Лекція 5. Конвергентний менеджмент – інноваційна парадигма управління і самоуправління в освіті

«НЕЙРОПСИХОЛОГІЧНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція 4. Суперечності, закономірності, принципи та структура підготовки креативного менеджера й освітнього лідера

План

1. Необхідність оновлення корпусу керівних кадрів освіти національної освіти.

2. Закономірності сучасного менеджменту освіти.

3. Конвергентні принципи та комплексні ознаки управління освітою.

4. Теорія бізнесу в неперервній педагогічній підготовці менеджера освіти.

 

Список рекомендованої літератури

1. Ансофф И. Стратегическое управление. — М.: Экономика, 1989. — 519 с.

2. Ващенко Л.М. Управління інноваційними процесами в загальній середній освіті регіону: Монографія. — К.: Видавниче об’єднання „Тираж”, 2005. — 380 с.

3. Дмитренко Г.А. Стратегічний менеджмент: цільове управління освітою на основі кваліметричного підходу:Навч. посіб. — К.: ІЗМН, 1996. — 140 с.

4. Кремень В. Освіта і наука в Україні — інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. — К.: Грамота, 2005. — 448 с.

5. Крижко В.В., Мамаєва І.О. Аксіологічний потенціал державного управління освітою. Навч. посіб. — К.: Освіта України, 2005. — 224 с.

6. Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання: Навч. посіб. — Харків: «ОВС», 2002. — 400 с.

7. Лукашевич В.В. Основы менеджмента.: Учеб. пособие. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. — 285 с.

8. Неперервна професійна освіта: теорія і практика / За ред. І.А. Зязюна та Н.Г. Ничкало. — В 2-х част. — К., 2001. — ч. 1. — 392 с.

9. Неперервна професійна освіта: філософія, педагогічні парадигми, прогноз: Монографія / Андрущенко В.П., Зязюн І.А., Кремень В.Г., Максименко С.Д., Ничкало Н.Г., Сисоєва С.О., Цехмістер Л.В., Чалий О.В. / За ред. В.Г. Кременя. — К.: Наукова думка, 2003. — 853 с.

10. Огаренко В.М. Державне регулювання діяльності вищих навчальних закладів на ринку освітніх послуг: Монографія. — К.: Вид-во НАДУ, 2005. — 328 с.

11. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. / З.Н. Курлянд, Р.І. Хмелюк, А.В. Семенова та ін.; за ред. З.Н. Курлянд. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2005. — 399 с.

12. Педагогіка /Інтегрований курс теорії та історії / За ред. А.М. Бойко. — Полтава: АСМІ, 2002-2004. — У 2 ч. — Ч.1. — 370 с.

13. Педагогіка / Інтегрований курс теорії та історії. / За ред. А.М. Бойко. — Ч. 2. — К.: ВІПОЛ; Полтава: АСМІ, 2004. — 504 с.

14. Сорочан Т.М. Розвиток професіоналізму управлінської діяльності керівників загальноосвітніх навчальних закладів у системі післядипломної педагогічної освіти. Автореф. дис. … докт. пед. наук. 13.00.04. / Луганський НПУ імені Тараса Шевченка. — Луганськ, 2005. — 43 с.

15. Файоль А., Эмерсон Г., Тейлор Ф., Форд Г. Управление — это наука и искусство. — М., 1992. — 502 с.

Швалб Ю.М., Данчева О.В. Практична психологія в економіці та бізнесі. — К.: Лібра, 1998. — 270 с.

16. Шегда А.В. Основы менеджмента. Учеб. пособие. — К.: Т-во „Знання” КОО, 1998. — 512 с.

17. Шаркунова В.В. Соціальне управління та концепції педагогічного менеджменту в загальноосвітніх закладах. Автореф. дис..... канд. пед. наук. 13.00.01. / Ін-т педагогіки АПН України. — Київ, 1998. — 16 с.

 

Процеси реформування освіти України кінця ХХ – початку ХХІ століття детерміновані глибокими змінами. Основними джерелами цих змін стали: реформа як політична ініціатива „згори” та освітня новація як педагогічна ініціатива „знизу” [2]. Практика вітчизняної освіти сьогодні потребує кардинального оновлення підходів до підготовки педагогічних кадрів, здатних до швидкого сприйняття інноваційних змін, до розуміння інноваційних процесів на методологічному та науково-методичному рівнях, до визначення логіки і наслідків упливу інноваційного досвіду на компоненти освітнього середовища навчального закладу, району, регіону.

Проте подальший розвиток української освіти, зокрема – професійної педагогічної, спрямованої на підготовку управлінських кадрів, стримується внаслідок недостатньої вирішеності завдань наукового характеру. Масова педагогічна практика вимагає оновлення державної кадрової політики у сфері менеджменту освіти, її відповідальності „практиці інноваційного руху в освіті”, створення „цілісного наукового фундаменту... сучасного педагогічного знання” [4].

Необхідність оновлення підготовки корпусу керівних кадрів освіти нами розглядається у руслі державної (інституціональної) кадрової політики на засадах інноваційного розвитку організації. Проте ця політика до останнього часу є суперечливою, адже вирішення кадрових проблем відбувається здебільшого при майже повній ізольованості основної лінії кадрових процесів (невідкладні кадрові проблеми) від розробки концепції державної кадрової політики на основі загальної стратегії розвитку освіти [10, c. 20]. В результаті такого протиріччя кадрова політика на всіх рівнях організації освіти є однобічною, кон’юнктурною, недалекоглядною, спеціальна професійна підготовка менеджерів освіти проводиться здебільшого формально, без урахування специфічних потреб цієї категорії управлінців.

Це явище посилюється загальними протиріччями, характерними для системи освіти в цілому:

- за ефективність освіти однаковою мірою відповідає як той, кого навчають, так і той, хто навчає, тобто якість освіти виникає у процесі взаємовпливу її суб’єктів, що у свою чергу досить складно оцінити;

- результати освіти виявляються здебільшого не одразу; існує певний відрив між процесом навчання і одержанням вигоди, тобто – наслідками навчальної діяльності;

- система освіти в цілому відповідає у першу чергу тенденціям розвитку культури суспільства, а вже потім - кон’юнктурі ринку, а власне особистість існує в реальних ринкових обставинах;

- фактори, що визначають попит на освіту, мають здебільшого не ціновий, а ціннісний характер, адже менеджмент-освіта для організації освіти сьогодні належно не компенсується у вигляді високої заробітної плати за відповідну кваліфікацію.

Ці та інші суперечності розвитку системи освіти свідчать: у реальній практиці життя існує протиріччя, спровоковане суспільно-економічними трансформаціями, переходом суспільства до справді демократичної та цивілізованої ринкової конкуренції. Жодне з поколінь українців не жило в таких умовах і не має відповідного досвіду та механізмів захисту від конфронтації, конфліктів, соціального розшарування. У той же час освіта має формувати такі якості, як співпраця, взаємодопомога, справедливість, милосердя, сприйняття іншої людини як вищої цінності [5, c. 21].

Отже, однією з головних суперечностей сучасних процесів розвитку освіти є протиріччя між більш глибокою професіоналізацією управління, потребою в міжгалузевій інтеграції знань і досвіду, значимістю інтегрованих умінь для здійснення професійної управлінської діяльності і реальним станом підготовки кадрів. „Управлінська діяльність у сучасному соціумі детермінується декількома умовами, серед яких: відповідність загальній концепції державного управління; врахування соціально-психологічних закономірностей діяльності; виявлення специфічних ознак управління як професійної діяльності, а також власних індивідуальних можливостей керівника” [14], тому оновлення управління має випереджати процеси розвитку сучасної школи і освіти, а підготовка керівника має забезпечувати набуття спеціальної кваліфікації з відповідних проблем. За таких умов актуалізується значення неперервної педагогічної освіти, адже менеджер потребує постійного набуття і оновлення знань упродовж життя.

Модернізація підготовки кадрів управління освітою України має спиратися на наукові розробки, інноваційні моделі керівництва організаціями, сучасні досягнення керівників-практиків у всьому світі. У державі потрібно створити систему вітчизняного менеджменту, яка б акумулювала найцінніші здобутки світової теорії і практики управління персоналом, адаптовані до умов перехідного суспільства й до специфіки такого унікального великомасштабного соціального об’єкта, як національна освіта. Вітчизняні дослідники А. Бойко, Г. Дмитренко, Л. Каращук, М.Кривко, В. Маслов, В. Шаркунова та ін. розглядають науковий менеджмент як теорію і практику педагогічної діяльності, як інструмент реалізації наскрізного цілепокладання та зворотного зв’язку системи управління у такій найскладнішій соціальній сфері „людина-людина”, якою є освіта.

2. У цьому контексті соціальні системи управління освітою і підготовки кадрів менеджерів можуть розглядатися на різних рівнях: макрорівні (система національної освіти в цілому); регіональному рівні (структури управління освітою в Кримській АР та областях і районах); мікрорівні (навчальний заклад, установа).

До загальних закономірностей сучасного управління, які необхідно враховувати у процесі підготовки менеджера освіти, можемо віднести:

– закономірність відповідності соціального змісту управління формам власності на засоби виробництва, яка передбачає наявність систем менеджменту, адекватних власності, різноманітність їх організаційно-правових норм і послаблення централізованого впливу на діяльність таких систем;

– переважаюча ефективність свідомого планового управління, адже система менеджменту з плановим регулюванням процесів у ній і потенційно, і фактично ефективніша від систем зі стихійним регулюванням цих процесів; підтвердженням цьому є широке використання програмно-цільового і системного підходів, а також аналізу на всіх рівнях управління в сучасному суспільстві;

– закономірність відповідності керуючої і керованої системи, суб’єкта і об’єкта (в освіті – іншого суб’єкта) управління; так, зміни в економіці вимагають суттєвих реформ усіх галузей господарства і соціальної сфери для забезпечення тенденції стабільного поступального розвитку суспільства;

– закономірність посилення процесів розподілу і кооперації праці в управлінні відповідає, з одного боку, подальшому горизонтальному і вертикальному розподілу праці в управлінні, що пов’язано з розвитком галузі освіти, масштабом керованих систем, появою нових функцій і видів діяльності; з іншого боку – розподіл праці зумовлює її координацію, тобто узгодженість дій суб’єктів управління, що виявляється в кооперації управлінської праці [7, с. 15].

Якщо загальні закономірності властиві менеджменту в цілому, то специфічні закономірності характерні для окремих систем і галузей. До них відносимо:

– закономірність зміни функцій в управлінні, що означає збільшення одних функцій і зменшення інших на різних ієрархічних рівнях управління (так, на рівні Міністерства освіти і науки України, управлінь освіти і науки облдержадміністрацій вирішуються стратегічні завдання модернізації галузі, на рівні навчального закладу – тактичні);

– закономірність оптимізації кількості ступенів управління передбачає ліквідацію зайвих ланок управління, що підвищує його гнучкість і оперативність;

– закономірність концентрації функцій управління полягає в тому, що кожна ланка управління прагне до розширення кількості управлінського персоналу; ця закономірність характерна для зростання бюрократичних структур в усьому світі;

– закономірність поширення контролю відображає залежність між кількістю підлеглих і можливостями ефективного керівництва їх діяльністю і контролю їхніх дій з боку менеджера; оптимальною вважається наявність 7-10 підлеглих у безпосередньому підпорядкуванні одного менеджера [7, с. 16].

Вивчення певних тенденцій в управлінні освітою дозволяє визначити специфічні лише для цієї галузі сучасні закономірності як стійкі взаємозалежності, що впливають на регулювання та рівень цілісності всієї системи, а також її розвиток:

– закономірність відповідності технології управління навчальними закладами і регіональними структурами загальнодержавним механізмам;

– закономірність взаємовпливу керівної та керованої підсистем (за вирішальної ролі першої);

– закономірність прогнозованості керівництва на всіх рівнях і у всіх підрозділах системи освіти;

– закономірність взаємозалежності між компетентністю керівництва і результатами, ефективністю управління;

– закономірність залежності ефективності керівництва від розвитку творчого потенціалу персоналу, перспективної плановості і моделювання діяльності колективу;

– закономірність відповідності структури управління його меті;

– закономірність залежності якості управління від якості зворотного зв’язку, надійності системи інформаційного забезпечення [16, с. 7].

До цих закономірностей додамо:

– закономірність опори сучасного управління галуззю на теорію і практику наукового менеджменту;

– закономірність упливу спеціальної управлінської підготовки керівників усіх рівнів на якість управління в цілому;

– закономірність залежності ефективності і якості управління конкретним закладом чи підрозділом організації від особистісних якостей менеджера.

Зазначимо, що закономірності мають об’єктивний характер, реалізуються в процесі управлінської діяльності груп людей чи окремих особистостей. Визначені групи закономірностей в умовах швидкоплинності змін в організації освіти не претендують на завершеність і повноту, але їх знання дає змогу менеджерам більш упевнено почувати себе в обстановці нестабільності і ризику, протидіяти деструктивним факторам зовнішнього і внутрішнього середовища, чітко визначати мету і цілі закладу чи підрозділу.

Закономірності управління мають повною мірою враховуватися при формуванні у процесі підготовки менеджера принципів управління, як соціально адекватних – для масштабних підрозділів організацій, так і особистісно орієнтованих – для кожного менеджера освіти зокрема.

У процесі неперервної педагогічної підготовки менеджера освіти нами використовувалися дві групи принципів: ті, на які зорієнтовувався зміст навчання; ті, якими послуговувалися у ході організації навчання.

3. Провідне значення в реалізації цілей загальноосвітнього навчального закладу мають, на нашу думку, принципи управління, дібрані відповідно „логіки здорового глузду” – тверезої оцінки менеджером власних можливостей у реалізації владних повноважень та можливостей очолюваного ним закладу: фінансово-господарських, навчально-виховних, загальнолюдських [17].

У принципах управління узагальнені, з одного боку, пізнані вже закони й закономірності, з іншого – досвід, що виправдав себе упродовж тривалих періодів часу [3]. Вони визначають спосіб діяльності, взаємодії і є незаперечними правилами, нормами управління. Ігнорування принципів може створювати в управлінні закладом (установою, підрозділом) ситуацію, яка в кінцевому результаті приведе до невдач у реалізації поставлених цілей.

Принципи менеджменту освіти мають відповідати таким вимогам:

– виражати загальні закономірності, властиві організації освіти;

– відповідати законам розвитку природи й суспільства, об’єктивно виражати суть явищ і реальних процесів розвитку людини, завдань формування її як особистості;

– бути керівними засадами, що визнаються соціумом.

Як відомо, в основі теорії конвергенції лежить положення про раціональне пізнання людиною світу. Принципи раціонального управління були сформульовані засновниками наукового менеджменту – Ф. Тейлором, Г. Емерсоном, А. Файолем. Центром учення Тейлора, на думку І. Ансоффа, стали чотири принципи керівництва працею:

§ науковий підхід до виконання кожного елемента роботи;

§ науковий підхід до підбору, навчання і тренування працівника;

§ кооперація з працівниками;

§ розподіл відповідальності за результати роботи між менеджерами і працівниками [1].

Головні принципи менеджменту, розроблені школою наукового менеджменту і класичною адміністративною школою, це:

розподіл праці (в основі – чітка конкретизація мети діяльності працівника);

повноваження і відповідальність (кожному працівникові делегуються повноваження, достатні для того, щоб нести відповідальність за виконання роботи);

підпорядкування інтересів (інтереси організації є більш важливими, ніж інтереси індивіда);

дисципліна (працівник підкоряється умовам договору між ним і керівництвом, менеджери застосовують справедливі санкції до порушників порядку);

єдиноначальність (працівник отримує розпорядження і звітується лише перед одним, безпосереднім начальником);

єдність дій (усі дії, що мають спільну мету, мають бути об’єднані в групи і здійснюватися за єдиним планом);

стимулювання персоналу (справедлива моральна і матеріальна винагорода працівників за якісно виконану роботу);

централізація (єдиний порядок в організації);

скалярний ланцюг (нерозривний ланцюг команд, яким передаються всі розпорядження і здійснюються комунікації між усіма ступенями ієрархії);

порядок (кожен працівник знаходиться на своєму місці);

справедливість (реалізація встановлених правил і угод на всіх рівнях скалярного ланцюга);

стабільність персоналу (установка працівників на лояльність по відношенню до організації і на довготермінову роботу);

ініціатива (стимулювання незалежних думок і підходів підлеглих у межах делегованих їм повноважень);

корпоративний курс (гармонія інтересів персоналу і організації, єдність зусиль) [18, с. 112-113].

Ці принципи є конвергентно осмисленим, тому й сьогодні не втратили актуальності; вони повністю можуть використовуватися у сучасному загальноосвітньому чи вищому навчальному закладі та в організації освіти в цілому. Завдання менеджера – знайти їм доцільне застосування, а головне – правильно співвіднести їх між собою, розглядаючи як цілісну систему.

Г. Емерсон у цьому зв’язку вивів ряд фундаментальних положень менеджменту, що мають характер принципів:

– підлеглий існує для того, щоб розширяти і доповнювати особистість начальника;

– керівник існує лише для того, щоб зробити продуктивною роботу підлеглого;

– компетентні спеціалісти мають формулювати провідні завдання, навчати всіх їх виконанню, постійно слідкувати за всіма порушеннями;

– кожен вищий шабель управління існує не для задоволення тих, хто працює нижче;

– кожна операція на підприємстві має бути забезпечена усіма необхідними знаннями й уміннями, які тільки є на світі [15].

Аналіз системи керівництва різними типами навчальних закладів України, теорії і практики соціального управління, нормативних джерел Міністерства освіти і науки, реалій педагогічної діяльності в сучасних умовах дали змогу українським ученим визначити та обґрунтувати такі принципи менеджменту освіти: соціальної детермінації; гуманізації і психологізації; науковості й компетентності; інформаційної достатності; аналітичного прогнозування; оперативного регулювання; зворотного зв’язку; послідовності й перспективності; єдності централізму й демократії; стимулювання й уваги до кадрів; правової пріоритетності й законності; фінансово-економічної раціональності та ділової ініціативності [16, с. 8].

Нами сформульовано соціально значущі принципи конвергентного освітнього менеджменту, що реалізуються в навчальному закладі:

§ пріоритет дитини і сім’ї як споживача освітніх послуг;

§ пріоритет суспільних освітніх цінностей у вигляді державних стандартів освіти;

§ висока якість освіти і ефективність навчально-виховного процесу;

§ опора на загальнолюдські цінності;

§ моральність відносин;

§ допомога іншим у досягненні успіху (передача досвіду);

§ орієнтація на перспективи розвитку;

§ орієнтація на кінцевий результат діяльності;

§ стійке прагнення до нововведень;

§ збереження лідируючих позицій керівника, поєднання ним ознак формального і неформального лідера;

§ вирішення нових проблем новими методами;

§ розширення і поглиблення зв’язків із зовнішнім середовищем;

§ вироблення реальних, чітких, простих критеріїв роботи для себе і підлеглих, регулярне коригування стратегії і тактики;

§ відчуття конкуренції з іншими закладами, інноваційний пошук того, що принесе успіх.

Сучасний менеджер освіти має бути готовим до принципових змін в організації і в навчальному закладі, які вимагатимуть від нього нових підходів і нового осмислення власної управлінської діяльності.

Отже, у процесі неперервної підготовки менеджера враховуємо, що принциповими комплексними ознаками сучасного управління освітою, яке називаємо менеджментом освіти, є:

корпоративність (відхід до команд, директив, розпоряджень і перехід до корпоративної організаційної культури, яка базується на єдиних інтересах, загальнолюдських цінностях і меті діяльності закладу, партнерстві, співробітництві, взаємодії і взаємодопомозі, а не лише на владі і підкоренні; зростання кількості співробітників, що залучаються до вироблення управлінських рішень; ототожнення педагогічних працівників із закладом, його інтересами і принципами, постійне навчання (удосконалення) персоналу у процесі діяльності; поглиблення неформальної суті управління, створення атмосфери спільності корпоративних і індивідуальних інтересів; робота спеціальних робочих груп, що здійснюють вироблення спільних цінностей; доцільне поєднання авторитарності керівника з демократичною колегіальністю);

інноваційність (підвищення готовності кожного працівника до інновацій, оновлення, постійний пошук альтернативних варіантів розвитку закладу; використання нестандартних режимів роботи персоналу; використання нових способів стимулювання праці і новаторства, орієнтованих на індивідуальні, групові, соціальні потреби; підкреслена й підкріплена практичними діями постійна і цілеспрямована підтримка індивідуальної і колективної (групової) ініціативи працівників, спрямованої на суттєве покращення процесів; опора на систему гнучкого лідерства серед персоналу і особисті контакти працівників у навколишньому середовищі; використання співробітництва, новаторської творчої природи людини, визнання її обдарованості, зацікавленість у постійному зростанні професіоналізму і кар’єри підлеглих);

активне якісне управління (децентралізація управління з метою забезпечення єдності органічно взаємодіючих структур, що тісно співробітничають, але наділені широкою самостійністю; здійснення програм довготривалого професійного розвитку провідних груп працівників включаючи планування кар’єри, питання роботи з кадровим резервом; активне формування нового мислення педагогічних кадрів з орієнтацією на динамічні, швидкі зміни в суспільстві і в характері діяльності закладу; активне використання ідей удосконалення і розвитку освітніх послуг, прагнення до перетворення закладу в освітній центр; використання принципів і технологій реінжинірингу);

технологічність (використання людинознавчих технологій активного якісного управління: індивідуальної роботи з персоналом; стимулювання ділової активності і кар’єри; виявлення професійної придатності і удосконалення майстерності працівника; особистісної привабливості менеджера; ортобіозу; попередження і подолання конфліктів; розуміння технологічної ефективності управління закладом; логічне проектування персонал-технологій, заснованих на власному стилі керівництва; знання вимог до культури впровадження технологій у практику роботи навчального закладу).

Ці ознаки є складовими цілісного методологічного підходу до вироблення принципів, мети, цілей і окремих завдань неперервної педагогічної підготовки менеджера освіти. Часто говоримо: заклад уже не той, він працює не так, ефективність його роботи знизилася. Це сталося не тому, що якісь функції управління не так виконуються і навіть не завдяки певним прорахункам і помилкам. Сучасні бурхливі зміни ведуть до появи необхідності більш частої заміни застарілих принципів управління новими, до пошуків нових форм організаційної поведінки, до існування закладу і всієї організації освіти в умовах постійної реорганізації. За цих умов тільки гнучкість керівництва, орієнтація в сучасних тенденціях розвитку суспільства, наявність адекватних і ефективних принципів управління приводять до покращення результатів діяльності.

Наступний важливий, на нашу думку, аспект відбору принципів управління освітою сьогодні – це врахування провідних положень теорії бізнесу, бо в ринкових умовах саме ця теорія має провідне значення для формування стратегії розвитку організації в цілому і кожного навчального закладу зокрема.

Теорія бізнесу включає:

§ розуміння зовнішнього середовища (умови функціонування закладу; структура населення мікрорайону; громадські організації; можливості спонсорської і меценатської допомоги і ін.);

§ розуміння специфічних цілей закладу (місія закладу, яка визначає, як досягти високого результату своєї діяльності і який це має бути результат;

§ розуміння „ключових компетенцій”, коли визначається, в якій області, в якому профілі знань цей визначний результат буде досягатися [15, с. 116].

Уявлення про зовнішнє середовище, місію і ключові компетенції закладу мають відповідати реальності і одне одному. Принципи функціонування і розвитку закладу мають бути відомими і зрозумілими кожному працівникові, вироблятися у процесі підготовки, постійно перевірятися практикою і бути здатними до зміни. Тільки за таких умов комплекс принципів менеджменту загальноосвітнього навчального закладу, установи чи підрозділу системи освіти може вважатися надійним, дієвим і ефективним, таким, що відповідає закономірностям конвергентного мислення і сучасним потребам підготовки менеджера освіти.

Принципи неперервної педагогічної підготовки фахівця взаємопов’язані, взаємозалежні, взаємозумовлені; вони створюють систему вихідних дидактичних вимог, які забезпечують відповідну ефективність навчання, виховання і самовиховання суб’єкта освіти. Система принципів підготовки менеджера освіти базується на загальнопедагогічних принципах: гуманізації; врахування вікових та індивідуальних особливостей; виховання в діяльності і спілкуванні; стимулювання до самовиховання; національного виховання; цілісного підходу до виховання; позитивного прикладу [6; 12; 13].

У педагогічному сенсі процес неперервної педагогічної підготовки менеджера освіти має свою специфіку: це професійне навчання і самовиховання, засноване на ранньому виявлені креативних і лідерських здібностей особистості, професійній педагогічній орієнтації на управлінську діяльність, формування готовності до освіти впродовж життя; це тривала підготовка на основі середньої і вищої педагогічної освіти, орієнтована на дослідну діяльність, саморозвиток і самотворення особистості. Вона ґрунтується на філософській рефлексії, діалектиці безперервності та дискретності, єдності кількісних і якісних моментів у процесі розвитку [11, c. 107]. На процеси формування майбутнього і діючого фахівця впливають: навчання і програмний зміст освіти; інтелектуально-творча діяльність і самоосвіта; досвід реалізації управлінських функцій кращими менеджерами організації освіти. Ці явища виступають в нерозривній єдності; провідною вважається установка на неперервну освіту, що триватиме впродовж життя, готовність до інтелектуально-творчої і самоосвітньої діяльності у єдності її теоретичного і практичного аспектів.

Специфікою неперервної педагогічної підготовки менеджера освіти є:

- рання актуалізація лідерських якостей і креативних здібностей особистості;

- вивчення як основ наук, так і комплексу наукових дисциплін у розвитку, стимулювання самостійності особистості, прагнення до само творення впродовж життя;

- рання і більш глибока професіоналізація, пов’язана не лише з майбутнім фахом учителя, а й з підготовкою особистості як майбутнього і діючого освітнього лідера;

- значна тривалість процесу професійної підготовки: від старшокласника-лідера учнівського колективу – до висококваліфікованого менеджера зі значним життєвим і професійним досвідом.

Сучасні українські вчені [11] пропонують систему принципів навчання, які синтезують провідні підходи до їх виокремлення на етапі професійної освіти і можуть бути використані у процесі неперервної педагогічної підготовки менеджера:

- орієнтованості неперервної педагогічної освіти на розвиток і самотворення особистості професіонала;

- забезпечення неперервності освіти;

- інформатизації, технічної та технологічної забезпеченості освітнього процесу;

- відповідності змісту освіти сучасним та прогнозованим тенденціям розвитку педагогічної науки і наукового менеджменту, відповідних технологій управління і самоуправління в освіті;

- єдності теорії і практики у підготовці фахівця;

- оптимального співвідношення індивідуальних, загальних та групових форм організації процесу неперервної педагогічної підготовки менеджера;

- раціонального застосування сучасних методів та засобів навчання на різних етапах підготовки фахівців;

- відповідності результатів підготовки менеджерів освіти вимогам, що висуваються сферою їхньої професійної діяльності, забезпечення їх конкурентноспроможності.

Структура неперервної педагогічної підготовки менеджерів освіти, на наш погляд, має відповідати логіці і завданням безперервної освіти особистості впродовж життя [8; 9] і складатися з трьох основних етапів.

І. Допрофесійна підготовка учнів-старшокласників як лідерів учнівських колективів на засадах педагогічної професійної орієнтації, раннього виявлення і дослідження креативних, аналітичних, комунікативних, лідерських та організаторських здібностей особистості, формування гуманістичних, національних, громадянських цінностей орієнтацій і позицій. Цей етап розглядається як первинний у розвитку творчого потенціалу особистості для майбутньої педагогічної професійної діяльності, здатності до саморозвитку, відчуття креативності педагогічної професії і професії менеджера освіти.

ІІ. Фундаментальна педагогічна підготовка менеджера освіти у навчальному закладі ІІІ-ІV рівні акредитації на основі єдності теорії і практики у формуванні фахівця, становлення і розвиток індивідуальних технологій самотворення особистості і особистісно орієнтованої професійної діяльності алгоритмізації педагогічних і управлінських дій; розвиток і формування лідерського і креативного потенціалу фахівця; формування готовності до спільних педагогічних дій; вироблення почуття причетності до майбутнього розвитку сфери освіти; толерантність міжособистісних стосунків; усвідомлення власних потенційних здібностей до інноваційного пошуку.

ІІІ. Розвиток особистісно-професійних якостей, управлінських компетенцій та стилю діяльності менеджера у процесі післядипломної педагогічної освіти. Цей етап розглядаємо як найбільш тривалий, зорієнтованй на самореалізацію особистістю ідеї професійної освіти впродовж життя, на самовдосконалення гуманістичної системи цінностей і цінностей професійної діяльності; вироблення оптимального співвідношення між традиціями й інноваційністю в професії; інтеграцію раціонального й ірраціонального знання та досвіду управління в освіті; суб’єкт-суб’єктну взаємодію на рівні співробітництва і співтворчості, налагодження доцільних інформаційно комунікативних зв’язків у педагогічному середовищі; забезпечення результативності спільної дії; незалежність мислення та незаангажованість вимогами середовища, постійне „свіже” сприйняття буденності; самоактуалізовану творчість; продуктивне сприйняття реальних потреб освіти; відчуття належності до інноваційного освітнього руху; акумуляцію інноваційних перетворень у очолюваному педагогічному колективі.

Нами схарактеризовано провідні методолого-теоретичні положення, філософські, соціальні та педагогічні аспекти наукових підходів щодо реалізації ідеї неперервної педагогічної підготовки менеджера освіти, сутнісні ознаки кожного з трьох етапів такої підготовки в особистісно і соціально орієнтованому контексті.

Викладені вище положення формують методолого-теоретичну базу для обґрунтування конвергентної моделі особистості креативного менеджера і освітнього лідера, впровадження цієї моделі в практику неперервної педагогічної підготовки управлінських кадрів нової генерації для системи освіти в рамках соціально-педагогічного комплексу регіону.

Лекція 5. Конвергентний менеджмент – інноваційна парадигма управління і самоуправління в освіті

 

План

1. Конвергентність як особливість сучасного менеджменту.

2. Конвергентне мислення ‑ основа філософії менеджменту освіти.

3. Конвергентність як логіка «здорового глузду» в організації освіти. Адекватність менеджменту.

4. Ефективний менеджер освіти: світогляд, ідеологія, громадянська позиція.

5. Самоменеджмент керівника освіти.

6.

 

Рекомендована література

1. Балл Г. Гуманізація освіти в контексті сучасності: психолого-педагогічні орієнтири // Освіта і управління. — 1999. — Т.3., №3. — С. 21-34.

2. Бідняк М.Н. Організація управління: Навч. посіб. — К.: А.С.К., 2003. — 176 с.

1. Будзан Б. Курс лекцій “Самоменеджмент” // Офіс. — 1998-1999. — № 1-5.
2. Бурега В., Гаврилов Н. Философские основания менеджмента. — Донецк: ДонГАУ, 2002. — 183 с.
3. Бурега В.В. Социально-адекватный менеджмент. В поисках новой парадигмы. — К.: Изд. центр «Академия», 2001. — 269 с.
4. Гегель Г. Философия права. — М.: Мысль, 1990. — 524 с.
5. Державна національна програма „Освіта”: Україна ХХІ століття. — К.: Райдуга, 1994. — 61 с.
6. Застосування механізмів ефективності менеджменту в діяльності державних органів: Теорія і практика. — К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2001. — 178 с.
7. Кушнір В. Системно-синергетичні уявлення про управління педагогічним процесом // Освіта і управління. — 1999 (2001). — Т.3., № 4. — С. 54-58.
8. Лукашевич В.В. Основы менеджмента.: Учеб. пособие. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. — 285 с.
9. Пірен М.І. Основи етнопсихології: Підручник. — 2-ге вид., доп. — К., 1998. — 436 с.
10. Романенко М.І. Соціальні та парадигмально-когнітивні детермінанти розвитку сучасної освіти. Автореф... докт. філос. наук / Дніпропетровський націон. ун-т.— Дніпропетровськ, 2003. — 32 с.
11. Романенко М.І. Філософія освіти: історія та сучасність. — Дніпропетровськ: Промінь, 2001. — 180 с.
12. Русинов Ф.М., Никулин Л.Ф., Фаткин Л.В. Менеджмент и самоменеджмент в системе рыночных отношений: Учеб. пособие — М.: ИНФРА — М., 1996. — 360 с.
13. Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис, 2002. — 742 с.
14. Хміль Ф.І. Становлення сучасного менеджменту в Україні (проблеми теорії та практики): Монографія. — Львів: ІЗМН ЛКА, 1996. — 206 с.
15. Чернышевский Н.Г. Антропологический принцип в философии / Избран. философ. сочинения в 3-х томах. — М., 1950. — Т. 1. — С. 157-182.

18. Шепель В.М. Настольная книга бизнесмена и менеджера. Управленческая гуманитарология. — М.: Финансы и статистика, 1992. — 237 с.

1. Шепель В.М. Человековедческая компетентность менеджера. Управленческая антропология. — М.: Народное образование, 1999. — 432 с.

 

Сучасна фаза розвитку науки менеджменту характеризується такими особливостями: широким використанням методів досліджень, які базуються на економіко-математичному та комп’ютерному моделюванні ситуацій, проблем та процесів управління; національно-регіональною спрямованістю досліджень; зростанням інтересу до результатів наукових узагальнень досвіду діяльності американських, європейських та японських менеджерів; прагненням до розробки концептуальних підходів на основі взаємного погодження принципів та інструментів управління. Сьогоднішня теорія менеджменту є концептуальною наукою про менеджмент організацій, яка обґрунтовує послідовний процес пошуку інноваційного використання ресурсів з метою підвищення їх загальної ефективності. Об’єктивний характер проведених досліджень приводить до закономірного висновку про необхідність філософського обґрунтування шляхів підвищення ефективності основного виробничого ресурсу сучасності – людини.

1. В Україні, як і в більшості країн світу, спостерігається процес синтезу менеджменту провідних світових шкіл – американської, європейської та японської – та його адаптації до соціально-економічних умов функціонування організацій і ментальності українського народу. Перехід до конкурентного ринкового середовища передбачає використання тих здобутків, що їх має науковий менеджмент за півтора століття свого існування. Проте це не означає, що пряме копіювання тієї чи іншої зарубіжної моделі менеджменту матиме автоматично високий результат. Вітчизняна модель менеджменту організацій, яка створюється в сучасний період, має засновуватися у першу чергу на визнанні нової ролі кожної людини у системі стосунків між членами трудового колективу, створенні відповідного механізму її активізації; поєднанні суспільних інтересів з приватними інтересами особи, системному управлінні якістю товарів і послуг [2]. У цьому контексті під менеджментом розуміємо систему колективної праці й управління ресурсами, концентрації зусиль на безперервному підвищенні якості роботи персоналу та ефективності організації в цілому [16].

Вітчизняні і зарубіжні вчені виділяють основні положення нової парадигми управління, що склалася в 70-80-і роки ХХ століття:

─ організації необхідно розглядати як відкриті системи;

─ виробництво орієнтоване не на нарощування обсягів, а на підвищення якості товарів і послуг, більш повне задоволення запитів споживачів;

─ швидка і адекватна реакція організацій на зміни кон’юнктури ринку;

─ ріст ролі організаційної культури й інновацій, мотивації і стилю керівництва [10, с. 7].

Відповідно цієї парадигми менеджмент розглядається і як мистецтво управляти людьми з урахуванням індивідуально-креативного потенціалу, і як специфічне об’єднання професіоналів з відповідними знаннями і високою кваліфікацією, які є головним джерелом прибутку. Тому предметом сучасної науки менеджменту є відносини, що складаються між людьми в процесі управління. У такому розумінні життя кожної людини розглядається як фактор менеджменту; підлягає усвідомленню взаємозв’язок свободи й відповідальності в управлінні; необхідним є більш широке і гнучке використання принципів і методів філософії як методологічних засад менеджменту, тоді як раніше це вважалося рекомендацією, не обов’язковою до виконання.

Філософія менеджменту – це світоглядна орієнтація менеджерів, яка допомагає їм гідно реалізувати своє громадське та професійне покликання. Філософське розуміння власного життя і своєї діяльності сприяє повній самореалізації особистості, формуванню доцільного стилю роботи та загостренню відчуття задоволеності її результатами. У повній мірі це відноситься до менеджера освіти, бо він має осягати зміст власної діяльності як діяльності творчої, відчувати себе людиною, що у значній мірі сприяє будівництву сучасного та майбутнього суспільства. Специфіка філософської позиції менеджера освіти полягає у прогностичному розумінні власного стилю управління, в якому мають доцільно поєднуватися кращі досягнення, вироблені людством упродовж тривалого періоду розвитку, з особистісними та професійними можливостями конкретної людини, які інколи йдуть у розріз із базовими соціальними вимогами.

На етапі кардинальних змін в усіх галузях життя людства, пов’язаних з переходом до третього тисячоліття, зростає інтерес до філософського обґрунтування управлінської діяльності в освіті. Посилюється значення антропознавчих елементів змісту філософії менеджменту, провідною стає думка про те, що філософія менеджменту як наукова дисципліна має включати не лише теорію і методологію управлінської діяльності, а й технологію їх використання в життєтворчості тих, хто професійно займається менеджментом.

Для створення суспільства третього тисячоліття потрібна нова філософія та інноваційні технології менеджменту, в яких людиновідповідний та особистісновідповіднийпринципи стануть дійсно основоположними, а не задекларованими формально. Особливо актуальним це положення є для освіти, яка в силу своєї специфіки продукує майбутнє. Пріоритетною складовою підготовки сучасного менеджера освіти має бути людинознавча компетентність.

Філософія – духовна основа як окремої особистості, так і суспільства в цілому. Г. Гегель спонукаючу діяльну функцію філософії вбачав у тому, що дух, по-суті справи, діяльний, і якщо він вимагає чогось, то його не стримає ніяке насилля. Немає людей, які б пізнали філософію і не відчули на собі її впливу. Грамотний філософський підхід до будь-якої проблеми дає певну гарантію її об’єктивного розуміння. Специфіка філософії полягає в тому, що вона вивчає ідеї, тому для філософського світогляду, за Гегелем, не суттєвим є те, що “якимось чином не є ідеєю” [6, с. 59].

Філософія – наука, основу якої становить розумне пізнання світу і відповідний цьому пізнанню спосіб його освоєння. Це положення має вирішальне значення і для філософії менеджменту, і для філософії освіти, напрацювання яких у вітчизняному досвіді є часто суперечливими, такими, що здаються складно поєднуваними або навіть взаємно заперечуваними. Провідною думкою тут може бути та, що розум – це творча пізнавальна діяльність, яка виявляє сутність дійсності. Засобом розуму мислення синтезує результати пізнання, створює нові ідеї, що виходять за межі існуючих систем знання, і проектує шляхи конвергентного поєднання цих ідей у практиці сучасного освоєння світу. Філософія виходить з того, що, якщо ідея була коли-небудь корисною для розвитку сутнісних сил людини чи суспільства, то вона має постійно оновлюватися й використовуватися, але вже на якісно новому рівні розуміння. У цьому – сутність філософського принципу доцільності поєднання традиційного (у освіті – когнітивно-маніпулятивного) й інноваційного, який є основоположним у сучасному менеджменті освіти.

Традиція – це поняття, що визначає різноманітні форми впливу минулого на сучасне й майбутнє [15, с. 646]. Г. Гегель підкреслював два суттєвих аспекти традиційного (в його соціокультурних формах) у житті людини: ставлення до минулого та буттєва залежність людини від минулого. У сучасній філософії традиція і традиційне розглядається як проблема доцільності використання досвіду минулого в інноваційних процесах сучасного. Важливим аспектом цього питання є поглиблення розуміння впливу соціокультурних та індивідуальних форм минулого на формування людського досвіду.

Онтологічний підхід до суті традиційного в філософії найбільш фундаментально розроблений у творах Гуссерля, Гайдеггера. Зокрема, Гуссерль визначає традицію як “... буттєву єдність часу та здійснення майбутнього на основі постійного осучаснення минулого”. У межах соціальної та екзистенційної антропології, що є важливим у контексті нашого дослідження, питання розглядається в аспекті значення традиції в конституюванні специфічної соціокультурної групи – менеджерів освіти, у формуванні їхніх світоглядних цінностей та переконань [15].

Традиційним у науковому менеджменті є те, що на рівні філософського знання всі його проблеми можна розглянути через три ідеї. Перша ідея пов’язана з розумінням того, що кожен процес, кожне явище і кожна річ мають різний ступінь свого вираження: від відсутності ідеї як такої – до найбільш повного її розуміння і формулювання проблеми. Друга ідея визначає обов’язкову наявність уміння виробляти і приймати рішення. Третя ідея співвідноситься з умінням створювати умови для реалізації прийнятого рішення [4, с. 4].

Філософія освіти більш масштабно підходить до визначення традиційного в комплексі освітніх ідей, розпочинаючи аналіз ще з Стародавнього світу, оскільки освітня організація є однією з найдревніших [5]. Учені виділяють такі традиційні ідеї:

─ ідея соціалізації індивіда (людина стає людиною в тій мірі, в якій вона сприйняла виховання);

─ ідея самоактуалізації особистості у процесі навчання і виховання (пріоритетність самонавчання та самовиховання в розвитку людини);

─ ідея колективного навчання та виховання;

─ ідея індивідуального (персонального) навчання та виховання;

─ ідея громадської освіти (однією з історичних різновидностей є ідея світської освіти);

─ ідея релігійної освіти (трансформована в ідеї духовного та морального вдосконалення людини);

─ ідея станової (загалом – соціально диференційованої) освіти (навчання та виховання розглядається як елемент соціального статусу людини);

─ ідея загальнодоступної освіти (масове навчання і виховання);

─ ідея всебічного гармонійного розвитку людини;

─ ідея пріоритетності окремої сфери людської особистості (інтелектуальний, фізичний, естетичний розвиток, орієнтація на працю, служіння вітчизні тощо) [13, с. 50].

Якщо в філософії менеджменту інноваційне визначається в основному через специфіку самореалізації особистості на основі означених вище ідей цієї науки, то філософія освіти зазначає: всі перелічені базові освітні ідеї вже давно відомі людству, їх сформулювали ще Аристотель, Платон, Конфуцій і інші мислителі древності. “Кількість таких ідей досить обмежена, вони постійно дрейфують у часі, то займаючи панівні позиції в філософсько-освітній думці, то відходячи на периферію освітнього процесу в залежності від запитів суспільства тієї чи іншої епохи” [12, с. 48]. Інноваційною є специфіка як використання окремих ідей, так і їх поєднання в педагогіці й освіті сучасності, актуалізація і трансформація окремих елементів ідей, виходячи з особливостей соціально-економічного розвитку та менталітету народу.

 

2. Конвергентне мислення в освіті спирається як на аналіз конкретних ідей, форм і методів управління освітнім процесом, що є надзвичайно різноманітними і часом взаємовиключними, так і на глобальні тенденції розвитку системи освіти в цілому, що визначають її роль у загальному історичному процесі. „Її принциповою характеристикою стає своєрідне зрощування філософських, соціальних та педагогічних систем, а також практична відсутність загальноконцептуальних обмежень для освітньої теорії та практики” [12, с. 15]. Важливими аспектами змісту посткласичної конвергентної освітньої парадигми є:

─ вирішення проблеми взаємозв’язку інтересів особистості та суспільства;

─ співвідношення раціонального та емпіричного в освітньому процесі;

─ взаємозв’язок і взаємопроникнення традиційних і модерністських підходів, цінностей, знань і елементів досвіду в управлінні навчально-виховним процесом.

Перебуваючи сьогодні на зламі епох, потрібно пам’ятати: головним підсумком ХХ століття стало те, що завершення історичного змагання двох суспільних систем, капіталізму і соціалізму, засвідчило: жодну з цих систем не можна назвати оптимальною з антропологічних позицій. Капіталізм, з його високими науково-технічними та економічними досягненнями, привів до порушення антропологічної логіки їх соціального і морального використання (ерозія головних моральних цінностей, масове ствердження індивідуального та національного егоїзму, екологічна бездумність людей).

Соціалізм з позиції ствердження колективного способу життя людей більш співзвучний етнопсихології слов’ян. Ще візантійський літописець Прокопій Кесарійський писав, що слов’янськими племенами одна людина не керує, вони здавна живуть у народоправстві, і тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною. Ідея колективної єдності людей і їх відданості спільним цінностям була успішно реалізована при соціалізмі. Проте, поруч із цим, мали місце абсолютизація бюджетної системи фінансування; недоплата працівникам за роботу; номенклатурний принцип підбору і розстановки кадрів, який породив багато існуючих до цього часу стереотипів управлінської діяльності, панування когнітивної парадигми освіти і маніпулятивних технологій управління за принципом „роби, як я”.

М.Чернишевський, видатний російський філософ і письменник, ще в 1860 році опублікував у “Современнике” свою статтю “Антропологічний принцип у філософії”. Стаття присвячена ідеї ставлення до людини як до найціннішої живої істоти, а філософії автор відводить роль “теорії вирішення найбільш загальних питань науки” [17].

З позиції “теорії вирішення найбільш загальних питань” головним позитивним наслідком протистояння двох систем у філософській думці є народження ідеї про створення конвергентного суспільства. В такому суспільстві не буде економічних підстав для політичних, а тим більше – для військових конфронтацій, у ньому всі, хто може, працюють і беруть участь на демократичній основі в державному й інших видах управління. Юриспруденція й етика забезпечують систему “твердих правил”, що обов’язкові для дотримання всіма. Економіка суспільства базується на розумному поєднанні різноманітних форм власності і вільного підприємства. Привілейованими групами в суспільстві є діти, жінки і літні люди. У ньому культивується повага до обдарованих особистостей (хороший менеджер, без сумніву, – своєрідно обдарована особистість). Суспільна думка і громадське управління особливу увагу приділяють всебічному стимулюванню у громадян прагнення до саморозвитку. Технологія конструювання такого суспільства має регіональні варіанти, в яких враховуються особливості народів, частин світу, їх історичний досвід тощо [11; 18].

Водночас постійними, економічно і соціокультурно підтримуваним, є і буде попит на креативність, ініціативність, відповідальність, комунікабельність, інші якості, притаманні розвиненій особистості та істотні для гуманізації сучасних суспільних відносин. Зусилля, які мають сприяти потужній гуманізації суспільства, у першу чергу спрямовуються на сферу освіти, з огляду на те, що освіта покликана бути могутнім важелем трансформації суспільства третього тисячоліття [1].

 

3. Детальна характеристика суспільства, яке, можливо, буде побудоване в майбутньому, до якого сьогодні прагне цивілізований світ, наведена нами для того, щоб розкрити суть ідеї конвергентності у філософському сенсі і довести думку: конвергентність – це логіка здорового глузду. Філософська теорія конвергенції трактує здоровий глузд як прояв природної розумності людини. Це, в одному випадку, її інтуїтивна обережність, в іншому – ризик у прийнятті рішень, у виборі моделі поведінки. Тут спрацьовує особливий підхід, у якому переплітаються елементи як формальної, так і наукової, а в ряді випадків – і професійно-трудової логіки. Часто буває, що людина не знає видів логіки, а діє виважено і послідовно. Тобто, конвергентність – це універсальна закономірність свідомості людини, яка проявляється як у діяльності значних груп людей, що будують моделі розвитку суспільства, відбираючи найкраще з попередніх етапів його розвитку, так і в мисленні окремої особи, яка завдяки здоровому глузду вибудовує з власних ресурсів доцільний, притаманний тільки їй, індивідуально-креативний стиль роботи чи поведінки.

Будь-яке реформування, як суспільства, так і окремої особистості, не може здійснюватися шляхом сліпого копіювання кращого. Конвергентний варіант розвитку світового співтовариства має враховувати антропологічні закономірності вдосконалення життя людей, що їх диктують нам попередні етапи розвитку суспільства, ефективно при цьому використовуючи як систему управління, так і кожну людину і ній.

Конвергентний менеджмент як наука про відносини між людьми у процесі управління і логіка здорового глузду, має бути соціально адекватним і соціально ефективним. Адекватність (відповідність, співпадіння) як характеристика менеджменту має забезпечувати його відповідність основним специфічним рисам керованої системи [5, с. 162]. Управління соціальною системою (організацією) може бути адекватним лише при органічному врахуванні властивих суспільству норм і цінностей, причому останні виконують роль інституціональних критеріїв адек