Право загального землекористування

Право загального землекористування земельним законодавством України прямо не передбачене. У ЗКУ містяться лише окремі вказівки на існування такого права – див. ст.ст.83, 84 в частині згадування «земель загального користування» (право загального користування поширюється не лише на ці землі). Натомість, існування права загального землекористування випливає із ч.2 ст.38 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»:

«Законодавством України громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України.»

 

Таким чином, право загального землекористування є правом невиключного безстрокового безоплатного користування земельними ділянками для задоволення життєво необхідних потреб. Доктринальне визначення права загального землекористування на основі свого дисертаційного дослідження пропонує І.О. Костяшкін⁶.

Об’єктом права загального користування є всі землі України, за винятком обмежень, встановлених законом. Такі обмеження передбачені законодавством України про ПЗФ, оборону, про державний кордон, транспорт, телекомунікації тощо. Напр., відповідно до ст.16 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» на території природного заповідника забороняється «прохід сторонніх осіб», що виключає територію природного заповідника з переліку об’єктів права загального користування землею.

Об’єктом права загального землекористування є землі, щодо яких здійснення права загального землекористування не заборонене. Насамперед, це землі, спеціально призначені для здійснення права загального землекористування: землі загального користування населених пунктів (вулиці, площі, сквери, парки, набережні, проїзди тощо), спеціально визначені земельні ділянки в складі території ПЗФ (напр., зони стаціонарної рекреації національних природних парків – ст.21 ЗУ «Про природний заповідний фонд України») тощо.

Об’єктом права загального землекористування можуть бути й інші землі, проте можливість здійснення права загального користування ними істотно обмежується обов’язком не порушувати прав інших осіб. Напр., не можна здійснювати право загального користування на територіях, зайнятих посівами деяких сільськогосподарських культур – витоптування рослин порушить право власника на них; не можна вдиратися на присадибну ділянку – це порушить право господаря на повагу до приватного життя тощо.

Не можна не відзначити, що за чинним законодавством України межа правомірності здійснення права загального користування є достатньо розмитою, і більш вдалою видається модель, прийнята в зарубіжних країнах, коли об’єкти права загального користування визначаються позитивно, через пряму вказівку закону. Як відзначає О. Шмигова,

«[п]орівняльно-правовий аналіз законодавства зарубіжних країн дозволяє виокремити дві моделі законодавчого врегулювання права загального рекреаційного природокористування за межами рекреаційних зон. У першій моделі це право не розповсюджується на визначені природні об’єкти (зокр., культивовані землі), а у другій – гарантовано лише на визначених природних об’єктах (ліси, прибережна смуга або визначені стежки)»⁷.

 

Суб’єктами права загального землекористування є громадяни України (це прямо передбачено законом), а також іноземці та особи без громадянства, які, за загальним правилом, користуються в Україні тими ж правами, що і громадяни України (ст.26 КУ).

Зміст права загального землекористування включає лише правомочність користування. Право загального користування не передбачає можливості володіння земельними ділянками, у тому числі можливості фактичного панування над земельною ділянкою та усунення від користування нею інших осіб.

Право загального користування набувається із народженням людини і припиняється із її смертю та «за визначенням» особливого оформлення не потребує. Це право є невідчужуваним. У деяких випадках реалізація права загального користування допускається лише за згодою власників земельних ділянок. Як приклад можна навести положення ч.1 ст.17 ЗУ «Про фермерське господарство», за якою дії щодо загального землекористування дозволяються лише за згодою власників земельних ділянок, або ч.2 ст.19-1 ЗУ «Про електроенергетику», за якою доступ до заборонних та контрольованих зон гідроелектротехнічних споруд сторонніх осіб можливий лише в порядку, встановленому власником гідроелектротехнічних споруд або уповноваженим ним органом.

NB. Конструкція права загального користування близька за своїм змістом до конструкції т.зв. «публічного сервітуту»⁸, яка використовується у країнах загального права (спроба запровадити публічні сервітути у правову систему зроблена також у РФ). Втім, є і відмінності: публічний сервітут у суворому «англосаксонському» розумінні встановлюється, насамперед, договором або за набувальною давністю; в свою чергу, право загального користування встановлюється законом.

 

· концесія земельних ділянок

Ч.2 ст.94 ЗКУ декларує можливість надання земельних ділянок у концесію, проте лише у випадках, обумовлених законом. На сьогодні закон таких випадків не встановлює, і діє загальне правило ч.1 ст.94 ЗКУ, за якою

«1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.»

 

Аналогічне правила закріплене і у ч.5 ст.3 ЗУ «Про концесії».

Таким чином, на сьогодні концесія не є окремим різновидом права землекористування.

Проблема. М.М. Бахуринська звертає увагу на проблеми, що спричиняються розривом між наданням земельної ділянки в оренду та наданням об’єкту у концесію. Зокр., це призвело до того, що, напр., Концесійний договір на будівництво та експлуатацію нової автомобільної дороги Львів-Краковець від 23.12.1999 був підписаний без укладення договору оренди та відведення відповідної земельної ділянки. Для уникнення подібних ситуацій висловлена слушна пропозиція внести зміни у законодавство, що передбачали б можливість використання земельної ділянки безпосередньо на підставі концесійного договору⁹.

¹ Шляхи підвищення ефективності управління земельними ресурсами міст України. – К.: ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні», 2005. – С.69.

² Див., наприклад, Договір встановлення емфітевзису від 10.08.2004, м. Севастополь, між Т.Л.З. та П.О.Б. // Поточний архів Державного комітету України по земельних ресурсах.

³ Цюра В.В. Речові права на чуже майно. – Автореф. дис. … к.ю.н. … 12.00.03. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2007. – С.4, 14.

⁴ Бусуйок Д. Правові засади імплементації понять «емфітевзис» та «суперфіцій» у земельне право України: сучасний стан та перспективи розвитку // Право України. – 2006. - №8. – С.104.

⁵ Нагнибіда В.І. Теоретико-правові аспекти прав на чужі речі // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 31. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С.273-274.

⁶ Костяшкін І.О. Право земельного землекористування громадян. – Автореф. дис. … к.ю.н. … 12.00.06. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – С.3.

⁷ Шмигова О. Поняття та юридичні ознаки права рекреаційного природокористування // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 74-76/2007. – С.97.

⁸ Див. Ріпенко А. Правове регулювання використання земель загального користування населених пунктів // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://myland.org.ua/userfiles/file/Ripenko_commons.pdf. - С.9-10; Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в Україні. – Автореф. … к.ю.н. … 12.00.06. – К.: Національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – С.7-8.

⁹ Бахуринська М.М. Деякі проблеми правового регулювання процедури виникнення права на землю в концесійних правовідносинах за законодавством України // Земельні відносини і просторовий розвиток в Україні: матеріали Міжнар. наук. конф. – У двох частинах (Київ, 13-14 квітня 2006 р.) / НАН України, Рада по вивченню продуктивних сил України. Редкол.: Данилишин Б.М. (відпов. ред.), Бистряков І.К., Новоторов О.С., Ніколаєнко Т.С., Кучер О.О., Осипенко В.М. – Київ: РПВС України, НАН України, 2006. – Ч. І. - С.188-189.