її гріхом. Новою парадигмою для християнства мав би стати Ісус Христос як моральний ідеал. На це завжди, власне, було зорієнтоване Українське християнство. Так, Український Східний обряд характеризує особливий підхід до Розділ V. Релігія і сучасність
людини. Вона виступає в ньому не як представник маси, а як виокремлений індивід, особистість. Якщо в Західній Літургії втілення і богоявления Ісуса Христа розглядається як певного роду приземлення Божого Сина, то Східний обряд навпаки - постає як піднесення і прославлення людини. В Литійній стихарі Різдва, на Великому Повечір'ї співають: "Сьогодні Бог прийшов на землю, а людина вийшла на небо". Для Східних Церков Різдво Христове - не лише прихід Сина Божого на землю, просте сходження Його на рівень Людини, а й піднесення землі до неба, уподібнення людини Богу. "Небо і земля сьогодні з'єдналися через народження Христа", - співають в Східних Церквах. По-різному витлумачені в Східному і Західному обряді й останні часи життя Ісуса. Якщо в Українській Східній традиції домінує культ воскресіння Спасителя, то в Західній - надто розвинутий культ Голгофи, містики Христових страстей. Хрест в Західній традиції виступає знаком терпіння і смерті, а не джерелом життя і символом воскресіння, як це має місце у Східній. В останній Христос на хресті - це не якась там нещасна людина, жертва жорстокої долі, а Владика, Господь слави. До хреста вона підходить не як до знаряддя тортур і смерті. Таїнство хреста в тому, що він є передвісником світлого воскресіння. "Хрест без воскресіння - це трагедія, воскресіння без хреста - неможлива річ", -слушно зауважує Є.Іванків.1 Вивчення нових християнських течій, які в останнє півстоліття оволоділи релігійним полем зарубіжжя, а нині поширюються і в Україні, засвідчило появу такої тенденції в християнстві як повернення до його витоків, організації християнського життя за формами ранніх християн. Відкидається при цьому традиція Отців Церкви як така, що перетворила християнина в прохача. Тут варто послатися на О.Бернгардта, ідеї якого лежать в основі християнської течії Рух Граля. "Сучасна людина, - пише він, - говорячи: "Хай буде Воля Твоя", сама при цьому нічого не хоче робити. Смисл її відчуттів: "Я став смиренним, Ти це зроби!" Про себе вона при цьому високої думки, вірить в те, що поборола себе і "розчинилася" у Волі Божій. Але всі ці люди - некорисні мимри, ледацюги, базіки, фантазери і фанатики, а не корисні члени в Цьому Творінні! Вони серед тих, кого слід осуджувати, бо ж вони не бажають стати працівниками на Господньому Винограднику! Вони - ліниві раби, але ж рабство -протиприродний стан для людини". І там же: "Ви бачите, як необдумано веде себе людина щодо Бога, якими марними є її спроби скористатися Високими Словами Христа! Скиглячи, часто люто хитруючи, як побита, вона ніколи не славить і не радіє".2 Перевага неохристиянських течій в основному саме в тому,' що вони славлять Бога, а не йдуть до нього, як старці, з протягнутою рукою. Це більше імпонує сучасному віруючому, який вважає, що життям своїм, активним 1 Іванків Є. Український Християнський Схід. - Чикаго, 1992. - С.17-18, 58. 2 Абд-Ру-Шин.'В свете истины. Послание Граля. В 3-х т.- Т.1.- Штутгарт, 1990.- С. 182. L Тема 27. Християнство в контексті сучасності
Раннє християнство не мало такої складної обрядової практики, як та, що з'явилася лише в IV столітті і репрезентується зокрема Літургіями Івана Златоуста та Василя Великого. Але сьогоднішнього християнина вже не влаштовує просте бачення християнства. Він хоче знати його. Відтак лише схвалення заслуговує скорочення католицькою церквою літургійного часу. Православ'я, яке всіляко противиться цьому, зрештою перетвориться в омертвілу "літургійну" секту, що не матиме якогось зв'язку ні з нинішньою культурою, ні з історією. В наступному домінуватиме не обрядове, а зраціоналізоване християнство. Є ще ряд тенденцій, які стануть домінуючими в християнстві наступного століття. Ми живемо в час самоусвідомлення себе різними, раніше підневільними етносами. Відтак активізуватиметься національна самобутність сприйняття християнства кожним народом. Формула з Нового Заповіту, що для Христа немає ні елліна, ні іудея, ні скіфа, буде прочитуватися не в контексті нівелювання національних різниць, а як утвердження того, що ти можеш бути християнином, належачи до будь-якої нації. Більше того, боротьба за національне християнство постане одним із виявів боротьби за національну незалежність, національне відродження, формування повноти національної культури. Прикладом цього вже зараз може служити діяльність національних православних церков в Україні, Македонії, Чорногорії, Білорусі, католицької церкви в Китаї. В наступному столітті християнство через різні свої організації все більше буде виходити за межі того, що характеризує його власне як релігію. Це змирщення християнства (а воно вже активно розвивається) виявиться в опануванні ним справою освіти, мистецтва, культури загалом, виходом в політику, бізнес. Але цей вихід за межі релігійного приховує в собі велику небезпеку для християнства, бо ж тоді всі біди і негаразди мирського життя постануть його складовою, а відтак слугуватимуть в ролі чинника відвернення від нього і пошуку якоїсь позитивної конфесії. Вже нині християнство прагне до все більшого єднання з наукою, до узгодження віри з розумом. Свідченням цього є енцикліка папи Івана Павла II "Fides et ratio", чисельні видруки різних протестантських конфесій. В наступному столітті домінуючим буде не прагнення до розмежування сфер науки і релігії, а пошуки шляхів онаучнення останньої і християнізації першої. Християнство прагнутиме на свою монополію вирішення глобальних проблем, провідну роль в духовному житті. Під натиском модерного християнства буде долатися примітив середньовічної схоластики, християнського фундаменталізму, який розглядає все через призму боротьби Бога і диявола. Сьогоднішній віруючий потребує вже іншого витлумачення християнських істин. Розділ V. Релігія і сучасність Ми живемо за умов прискорення суспільного прогресу. Конфесія, яка хоче вижити, не відстати, має змінюватися відповідно до нашого часу, його потреб і перспектив. Досвід минулого має служити їй орієнтиром для уникнення помилок в наступному. Звичайно, на більший успіх може розраховувати та Церква, яка має добру традицію, бо їй не приходиться все вибудовувати заново, повторяти минулі помилки, безперспективні дії. І як би не борсалися в своїх намірах досягти великого дрібні християнські конфесії, перспектив перетворення у світове явище вони не мають. Католицизм, як вагомий духовний рух сучасності і одна з найдинамічніших християнських конфесій, має великі підстави для домінування в релігійному житті наступного століття. Гарантом цього слугує не лише притаманний йому дух аджорнаменто, відсутність закостенілості, а й відкритість до різних культур, висока оцінка прагнень розуму до пізнання достовірних істин Христа, заохочення активної діяльності мирян, здолання лицемірства, яке виявляється у формальному виконанні обрядових дійств, та ін. Дослідники виділяють шість конфліктуючих між собою епохальних констеляцій в історії християнства: 1) іудео-християнська апокаліпсична парадигма церкви раннього християнства; 2) греко-елліністично-візантійська парадигма давньої церкви; 3) римо-католицька парадигма середньовічної церкви; 4) реформатсько-протестантська парадигма лютеранського християнства; 5) просвітницько-модерністська парадигма ліберального протестантизму; 6) сучасна постмодерністська парадигма екуменічного християнства.1 Дехто нині пише про настання вже якоїсь пізньо-християнської культури. Якщо звернутися до слів О.Меня, що "християнство тільки починається", то можна прийти ще й до такого висновку: двохтисячолітній вік християнства був підготовчим етапом до того екуменічного християнства, яке лише тепер постане в Єдиній Духовній Християнській Церкві на основі екуменічного єднання різноманіття його течій. І якщо протестанти необхідність екуменізму усвідомлювали порівняно давно і діяли в цьому напрямку, то протидія цьому процесу з боку православ'я і католицизму нині наростає. А між тим процес урізноманітнення інституалізованих виявів християнського життя невпинно зростає. Цьому сприяє глобалізація інформаційних зв'язків, можливостей спілкування, всезростаюча відкритість державних кордонів. Зростання кількості християнських течій мало б супроводжуватися не загостренням протистояння між ними, а толерантизацією взаємовідносин, розширеним взаємозбагаченням різних християнських конфесійних деномінацій на основі зацікавлених зв'язків і діалогів між ними. Треба кожному християнину визнати право інших на свій шлях до Бога і вміти чути їх, а не йти до них із завчасно заготовленими відповідями із питань взаємного інтересу. 1 Кюнг Г. Религия в переломе времен //Мировое древо-М., 1993.-С. 66. Тема 27. Християнство в контексті сучасності
1. Який зміст має католицьке аджорнаменто і яку роль відіграло воно в житті церкви? 2. За які гріхи Церкви і чому вибачався папа Іван Павло II в ювілейному 2000 році? 3. Якими шляхами відбувається в наш час інтеграція теології та філософії? 4. Які варіанти модернізації християнства запропонувала сучасна протестантська теологія? 5. В чому відмінність антропологічної пантеїзації християнства від онтологічної? 6. Визначте шляхи коадаптації науки і релігії нашого часу. 7. В чому зміст модерної концепції інкультураціі? 8. Охарактеризуйте перспективи християнства XXI століття.
|
Церква намагалась стояти над культурою, а культура дистанціювалася від церкви. Уявлення про культуру Церква пов'язувала лише з релігійною культурою, що визначалася як соціально репродуктивна чи творча діяльність людей у тій сфері буття свідомості, що пов'язується з вірою у надприродне. Релігійна культура завжди була конфесійно диференційована й виражала історично обумовлений рівень розвитку релігійних течій (скажімо: секта-деномінація-церква; релігійна спільнота - інституалізаційна церковна установа і т.п.). Розрізнялася релігійна культура за ознаками як матеріальна (в її основі лежав релігійний культ), так і духовна (система зразків, норм поведінки та релігійних знань, що систематично прищеплювалися та закріплювалися певною Церквою, а також рівень оволодіння ними з боку прихильників даного віровчення).
"інкультурації Євангелія" вона визначає як подання його в нових виразах, формах, що тісно пов'язані з національними культурами. Таким чином, сама Церква потребує інкультурації, наближення до національної культури, користування національною культурою як засобом євангелізації.
накладався на український календар язичницького походження, щоб зробити в такий спосіб можливим втілення християнства в культуру українського народу. Очевидно, що втілення євангельського послання в українську культуру - це сфера турботи церкви, яка має на меті сприяти національному і духовному відродженню українського народу. Інкультурація церковного життя на український кшталт сприятиме тому, що Церква стане близькою і дорогою кожному українцю, допомагатиме своєму народові жити у відповідності з національними і релігійними традиціями.
думці, із-за відсутності відповідних інших етикетних форм;
Соборі Української Греко-Католицької Церкви.
