Іменний покажчик

Василий Иванович Суриков. Письма. Воспоминания о художнике. Л., 1977.

V

Минала осінь, вже де-не-де бачили тварини признаки їй ми у природі, а ще чимало праці на полях було, тож присутність на роботі кожної тварини була конечна Тому поведінкою Мілочки були всі стурбовані, вона бо часто з неабияким опізненням приходила на працю, інколи пояснювала, що мала труднощі пробудитись часто дорікала, що себе зле почуває, що має якісь таємничі болі, хоча її апетит заперечував будь-які недуги. Коли ж уже й прийшла на роботу — тоді з незрозумілих нікому причин відходила на озеро й без глузду задивлялась на своє віддзеркалення у плесі води. Її загадкову поведінку всі на хуторі почали собі пояснювати більш серйознішими причинами, як ті, що вона їх для свого виправдування наводила. Одного дня, коли Мілочка повільним кроком ішла в бік майдану, час від часу кокетливо вимахуючи хвостом та розглядаючись на всі сторони хутора, кобила Конева прикликала її до і себе, начебто має їй щось особливого сказати:

— Мілочко, сьогодні я бачила тебе, як ти перехилялась понад живопліт і один з наймитів Лисячого хутора разом з наймитом Пілсутова підійшов до тебе; говорили з тобою, а ти їм дозволила гладити своє чоло! Поясни мені, Мілочко, що це все значить? Ти ж добре знаєш, що не годиться з людьми приставати, ба що більше, дозволяти, щоб вони тебе гладили!

— Ні, ні це неправда! Я туди, біля плоту, що розділяє нині хутір З людьми, не ходила, і ніхто мене не гладив по чолі!

Підстрибуючи, вистукуючи копитами спересердя, стаючи дибки, заперечувала Мілочка.

_ Мілочко, погляньно мені в очі, дай мені своє слово чести, що люди не гладили твого чола_: — приглядаючись обережно Мілочці, говорила серйозним голосом Конева.

_ Це неправда, це неправда! — вперто повторяла Мілочка і, не глянувши ні разу в очі Коневої, учвал погналася в поля.

Ця дивна поведінка Мілочки привела Коневу до рішення: вона нікому нічого не кажучи, пішла до стодоли, де проживала Мілочка і в час її неприсутности почала копитом розкидати сіно, що на ньому спала Мілочка. На превелике диво, найшла там декілька кусків цукру і чимало стрічок прерізного кольору.

Три дні пізніше — Мілочка кудись ділася. Проходили тижні, а слід за нею пропав. Аж по деякому часі голуби розповіли, що бачили Мілочку в місті Волгограді, де вона була запряжена у вибагливу каретку заможного шинкаря; він пестливо гладив її по носі й годував цукром, а в її гриві були вплетені стрічки. Вона виглядала вдоволена, шерсть її була підстрижена й чиста. З того часу ніхто із тварин на хуторі не згадував Мілочку.

В місяці січні зима взяла землю у свої жорстоко- студені окови і тим саме внеможливила будь-яку працю на полі. Зате відбувались часті мітинги і там свині розказували, що працюють увесь час над плянами для покращання умов праці в наступному сезоні. Було вже самозрозумілим, що свині мудріші за решту тварин і що вони мають рішати закони, за якими всі події життя на хуторі мають відбуватись. Тож кожне рішення свиней було більшою кількістю голосів прийняте, бо зрештою не помогло б заперечування. Тож такий порядок у затверджуванні справ оправдував себе цілком, тільки лихо в тому, що Давидович і Вісарйонов при будь-якому рішенні завзято сперечались, одне одному докоряли, зокрема Вісарйонов Давидовичеві. Коли один пропонував, щоб засівати більшу частину поля ячменем, тоді другий переконував, що це не добре, що конечно треба засівати вівсом. Коли один вказував, що земля одної частини землі більше пригожа для вирощування капусти, тоді другий казав, що це не можливе, бо ця земля надається виключно для корінних плодів. Це впливало на решту тварин так, що вони поділились на два табори, бо Давидович і Вісарйонов мали своїх однодумців, тому й при особистих суперечках розвивались і бурхливі дискусії серед тварин. На таких мітингах Давидович, завдяки своїй красномовності здобував своїм поглядам і плянам більшу кількість прихильників. Але зате, в свою чергу, Вісарйонов умів готувати підривну кампанію, а зокрема це йому вдавалося з овечками. Вони в той час, коли Давидович творив, починали мекати «чотириноге добре, двоноге зле-е-е-е» і тим же меканням часто перебивали рішальну хвилину промови Давидовича. В головному будинку, колишньому приміщенні Романова, Давидович найшов книжку «Хліборобство і виплекування тварин»; прочитавши її, почав опрацьовувати пляни для введення кращих життєвих умов на хуторі. Він закликав до побудови споруд для відводнення в полях, і працював над поліпшенням якости землі, подаючи плян, де і коли тварини повинні б зразу складати гній у полі, щоб таким чином заощадити працю розвозу погною. Вісарйонов не опрацьовував своїх планів, ні проектів, тільки потайки говорив усім, що всі задуми та проекти Давидовича з часом повернуться внівець. Але з усіх противенств у задумах, планах, проектах, плян Давидовича будови вітряка стрінув жорстокий та впертий спротив Вісарйонова.

Недалеко головного будинку було пасовисько, і на їм найвищому горбку його, вирішив Давидович, що було б Доцільним побудувати вітряк; він продукував би енергію. а вона, в свою чергу, постачала б електрику для хутора. Електрика освітлювала б усі мешканеві приміщення, а в зимі й огрівала б їх, також стала б рушійною силою у всіх машинах і тим же заощадила б, інколи й нелегкі, зусилля праці. Тварини з неприхованим захопленням прислухались до проекту вітряка, бо хутір мав найпримітивніші машини й інші старомодні приладдя до праці. Проект вітряка мав помогти й скоротити час праці, а за те мали б тварини більше часу на дозвілля, спочинок і освіту.

Вже за два тижні плян будови вітряка був опрацьований. Давидович кожного дня просиджував у стодолі; там на долівці, він крейдою малював усі деталі. Рушійні приладдя малював за поміччю книжки Романова Тисяча корисних речей». Кожного дня приходили тварини до стодоли, з подивом придивлялись до незрозумілих їм черток, приходили й гуси і кури, обережно ступаючи, щоб ненароком не стерти котрусь із черток. Тільки один Вісарйонов демонстративно бокував, бо ще від перших днів проектування вітряка висловив свій спротив при всіх тваринах. Але одного дня, як нікого не було, він зайшов, щоб перевірити пляни. Як-не-як, але ці пляни його таки найдужче турбували і до деякої міри хвилювали, це навіть очевидним було в його впертому спротиві до плянів вітряка. Він поважною ходою йдучи, приглядався докладно плянам на долівці, зупинявсь над кожною подробицею, обнюхував кожну риску. Відтак, постоявши хвилин декілька, з-під лоба глянув, насупився, підніс ногу і... змочив пляни. Не промовивши слова, вийшов.

Окремі погляди на будову вітряка поділили тварин хутора на два табори. Правда, Давидович не заперечував, будова вітряка буде не легким завданням; тільки щоб його стіни збудувати, треба буде наносити чималу кількість каменів, а відтак будуть потрібні каблі для динамо, а як же їх роздобути? Завжди впевняв Давидович, що за рік часу можна буде будову покінчити, а відтак, за поміччю вітряка, тварини будуть спроможні лиш у трьох днях виконати ту працю, на яку тепер цілого тижня треба. Вісарйонов, у свою чергу, пояснював, що коли всі тварини будуть займатися будовою вітряка, не матимуть часу для збільшення харчової продукції, а це доведе до такого стану, що стрінуться із неминучим голодом. Таким чином, у двох окремих таборах зродились гасла: «Голосуйте за Давидовичем і трьома днями праці» і «Голосуйте за Вісарйоновим і повними коритами».

Лише єдиний Молчазніков не висловлював ні в ту ні в цю сторону своєї думки. Він не вірив, що можливо мати увесь час повні корита, як і не вірив, що вітряк буде запорукою зменшення днів праці. В одне лиш вірив, що ні вітряк — чи без вітряка, життя йтиме своїм руслом, як і завжди йшло, а в ньому нічогісінько для тварин не було й ледве чи буде.

Крім розбіжностей у вирішуванні будови вітряка були ще бурхливі суперечки в питанні оборони хутора перед можливим наступом Романова. Очевидячки плями оборони Вісарйонова й Давидовича кінчались непорозумінням. Вісарйонов уважав, що вони повинні випродуковувати зброю і вчитись уживати її. Давидович переконував, що і без зброї, яка буде пов’язана з чималими коштами, можна перемогти людей, а саме посилати більшу кількість голубів на сусідні хутори і там підбадьорювати тварин до бунту-революції; коли ж спалахне революція на всіх хуторах, тоді не буде потрібна оборонна зброя, бо хто ж тоді наступатиме на Хутір тварин? Всі будуть одної думки й усі користуватимуться ідеями тваринізму. Але Вісарйонов уперто переконував, що без відповідного озброєння перемогти людей неможливо. Тварини терпеливо слухали переконування Вісарйонова й Давидовича, і вислід був такий, що коли говорив Вісарйонов, усі думали, що його правда, а коли говорив Давидович, тоді й йому тварини сприяли. ^:

Врешті прийшов той день, коли Давидович опрацювавши в подробицях свої пляни будови вітряка, приніс їх на мітинг, бо сьогодні питання — будувати чи не будувати вітряк, мало бути вирішене більшою кількістю голосів. Коли вже всі прибули, Давидович почав докладно пояснювати чергування обов’язків при будові вітряка і ще раз підкреслював доцільність його на хуторі; але під час найважливіших для зрозуміння присутніх пояснень, овечки почали своє мекання і тим заглушили його слова, так що тільки єдине протяжне мекання було чути. Тоді Вісарйонов утихомиривши овечок, встав і спокійно, зрівноваженим голосом, декілька разів висловив свій спротив та радив тваринам не голосувати за проектом Давидовича. Сказавши це, не чекаючи на рішення тварин, спокійно сів. Давидович скориставши, що овечки не мекають, знову почав закликати до зрозуміння конечности будови вітряка, пояснював, скільки то часу вони заощадять, коли вітряк помагатиме в кожній ділянці праці: він постачатиме електричне світло, теплу воду. Цим разом уже мусів понад свої сили виголошувати кожне слово, бо овечки знову своє завели. Але вже було очевидним, що тварини більшою кількістю голосів рішатимуть за будовою вітряка. Та в цю мить несподівано Вісарйонов піднявся, єхидно глянув на Давидовича й голосом, схожим на свисток, заскавулів.

Під звук скавуління, з-поза стодоли понеслось скажене гавкання й гарчання. Вмить вбігло на місце мітингу дев’ять величезних псів з мідяними комірами довкруг шиї, і всі вони помчали в сторону Давидовича. Щоб уникнути собачих щелепів, Давидович стрибнув у бік і мершій почав утікати; за хвилин декілька він був уже за воротами хутора, а собаки, клацаючи зубами, з гарчанням гнались услід за ним. Один із псів достатньо наблизивсь до Давидовича і схопив його за хвіст, але той, зібравши останки сил, висмикнувся й утік крізь щілину в залізній загорожі, що обводила хуторні поля. З того часу слід за Давидовичем пропав.

На те все з переляком придивлялись тварини крізь двері стодоли, де відбувся мітинг, відтак у полоні жаху повернулись на свої місця. Лиш не могли із дива вийти; звідки ці люті, схожі на диких вовків, пси взялися? По недовгому часі довідалися, що це колишні щенята, ті, що їх Вісарйонов зразу після народження забрав і виховав для своїх наказів та охорони. Вони, при кожній зустрічі із Вісарйоновим, вертіли хвостами так, як колись пси вітали Романова.

Коли пси повернулись переможно, прогнавши Давидовича, зразу прибігли й поклались біля ніг Вісарйонова, тоді він, а пси довкруг нього, вийшов на те підвищення в стодолі, що колись із нього Марков виголошував промови. Вісарйонов випрямившись, голосом авторитету сповістив, що відсьогодні мітингів у неділі не буде, бо це зайва витрата часу. Відсьогодні всі питання плянів і умов праці будуть вирішувані окремим комітетом свиней, а провідником комітету буде він, Вісарйонов. Коли рішення комітету він схвалить, тоді решта тварин про те рішення буде повідомлена. Але кожної неділі тварини будуть приходити, щоб віддати честь прапорові й відспівати пісню «Тварини всіх країн»; на тому ж місці одержуватимуть розпорядження обов’язків праці на наступний тиждень. Дискусій, нарад чи запитів щодо розпоряджувань більше не буде!

Тварини, що ще так недавно пережили кошмарну подію із Давидовичем, прийняли нові розпорядження з очевидним збентеженням і затривоженням. Декотрі хотіли висловити своє невдоволення, але овечки почали своє мекання, а відтак вже й охоти не ставало говорити, бо через хвилювання й слова не вкладались у речення! Нові розпорядження і Добрилова потурбували, він ворушив, трепетно, вухами то вперед то взад, потрясав головою, старався, переживаючи, опанувати своє хвилювання і передати його словами, але дарма, вони застрягали у горлі... Тільки поросята, що сиділи на переді стайні біля підвищення, вислухавши рішення Вісарйонова, без збентеження встали і пискливо почали виявляти своє невдоволення, та не довго, бо пси, що сиділи кругом Вісарйонова, дико загарчали і те приневолило поросят замовчати; вони без опору присіли смирненько на своїх місцях. Відтак овечки почали своє мекання, протягаючи його на декілька годин і, таким чином, покінчили будь-які надії загалу тварин на дискусію чи питання. Після мітингу Вісарйонов послав Нікітова поміж тварин, щоби він докладніше пояснив всі нові розпорядження і їх причини.

Повільним кроком відходили тварини до своїх приміщень, а коли вже зближались до майдану, стрінув їх Нікітов і пояснив, що бажав би поговорити з ними:

— Товариші! Я вірю, що нема нікого між нами, хто б не оцінював жертвенности й відданости товариша Вісарйонова. Він поклав на себе найважчий тягар праці, всю відповідальність за добро хутора перебрав!! Не думайте, товариші, що бути вождем належить до приємности. Навпаки, це багатогранне завдання, переплетене з чималими труднощами. Ніхто у світі не вірить переконливіше в рівноправність і свободу слова у всіх справах, як товариш Вісарйонов; він був би більш чим радий, щоб ви рішали всі справи хутора, але побоюється, що могли б до неправильного висновку прийти і тому рішали б у некористь хутора. Скажімо, якщо б комусь із вас захотілося піти слідами Давидовича, якщо б стали однодумцями його, тоді подумайте лише, яка була б наша доля?! Чейже це самозрозуміле тепер, що Давидович не хто інший, як най- запекліший кримінальний злочинець. Ми, йдучи його слідами, незчулись би, як попали б знову під жорстоке володіння Романова.

— Та ж він стільки хоробрости виявив у жовтневій боротьбі з Романовим, — хтось із тварин несміло промовив.

_ О, го-го, товариші, хоробрість ще не вистачає!

Вірність, послух і дисципліна — це ось ті необхідні чинники в нашому житті, — пояснював Нікітов. А щодо хоробрости Давидовича, це ніщо інше, як безглузде перебільшення. Під цю важливу пору, в нашому вільному від людини житті ніхто не має права на щось інше, як послух Вісарйонову. Нам треба сталевої дисципліни, ще раз дисципліни, товариші! Бо зробимо один неправильний крок, і ворог буде під нашими дверима. Хіба ви, товариші, бажаєте, щоб Романов повернувся до нас?

Звичайно, що на таке питання відповідь зайва; самозрозумілим чейже було, що тварини не бажали повороту Романова. Отже, якщо мітинги в неділі й свобода висловлюватися за чи проти рішень Вісарйонова, могли сприяти поворотові Романова, тоді краще, щоб мітингів не було, а всі рішення будуть сприймати без запитів і дискусій.

Добрилов, що лиш усьому сказаному уважно прислухався, після довшої призадуми повернув до свого мотта — «я працюватиму дужче», а тоді додав: «те, що товариш Вісарйонов скаже — мусить бути правильне». Похитуючи головами, тварини мовчки подались до своїх приміщень. А Нікітов, задоволено посміхаючись, пішов до головного будинку.

Надійшла весна, настав час орати поля. Стодола, що в ній Давидович начеркнув пляни будови вітряка, на приказ Вісарйонова була увесь час зачинена. Всі тварини були під враженням, що із тих плянів уже й сліду не стало.

Кожної неділі всі приходили до клуні о десятій годині ранку, щоб одержати всякі розпорядження і плян праці на наступний тиждень; але ще перед тим, обов’язком тварин було пройти попри череп Маркова з виразом пошани. Череп Маркова після жовтневої битви відкопали, бо доти він був у могилі в саду, і примістили під прапором біля рушниці.

Зайшовши в клуню, тварини не могли сидіти як раніше, себто де хто хотів, бо тепер на підвищенні сидів Вісарйонов із Нікітовим і Мінімовим, молодим кабаном, що мав хист писати вірші й компонувати пісні. Довкола них вигідно приміщувалось дев’ять псів, а трохи далі за псами сиділи молоді поросята. Решта тварин сиділа в другій частині звернена обличчям до головної частини клуні, де було підвещення.

Вісарйонов, коли вже всі були присутні й на своєму визначеному місці, наказово-серйозним голосом прочитував розпорядження і плян праці, наголошуючи важливість у виконанні його кожною твариною зокрема. Відтак, відспівавши пісню «Тварини всіх країн», повертались до своїх приміщень.

На третю неділю після вигнання Давидовича, на превелике здивування тварин, Вісарйонов проголосив, що незабаром почнуть будову вітряка. Не пояснюючи причин своєї зміни в рішенні, попередив тварин, що будова вимагатиме більше годин праці в кожний день, а теж не обійдеться без тяжких зусиль; а може й бути необхідним зменшити харчові приділи. Також пояснив, що окремий комітет кабанів і свиней працював три тижні без упину, і прийшов до переконання, що будова вітряка триватиме близько два роки.

Тварини стояли мов остовпілі, бо ще так недавно чули переконливі заперечування в доцільності будови вітряка, коли Давидович із захопленням намовляв, щоб будувати.

Вислухавши рішення Вісарйонова, тварини не промовили ні слова, лиш подались до своїх приміщень. А вже, як почало вечоріти, Нікітов стрічався з ними и пояснював, що, по суті, Вісарйонов ніколи не заперечував конечности будови вітряка, а навпаки, ніхто інший, як сам Вісарйонов, працював день і ніч над планами будови; а те, що тварини бачили на долівці стодоли — це була копія його планів, які негідний Давидович без сорому вкрав і, присвоївши їх, обманював усіх, що це його плани.

_ — Але ж ми точно пригадуємо, як Вісарйонов гостро критикував пляни будови вітряка, — хтось із тварин зауважив.

— Це, товариші, — єхидно глянувши на того, хто зауважив, — була стратегія Вісарйонова, щоб прогнати Давидовича; бо за злочин крадежу треба було покарати нікчему, а тим паче, що він із небезпечним характером людина і впливав від’ємно на всіх нас. Тепер, як ми вже позбулись найгрізнішого ворога Давидовича, можемо без перешкод приступати до будови вітряка. Сподіваюсь, ви зрозуміли стратегію Вісарйонова і його тактику супроти Давидовича.

Тварини не дуже то розуміли, що таке «тактика», «стратегія», але Нікітов так переконливо говорив ті слова, ще й під супровід гарчання трьох псів, які завжди, коли Нікітов мав дещо сказати, пояснити тваринам, були нерозлучно при ньому. Тож тваринам не лишалось нічого іншого, як без запитів прийняти його пояснення.

 

VI

Тварини вже цілий рік, як раби, працювали при будові вітряка. День-у-день за тяжкою працею, жертвенно працювали і не нарікали, бо завжди пригадували собі слова Давидовича — яку безмежну полегшу колись принесе їм вітряк — і вірили, що всі ті дошкульні теперішні зусилля увінчаються успіхом на користь майбутніх поколінь, а не для паразита-людини.

Весною і літом тварини по шістдесят годин у тиждень були при будові вітряка. А в серпні Вісарйонов наказав, щоби для прискорення будови працювати ще й після обіду в неділі; це, ймовірно, не примусове, але... хто із і марин не прийде на працю, тоді харчові приділи зменшать такому наполовину.

Жнива цього року були менш успішні як колинебудь, бо всі зусилля тварин були зосереджені на будові вітряка і, таким чином, незорані поля весною лежали облогом; просто не було коли й думати про конечне орання й засіви... Тому то вже ранньою осінню стало очевидним, що майбутню зиму не буде легко пережити, бо не буде належної кількости зерна ні сіна, щоб вистачали до весни і літа.

В часі будови вітряка тварини натрапили на непередбачені труднощі, що спричинились до сповільнення праці. Хоч мали вистачальну кількість каменю, піску й цементу, та не мали відповідного знаряддя, яким було б можна розбивати камінь на потрібні до будови розміри. Тільки після довшого часу хтось порадив, щоб ужити силу тяжіння. Тож почали понад сили своїх і спроможностей вивозити на гору велетенські брили каменю; везли аж на самий вершок каменярні, тоді звідтіля скидали їх униз, а вони розбивались на дрібні куски. Часто, при вивожуванні каменю на гору, тваринам просто не ставало сил, і тоді, у критичних хвилинах, навіть свині помагали. Зате перевезення вже розбитого каменю на місце будови вітряка не було таке і складне, бо коні вивозили їх виповненими вщерть возами. Навіть вівці, коза Мурка й Молчазніков запрягались у менші вози й тягнули каменюки. Пізнім літом, коли вже вистачальна кількість каміння була на горбку, почали, під наглядом свиней, будувати вітряк. Була це дошкульна й пинява праця. До речі, нічого не можна було б здійснити, якби не було Добрилова; він своєю просто надприродною силою визначався понад усі, разом взявши, тварини. Із трепетним подивом дивились вони, як Добрилов при напруженні всіх своїх м’язів, з важким віддихом, здобував п’ядь за п’яддю горбок, витягаючи величезну кількість каменів на нього. Конева не раз і не два перестерігала його, що він працюючи ось так понад сили, серйозно пошкодить собі на здоров’ї. Але Добрилов не звертав уваги на всі її попередження, перестороги і турботи, відповідаючи завжди двома реченнями: «Вісарйонов завжди по стороні правди. Я працюватиму ще дужче». Він навіть домовився з півнем, щоб його будив на три чверти години скоріше за всіх; таким чином, заки всі прийдуть, він зможе повизбирувати порозкидане каміння при перевозі, та приготувати його до будови.

Минало літо, нові потреби виринали; коням були потрібні нові підкови, також були конечні цвяхи й шнури для будови вітряка. Стало бракувати зерна для засіву озимини й пільного навозу, вже не кажучи про модерніше приладдя для будови, що тепер просто необхідне. Але, на жаль, ніхто з тварин не мав поняття, звідкіля весь той недобір придбати.

В чергову неділю рано, як завжди, зібрались усі тварини, щоб одержати розпорядження. Всі тоді й довідались, що Вісарйонов заводить новий закон, відсьогодні хутір буде займатись торгівлею із сусідніми землевласниками. Не буде воно з комерційних причин, а буде це виміна наших товарів за конечне приладдя для будови вітряка, для праці в полі та вдома в загальних щоденних потребах. Також пояснив Вісарйонов, що будова вітряка мусить випередити всі інші конечності. Тим то для придбання грошей потрібних для будови, конче продавати сіно, пшеницю, кукурудзу, навіть і яйця, до речі, на них найбільше запотребування у Волгограді. Тож кури повинні радіти нагодою, що можуть виказати свою жертвенність і зносити яйця навіть понад норму; тоді буде їх найбільше на продаж і таким чином причиняться до скорішого здійснення наміченої мети — будови вітряка!

Вістки, що їх Вісарйонов із притиском в голосі передав, полонили тварин у стан тривоги й неспокою. Бо чейже так недавно, після перемоги над Романовим, чули вони, що в науці тваринізму забороняється будь- який зв’язок з людиною; чи то в обміні товарами, чи в ужитку грошей. Таким конечностям не бути на Хуторі тварин! Коли Вісарйонов покінчив постанови, четверо поросят, ті, що вже раз виявляли своє невдоволення з приводу заборони дискусій на мітингах, знову почали пригадувати, що не так Марков порядкував і не такий спосіб життя передбачав на вільному від людини хутрі. Проте в ту ж мить пси дико загарчали, а вслід за ними овечки почали своє бекання. Самозрозуміло, поросята замовкли, а Вісарйонов підніс ратицю вгору на знак, що ще бажає говорити. Цим разом пояснив, що всі контакти з людиною в торгівлі переводитиме він сам, бо всі обов’язки в тому питанні поклав, хоч не радо, на себе одного. Таким чином, мешканець Волгограду Химерніков буде посередником між світом людей і Хутором тварин, раннім-ранком приходитиме кожного понеділка для взаємної торгівлі та розпоряджень в цій ділянці. Вісарйонов, проголосивши свої нові розпорядження, закликав «хай живе Хутір тварин»! Відтак всі відспівали пісню «Тварини всіх країн» і відійшли до своїх приміщень.

Увечорі, як уже тварини пішли на спочинок після цілоденної, дошкульної праці, мрії про дуже бажаний, тихий спочинок прогнав Нікітов; заходив він до приміщень кожного зокрема, а щоб злагіднити хвилювання спричинені новими розпорядженнями Вісарйонова щодо торгівлі з людьми, пояснював, що в тому нічого злого немає, що це не противиться законам тваринізму, та, що це нісенітниця, мовляв, не треба торговельного зв’язку зі світом людей, що це чиста вигадка Давидовича. Значить, це ніщо інше, як іще одна брехня того злочинця Давидовича. І, врешті, чи є десь записані постанови в законі тваринізму, що не можна мати зв’язку з людиною?

Але, якби й були записані, це не змінило б становища, адже тварини не мали доступу до законів тваринізму, а хоч би й мали, не всі вміли читати. Тому не було іншого виходу з положення, як і цим разом повірити Нікітову і погодитись із постановою-розпорядженням Вісарйонова.

Кожного понеділка вранці приходив Химерніков на Хутір тварин. Він був невеликого росту, з рисами обличчя, що говорили про очевидного хитруна. Він мав хист передбачливости і знав, що прийде такий час, коли тварини будуть у неминучій потребі виміни товарами зі світом людей, а це принесе йому чималу користь. Прихід Химернікова тварини стрічали нерадо і кожне з них якомога уникало зустрічі з ним. Єдине, що їм приносило вдоволення, це те, що чотириногий Вісарйонов давав розпорядження й накази двоногій людині.

Тим часом люди, більш як колибудь, відносились ворожо до Хутора тварин, бо завелись у своїх сподіваннях, що тварини не будуть спроможні управляти господарством хутора власними силами, та що пляни будови вітряка не здійсняться. Та не так воно сталось, бо тварини, хоч у дуже несприятливих умовах, якось давали собі раду, а це з часом зроджувало в людей почування пошани до них. Проте тварини й далі держались у ворожому відокремленні від людей і, крім Химернікова, ніхто не заходив на їхній хутір. Тільки час від часу ходили поголоски, що Вісарйонов задумує прийти до порозуміння з власником Лисичівки, Пілсутовим і Федориком з хутора Куцополе, для нав’язання торгівлі.

Саме в тому часі, коли доносились оті чутки, що не вкладалися своїм змістом у закони тваринізму, всі свині й кабани перенеслись на проживання до головного будинку — колишнього дому Романова. І знову згадала тваринна сім’я слова Маркова, пригадалось їй, як він пояснював, що ніяка тварина не повинна жити в домі людини; також пригадалось те перше рішення після революції, що дім Романова має залишитись лише музеєм. Але й цим разом, як завжди, Нікітов спромігся переконати всіх у правильності рішення, що кабанам і свиням таки слід жити в головному будинку. Він пояснював, що свині — це мозок хутора, що їм конечний спокій у місці проживання, та що дім Романова буде більш відповідним для їх вождя, як звичайна клуня. До речі, Нікітов останнім часом почав щораз то частіше називати Вісарйонова вождем.

Тож рішення, що треба свиням жити в домі Романова, знову збудило спогади; тварини згадали заповідь тваринізму — чейже не можна було тваринам спати в ліжку. Коли тварини схвильовано говорили, що свині порушили стійкість заповідей, Добрилов, як і завжди, відповідав своє: «Вісарйонов завжди має слушність». Але Коневу це не переконувало. Вона після довшої призадуми, пішла під стіну стодоли, де ще Давидович записав заповіді тваринізму. Йдучи туди, вона стрінула козу Мурку і попросила, щоб із нею пішла, бо Конева була переконана, що в читанні натрапить на труднощі. Вдивляючись довго в заповіді, Конева попросила: — «Перечитай, будь ласка, четверту заповідь, чи не каже вона, що ми — тварини ні в якому разі не маємо права спати в ліжку?» Мурка довго вдивлялась, а відтак не з абиякими труднощами прочитала: «Не вільно тваринам спати в ліжку, застеленому простиралом».

На превелике диво, Конева ніяк не пригадувала собі такого закінчення четвертої заповіді; вона була впевнена, що в читанні Мурки вперше почула про якісь простирала. Конева пригадала собі, що в той час, коли писали заповіді, згадки про простирала не було!

Якраз у тому часі, як Мурка читала заповіді, а Конева заперечувала вжиток слова простирал, нізвідки надійшов Нікітов у супроводі трьох лютих псів, і зблизившись до них, негайно почав вияснювати: — чейже нічого злого в тому немає, коли спимо в ліжку, найгірше лихо — вигадка людини, оце простирало! Ми

свині й кабани, позабирали всі простирала і спимо на ліжках, покритих кодами. Ви ж хіба не хочете приневолювати нас до відповідальних обов’язків та до праці, що вимагають напруження ума, без належного и У відповідному місці спочинку? І напевно не хочете бачити Романова ще раз на хуторі; а запорукою того, що він не повернеться, є лише зусилля вождя й наші.

Після такого пояснення Нікітова, скінчилась дискусія четвертої заповіді тваринізму. Ніхто й не згадував більше про те, що кабани й свині сплять у ліжках; навіть і тоді, коли Нікітов проголосив, що свині вставатимуть з ліжок кожного ранку годину пізніше як інші, тварини и не збирались дорікати. Адже самозрозумілим було, що не обійшлось би без гарчання псів.

Коли вже осінь полонила природу, тварини хоч і втомлені працею, що вщерть виповнювала кожний день їхнього життя, не дорікали, навіть вдоволені були, бо по виснажливих зусиллях половину вітряка збудували. Вони поспішали, щоб могти покінчити будову вітряка заки прийде лютий холод зими. Та для приспішення будови вітряка були необхідні деякі знаряддя, тож звірята не жаліли власних запасів прохарчування на зиму, щоб за ті гроші придбати все потрібне. При будові вітряка працювали тяжче як колибудь за часів Романова. Добрилов приходив на працю навіть і в місячні ночі, на те щоби приспішити кінець будови. У вільні хвилини конечного для здоров’я спочинку ходили всі тварини навкруг напівзакінченого вітряка, з гордістю подивляли його і раділи, що саме вони спромоглися збудувати щось такого величавого. Тільки єдиний Молчазніков, як звичайно, не висловлював захоплення вітряком.

Надійшов місяць листопад, а з ним студені вітри и дощі. Дощеві зливи приневолили тварин припинити будову. Одної ночі навістили хутір бурхливі вітри, позривали дахи з декотрих стодол і клунь, а деякі будинки хуртовина розхитувала до підвалин. Із переляку кури повибігали зі своїх курників і побачили, як шалений вітер виривав кремезне дерево, мов редьку з

землі. Та враз пронісся неймовірний крик розпуки; оце так кожна тварина голосила, бо он там, на горбку, майже покінчена будова вітряка — стояла у руїнах!

В голосіннях розпуки, всі тварини бігли в бік вітряка, а попереду всіх гнався Вісарйонов. Коли ж прибігли на горбок — побачили, як хуртовина зрівняла вітряк до підвалин. Каміння, що з таким зусиллям, понад спроможності, вивозили на горбок, лежало в безладді, порозкидуване на всіх усюдах. Вісарйонов лиш мовчки ходив то в одну то в другу сторону горбка, обнюхував землю, гостро вимахував хвостом, що було признакою умового напруження. Враз він зупинивсь, немов прийшов до переконливого заключення, чим і захотів поділитись із приявною тваринною громадою.

— Товариші! — гукнув він. — Чи ви додумуєтесь, хто відповідальний за ось цю руїну?! Чи знайомий вам той тяжкий ворог, що заподіяв нам цю безмежну кривду? Тож я вам скажу: це Давидович! Ніхто інший, а тільки він отой нікчема. Це ось тепер бачите той злорадний вчинок Давидовича, це він так помстився за те, що ми його прогнали, як підлого безчесника! Той зрадник потайки, під покривалом ночі, зайшов і нашу цілорічну працю зруйнував. Ось тут, на цьому місці проголошую вирок смерти на Давидовича, а кому вдасться зловити нікчему і привести на суд, того зроблю «героєм другої кляси» й дам такому півкорця яблук; цілий корець дістане той, хто його на злобнім вчинку зловить і живим приведе до мене! — Громом лунали люті оскарження й погрози Вісарйонова.

Вістка, що Давидович є винуватцем у поваленні будови вітряка, пройняла кожну тварину жахливим хвилюванням; щось такого не вміщалось у їхній свідомості, просто не могли повірити, що Давидович міг спромогтися на такий єхидний вчинок. По деякому часі, як перше враження неймовірности пройшло, почали придумувати, яким би то способом вдалося Давидовича зловити. Хтось із свиней знайшов у довкіллі вітряка сліди кабана. Вісарйонов основно їх пронюхав і проголосив, що це сліди Давидовича. Пояснив, що він

мабуть пройшов крізь діру в живоплоті, з боку хутора Лисичівки. Тоді Вісарйонов видав наказ різким голосом:

— Значить, товариші, ми мусимо провірити всі можливі входи до хутора й закріпити їх залізним парканом; значить, немає часу на зволікання, перед нами ще чимало праці. Ще цього ранку будемо починати відбудову поваленого вітряка. Будемо завзято працювати — і ні зима, ні дощі, ні сніговії, ані шалені вітри не спинять нас у завзятій праці у виконанні наміченого пляну. Ми таки провчимо цього нікчемного зрадника, що він не зуміє перешкодити нам у будові вітряка. Тож уперед, товариші! Хай живе вітряк! Хай живе Хутір тварин!!

VII

Зима не щадила холоду ні люті своїх буревіїв. Дні переплітались то снігом то морозом, і було це так аж до половини місяця лютого. В жахливо невідрадних обставинах тварини, як тільки вміли, інколи й понад свої сили, продовжували будову вітряка. Вісарйонов час від часу пригадував, що в довкіллі люди слідкують і заздрісно бажають, аби будова не докінчилась із успіхом у визначений час. Про те, що Давидович розвалив майже докінчений вітряк, люди довідались, але не давали віри. Пояснювали, що стіни були тонкі, тонші, як повинні б бути, саме й тому не встоялись перед подувами гураґану. Але це не помагало виправдати Давидовича, бо, крім Молчазнікова, всі висловлювались, що повірили поясненням Вісарйонова. Та по деякому часі з незрозумілих тваринам причин Вісарйонов наказав будувати стіни вітряка тричі грубші як ті, що були. Тож це означало, що тричі більша кількість каміння мусить бути вивезена на горбок. Але, з уваги на великі снігові опади та заметіль, достава їх була внеможливлена. Аж по деякому часі, коли пройшли сніговії, а наступали морози, тварини почали жорстоку працю. З кожним днем їхні сили слабшали бадьорість зникала, бо крім невблаганного холоду чи не найдошкульнішим був постійний голод, а причина його - зменшені приділи харчів. Під час безпорадної розпуки, коли вже тваринам не хотілось, нізвідки з’являвся Нікітов і, походжаючи навкруг утомлених тварин, банально схвалював гідність невтомної праці для виконання запланованих трудоднів. Але не з промов Нікітова й підбадьорювання похвалами тварини набирали наснаги-поштовху до праці, а з невтомно- завзятих зусиль Добрилова, бо він за найнеймовірніших обставин повторяв своє мотто «я працюватиму дужче».

В місяці січні брак харчування почав дошкульно відчуватись. Приділи зерна з кожним днем зменшувалися; свині обіцяли, що замість зерна збільшуватимуть приділ картоплі, але по декількох днях повідомили, що картопля під час сильних морозів, без належного прикриття, вся померзла. Бували дні, що й без найменшого приділу харчування мусіли звірята йти до пращ, тільки під вечір, як повертались від будови вітряка, давали їм полови й соломи. Безмежний голод щораз настирливіше заглядав у вічі...

Вже й поза Хутором тварин почали ходити поголоски про голод і страждання в ньому всіх, крім кабанів та свиней. Навколо говорили люди, як з нестерпного голоду поширивсь і канібалізм. Деякі тварини почали хворіти, а це в парі з голодом, доводило до їхнього кінця. Тож Вісарйонов вирішив створювати такі познаки при зустрічі з Химерніковим, які заперечували б вісткам людей. Перебування Химернікова на хуторі влаштовував так, щоби недолі й жахіття голоду він не бачив. А стогін недужих тварин заглушували овечки своїм беканням та репетуванням про достаток харчів бо овечок завжди перед приходом Химернікова як слід годували. Також наказав Вісарйонов виповнити корита піском, а на вершку притрусити зерном. Тоді заводив туди Химернікова, щоби той бачив повні корита й поширював своє відкриття між людьми, начебто голоду на хуторі немає. Химерніков повірив у те, що бачив, то й заперечував поголоскам про голод чи недостачу харчів.

Хоч і вдавалося Вісарйонові обманювати Химернікова дійсність обманові не потурала, вона дивилася очима правди і бачила, як з кожним днем знесилені тварини падали жертвами й не могли будувати вітряку Це й турбувало його і він не мав іншої ради, як починати шукати за харчами поза Хутором тварин. Вісарйонов просиджував, призадумуючись день за днем у головному будинку, а при дверях його три люті пси постійно сторожили. Виходив він лише з будинку у дні врочистостей, та й то в оточенні шістьох псів, що гарчали як тільки хто наближався до Вісарйонова. Інколи і в неділі не приходив проголосити розпорядження. Його в тому Нікітов виручав, бо і тварини не приходили на мітинги, бо були знеможені голодом і недугою.

Під кінець січня, в неділю ранком на мітингу Нікітов заявив, що невідкличним рішенням Вісарйонова є, щоби кури зносили кожного тижня по чотириста яєць, бо така кількість потрібна для продажу в Волгограді, за гроші з розпроданих яєць купуватимуть конечну кількість збіжжя та інші харчі, щоб уможливити прожиття до чергових жнив. Ця вістка дуже зажурила квочок, бо вони якраз на весну готувались висиджувати курят а також таку кількість яєць в одному тижні було можливо здійснити, та ще при такому харчуванні як тепер за постійного голодування. Кури не мали іншої ради як запротестувати проти накинутого їм, жорстокого розпорядження; вперше від часу революції, коли прогнали Романова, стурбовано нарікали вони що відбирати їм таку кількість яєць - це просто душогубство і злочин. Такого й за часів Романова не зазнали. Під проводом трьох молодих курок, що саме тепер готувалися складати яйця для висиджування курят, усі кури завзялись і спротивились наказові Вісарйонова. При тому посилались на слова Маркова, шо ніяка тварина не має права знущатись над твариною Методою курячого бунту було злітати на крокви у стодолі і там зносити яйця, приховуючи їх для висиджування курят.

Ех, і жорстоко розправився Вісарйонов із курми за те: наказав здержати і той мінімальний приділ харчів, що був для них, а хто з тварин посмів би хоч одну зернину дати курці, того стріне кара смерти. На сторожі наказу Вісарйонова стояли люті пси, що постійно стерегли курей, щоб вони не вийшли із своїх курників та не шукали їди. Проходили кошмарні дні голоду, дев’ять чи й десять кістяків курей лежало на подвір’ї й навколо курника, свині не встигали їх закопати, а тим курям, що ще при житті були, радили свині змінити постанову й покоритися наказові Вісарйонова. Та це не помагало, кури вірили, їхні страждання й жертви голоду заговорять до совісті, Вісарйонова й свиней, бо вже й люди, що жили в довкіллі Хутора тварин, довідались, що кури гинуть з-за недостачі харчів, що це так Вісарйонов покарав їх. Проте Химерніков пояснював, що довідався від Вісарйонова, начебто пошесна недуга є причиною смерти курей. Правди на хуторі — чому кури гинуть, ніхто й не довідався. Ті, що ще при житті залишились, почали на команду зносити яйця, і їм за це давали харчові приділи.

Проходили місяці, Давидович пропав, як камінь у воду, але тварини його не забували, переказували одне одному різнорідні новини про Давидовича. Хтось казав, що він переховується в одному з сусідних хуторів, але це не спиняло Вісарйонова нав’язати кращі відносини з Пілсутовим і Федориковим. Навіть за порадою Химернікова він задумав продати дерево, оте букове, зрубане ще з-перед десяти років. Єдине, що здержувало його від дії — це відомість, що не власники хуторів, а Давидович бажав дерево купити.

Ранньою весною жахлива новина пройняла всіх тварин на хуторі: свині розказували, що коли всі в обіймах ночі спокійно сплять, приходить на хутір Давидович і потайки робить всякого роду злочинства; краде кукурудзу, з горшків виливає молоко, розкидає яйця, топче засіяні зерном поля, підгризає кору з дерев. Таким чином, якщо колинебудь яке лихо трапилось на хуторі, тоді всі вже передбачували, що це вина Давидовича. Якщо вікно збили, значить Давидович це зробив, якщо ключ від стодоли пропав — Давидович украв і кинув його до криниці. Тварини щиро вірили в пояснювання свиней, навіть і тоді, коли по деякому часі найшли ключ під мішком зерна. Почали розказувати на хуторі, що і щурі у змові з Давидовичем, тому й чимало лиха наробили, підгризаючи зерно — оте, що не було приділене їм.

Затривожений тими вістками, Вісарйонов вирішив перевірити в супроводі своїх псів увесь хутір. Вісарйонов ішов, кожну п’ядь землі обережно пронюхував, а слідом за ним, у належній відстані, йшли перелякані тварини. Вісарйонов, оточений псами, враз зупинився й гукнув: «Давидович»! Репетуючи на все горло почав кричати: — Так, він тут був, я докладно пронюхав його сліди, це той нікчема Давидович! На звук «Давидович», пси почали несамовито гарчати і показувати зуби, готові кусати, і так скажено гарчали, що стигла кров у жилах тварин з переляку.

У вечорі скликав Нікітов усіх тварин на майдан, мовляв, має щось дуже важливе їм сказати. З таємним виразом, з острахом у голосі, промовив:

— Товариші, ми довідались, що Давидович запродався Федорикові на Куцополому хуторі і разом з ним приготовляє наступ на нас; хоче подолати, знищити нас! Та це ще не так страхає, як ось те, що зараз вам скажу: чи знаєте, як він героїжився своїм, нібито, геройством під час революції? Як ми безмежно помилялися, коли думали, що він був справжнім героєм. Він же насправді наступав на Романова у битві тільки тому, щоби прикрити свої єхидні пляни. Давидович був від самого початку революції у змові з Романовим, він бо був його тайним аґентом увесь час! Ми, кабани, довідалися про те з його документів, яких він, утікаючи, не міг захопити з собою. Врешті, чи потрібно вам більше пояснень? Чейже ми всі ясно бачили, як він під час жовтневого бою робив усе, щоб ми програли, та, щоб переміг Романов.

Тварини пригадавши бій під Коровицею в місяці жовтні, ніяк не розуміли мови Нікітова, бо ж переконливо бачили, як Давидович по-геройськи боровся, навіть був ранений. О так, це тварини пригадують дуже чітко, але... може, це лиш так їм здається, що пригадують...? Відтак знову насувались сумніви в питанні зради Давидовича, бо чи ж можливо так безстрашно боротись, як Давидович, і в той же час бути по стороні Романова?! Зрозуміти це тваринам було надто важко. Навіть Добрилов, що завжди без заперечень приймав усі пояснення Нікітова, цим разом схилив голову і приплющив очі, щоб відтворити в пам’яті битву. Тоді, по довшій надумі, промовив: — Ні, я в те не вірю, я ж бачив на власні очі, бо був завжди при ньому; я певен, що Давидович відважно, завзято, безстрашно боровся у битві. Я ж бачив, як Романов прострелив його; ну й чи ж не дали ми йому за це, таки зразу після втечі Романова, медалю «Герой першої кляси»??

Нікітов, почувши таке від Добрилова, покрутив хвостом і спересердя промовив: — Товариші! Все лихо в тому, що ми зайво поспішились. Щойно тепер стало очевидним, коли найшли його таємні документи, що він, удаючи героя, хотів нас обманути.

— Таж я бачив, що він був ранений, бачив, як спливала кров з його плеча й хребта, — промовив Добрилов.

— О, це, таж це було домовлення між Романовим і Давидовичем, — перебив Нікітов. — І про те я також читав у його документах; дуже радо дав би я й вам ті документи прочитати — провірити мою правдомовність, але, на жаль, ви його письма ніяк не зумієте відчитати; він бо дуже нечітко писав, а з вашим недостатнім знанням читання це просто була б зайва витрата часу. Зрештою, це вам тільки здавалося, що його прострелив Романов; насправді (дивно, що ви це так скоро призабули) Вісарйонов, наш вождь, сміливо крикнувши «смерть людям», укусив Романова в ногу, що й причинилось до його втечі. Тікаючи, зранив він Давидовича, ось що. Не можу зрозуміти, що ви цього не пам’ятаєте!

Після такого переконливого пояснення і представлення битви, тваринам почало здаватись, що може вони все таки в метушні битви всього належно не бачили; може й переочили, бо здавалось їм, що й Вісарйонова зовсім не бачили. Тільки Добрилов, зніяковівши до решти, заперечливо похитував головою. В задумі, не звертаючи на Нікітова уваги, промовив:

— Ні, я не вірю, ніяк не вірю, що в час революції й битви під Коровицею Давидович був зрадником. Яким він став пізніше, це друга справа, але під час битви він був зразковим товаришем за всіми заповідями тваринізму.

— Наш вождь, товариш Вісарйонов проголосив, що Давидович від самого початку революції був таємним агентом Романова; але й довідались ми недавно, що ще й до революції таким він був! Чи ви ще відважуєтеся сумніватись у правдомовності нашого вождя?!!

Дивлячись пронизливо на кожну тварину, вимовляв склад за складом чітко, з наголосом на «вождь», розлючений Нікітов.

— О, це зміняє моє переконання; якщо товариш Вісарйонов так сказав, тоді це мусить бути правда, — смиренно промовив Добрилов.

— Он у якому тоні й дусі ви повинні говорити, тільки в такому, товаришу Добрилов. Це так говорить вірний товариш свого вождя, — ще раз глянувши на Добрилова, відказав Нікітов. А відходячи, повчав він звірят, щоб кожне гляділо, було обережним, бо навіть в цю мить таємні агенти Давидовича продумують, як би то їм пошкодити.

Чотири дні після розмови тварин з Нікітовим, Вісарйонов видав наказ, аби тварини прибули на майдан. Коли вже всі з’явились, вийшов із головного будинку Вісарйонов, а на його грудях блищали всі медалі, бо в останнім часі він сам себе нагородив медалями «Герой першої кляси» і «Герой другої кляси». Навкруг нього дев’ять псів, що час від часу поглядаючи на тварин, люто гарчали. Тварини непорушно стояли, лиш гарчання псів приводило кожен їх м’яз у дрижання. Передчуваючи, що їх чекає щось жахливе, тремтіли всім тілом. Вісарйонов випрямивсь, глянув суворо на зібраних, відтак пронизливо свиснув. Вмить рвонулись пси в бік поросят, схопили їх за вуха і приволікли до ніг Вісарйонова. З вух поросят потекла струмочками кров. На вигляд, запах і посмак крови, у псів прокинувся кровожерно-дикий шал: три пси почали бігти в сторону Добрилова, та він, додумавшись у чому справа, почастував першого пса своїм могутнім ударом цупкого копита; ті, що бігли вслід за першим, побачивши що трапилось, поспускали хвости й почали тікати до Вісарйонова. Добрилов, побачивши пса, станув ногою на нього й чекав на рішення Вісарйонова, що має з ним зробити. З очевидним невдоволенням глянув Вісарйонов на Добрилова й дав знак звільнити пса, а той вимкнувся з-під копита, заскомлів, підбіг до Вісарйонова і притулився до його ноги.

Тим часом поросята з виразом тяжкої провини і трепетом клячили в ногах Вісарйонова; були це ті, що заявили своє невдоволення, коли Вісарйонов заборонив мітинги в неділі. На веління вождя, щоб вони признались до провини, звірята почали, без надуми, говорити: отож розповідали, що потайки стрічаються з Давидовичем, що це вони помагали йому розвалити вітряк, що договорилися з ним передати Хутір тварин у руки Федорикова. Вкінці признавались, начебто вони ввесь час знали, до Давидович був зрадником. Як уже визнали поросята всі свої провини, на Вісарйонів помах ратицею пси кинулись їм до горлянок і розшарпали поросят на дрібні куски. Тоді Вісарйонов наказав, щоб усі тварини, що провинились, виступили і признались до своїх злочинів, що загрожують існуванню тваринного хутора.

Три курки, що збунтувались під час заведення норм постачати чотириста яєць у тиждень, виступили і признались, що до них, у сні, приходив Давидович і намовляв не слухати розпоряджень Вісарйонова. Після такої заяви, пси негайно кинулись на курей і загризли їх на смерть. З черги виступила гуска і призналася, що в час нестерпного голоду найшла біля головного будинку, де проживають кабани й свині, шість зернят кукурудзи і з’їла їх коли всі спали. Тоді овечка призналась, що до неї приходив Давидович і намовляв занечищувати ставок — отой, що з нього тварини пили воду; дві інші овечки признались, що бігали за бараном довкола вогнища, аж він знеможений упав і згинув. Робили це тому, бо знали, що він був вірний ідеям Вісарйонова, а не Давидовича. Баран хворів увесь час на астму, тож були впевнені, що коли вганятиме безупинно, від гоніння згине.

Ось так проходило признавання до провин, а вислід був такий, що в ногах Вісарйонова виростала гора мертвих тіл...

Просякнуте кров’ю повітря всякало у кожну жилку й кожну клітину тремтячої з переляку худібки, що засвідчувала страховинно-кошмарну подію. Невідомо кому ще буде наказ вийти на майдан і признаватись до провини...

Після страхіття масакри, тварини в полоні жаху повертались до своїх приміщень — під ними ноги вгинались, недавно пережита примарна дійсність чорною хмарою повисла над ними. Вони вже не знали, що більш жахливе — чи те, до чого признавались тварини, що були у змові з Давидовичем, чи ця жорстоко- кривава розправа, що її свідками були. Правда, за часів Романова також бачили кровопролиття, але й відсотково ніяке не рівнялося з тим, що пережили ось тепер. І ще одне турбувало їх; ніяк не могли зрозуміти, яким чином прийшло до такої жорстокої кари, якщо в шостій заповіді тваринізму так рішуче заборонялось убивати тварин твариною! В роздумуваннях пригадали Маркова, і згадались його чітко наголошувані слова, що тварина не має права вбивати тварину!

В безмежному відчаї потяглись тварини не до приміщень, а на горбок. Праворуч недокінченого вітряка полягали на траву і, промовивши ні слова, одне до одного пригорнулись. Тільки Добрилов стояв із похиленою головою, а після довгої мовчанки промовив:

Я цього не розумію, цього не можу зрозуміти. Якби не бачив на власні очі, не повірив би, що такий жах став дійсністю на нашому хуторі. Вина в тому, що ще надто багато недоліків у нас. Значить єдиний вихід з такого положення — посилити працю. Тож відсьогодні я вставатиму на годину вчасніше і працюватиму ще з більшим завзяттям.

Добрилов тяжкою ходою подався у сторону каменярні, там навантажив віз подвійною кількістю каменюк, як колибудь, і повіз на місце будови вітряка. І так без упину вивозив каміння, доки ніч унеможливила працю.

Стурбовані, зажурені, тварини й не помітили, що Добрилова між ними немає. У глибокій задумі придивлялись красі природи на хуторі, все бо довкілля в обіймах соняшного дня весни розцвітало. Проміння сонця пестило кожну стебелинку трави. Думка, що вся ця краса хутора належить до них, напрошувала радість, але пролита кров за провини, в які тяжко було повірити, чорною хмарою жалю й смутку повисла над ними. О, якби Конева вміла передати словами своє захоплення красою природи на тій землі! Кожна п’ядь належала до них, та що ж, у горлі, в приступах жалю, никли слова... Вона лиш пестила довкілля своїм поглядом, після чого її великі очі просльозились, бо не сповнились їхні мрії з-перед революції, немає того, за чим тужили, проживаючи під гнітом Романова. Заплакала Конева, бо кровопролиття, а ще до того жахливий голод, ніяк не заповідався в ту ніч, коли Марков промовляв і закликав до революції за рівноправність усіх тварини. Мета революції була — дати кожному нагоду жити і працювати в міру спроможности й без накинутих норм, а не понад силу виконувати нестерпні накази. А вже ні в якому разі примус постачати чотириста яєць на тиждень... Добре пам’ятає Конева, як тоді Марков закликав, аби сильніший захищав слабшого та щоб кожний міг висказати свою думку без боязні й залякування гарчанням псів. Але, що трапилось натомість? У чому справа, що настало таке лихоліття? Цього не передбачалось у законах тваринізму! Чейже ніде в законах не записано, що ніхто не має права так, як бажає й уміє, висказати своєї думки? Де ж би хто таке подумав, що за це люті пси будуть гарчати й горло перегризати?!

Не якийсь бунт чи непослух спонукував Коневу до роздумувань. Вона не могла з дива вийти, чому так дуже змінилось від того вечора, коли до них говорив Марков? Знала Конева добре, що й те становище під сучасну пору краще, як мав би Романов повернутися; він же людина, а Марков казав, що людина це ворог. Тому, щоб і не довелось в житті стрічати, Конева залишиться вірною своїй тяжкій праці, сповнятиме прикази Вісарйонова й уважатиме його своїм вождем. Не таке життя, як тепер бачили тварини у своїх сподіваннях, не за такі умовини боролися з Романовим і наражались на його постріли з рушниці. Ось над чим роздумувала Конева, тільки не вміла ці думки словами передати, а може й добре, що не вміла... Тому почала співати пісню, що її в ту незабутню ніч Марков навчив: «Тварини всіх держав»; усі біля Коневої почали нишким в унісон і собі співати з нею. Тричі проспівали, але ще ніколи та пісня не звучала так жалібно, як тепер, бо мелодію пронизав безпорадний смуток. Та враз, як тільки покінчили співати, нізвідки взявся Нікітов із двома псами. Він проголосив, що згідно з окремою постановою вождя, товариша Вісарйонова, пісню «Тварини всіх держав» забороняється співати. На цю вістку тварини зжахнулись.

— Чому? — домагалась Мурка.

— Це пісня, товаришко, вже неактуальна й непотрібна, вона закликає до революції, а ми вже революцію осягнули. Караючи злочинців карою смерти, ми сьогодні покінчили революцію. Значить, ми ворогів назовні й усередині хутора перемогли. В пісні цій ми висказуємо тугу за кращим життям і соціяльною справедливістю, за умовами справжнього щастя й добра, а чейже ми ці умовини в нашому житті вже маємо; під проводом нашого вождя Вісарйонова ми живемо наче в раю, де справедливість і рівноправність процвітають, тому співати цю пісню немає причини!

Ох, як хотілось тваринам заперечити все те, що

Нікітов сказав! Але недавно пережиті події жорстокої кари пригадались і переляк не дозволив на дискусію; при тому й вівці завели своє «чотириноге добре, двоноге зле-е-е», і тим покінчились будь-які вигляди на заперечення. Таким чином, пісню «Тварини всіх країн» ніколи вже не було чути. Її замінила пісня «О, Хуторе, о, Хуторе тварин, більш лиха не зазнаєш із моїх причин»; автором тієї пісні був молодий кабан-поет, Мінімов. Її співали кожної неділі під час піднесення прапора. Але мелодія і слова тієї пісні не знайшли в серцях тварин того відчуття, яким визначались «Тварини всіх країн».

VIII

Як уже пройшло декілька днів після страшної екзекуції, яскраве враження страху приблідло; коли свиней та псів біля тварин не було, вони почали шепотіти про шосту заповідь тваринізму. Конева, потайки, попросила Молчазнікова, щоб пішов з нею, як ніхто не бачитиме, і прочитав їй шосту заповідь; але він, як звичайно, відмовився, виправдуючись, начебто він не зацікавлений будь-якими подіями на хуторі. Після покарання тих, що провинились, Молчазніков ще дужче уникав усіх, а його непривітність перейшла всі межі. Тоді Конева звернулась із своїм проханням до Мурки, яка зразу погодилась. Коли прибули до стіни, де були написані заповіді, довго вдивлялися з недовір’ям, бо й ця заповідь, як і раніше четверта, була іншого змісту, як колись. Ось якраз перечитала Мурка, що «Тварина не має права ні в якому разі вбити тварину без причини». Чомусь ці два останні слова Мурка не пригадує, чи, може, просто переочила їх того дня, коли Давидович писав заповіді??

Конева кожне слово за Муркою повторила, а тоді, по хвилині, сказала: значить, порушення шостої заповіді не було, коли покарали смертю тих, що провинились. Мурка й Конева похитавши головою — відійшли.

У цьому році тварини працювали кожного дня важче,

як у минулому. Відбудова вітряка із тричі грубшими стінами, праця в колгоспі, виконування норм — все це вимагало небувалих зусиль. Інколи тваринам здавалось, що тяжче й куди більше годин у день працювали, як за часів Романова, та ще до того всього при менших приділах харчів.

Зате Нікітов кожної неділі, після проголошення нових наказів на наступний тиждень, показував листок із підрахованими доказами, що виробництво на хуторі збільшилось на двісті, а то й триста відсотків. Тварини й не думали заперечувати, тим паче, що не пам’ятали відсотків виробництва перед революцією. Одне лиш на думці в них було: воліли б менше чисел на папері, а більше приділів у своїх коритах.

Від довшого часу, як колибудь, тварини не бачили Вісарйонова; він коли й виходив з дуже важливих причин з хутора, тоді робив це лише в супроводі своїх псів, але теж із чорним півнем, що йшов дещо перед Вісарйоновим; завжди заки Вісарйонов мав промовляти, півень наче в ролі сурмача, на все горло піяв, закликаючи до тишини. Ось так сповіщав, що вождь говоритиме. Щораз у більшому відокремленні проживав Вісарйонов, навіть і в головному будинку перебуваючи в окремій кімнаті від решти свиней. Двері його постійно стерегли пси, а в середині кімнати два найстарші з дев’ятьох собак невідступно стерегли його й тільки під їхнім наглядом приготовляли їжу для Вісарйонова. Розпорядження кожної неділі передавав тваринам Нікітов, або інші свині, призначені Вісарйоновим.

Вийшло й нове розпорядження, що в день народження Вісарйонова стрілятимуть з рушниці; всі зберуться у святковому настрої так, як у річницю революції. Говорячи про Вісарйонова, треба було обов’язково величати його титулами: «Наш вождь, товариш Вісарйонов»; «Батько всіх тварин»; «Терор для всього людства»; «Захисник овець»; «Приятель качок». Кожний раз, коли Нікітов говорив про Вісарйонова, котились йому рясно з очей сльози зворушення — він із захопленням розказував про найвищі прикмети вдачі вождя, про його неперевершений розум, про його повне любови для всіх тварин серце, і як воно вболіває над горем тих, що ще караються під гнітом людей. Усе добре, що трапилось на хуторі випадково, Нікітов пояснював, що це заслуга великого вождя, тому й кожен поступ при нім самозрозумілий. Часті розмови курок, що покорились нормам несення яєць, були ось якого змісту: «Під проводом нашого вождя товариша Вісарйонова, я знесла аж п’ять яєць тільки в шістьох днях». А й корови, прийшовши напитися води із ставка, ось як прославляли його: «Завдяки найкращому в світі провідництву нашого вождя Вісарйонова, яка ж добірна свіжість води в нашому ставку». На найкраще з усіх звеличувань вождя здобувся поет Мінімов у своїй поемі:

 

Ти над нами, Вождю, ясним сонцем сяєш,

Про усі тварини, наче батько, дбаєш.

Гноблених людьми, ти приятель усіх...

Джерело ти щастя, благодаті, втіх!

Черева бо наші повні двічі в день,

Із вдячності тобі — пеан всіх пісень!

І тварина кожна — більша чи мала

В мирі спить, бо знає про твоє дбання.

 

Ти нас стережеш кожний день і ніч, ввесь час,

Ти єдиним Вождем — Вісарйонов наш!

Як прийде на світ синок мій — порося,

Перше слово в нього — це твоє ім’я!

Вісарйонов, прочитавши вірш, доручив написати його побіч заповідей тваринізму, а ще над віршем повісити його портрет, що Нікітов намалював.

У тому часі, коли рідко хто бачив Вісарйонова, він саме за допомогою посередника Химернікова, вів переговори з Пілсутовим і Федориковим. Справа торкалася продажу дерева для будови, яке вже від довшого часу задумував продати, бо було воно ще власністю Романова. Хоча Федориков більше зацікавився купівлею, Вісарйонов не міг рішитися; не могли прийти до порозуміння щодо ціни та ще й турбували його вістки, що Федориков зі своїми робітниками чи не задумують повалити вітряк і зайняти хутір. Найдужче дратувало Вісарйонова те, що він мав би переховувати Давидовича.

В літі, коли земля була в обіймах сонця, а на полях доспівала городина, знову трапилась жахлива подія, коли найменш тварини цього сподівались, довідались, що три курки, за намовою Давидовича планували вбити Вісарйонова, але голос совісти порадив їм до цього ганебного задуму признатись. Тож за ті гадки стрінула їх кара смерти, що й виконали пси. Після цієї події, для забезпеки, охорона Вісарйонова подвоїлась, цілу ніч навколо його ліжка лежали пси, а молода свинка Рожа перевіряла кожну їду, чи немає в ній отрути.

Останні переживання на хуторі спонукали Вісарйонова рішитись на продаж дерева Пілсутову. З того часу взаємовідносини між хутором Лисичівка й оселею тварин покращали. Навіть заплановано в майбутньому виміну продуктів, якщо зайде потреба в тому. Хоч тварини й не дуже довіряли Пілсутову, бож він був користолюбною людиною, але таки воліли його, як Федорикова, він бо, згідно з поголосками, потайки організував напад на їхній хутір. Крім того, дехто з них довідався від свиней, що Федориков знущається над своїми тваринами: голодом морить корів, знущався над конем, та що той від побоїв згинув, пса свого вкинув у піч, а то розважається, як півні до крови покусаються. Того роду чутки обурювали тварин на хуторі й вони лютували на негідника. В нестямі домагались, щоби зробити напад на Федорикова, прогнати його та звільнити тварин із тяжкої неволі. Але Нікітов порадив, щоб не поспішали з помстою, а мали надію на стратегію вождя, товариша Вісарйонова.

У тварин ненависть до Федорикова зростала з кожним днем до невидержки. Вісарйонов, для запевнення, що йому також уже Федориков набрид, заборонив голубам злітати понад хутір Федорикова, кажучи, що

це є образою вождя мати будь-які торговельні зв’язки з ним. А тваринам наказав змінити їхній клич «смерть людям» на «смерть Федорикову»!

В кінці літа на хуторі довідались про ще інші, ймовірно, злочинні діла Давидовича. Нікітов розказував, що Давидович приходить потайки вночі й на ланах пшениці засіває бур’ян. А гусак признався, що помагав у тому злобному вчинку Давидовичеві; коли по деякому часі совість докучала йому, він покінчив життя самогубством, отруївшись ягодами. Нікітов далі переконував тварин, що Давидович ніколи не одержав медалі «Герой першої кляси», бо чейже очевидним було, яким боягузом він себе показав під час битви під Коровицею