Управління товариством та установою

1. Управління товариством за загальним правилом здійснюютьйого органи (ч.і ст.97 ЦК). У договірних товариствах, на відмінувід статутних, створення органів управління законом не передбачається. Так, управління простим товариством або командитним товариством здійснюється за спільною згодою всіх учасників(ct.ct.I21, 136 ЦК).

Якщо в товаристві законом передбачено створення органів управління, то їх структура відповідно до ч.2 ст.97 має обов'язково складатися із загальних зборів учасників та виконавчого органу. Є можливою інша обов'язкова структура органів управління у випадках, прямо передбачених законом. Наприклад, ст. 160 ЦК допускає встановлення законом вимоги про обов'язкове створення в акціонерному товаристві, крім зазначених више органів, ще і наглядової ради. Проте слід відзначити, що учасники товариств мають повну свободу у встановленні додаткових до обов'язкових органів управління. Так, учасники товариства з обмеженою відповідальністю можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу (ст.І46 ЦК), а учасники акціонерного товариства можуть створювати наглядову раду, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів (ст.160 ЦК).

Як зазначено у ст.83 ЦК, положення гл.7 ЦК застосовуються до всіх товариств, якщо інші правила для окремих видів товариств не встановлені законом. Це означає, що правила, закріплені в ЦК щодо структури, порядку формування повноважень тощо загальних зборів та виконавчого органу, застосовуються до всіх видів товариств, якщо інше не встановлено законом.

2. Загальні збори учасників є вищим органом товариства, тому вони можуть приймати рішення з будь-яких питань діяльності товариства, навіть з тих, які передані до компетенції виконавчого органу. Слід мати на увазі, що у випадках, встановлених законом, загальні збори не мають права делегувати до виконавчого органу ряд питань, в силу того, що останні належать згідно Іззаконом до виключної компетенції загальних зборів. Наприклад,До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належитьвнесення змін до статуту товариства, в тому числі зміни розміруйого статутного капіталу; обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; затвердження річної фінансової звітності, розподіл при-

бутку і збитків товариства; рішення про ліквідацію товариства (ст.159 ЦК).

Частина 2 ст.98 ЦК встановлює два загальні правила щодо порядку прийняття рішень загальними зборами. Перше правило полягає в тому, шо рішення приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників. Підвищити цю "планку" можна як установчими документами, так і законом. Зокрема, абз.2 ч.2 ст.98 ІІК встановлюється обов'язкова кваліфікована більшість (3/4 голосів учасників) з таких найголовніших питань товариства:) внесення змін до статуту товариства; 2) відчуження майна товариства на суму, шо становить 50 і більше відсотків майна товариства; 3) ліквідація товариства.

ЦК спеціально зазначає, що учасник товариства, який хоча й присутній на зборах, не має права голосувати при вирішенні питань щодо вчинення з ним правочину або щодо спорів між ним та товариством (ч.З ст.98).

У питанні порядку скликання загальних зборів ст.98 ЦК встановлює два загальні правила: 1) порядок скликання визначається в установчих документах; 2) 10-ти й більше відсоткова кількість голосів дає право учасникам (учаснику) вимагати скликання загальних зборів (або скликати їх самостійно в разі відмови). Для окремих видів товариств порядок скликання загальних зборів може визначатися імперативними нормами закону.

Учаснику товариства надається можливість ефективного захисту його цивільних прав та інтересів, пов'язаних із прийнятим на загальних зборах рішенням. Останнє з будь-яких підстав може бути оскаржено учасником товариства до суду.

3. Якщо інше не встановлено законом, другим обов'язковим органом товариства є його виконавчий орган, який відповідно до установчих документів або закону може називатися по-різному — "правління", "дирекція", "рада директорів", "директор", "генеральний директор", "президент" тощо (ч.4 ст.99 ЦК). Як вбачається з цих назв, виконавчий орган може складатися з однієї або кількох осіб. У разі створення в товаристві колегіального органу останній приймає рішення простою більшістю від числа присутніх на засіданні, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (ч.2 ст.99 ЦК).

Загальні збори не тільки створюють виконавчий орган і встановлюють його склад, а й визначають його компетенцію (ч.І ст.99). Виконавчий орган товариства здійснює керівництво його поточною діяльністю і вирішує всі питання діяльності товариства, крім тих, які віднесені до компетенції загальних зборів. Виконавчий орган підзвітним загальним зборам та організовує виконання його рішень і діє від Імені товариства у межах, встановлених установчими документами й законом.

У зв'язку з тим, що членами виконавчого органу стають особи, які затверджуються на цю посаду рішенням загальних зборів, то цілком логічно, що цими ж зборами вони можуть бути в будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків. Проте в установчих документах можуть бути точно вказані підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків (ч.З ст.99 ЦК). В 84

новому Трудовому кодексі України слід вирішити питання конкуренції між нормами корпоративного та трудового права.

4. Особи, які об'єдналися в товариство, набувають право участі в ньому. Цс право належить до категорії особистих немайнових прав і не може передаватися іншій особі за договором чи з інших підстав. Особисте нсмайпове право участі є передумовою майнових і немайнових прав та обов'язків учасників товариства, таких як право на одержання прибутку в господарському товаристві або право на інформацію про діяльність товариства тощо. Суть цього особистого права полягає серед іншого у свободі виходу учасника з товариства. Проте цілком справедливим і таким, що захищає Інтереси інших суб'єктів цивільного права, є встановлений установчими документами обов'язок учасника товариства попередити про свій вихід із товариства у визначений строк, який не може перевищувати 1 року. Порядок виходу з товариства може бути встановлений і законами. Так, наприклад, учасник повного товариства, створеного на невизначений строк, може в будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за 3 місяці до фактичного виходу з нього. Достроковий вихід із товариства, яке засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин (ст.126 ЦК).

Особисте немайнове право участі у товаристві припиняється в разі смерті фізичної особи-учасника або ліквідації юридичної особи-учасника. Проте у випадках і порядку, встановлених установчими документами або законом, учасник товариства може бути виключений з того чи іншого конкретного товариства. Наприклад, член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу та законом (ст.166 ЦК).

5. Установа не є об'єднанням осіб, а тому її засновники (засновник) не беруть участі в її управлінні. Саме ця конституюча ознака установи, закріплена у ст.83. повторюється в абз. ч.І ст.101 ЦК. Для управління установою ЦК передбачає обов'язкове створення правління та наглядової ради. Установчий акт може передбачати створення також інших органів та визначати їх склад і порядок формування.

Правління керує діяльністю установи для досягнення нею встановленої мети. Правління приймає рішення простою більшістю, якщо інше не встановлено установчим актом або законом. Члени правління можуть бути в будь-який час усунені наглядовою радою від виконання своїх обов'язків, якщо в установчому акті не визначені підстави усунення членів правління віл виконання своїх обов'язків.

Наглядова рада здійснює нагляд за установою, зокрема за управлінням майном установи, додержанням її мети, іншою діяльністю відповідно до установчого акта (ч.2 ст.101 ЦК). ЦК не визначає порядку призначення членів правління і наглядової ради. Всі ці та інші питання будуть врегульовані у спеціальних законах, присвячених приватній установі або її окремим видам. За їх відсутності та

якщо в установчому акті не міститься регулювання цих питань, слід виходити з того, що члени правління І наглядової ради первісно призначаються засновником (засновниками), або у відповідних випадках — органом державної реєстрації установи. А в подальшому нових членів в установі слід обирати на засіданнях наглядової ради.

6. Майно передається установі засновниками після її державної реєстрації (ст.102 ЦК). Причому якщо до складу майна входить право вимоги, то цесія відбувається на підставі установчого акта після державної реєстрації установи.

Як І будь-який інший правочин, установчий акт зберігає свою дійсність і в разі недієздатності або смерті фізичної особи, що настали після вчинення установчого акта. У цих випадках обов'язок передати майно покладається на відповідну зобов'язану особу, наприклад, на виконавця заповіту (ст.ст. 1286—1295 ЦК).

7. Установчий акт як односторонній правочин не може бути скасований або змінений засновником (засновниками) після створення установи, тобто після її державної реєстрації. Проте в результаті зміни багатьох життєвих обставин може трапитись таке, що здійснення мети вже створеної установи стало неможливим або суспільно небезпечним. У такому випадку ЦК встановлює принципову можливість і порядок зміни мети установи. Цей порядок полягає в наступному: І) орган, що здійснює державну реєстрацію установи, звертається до суду із заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з правлінням та наглядовою радою установи (ч.і ст.ЮЗ ЦК); 2) погодження з органами управління не слід розуміти таким чином, що вони повинні дати згоду на зміну мети установи. Органи управління можуть, безумовно, заперечувати проти цього. Саме таке тлумачення випливає з 4.4 ст.ЮЗ ЦК, в якій вказано, що в разі зміни мети установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання; 3) суд враховує наміри засновника та дбає про те, щоб дестинатори відповідно до наміру засновника установи не втратили тих вигод, які їм призначалися (ч.2 ст.03 ЦК). Регулювання зазначених вище питань традиційно пов'язане з тим, що засновник, створюючи установу, певною мірою диктує свою волю наступним поколінням. Саме останнім і слід надавати можливість впливу на діяльність такої установи.

Суд може змінити не тільки мету установи, а й структуру її управління, якщо ие необхідно внаслідок зміни мети установи або з Інших поважних причин. Порядок зміни структури установи є аналогічним порядку зміни мети установи, який наведено вище.

5. Припинення юридичної особи

1. Стаття 104 ЦК встановлює два способи припинення юридичної особи. Перший спосіб відбувається в порядку правонаступниц-тва, тобто коли речові і зобов'язальні права та обов'язки юридичної особи, що припиняється, переходять до інших юридичних осіб (правонаступників), які найчастіше є новоутвореними організаціями. Другий спосіб припинення юридичної особи відбувається за відсутності наступництва й називається ліквідацією. 86

формами "правонаступницького" способу припинення юридичної особи ЦК називає злиття, приєднання, поділ та перетворення. Злиття припускає припинення двох або більше юридичних осіб і перехід всіх їх прав та обов'язків до нової створеної юридичної особи. Приєднання — це така форма припинення, яка не веде до створення нової юридичної особи, але припиняє діяльність однієї або кількох юридичних осіб, а їх майно в широкому значенні переходить до юридичної особи, яка існувала раніше й продовжує існувати. Поділ означає таке припинення юридичної особи, коли усе її майно, права та обов'язки переходять до двох або більше новоутворених юридичних осіб. Серед форм припинення юридичних осіб ЦК називає і перетворення. Проте, на нашу думку, перетворення не призводить до припинення юридичної особи. При перетворенні юридична особа як така існує і продовжує свою діяльність, змінюється лише її організаційно-правова форма. Наприклад, повне товариство перетворюється на товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з обмеженою відповідальністю — на акціонерне товариство тощо. Іншої позиції дотримується законодавець, який в окремій статті ЦК, присвяченій перетворенню юридичної особи (ст.108), спеціально наголошує на тому, що у разі перетворення усе майно та усі права та обов'язки переходять до нової юридичної особи. Можна припустити, що законодавець у цьому випадку вдався лише до припущення з метою поширення на перетворення загальних і спеціальних правил порядку припинення юридичної особи шляхом правонаступництва.

Для багатьох поколінь вітчизняних юристів аксіомою було те, що юридична особа припиняється двома шляхами — через реорганізацію та ліквідацію. В новому ЦК термін "реорганізація" через низку причин не вживається. По-перше, не всі форми реорганізації (зокрема, виділ) мають наслідком припинення юридичної особи. По-друге, у багатьох країнах світу під реорганізацією юридичної особи розуміють будь-які важливі зміни в її Існуванні, причому такі зміни в більшості випадків не пов'язані з припиненням юридичної особи.

Що стосується виДІлу (раніше в законодавстві використовувався термін "виділення"), то до нього застосовуються за аналогією загальні та спеціальні правила порядку припинення юридичної особи шляхом правонаступництва (ст.109 ЦК). Відмова законодавця від терміну "реорганізація" і встановлення лише переліку конкретних форм закладає основу для розвитку законодавства щодо всебічного регулювання відносин, які виникають при злитті, приєднанні, поділі та виділі.

2. Юридична особа припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення. Відповідно до Закону про державну реєстрацію в Єдиному державному реєстрі містяться наступні відомості про припинення юридичної особи: дата та номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, підстави для його винесення (ст.17 Закону). Інформація про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи підлягає обов'язковому опублікуванню у спеціальному друкованому засобі масової інформації. Повідомлення має містити відомості

про найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження юридичної особи; місце та дату проведення державної реєстрації припинення юридичної особи (ст.22 Закону). Вищеназваний закон окремо передбачає порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті ліквідації (ст.36 Закону) та порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення (ст.37 Закону).

3. Юридична особа може припинитися в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства. Проте ЦК через специфіку припинення юридичної особи, зумовленої недостатністю вартості майна для задоволення вимог кредиторів, не регламентує порядок припинення юридичної особи в цьому спеціальному випадку, а лише містить відсилочну норму до законів України. Основним нормативним актом, яким слід керуватися в цій ситуації, є Закон про відновлення платоспроможності боржника.

4. ЦК вперше встановлює загальні правила щодо порядку припинення юридичної особи незалежно від його способів та форм. Більшість цих правил спрямована на захист інтересів кредиторів і стосується інформаційної сторони справи. Так, суб'єкти, які прийняли рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, шо здійснює державну реєстрацію. Останній вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Відповідно до Закону про державну реєстрацію дані Єдиного державного реєстру про перебування юридичної особи в процесі припинення включають дату реєстрації рішення про припинення юридичної особи (ст.17 Закону). Цей же закон детально регламентує порядок подання учасниками або уповноваженим ними органом документів для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи (ст.34 Закону). Спеціальні правила встановлені щодо внесення від- повідного запису на підставі судового рішення (ст.38 Закону). З, дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішен- ня відповідних суб'єктів щодо припинення юридичної особи забо- ' роняється проведення державної реєстрації змін до установчих документів цієї юридичної особи; внесення змін до Єдиного держав- ;_; ного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи; проведення державної реєстрації юридичної особи, учасником якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення про припинення (ст.35 Закону).

Наступним кроком у процесі будь-якого способу припинення є призначення за погодженням з державним реєстратором комісії з припинення юридичної особи та встановлення відповідно до ЦК і законів порядку та строків припинення юридичної особи. Виконання функцій такої комісії може покладатися на орган управління юридичної особи. Відомості про комісію також відображаються в Єдиному державному реєстрі, тому шо саме з моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи та щодо її представництва в суді (ч.З СТ.І05 ЦК).

Перші кроки комісії з припинення юридичної особи лежать також в інформаційній сфері. У спеціалізованих друкованих засобах масової Інформації розміщується повідомлення, яке відповідно до Закону про державну реєстрацію містить відомості про найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження юридичної особи; підставу для прийняття рішення щодо припинення юридичної особи; місце та дату внесення запису про прийняття цього рішення; дату призначення та відомості про комісію з припинення (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо); порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної особи, що припиняється. Цей строк не може становити менше 2 місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи (абз.1 ч.4 ст.105 ЦК).

На комісію покладається також обов'язок письмово повідомити всіх кредиторів про припинення юридичної особи. Безумовно, комісія повинна попередньо вжити всіх заходів щодо виявлення цих кредиторів.

5. ЦК передбачає дві групи підстав для припинення юридичноїособи через право наступництво. Критерієм тут є джерело відповідної ініціативи. Якщо рішення про злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи приймається з ініціативи самих учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, ми говоримо про добровільне припинення. ЦК(ч.і ст.106) передбачає також можливість примусового припиненняюридичної особи за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

Добровільне припинення юридичної особи у формі злиття або приєднання у випадках, встановлених законом, може відбуватися за попередньої згоди відповідних органів державної влади (ч.2 стЛОб ЦК). Так, Закон про захист економічної конкуренції вимагає обов'язкового попереднього дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України у випадках, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації у вигляді злиття або приєднання з урахуванням відносин контролю за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 млн евро, визначену за курсом НБУ, що діє в останній лень фінансового року (ст.24 Закону).

Законами передбачаються випадки примусового припинення юридичної особи шляхом правонаступпицтва. Вищезгаданий закон про захист економічної конкуренції передбачає можливість прийняття рішення Антимонопольним комітетом України про примусовий поділ юридичної особи, шо посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку (ст.48 Закону). На можливість примусового поділу у випадках, встановлених законом, вказується також у ст.81 ЦК.

6. ЦК встановлює спеціальні правила щодо порядку припинення юридичної особи шляхом правонаступництва. Ці правила, поряд із загальними правилами порядку припинення (ст.105 ЦК), гарантують права та інтереси кредиторів такої юридичної особи нанаступних етапах припинення через встановлення прозорості що-До всіх правовідносин, учасницею яких є згадана юридична особа.

Найважливішою гарантією кредиторів є положення, за яким останні мають право вимагати від юридичної особи припинення або дострокового виконання зобов'язання (ч.І. ст.107 ЦК). З огляду на те, що процес припинення юридичної особи через правонастутшицтво становить значну небезпеку для кредиторів, встановлення на найближчі роки такого жорсткого правила не є зайвим. В подальшому можливо передбачити більш гнучке правило про наділення кредитора правом вимагати від юридичної особи, що перебуває у процесі злиття тощо, надання забезпечення їх вимогам. Але й сьогодні це правило можна застосовувати за погодженням сторін.

На захист прав кредиторів спрямовані також правила щодо скла-дання і передачі передавального акта (в разі злиття, приєднання, перетворення), або розподільчого балансу (в разі поділу). Основною вимогою для цих документів є включення до них положень про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами (ч,2 ст.107 ЦК).

Після затвердження цих документів учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ЇЇ припинення, нотаріально посвідчені копії передавального акта чи розподільчого балансу передаються до державних реєстраторів як за місцезнаходженням юридичної особи, що припиняється, так і за місцем державної реєстрації юридичної особи-правонаступника (ч.З ст.107 ЦК).

Порушення вищевказаних правил щодо передавального акта й розподільчого балансу є підставою для відмови у внесенні до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державної реєстрації створюваних юридичних осіб-правонаступ-ників (ч.4 ст.107 ЦК).

Відповідно до Закону про державну реєстрацію, злиття вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичної особи, шо припиняється в результаті злиття. Процес приєднання завершується моментом державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, що не припиняється, та державної реєстрації припинення юридичних осіб, шо припиняються в результаті приєднання. Поділ вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутворених юридичних осіб і державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється у результаті поділу. Перетворення вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється в результаті перетворення (ст.37 Закону).

Захист інтересів кредиторів здійснюється також положенням про солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася, юридичних осіб правонаступників у разі, коли розподільчий баланс складений таким чином, що не дає можливості визначити правонаступника щодо конкретного зобов'язання (ч.5 ст.107 ЦК). Іншими законами, що будуть прийняті з метою всебічного регулювання складних відносин, пов'язаних з поділом, злиттям, приєднанням тощо, слід передбачити, безперечно, додаткові захисні положення. Йдеться, наприклад, про право кредитора 90

І звернутися з позовом до будь-кого з правонаступників, якщо в: юридичної особи, за якою закріплено зобов'язання перед відповід-_; ним кредитором, виявиться недостатньо активів для задоволення г його вимог. Слід також передбачити захист не тільки кредиторів І тих юридичних осіб, що припиняються, а й кредиторів тих юридичних осіб, що не припиняються в разі приєднання або виділу.

7. Серед форм "правонаступницького" порядку припиненняюридичної особи ст.104 ЦК називає перетворення. Перетвореннямюридичної особи вважається зміна її організаційно-правової форми. Так, наприклад, товариство перетворюється на установу, один

t вид товариства на інший. Слід, правда, відзначити, що юридичні

\ особи можуть перетворюватися не у всі види органІзаційно-право-

; вих форм юридичних осіб в силу спеціальних законодавчих вимог

^; до того чи Іншого виду. У разі перетворення до нової юридичної

особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої

юридичної особи (ч.2 ст.108 ЦК). Згадка про правонаступництво в

цій статті є зайвою, тому що це вже визначено у ст.104 ЦК.

На нашу думку, зміна організаційно-правової форми юридичної особи не призводить до її припинення. При перетворенні юридична особа як така існує і продовжує свою діяльність. Стаття 108 ЦК зі своїми приписами дещо не вписується в логіку побудови положень щодо припинення юридичної особи. І пов'язано це з тим, що всі варіанти проекту ЦК не відносили перетворення до форм припинення юридичної особи шляхом правонаступництва. Однак слід наголосити на тому, що перетворення юридичної особи в багатьох випадках спричиняє серйозні наслідки для кредиторів, права яких слід захищати наданням цілої низки гарантій.

8. ЦК 1963 p. не згадує виділ серед форм реорганізації юридичної особи. Проте пізніше в цивільному законодавстві крім злиття,приєднання та поділу з'явилася четверта форма реорганізації юридичної особи — виділ (за термінологією Закону про підприємствата Закону про господарські товариства — "виділення"). Очевидно,що виділ не призводить до припинення юридичної особи, тому щопри виділі відбувається перехід за розподільчим балансом частинимайна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількохстворюваних нових юридичних осіб.

Поява ст.109 ЦК про виділ серед статей про припинення юридичної особи пов'язана з тим, що законодавець вимагає застосування до виділу за аналогією загальних і спеціальних правил порядку припинення юридичної особи шляхом правонаступництва. Так, на особі, яка прийняла рішення про виділ, лежать ті ж самі загальні обов'язки, що й на особі, яка прийняла рішення про припинення юридичної особи. Йдеться про письмове повідомлення Державного реєстратора про виділ, призначення за погодженням з ним комісії з виділу, розміщення в друкованому засобі масової інформації повідомлення про виділ, письмове сповіщення кредиторів та інші обов'язки, передбачені чч.і, 2, 4 ст.105 ЦК. Відповідно До Закону про державну реєстрацію повідомлення про прийняття рішення про виділ має містити відомості про найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження юридичної особи; дату прийняття рішення про виділ, підставу для його прийняття; місце

та дату внесення запису щодо прийняття рішення про виділ; дату призначення та відомості про комісію з виділу; порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної особи у процесі виділу (ст.22 Закону).

Виділ підпорядковується також усім спеціальним правилам порядку припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення, передбаченим ст. 107 ЦК. Виділ може відбуватися на добровільній або примусовій підставах. Найчастіше виділ відбувається добровільно, зокрема, за рішенням учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. У випадках, передбачених законом, виділ може відбуватися примусово за рішенням суду або компетентного державного органу. Закон про захист економічної конкуренції передбачає, що органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про примусовий поділ юридичної особи, що посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку (ст.48 Закону). Проте уявляється, що слово "поділ'¹ у контексті вищеназваного закону включає також І виділ, тому що за допомогою виділу досягається аналогічний ефект, але без припинення юридичної особи, яка посідає монопольне становище на ринку.

9. Як і у випадку припинення юридичної особи шляхом правонаступ ни цтва (ст. 106), ІІК передбачає дві групи підстав ліквідації юридичної особи — добровільну та примусову. Слід підкреслити, що всі положення ЦК про припинення юридичної особи шляхом ліквідації стосуються ліквідації платоспроможної юридичної особи. Якщо при прийнятті рішення про ліквідацію виявиться, що вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом (ч.З ст. 110 ЦК). Крім того, при ліквідації банків слід враховувати спеціальні правила, встановлені Законом про банки і банківську діяльність (ч,4 ст. 110 ЦК). Відповідно до цього Закону банк може бути ліквідований з ініціативи власників банку та з ініціативи НБУ, в тому числі за заявою кредиторів (ст.87 Закону). Хоча у ст. 110 ЦК згадується лише про особливості ліквідації банків, це не означає, що інші закони не можуть передбачати спеціальні правила щодо ліквідації Інших видів товариств та установ.

Добровільна ліквідація юридичної особи здійснюється на підставі рішення її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Причини прийняття рішення про ліквідацію можуть бути різними. Закон це питання нерегламентує. Так, наприклад, причинами ліквідації юридичної особи можуть бути закінчення строку, на який вона була створена, досягнення мети тощо. Установчі документи юридичної особи можуть передбачати перелік таких причин. Якщо ж ці документи його не містять, юридична особа може ліквідовуватися в будь-якийчас і з будь-якої причини. Тут головним є те, щоб відповідне рішення було прийняте з дотриманням порядку, встановленого установчими документами і законом. Лише в деяких випадках законзобов'язує юридичну особу розглянути питання про ліквідацію. 92 ' '

Зокрема, така вимога встановлена у випадку, коли вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу (ст.ст.144, 155 ЦК).

Примусова ліквідація юридичної особи відбувається за рішенням суду. ЦК не встановлює вичерпного переліку підстав для постановления судового рішення щодо ліквідації юридичної особи. В п.2 ч.І ст.110 ЦК лише наводиться випадок визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути. Закони можуть передбачати й інші випадки. Так, відповідно до Закону про державну реєстрацію, суд може прийняти рішення про ліквідацію юридичної особи на підставі здійснення нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;, невідповідності мінімального розміру статутного капіталу юридичної особи вимогам закону; неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаною адресою (ст.38 Закону). Тлумачення перелічених вище підстав слід здійснювати за допомогою положень як ЦК, так й інших законів, що стосуються статусу юридичних осіб.

Суд розглядає справу про примусову ліквідацію юридичної особи на підставі вимоги державного реєстратора або учасника юридичної особи (абз.1 4.2 ст.110 ЦК). У разі прийняття судом рішення про ліквідацію юридичної особи діють загальні правила щодо призначення ліквідаційної комісії, встановлені ст.105 ЦК. Проте в цьому випадку обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи сул може покласти не тільки на орган управління, а й на учасників юридичної особи (абз.2 ч.2 ст. 110 ЦК).

10. Окрім загальних правил щодо порядку припинення юридичних осіб, передбачених ст.105, ЦК встановлює І спеціальні правила порядку ліквідації юридичної особи. Оскільки при ліквідації права та обов'язки юридичної особи не переходять до правонаступників, переважна спрямованість цих правил полягає в забезпеченні прав та інтересів кредиторів. Саме у виявленні та задоволенні вимог кредиторів полягає основний зміст ліквідації.

Комісія з припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія), яка створюється і починає діяти на попередніх етапах відповідно до ст.ст. 105, ПО ЦК, становить проміжний ліквідаційний баланс. ЦК не встановлює конкретного строку, протягом якого комісія зобов'язана скласти цей баланс від дня закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторів. Очевидно, в цій ситуації слід застосовувати загальне правило про розумність строків у цивільному праві. Частина 1 ст. 111 ЦК передбачає обов'язкове включення до проміжного ліквідаційного балансу відомостей про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результати їх розгляду (можливості задоволення або відхилення). Даний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. На етапі затвердження проміжного ліквідаційного балансу з'ясовується питання про достатність чи недостатність у

юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності таких коштів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи. Саме на етапі затвердження проміжного балансу найчастіше з'ясовується питання про достатність вартості всього майна юридичної особи для задоволення вимог кредиторів. При недостатній вартості майна ліквідаційна комісія має діяти відповідно до правила ст. 110 ЦК, яке приписує у цьому випадку провадити ліквідацію в порядку, встановленому Законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.

Від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу починаються розрахунки з кредиторами юридичної особи. Вони провадяться в порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦК, відповідно до якої всі вимоги кредиторів згруповані в чотири черги, які задовольняються послідовно. В першу чергу задовольняються вимоги шодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом. Після задоволення вимог кредиторів першої черги починаються розрахунки з кредиторами другої черги, до якої належать працівники, які працюють за трудовими договорами, автори, які вимагають оплати за використання результатів їх інтелектуальної праці. Останню групу привілейованих кредиторів становлять суб'єкти податкових відносин шодо податків, зборів (обов'язкових платежів). Усі інші вимоги задовольняються в четверту чергу. Причому виплати кредиторам цієї черги провадяться через місяць від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу (ч.2 ст.Ill ЦК).

Останній етап ліквідації юридичної особи починається зі складання ліквідаційного балансу, який затверджують ті самі особи, що й проміжний баланс. Підписи на ліквідаційному балансі повинні бути нотаріально посвідченими. Баланс складається після завершення розрахунків з кредиторами та з урахуванням правил чч.2—4 ст.112 ЦК. ЦІ правила, зокрема, передбачають, що у разі відмови ліквідаційної комісії в задоволенні вимог кредитора останній має право до затвердження ліквідаційного балансу звернутися з позовом до суду. Якщо суд визнає ці вимоги, вони підлягають задоволенню із залишку майна юридичної особи. Із залишку майна також задовольнятимуться вимоги кредитора, які заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення (чч.2, З ст.112 ЦК). Вказані вище категорії кредиторів фактично утворюють ще одну чергу кредиторів. Якщо залишку майна юридичної особи недостатньо, зазначені вище вимоги вважаються погашеними. Погашаються також вимоги, в задоволенні яких кредитору відмовлено судом, та вимоги, не визнані ліквідаційною комісією вимоги кредиторів, за якими останні в місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звернулися до суду з позовом (ч.4 ст.112 ЦК).

Залишок майна юридичної особи, що ліквідується, після задоволення вимог кредиторів, як правило, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Частина 5 ст. 111 ЦК повторює правило ст.104 ЦК, а саме: тільки після внесення до Єдиного державного реєстру запису про при-

пинення юридичної особи остання вважається ліквідованою. Стаття 36 Закону про державну реєстрацію встановлює порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації. Зокрема, голова ліквідаційної комісії або уповноважена ним особа після закінчення процедури ліквідації, але не раніше 2 місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, подає державному реєстратору заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи у зв'язку з ліквідацією; свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи; оригінал установчих документів; акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом; довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків та деякЦншІ документи.

 

Глава 8 Підприємницькі товариства