Недійсність окремих видів правочинів1. Дійсність правочину ЦК пов'язує з дійсністю елементів, зяких він складається (ст.203). На підставі цього недійсні правочи-ни можуть бути згруповані залежно від того, який елемент маєнедоліки. Зокрема, недійсні правочини можна поділити на такі основні групи: 1) правочини з недоліками суб'єктного складу; 2) правочини з недоліками волі; 3) правочини з недоліками форми; 4) правочини з недоліками змісту. 2. Правочини з недоліками суб'єктного складу поділяються наДві основні групи. Перша — правочини, пов'язані з дієздатністюгромадян, а друга — правочини, пов'язані із спеціальними повноваженнями юридичної особи. Недійсність правочинів, сторонами яких є громадяни, ґрунтується на тих самих критеріях, що і загальні правила виникнення дієздатності, а саме: вік та психічне ставлення до вчинених дій. За цими критеріями в ЦК сформульовані наступні склади недійсних правочинів: 1) правочини, вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст.221 ЦК 2003 р.; ст.51 ЦК 1963 p.); 2) правочини, вчинені неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст.222 ЦК 2003 р.; ст.53 ЦК 1963 p.); 3) правочини, вчинені фізичною особою, цивільна дієздатністьякої обмежена, за межами її цивільної дієздатності ст.223 ЦК2003 p.; ст.54 ЦК 1963 p.); 4) правочини, вчинені недієздатною фізичною особою (ст.226ЦК 2003 p.; ст.52 ЦК 1963 p.). Малолітні особи (які не досягли 14 років, а за ЦК 1963 p. — 15 років) мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом (ст.31 ЦК, ст.14 ЦК 1963 p.). Загальним наслідком укладення малолітньою особою будь-яких інших правочинів є визнання їх нікчемними. Проте ст.221 ЦК передбачає можливість визнання такого правочину дійсним, якщо він згодом був схвалений батьками (усиновлювачами) малолітньої особи або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном. Схвалення правочину можливе як шляхом вчинення активних дій (усне або письмове повідомлення іншої сторони про схвалення правочину, виконання або сприяння виконанню малолітнім зобов'язань за укладеним правочином, надання коштів тощо), так і шляхом утримання від пред'явлення претензій другій стороні. До правочинів малолітньої особи з особою з повною цивільною дієздатністю застосовується двостороння реституція. Особа з повною дієздатністю повинна повернути все, отримане за таким правочином, батькам (усиновителям) або опікунам малолітнього. В свою чергу, батьки (усиновителі) або опікуни малолітнього повинні повернути дієздатній особі все одержане за правочином в натурі, а в разі неможливості цього — відшкодувати вартість отримане го в грошах за цінами, які існують на момент відшкодування. До того ж свідоме вчинення правочину дієздатною особою з ма лолітнім є ще і цивільним правопорушенням, а тому ч.4 ст.22І ЦІ покладає на неї ще і обов'язок відшкодувати збитки, завдані уклаї денням недійсного правочину, якщо у момент укладення правочи ну вона знала або могла знати про вік другої сторони. За загальнш правилом вина правопорушника презюмується, тому дієздатна осо-І ба повинна довести, що вона не знала або не могла знати про те що її контрагент за договором є малолітньою особою. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, закон зобов'язує саме їх повернути все одержане за цим правочином в натурі. Лише в разі неможливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості проводиться батьками (усиновителями) аб(опікунами за наявності однієї із таких умов: а) вчиненню правочину сприяла їхня винна поведінка (нена-їлежний догляд за малолітнім, свідоме підштовхування його до вчи-нення правочину тощо); б) їхня винна поведінка сприяла втраті майна, яке було предмє-том правочину. В усіх інших випадках ніякі обов'язки на батьків (усиновителів) або опікунів малолітніх осіб не покладаються. Неповнолітні особи (віком від 14 до 18 років за ЦК 2003 р. та від 15 до 18 років за ЦК 1963 p.) мають неповну (часткову) дієздатність, що означає, що всі правочини вони вчиняють самі, але вчинення деяких з них потребує згоди батьків або піклувальників. Відповідно до ст.222 ЦК 2003 р. (ст.53 ЦК 1963 р.) правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. Сама по собі відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників під час вчинення правочину ще не робить його недійсним. Згода може бути надана і після вчинення правочину. Причому допускається як надання прямої згоди (в письмовій формі, як-шо це вимагається законом), так і схвалення правочину шляхом непред'явлення батьками (усиновлювачами) або піклувальниками неповнолітнього претензії другій стороні протягом 1 місяця з моменту, коли ці особи дізналися про вчинення неповнолітнім правочину. Передбачені ст.222 ЦК недійсні правочини належать до категорії оспорюваних. З позовом про визнання такого праеочину недійсним можуть звернутися батьки (усиновлювачі) або піклувальники неповнолітньої особи, її контрагент за договором, орган опіки та піклування та інші особи, права яких зачіпаються таким правочином. Наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого неповнолітніми особами між собою, є покладення на них зобов'язання повернути другій стороні все одержане за цим правочином в натурі. В разі неможливості повернення одержаного в натурі неповнолітні повинні відшкодувати його вартість за цінами, які діють на момент відшкодування, незалежно від того, чи є вони вищими або нижчими цін, що діяли на момент вчинення правочину. Грошове відшкодування здійснюється за рахунок коштів неповнолітньої особи. Батьки (усиновлювачі) або піклувальники зобов'язані здійснити відшкодування за власний рахунок за наявності таких підстав: а) у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування; б) вчинення правочину або втрата майна, яке було предметомправочину, відбулися внаслідок винної поведінки батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Якщо особа у встановленому законом порядку визнана недієздатною, всі без винятку правочини, які вона вчиняє, є нікчемними (ст.41, ст.216 ЦК 2003 р.; ст.52 ЦК 1963 p.). Проте опікуну недієздатної особи надається право схвалити вчинені нею правочини, але тільки ті, які відносяться до дрібних побутових. Порядок схвалення правочину передбачений ст.22І ЦК: правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом 1 місяця не заявив претензії другій стороні. Схвалення правочину опікуном допускається лише в тому випадку, якщо він був вчинений на користь недієздатної фізичної особи (в результаті цього не- дієздатна особа отримала вигоду). Якщо внаслідок правочину настають несприятливі для неї наслідки або наслідки, які не мають для неї значення, правочин є нікчемним. Загальним наслідком правочину, вчиненого недієздатною особою, є двостороння реституція. Дієздатна особа, яка виступила стороною правочину, та опікун недієздатної особи зобов'язані повернути один одному все одержане за таким правочином в натурі. В разі неможливості повернення в натурі дієздатна сторона повинна здійснити відшкодування вартості майна за цінами, які існують на момент відшкодування. Опікун недієздатної особи зобов'язаний відшкодувати дієздатній стороні вартість майна тільки у випадках, якщо а) його винна поведінка сприяла втраті майна (він передав його третій особі, свідомо знищив тощо); б) Його винна поведінка сприяла вчиненню правочину. В останньому випадку вина опікуна може полягати у нездійсненні належного догляду за недієздатною особою, що сприяло вчиненню нею правочину. Крім того, на дієздатну сторону покладається додатковий обов'язок відшкодувати опікуну недієздатної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. Стаття 223 ЦК 2003 р. (ст.54 ЦК 1963 p.) передбачає визнання недійсними правочинів, вчинених фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника. Такі правочини належать до категорії оспорюваних. Позов про визнання правочину недійсним може подати лише піклувальник. Проте ч.і ст.223 визначає, що правочини (за винятком дрібних побутових, які особа, дієздатність якої обмежена, може вчиняти самостійно), вчинені особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника можуть бути згодом схвалені піклувальником. Схвалення таких правочинів відбувається шляхом неподання піклувальником претензій другій стороні протягом 1 місяця з момент', коли він дізнався про вчинення правочину (ст.221 ЦК). Цільовим призначенням ст.223 ЦК 2003 p. (ст.54 ЦК 1963 p.) є недопущення скрутного матеріального становища членів сім'ї або утриманців особи, дієздатність якої обмежена. Тому правочин, вчинений такою особою, визнається недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить Інтересам самої особи, членів її сім'ї або осіб, яких вона відповідно до закону зобов'язана утримувати, Тому коментована стаття не поширюється на правочини, за якими особа, обмежена у дієздатності, отримує майно без надання взамін свого (отримання дарунку, прийняття спадщини, безоплатне користування майном тощо). Для визнання недійсними правочинів з недоліками суб'єктного складу необхідно довести, що дієздатна сторона знала або повинна була знати про факт недієздатності або обмеженої чи часткової дієздатності контрагента. Критерії, покладені в основу недійсності таких правочинів, мають об'єктивний характер: вік або рішення суду про визнання громадянина недієздатним або обмежено дієздатним. Тому підтвердити факт обізнаності другої сторони про недієздатність контрагента можна лише надавши інформацію про те, шо 178 дієздатна особа знайомилася з документами, знала про вік та судове рішення. Деякі правочини можуть укладатися за наявності відповідного дозволу. Так, ст.71 ЦК визначено перелік правочинів, на вчинення яких обов'язково треба отримати дозвіл органу опіки та піклування. До них, зокрема, належать: а) правочини, спрямовані на відмову від майнових прав підопічного; б) видача письмових зобов'язань від імені підопічного; в) укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договорів щодоподілу або обміну жилого будинку, квартири, що належить підопічному. Правочини, вчинені без дозволу органу опіки та піклування, ЦК (ст.224) відносить до категорії нікчемних. При цьому такий правочин згодом може бути визнаний судом дійсним, якшо буде встановлено, що він відповідає Інтересам особи, над якою встановлено опіку або піклування (наприклад, правочин, який призвів до поліпшення майнового стану особи, над якою встановлена опіка або піклування, або правочин, вчинений з метою запобігання погіршенню майнового стану такої особи). На відміну від ЦК 1963 p. (ст.50), який визнавав недійсними угоди юридичних осіб, укладені всупереч встановленим у їх статутах цілям діяльності, ЦК 2003 p. передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Так, ст.9І ЦК передбачає, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Ця обставина вплинула на формулювання норми про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти. Стаття 227 ЦК встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Правила цієї статті поширюються на дво-та багатосторонні правочини (договори), які можуть укладатися як між юридичними особами (наприклад, купівля-продаж цінних паперів), так і між юридичною особою та громадянином (наприклад, надання медичних послуг). Коло видів діяльності, на здійснення яких необхідно отримати ліцензії, визначене Законом про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, Законом про підприємництво, а також рядом інших законів (наприклад, Законом про страхування, Законом про нафту і газ тощо). Юридична особа вважається такою, що не має ліцензії, якщо: а) вона не отримала ліцензії; б) ліцензія відкликана відповідним органом; в) закінчився строк дії ліцензії. Правочини, які згадуються у ст.227, належать до оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може бути поданий самою юридичною особою, яка його вчинила; її контрагентами учасниками (акціонерами) юридичної особи; органами, які здійснюють контроль над діяльністю юридичної особи, та будь-якими іншими заінтересованими особами. При цьому в позовній заяві слід посилатися на конкретну норму конкретного нормативного акта, який встановлює необхідність отримання ліцензії. До недійсного правочину застосовується двостороння реституція. Крім того, якщо юридична особа вчинила такий правочин навмисно, увівши в оману другу сторону, вона повинна відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином. 3. Правочини з недоліками у формуванні волі можна поділити на дві основні групи: 1) правочини, які вчинені без внутрішньої волі особи на вчинення правочину; 2) правочини, в яких внутрішня воля сформована невірно. Без внутрішньої волі особи вчиняються правочини: а) під впливом насильства (ст.231 ЦК 2003 p.; ст.57 UK 1963 p.); б) в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст.232 ЦК 2003 р.; ст.57 ЦК 1963 p.); в) вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керуватиними (ст.225 ЦК 2003 р.; ст.55 ЦК 1963 p.). Такі правочини визнаються недійсними внаслідок того, що воля самої особи на вчинення правочину відсутня, а волевиявлення, яке має місце, відображає не волю учасника правочину, а волю якоїсь іншої особи, яка здійснює вплив на учасника правочину1. В ЦК 2003 p., на відміну від ЦК 1963 p., термін "насильство" використовується як в розумінні насильства діями, так і в розумінні загрози насильством (так зване психічне насильство). Насильство в розумінні ст.231 ЦК — це фізичний або психічний тиск на особу з метою примушення її до вчинення правочину. Насильство може мати будь-яки прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, загроза заподіяння тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи). Характерною рисою насильства є його незаконність, а також те, що воно є результатом активної поведінки винного. Найчастіше акт насильства являє собою кримінально каране діяння. Однак цивільне законодавство не вимагає обов'язкового встановлення факту насильства судом за матеріалами кримінальної справи. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не є обов'язковим, щоб контрагент сам здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства та використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину. Наприклад, громадянин відмовлявся продати будинок своєму приятелю за низькою ціною. Через деякий час він став жертвою нападу хуліганів. Приятель, дізнавшись про це, повідомив, шо це він підмовив хуліганів для примушення укладення договору. Такий правочин буде визнаний недійсним, хоча і буде доведено, що насправді домовленості між приятелем та хуліганами не було. Правочин, який вчинено під впливом насильства, належить до оспорюваних правочинів. Крім загальних наслідків, передбачених 1 Див.: Гражданское право: — Т. 1. Учебник / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М-, 2000. - С. 264.... -,; -., ст.21б ЦК, до таких правочинів застосовуються також наслідки, передбачені 4.2 ст.231 ЦК. Винна особа, яка застосувала насильство, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі, а також моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням такого правочину. Зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною (ст.232 ЦК 2003 р.; ст.57 ЦК 1963 p.) також належить до правочинів, в яких є лише волевиявлення, яке не відображає справжню волю особи. За зазначеною підставою можуть бути визнані недійсними лише правочини, які особа вчиняє не самостійно, а через представника. Представник, вчиняючи правочин, не виражає власну волю, його завдання полягає в тому, щоб донести до контрагента волю особи, яку він представляє. Але в силу зловмисної домовленості представника та контрагента воля довірителя не доводиться і підмінюється волею представника, що і є підставою для визнання таких правочинів недійсними. Словосполучення "зловмисна домовленість", що використовується у статті, явно підкреслює, що тут маються на увазі саме умисні дії представника, тобто він усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для довірителя наслідків та бажає (або свідомо допускає) їх настання. За відсутності умислу у представника на відносини, що виникли, поширюються правила про договір доручення. Наслідками визнання недійсним правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, крім загальних наслідків, передбачених ст.216 ЦК, є надання довірителю права вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням такого правочину. Правочини, що вчинені фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст.225 ЦК 2003 р.; ст.55 ЦК 1963 p.), відрізняються від правочинів, вчинених недієздатними особами тим, що вчиняються дієздатними особами, але внаслідок психічного захворювання, сп'яніння або іншого стану психіки ці особи не усвідомлюють, який правочин вони вчиняють. В порядку аналогії закону слід вважати можливим застосування правил вказаних статей стосовно правочинів юридичної особи, якщо громадянин, уповноважений вчиняти правочини від Імені юридичної особи як її орган або представник, не міг розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Правочини, вчинені особами, не здатними розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, належать до категорії оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може бути поданий самою особою, яка його вчинила, Іншими особами, чиї права та інтереси порушені; а в разі подальшого визнання такої особи недієздатною — за позовом її опікуна. Правочини, вчинені внаслідок обману, помилки або під впливом тяжкої обставини, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі від- булося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка — цс неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення (ст.229 ЦК 2003 p.; ст.56 ЦК 1963 p.). Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє помилку щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Так, часто визнаються недійсними правочини купівлі-продажу або міни квартир у зв'язку з виявленням в них після виконання правочину істотних дефектів. Правочин, укладений внаслідок помилки, належить до оспорюваних правочинів. З позовом про визнання правочину недійсним може звернутися будь-яка особа, права якої зачіпаються вчиненням цього правочину. Проте, як правило, позивачем виступає особа, яка діяла під впливом помилки. Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого внаслідок помилки, є двостороння реституція — повернення сторін до первісного стану. Додаткові майнові наслідки передбачені 4.2 ст.229 ЦК. Так якщо особа помилилася внаслідок власного недбальства (неналежно перевірила властивості речі, довірилася думці третьої особи тощо), то в разі визнання правочину недійсним вона повинна відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. В разі, якшо помилці сприяла винна (необережна) поведінка іншої сторони правочину, обов'язок відшкодувати збитки покладається на цю сторону. Якщо на помилку вплинули дії третіх осіб, збитки сторін відшкодуванню не підлягають. Під обманом (ст.230 ЦК 2003 р.; ст.57 ЦК 1963 p.) розуміється навмисне введення однією стороною правочину другої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення і зміст яких визначається абз.2 ч.І ст.229 ЦК з метою вчинення правочину. Для того, щоб кваліфікувати правочин як обман за ст.230 ЦК необхідно встановити, що омана стосувалася природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Однак введення в оману щодо мотивів правочину не дає стороні права для застосування до сторони, яка застосувала обман, правових наслідків, передбачених ст.230 ЦК. Обман буде мати місце і тоді, коли сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або коли вона замовчує їх існування. Обман як підставу для визнання правочину недійсним треба відрізняти від помилки, що має Істотне значення. Відмінності між цими правовими конструкціями зводяться до наступного: обман — це певні винні, умисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості та наслідки правочину, які насправді настати не можуть. Помилка є результатом невірного уявлення про обставини правочину, при обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими та бажаними для однієї Із сторін, в той час, як при помилці обидві сторони можуть невірно сприймати обставини правочину. Відповідно до ч,2 ст.230 ЦК сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, завдані вчиненням такого правочину. У цій же статті, на відміну від ст.57 ЦК 1963 р., за якою позивачем такого позову може бути потерпіла сторона, не визначається особа позивача. Тому можна вважати, що з позовом про визнання правочину, вчиненого під впливом обману, недійсним та відшкодування збитків можуть звертатися як потерпілий, так Й інші заінтересовані особи. Правочин, вчинений особою під впливом тяжкої обставини (кабальний правочин), як випливає із змісту ст.233 ЦК, характеризується такими ознаками: особа вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах (наприклад, реалізує за дуже низьку плату коштовне майно або виконує важкі роботи); особа вчиняє такий правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Тяжка обставина може стосуватися як самої цієї особи (купівля ліків, виплата боргів для юридичної особи тощо), так і ЇЇ близьких (витрати на лікування дружини, витрати на поховання тощо); особа вчиняє такий правочин добровільно (тут нема насильства), більше того вона сама може бути ініціатором такого правочину; особа усвідомлює, що вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах (тут нема помилки або обману), але вимушена це зробити під впливом тяжкої обставини. На відміну від ЦК 1963 p., який передбачав, що посилатися на таку обставину визнання правочину недійсним може тільки громадянин, ЦК не містить обмежень щодо суб'єктного складу таких правочинів. Тобто звертатися з вимогою про визнання правочину недійсним на підставі ст.233 ЦК можуть як фізичні, так і юридичні особи. Правочин, визначений ст.233 ЦК, належить до оспорюваних правочинів, тобто може бути визнаний недійсним за позовом потерпілої сторони або іншої заінтересованої особи. Необхідним складовим елементом кабального правочину є недобросовісна поведінка контрагента. Вина контрагента полягає в тому, що він розуміє, наскільки на невигідних для особи умовах вчиняється правочин, та йде на це свідомо та умисно, з наміром отримати від цього вигоду. Можлива ситуація, коли вигоду отримують інші особи, але в цьому також повинен бути заінтересований контрагент. З зв'язку з цим закон покладає на недобросовісного контрагента відповідальність у вигляді обов'язку відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину. 4. Недійсність правочинів внаслідок недотримання форми залежить від того, яка форма встановлена законом або домовленістю сторін для того чи іншого правочину. Відповідно до правил ЦК недолік форми правочину може виражатися в: а) недодержанні простої письмової форми правочину (ст.218 ЦК); б) недодержанні нотаріальної форми одно- або двосторонніх правочинІв (ст.ст.219, 220 ЦК). За загальним правилом недодержання простої письмової форми правочину, що вимагається законом, не спричиняє недійсності правочину. На випадок такого порушення закон встановив спеціальну санкцію — він забороняє суду обґрунтовувати своє рішення свідченнями свідків (ст.218 ЦК 2003 р.; ст.46 ЦК 1963 p.). Як випливає із змісту абз.2 ч.і ст,218 ЦК заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Цілком логічно, що і для підтвердження факту здійснення правочину та його умов можуть подаватися та розглядатися судом перелічені докази..Чинне процесуальне законодавство відносить до письмових доказів різні документи, акти, листування службового або особистого характеру, шо містять в собі відомості про правочин та його умови (ст.36 ГПК, ст.46 ЦПК). Свідчення свідків допустимі, якщо вони підтверджені судом у кримінальній справі. Можлива ситуація, в якій позивачем не буде доведена наявність правочину, а відповідачем — його відсутність. У такому разі суд має відмовити позивачеві у задоволенні позову за відсутності доказів про укладення правочину. Недотримання простої письмової форми правочину має наслідком його недійсність лише у випадках, встановлених законом. До таких випадків зокрема належать: недотримання письмової форми застави (ст.13 Закону про заставу), недотримання письмової форми інших правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язань (ч.2 ст.547 ЦК) тощо. Однак ч.2 ст.218 ЦК дозволяє в судовому порядку визнавати дійсними усно вчинені правочини, щодо яких не було додержано вимоги про письмову форму, і які закон визнає внаслідок цього недійсними, в разі здійснення сторонами конклю-дентних дій, спрямованих на виконання такого правочину (одна сторона вчинила дію, а інша підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання). Особи, що вчиняють правочини, не позбавлені права нотаріально посвідчити будь-який правочин. Водночас в ряді випадків законом встановлена обов'язковість нотаріальної форми договорів та односторонніх правочинів. Так, відповідно до закону обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають: довіреності на укладення правочинів, що підлягають нотаріальному посвідченню (ч.і ст.245 ЦК 2003 p.; ст.65 ЦК 1963 p.); довіреності, що видаються в порядку передоручення (4.2 ст.245 ЦК 2003 р.; ст.68 ЦК 1963 p.), заповіти (ст.1247 ЦК 2003 p.; ст.541 ЦК 1963 р.); договори купівлі-продажу нерухомого майна (ст.657 ЦК 2003 р.; ст.227 ЦК 1963 р.); договори довічного утримання (ст.745 ЦК 2003 р.; ст.426 ЦК 1963 р.); договори застави нерухомого майна, транспортних засобів та космічних об'єктів (ст.13 Закону про заставу); договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст.27 Закону про приватизацію державного майна, ст.23 Закону про приватизацію невеликих державних підприємств) тощо. Одно- або двосторонні правочини, обов'язкова нотаріальна форма яких не дотримана, вважаються нікчемними (ст.ст.219, 220 ЦК 2003 p.; ст.47 ЦК 1963 p.). ЦК не фетишизує форму правочинів І досить активно використовує механізм "узаконення" як односторонніх, так і двосторонніх правочинів шляхом визнання їх дійсними у судовому порядку. Так, визнання дійсним одностороннього правочину, який не був посвідчений нотаріально, можливо за наявності двох умов: а) правочин відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; б) нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі' (ч.2 ст.219 ЦК). Непосвідчені нотаріально договори, повністю або частково виконані однією із сторін, можуть бути визнані в судовому порядку дійсними, якщо: нотаріальна форма недотримана з вини Іншої сторони; інша сторона ухилилася від нотаріального посвідчення договору (таке ухилення може виражатися як у бездіяльності, так І в активній протидії посвідченню договору); сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами (тобто закон не вимагає обов'язкового оформлення у простій письмовій формі); сам договір не суперечить закону (ч.2 ст.220 ЦК). В ст.220 ЦК 2003 p. знайшло своє підтвердження положення ст.47 ЦК 1963 p. про те, що у разі визнання судом такої угоди (договору) дійсною наступного нотаріального посвідчення угоди (договору) не вимагається. Ні ЦК 1963 p., ні ЦК 2003 р. не встановлюють безпосередніх правових наслідків недодержання вимог законодавства про державну реєстрацію договорів (правочинів). За законодавством України радянського періоду та практикою його застосування, недотримання цієї вимоги могло спричинити певні адміністративно-правові наслідки та неможливість для набувача нерухомості за незареєстро-ваним договором в подальшому розпорядитися нею. Згідно ж зі ст.210 ЦК правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації. Тобто можна вважати, що незареєстрований правочин не набуває чинності. Відповідно до ст.125 ЗК право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Таким чином, ЦК не містить достатніх правових підстав для визнання незареєстрованого правочину, для якого необхідна державна реєстрація, недійсним. 5. Правочини з недоліками змісту — це правочини, зміст яких суперечить вимогам ЦК, актам цивільного законодавства (за ст.48 ЦК 1963 p. — вимогам закону), а також моральним засадам суспільства. Серед основних складів недійсних правочинів з недоліками змісту можна назвати правочини, які порушують публічний порядок (ст.228 ЦК 2003 p.; ст.ст.48, 49 ЦК 1963 p.); а також фіктивні та удавані правочини (ст.ст.234, 235 ЦК 2003 р.; ст.58 ЦК 1963 p.). ЦК 1963 р. передбачив норми про недійсність угод, які не відповідають вимогам закону (ст.48) та угод, укладених з метою, суперечною інтересам держави і суспільства (ст.49). Так, згідно зі ст.49 ЦК 1963 р. за угодою, укладеною з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства та за наявності умислу в обох сторін, все одержане ними за угодою стягується в доход держави, а в разі виконання угоди лише однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею І все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності ж умислу лише в однієї сторони все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави. Таким чином, правові наслідки, встановлені ст.49 ЦК 1963 p. мають ознаки "цивільно-правової конфіскації" (двосторонньої чи односторонньої), застосування якої можливе лише тоді, коли сторони (сторона) знали, що укладена угода суперечить інтересам держави і суспільства. Тобто у разі відсутності такого суб'єктивного чинника, як умисел сторони немає підстав для застосування цивільно-правової конфіскації, а відтак за відсутності умислу в обох сторін угода має визнаватися недійсною за правилами ст.48 ЦК. 1963 р. та з застосуванням передбачених нею правових наслідків у формі двосторонньої чи односторонньої (за наявності умислу в однієї сторони) реституції сторін. Редакцію ст.49 ЦК 1963 p. не можна визнати вдалою у зв'язку з відсутністю в її тексті конкретних критеріїв визнання угоди недійсною та застосування передбачених нею правових наслідків. Відповідно І в судовій практиці зміст статті не набув чіткого тлумачення, яке змінювалося залежно від соціально-політичної ситуації в країні. Наприклад, відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними" у первісній його редакції ст.49 ЦК 1963 p. поширюється на угоди, що порушують основні принципи соціалістичного суспільного ладу, зокрема спрямовані на використання соціалістичної власності з корисливою метою, одержання громадянином нетрудових доходів або використання майна, шо знаходиться в їх особистій власності або користуванні на шкоду інтересам суспільства, на відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу. Згідно ж з п.6 постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними" (в редакції від 25 грудня 1992 р.) до цих угод мають належати угоди, які порушують основні принципи Існуючого суспільного ладу, зокрема спрямовані на використання всупереч закону колективної, держав-і ної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою (та інш угоди, зазначені у первісній редакції п.6 постанови). 25 травня 1998 р. до п.6 постанови Пленуму Верховного Суд., "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними" були внесені нові зміни, за якими дія ст.49 ЦК 1963 p. має поширюватися зокрема на угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою; приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування доходів; використання майна, що знаходить-. ся в їх власності або користуванні, на шкоду правам, свободам i гідності громадян, інтересам суспільства; на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування; розпорядження чи прид- бання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу. Подібна позиція щодо тлумачення змісту ст.49 ЦК 1963 p. була сформульована також в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними". Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що судова практика, незважаючи на впровадження ринкових реформ та демократизацію суспільних відносин, пішла шляхом надто широкого і довільного тлумачення ст.49, чому сприяла також досить абстрактна конструкція її норм. Взамін ст.49 ЦК 1963 р. в ЦК 2003 p. введено ст.228, яка, однак, досить Істотно відрізняється за своїм змістом від своєї попередньої. Так, відповідно до ст.228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ними (нікчемні правочини). На перший погляд складається враження, що розробники ст.228, що має назву "Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок" та законодавці мали на меті встановити за вчинення такого правочину спеціальні санкції. Це припущення підтверджується аналізом обставин розробки і прийняття ЦК, адже в його проекті в редакції у першому читанні від 5 червня 1997 р. закладалися правила про цивільно-правову конфіскацію у разі вчинення з умислом правочину, що порушує публічний порядок (ст.218). Однак в ч.2 ст.228 ЦК передбачається лише нікчемність такого "антипублічного правочину". Звичайно, можна вважати, що правові наслідки нікчемності антипублічного правочину мають визначатися за загальними правилами ч.і ст.216 ЦК, оскільки відповідно до ч.З цієї статті правові наслідки, передбачені в цих частинах застосовуються, якщо законом не встановлюються особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Щоб уникнути будь-яких сумнівів у розумінні ст.228 ЦК, у ч.2 її можна було б зробити застереження, що у зв'язку з нікчемністю правочину, який порушує публічний порядок, застосовуються правові наслідки, встановлені ст.216 ЦК. Однак у такому випадку взагалі втрачає будь-який правовий сенс існування ст.228 ЦК без встановлення спеціальних правових наслідків у вигляді цивільно-правової конфіскації за вчинення антипублічного правочину. Принагідно зауважимо, що ст.228 ЦК істотно відрізняється від ст.169 ЦК РФ, за якою визнаються недійсними угоди, вчинені з метою, суперечною основам правопорядку та моралі, та застосовується відповідна конфіскація одержаного сторонами (стороною) в дохід держави. Більш складним може виявитися питання про виявлення переліку об'єктів прав та інтересів, які порушує антипублічний правочин. Зміст ст.228 ЦК, на наш погляд, не дає підстав кваліфікувати як антипублічний кожний правочин, який порушує публічний порядок, визначений будь-якою нормою публічного права. Як відомо, публіч- но-правові норми зосереджені переважно в Конституції України, в кримінальному, валютному, адміністративному, бюджетному, податковому, земельному та іншому законодавстві, у тому числі певна їх частина — у цивільному. Стаття 228 виділяє лише дві категорії порушень, за наявності яких правочин має вважатися нікчемним у зв'язку з порушенням публічного порядку, а саме: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна суб'єктів цивільного права. Таким чином, усі інші правочини спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачених нормами про публічний порядок, не повинні визнаватися нікчемними за ст.228 ЦК. Інша справа, що в ЦК 2003 p. відсутня норма, подібна до норми ст.48 ЦК 1963 р., за якою недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону. Тому в майбутньому будуть виникати певні проблеми у визнанні недійсним правочинів, які не відповідають вимогам закону, але не порушують публічний порядок. До речі, в ЦК РФ (ст. 169) збереглася норма, аналогічна нормі ст.48 ЦК 1963 p. Стаття 228 ЦК не ставить визнання правочину антипублічним в залежність від вини сторін. Однак наявність вини сторони може бути підставою для застосування до нікчемного антипублічного правочину правил ч.2 ст.216, згідно з якою, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною особою. Іншої думки з цього питання дотримується проф. Є.О. Харитонов, який вважає, що при кваліфікації правочину за ст.228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин або у однієї з них'. При цьому варто зазначити, що ст.208 ГК України передбачено, зокрема, визнання господарського зобов'язання, вчиненого з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, недійсним та стягнення в доход держави всього одержаного стороною (сторонами) за наявності на це наміру. Тобто в цій статті фактично відтворені положення ст.49 ЦК 1963 p., які мають істотні вищезазначені правові вади. Такі розбіжності у врегулюванні зазначених відносин безумовно є небажаними, а відтак вони мають бути усунуті шляхом внесення відповідних змін як до ст.228 ЦК 2003 р., так і до ст.208 ГК. 6. Фіктивний правочин (у ЦК 1963 p. "Мнима угода") — це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (ст.234 ЦК 2003 р.; ст.58 ЦК 1963 p.). Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для виду повинна бути властива діям всіх сторін правочину. Якщо одна сторона діяла про людське око, а інша — намагалася досягти правового результату — такий правочин не можна визнати фіктивним. Фіктивний правочин є недійсним. Проте, оскільки сторони не вчиняють ніяких дій по здійсненню фіктивного правочину, суд тільки приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування якихось інших наслідків (реституції). Якщо ж на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. 7. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ст.235 ЦК 2003 р.; ст.58 ЦК 1963 p.), наприклад, укладення договору дарування з метою приховання договору купівлі-продажу для обходу переважного права учасників спільної часткової власності на купівлю частки, що продається; або видача генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу з метою приховання договору кутв-лі-продажу для зменшення витрат зі сплати держмита. В даній ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший — той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою нібито прикриває реальний правочин. Закон пропонує застосувати до правовідносин сторін удаваного правочину правила, що регулюють той правочин, який сторони насправді мали на увазі (ч.2 ст.235 ЦК 2003 р.; ч.2 ст.58 ЦК 1963 p.). Однак може виявитися так, що правочин, який сторони насправді вчинили, не відповідає вимогам закону. Між тим, в ст.235 ЦК не міститься положень щодо врахування цієї обставини та можливості визнання удаваного правочину недійсним. Проте виходячи з того, що в удаваному правочині зовнішнє волевиявлення не збігається з внутрішньою волею сторін, він може визнаватися недійсним на підставі ч.З ст.215 ЦК, якщо правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить вимогам закону.
Див.: Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003. — С. 153. Глава 17 Представництво І. Поняття представництва 1. Стаття 237 ЦК визначає представництво як правовідношення,в якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнямвчинити правочин від Імені другої сторони, яку вона представляє. Варто, однак, уточнити, що представництво — це не одне правове відношення, а система, яка включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні. Внутрішні відносини представництва, шо складаються між особою, яку представляють, і представником: 1) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер; 2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер; 3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення Інтересу особи, яку представляють. Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають два різновиди: 1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, котру представляє, і про намір укласти договір в Інтересах цієї особи; 2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є результатом дій представника. 2. Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює, змінює, припиняє цивільні права таобов'язки особи, яку він представляє (ст.239 ЦК). Власне у цьомуполягає сутність зовнішніх відносин представництва як правовогозв'язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов'язки в особи, котру представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником. 2. Повноваження представника 1. Для того, щоб дії представника створили юридичні права І обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, котрими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю повноваження — немай-нове цивільне право, основним елементом якого є право на власні позитивні ДІЇ. Проте, як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не лише право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. У даному випадку — це право вимагати від особи, яку представляють, взяття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноважен- ня. Крім того, представник має право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, шо його порушують, тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження. 3. Підстави представництва 1. Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникнення повноваження (ч.З ст.237 ЦК). Такими юридичними фактами можуть бути: договір (договір доручення), закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом), акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій), інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (факт спільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається — за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових). Залежно від значення волевиявлення для встановлення правовідносин представництва і виникнення повноваження розрізняють представництво добровільне (договірне), представництво на підставі безпосереднього припису закону (обов'язкове) та представництво добровільно-обов'язкове (на підставі акту управління, наприклад органу юридичної особи тощо). Із них найбільш поширеним є представництво на підставі договору. Йому присвячена більшість норм гл.17 "Представництво" та значна кількість норм гл.68 "Доручення".
|
