Право на охорону здоров'я та медичну допомогу

1. Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст.283). В цілому питанням прав у сфері охорони здоров'я присвячено ст.ст.283—287 ЦК, крім того, окремі норми, які безпосередньо стосуються до цього права, містяться у інших статтях ЦК, зокрема у ст.ст.282, 290 тощо.

Згідно зі ст.49 Конституції кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч.і ст.І2 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.

Суттєвий вплив на розвиток міжнародного та національних законодавств мають такі міжнародні нормативно-правові акти з питань медичної допомоги, як Міжнародний кодекс медичної етики, в якому визначаються загальні обов'язки лікаря, види діяльності, які визнаються неетичними, обов'язки лікаря щодо хворих; Лісса-бонська декларація стосовно прав пацієнта; Декларація прав людини і особистої свободи медичних працівників тощо.

Відповідно до ЦК охорона здоров'я забезпечується системною Діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Консти-

туцією та законодавством. Зазначимо, що ч.З ст.49 Конституції передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Важливе місце серед відносин у сфері охорони здоров'я посідають відносини "лікувальний заклад — фізична особа — пацієнт", які виникають переважно з ініціативи фізичних осіб. У виняткових випадках підставою виникнення таких відносин є постанова суду чи адміністративний акт.

2. Право на медичну допомогу закріплено у ст.6 Основ законодавства України про охорону здоров'я як право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу. Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України" спрямований на забезпечення додаткових гарантій реалізації зазначеного права. Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. № 1313/2000 затверджено також Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України.

Стаття 284 ЦК проголошує право фізичної особи на надання їй медичної допомоги незалежно від будь-яких обставин. При цьому фізична особа, яка досягла 14 років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Фізичній особі, яка досягла 14 років, медична допомога надається за її згодою.

Ці положення вказують на те, що підставою виникнення, тривання і припинення відносин з надання медичної допомоги є воля пацієнта, його усвідомлена згода, чим підтверджується цивільно-правовий характер відносин з надання медичної допомоги і відсутність у них елементів відносин влади та підпорядкування. Це також свідчить про те, що законодавець стоїть на позиції визнання права на повагу людської особистості і самовизначення фізичної особи.

Така позиція повністю відповідає положенням Декларації про політику у галузі забезпечення прав пацієнта в Європі, яка приділяє значну увагу згоді пацієнта на надання медичної допомоги і наголошує на тому, що інформована усвідомлена згода є передумовою будь-якого медичного втручання. Якщо пацієнт неспроможний висловити свою волю, а медичне втручання необхідне за невідкладними показниками, його згода на це втручання презюмується.

Частина 4 ст.284 ЦК відповідно до положень Декларації надає повнолітній дієздатній фізичній особі, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, право відмовитися від лікування. Це положення можна розуміти І як право відмовитися від медичної допомоги. Але у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

Відносини між лікувальними закладами та фізичними особами є цивільно-правовими, що виникають з договору. У діяльності лікувального закладу виявляється диспозитивнІсть у застосуванні одного чи кількох методів лікування та діагностики, виборі форми укладення договору на надання медичної допомоги (письмової, усної), виборі місця надання допомоги. Правовідносини між лікувальними закладами і фізичними особами мають складну структуру: їх зміст становлять кілька груп взаємопов'язаних суб'єктивних

236.

прав та обов'язків. До першої групи належать основні права та обов'язки договірного правовідношення: право громадянина на забезпечення його кваліфікованою медичною допомогою та обов'язок лікувального закладу надати таку допомогу. Крім того, особа користується правом надати необхідну інформацію про стан свого здоров'я, а лікувальний заклад зобов'язаний зберігати її у таємниці.

фізична особа вправі вимагати роз'яснення діагнозу, методів лікування та можливих наслідків, а лікувальний заклад зобов'язаний дати таке роз'яснення. У визначених випадках особа зобов'язана оплатити медичні послуги, а відповідний лікувальний заклад вправі вимагати їх оплати. ЦК закріплює також право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката та священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст.287).

До другої групи належать права та обов'язки, закріплені за окремими категоріями громадян (наприклад, право матері на перебування у стаціонарі з дитиною, яка потребує догляду) або за лікувальними закладами за особливих обставин хвороби чи травми громадянина (обов'язок інформувати родичів про доставленого у тяжкому стані громадянина до лікарні). Третю групу становлять права та обов'язки, які є додатковими, тобто виконують допоміжну функцію щодо основного змісту зобов'язання — зберігання речей пацієнта тощо.

3. Відповідно до ст.39 Основ законодавства України про охорону здоров'я лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові у доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень І лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявність ризику для життя і здоров'я, а пацієнт має право ознайомитися з історією своєї хвороби та іншими медичними документами.

Право кожної повнолітньої особи на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, передбачається ст.285 ЦК. Крім того, ця стаття передбачає право батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників на інформацію про стан здоров'я дитини чи підопічного. Цьому праву кореспондує обов'язок лікаря падати відповідну інформацію у доступній формі.

В літературі точиться дискусія щодо того, як розуміти термін "повна інформація" та чи завжди лікар повинен надавати повну і вичерпну інформацію пацієнту про стан його здоров'я. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомлення з окремими медичними документами.

ЦК пропонує таке: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або стан здоров'я батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами. Таким чином,

праву пацієнта на повну інформацію про його хворобу кореспондує відповідний обов'язок лікувального закладу. При цьому слід наголосити не на обов'язку лікаря, а на праві пацієнта. Поряд з правом пацієнта на інформацію про стан свого здоров'я існує також право на інформацію про чинники, які можуть бути небезпечними для здоров'я людини.

У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також мають право на оскарження цих висновків до суду. Вказане право закріплене у ч,4 ст.285 ЦК і належить до складу права на інформацію про стан здоров'я переважно через те, шо дослідження причин смерті дає відповідь на питання про причини смерті, правильність лікувальних заходів, які застосовувались за життя померлого.

4. Під час надання фізичній особі медичної допомоги, проводячи її обстеження та лікування, медичні працівники отримують відповідний комплекс відомостей про цю особу. Відносини між пацієнтом і медичним персоналом мають довірчий характер і передбачають конфіденційність інформації, яку надає лікареві пацієнт і яку він отримує у процесі діагностики та лікування.

Частина 3 ст.286 ЦК зобов'язує кожну фізичну особу утримуватись від поширення будь-якої інформації про хворого, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з будь-яких джерел, встановлюючи невизначене коло суб'єктів таємниці про стан здоров'я. Гарантуючи кожній фізичній особі таємницю її особистого життя (ст.ЗОІ ЦК), закон зобов'язує медичних працівників та інших осіб, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків чи з інших джерел стало відомо про стан здоров'я фізичної особи, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, утримуватись від поширення такої інформації.

Доповнення об'єктів таємниці порівняно з Основами законодавства України про охорону здоров'я фактом звернення за медичною допомогою, а також захист від розголошення будь-яких відомостей, одержаних під час медичного огляду, є більш вдалим, оскільки передбачити, яку саме інформацію надасть хворий, звертаючись за медичною допомогою, досить важко. Не можуть бути розголошені також відомості, почуті від хворого, коли він перебував у непритомному стані. Таємниця про стан здоров'я пацієнта зберігає абсолютний характер і після його смерті.

Відомості, які становлять зміст таємниці про стан здоров'я, можна поділити на такі групи: відомості про сам факт звернення особи за медичною допомогою; відомості про хворобу (діагноз, протікання хвороби, прогноз); відомості про застосовані методи лікування та їх ефективність; відомості про особу, яка звернулася за допомогою — її минуле, звички, фізичні та психічні недоліки, інтимні зв'язки тощо; відомості про сім'ю хворого, Інтимні стосунки. Таким чином, як об'єкт таємниці про стан здоров'я можна розглядати медичні дані та інформацію про особисте життя хворого, отриману при виконанні медичних обов'язків. Із загального правила

про заборону розголошувати таємницю про стан здоров'я існує ряд винятків, передбачених чинним законодавством.

ЦК забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання Інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Медична таємниця порушується, коли у листку тимчасової непрацездатності точно вказується діагноз. У випадках, встановлених законодавством, фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду.

5. Фізичні особи, які перебувають на стаціонарному лікуванні узакладі охорони здоров'я мають насамперед всі ті права, що маютьпацієнти, які не перебувають на стаціонарному лікуванні(ст.ст.283—286 ЦК). Водночас ці особи користуються рядом специфічних прав, пов'язаних з особливим режимом їх лікування та перебуванням у спеціальному медичному закладі, що дозволяє виокремити їх в окрему групу. Такими правами, як вбачається зі ст.287ЦК, є права фізичної особи на допуск до неї Інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду. Весь комплекс цих прав спрямований на те, щоб життя пацієнтів було максимально наближене до звичайних умов, а оскільки значна частина життя людини пов'язана із спілкуванням зіншими людьми, то ЦК справедливо встановлює, що фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорониздоров'я, має право на зустріч з близькими людьми, адвокатом,священнослужителем тощо.

6. Згідно зі ст.290 ЦК повнолітня дієздатна фізична особа маєправо бути донором крові, її компонентів, а також органів та Інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин. При цьому донорство здійснюється відповідно до закону. Взяття органівта інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Згода може бути надана фізичною особою у письмовійформі на випадок смерті фізичної особи або це буде письмова за-

-борона на донорство ЇЇ органів та анатомічних матеріалів на випадок її смерті.

У разі Імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи-реци-пієнта.

Обстеження стану здоров'я реципієнта є медичною дією, якій повинні відповідати правові критерії придатності реципієнта за станом здоров'я, а саме — стан здоров'я, який гарантує, що за сприятливого прогнозу трансплантації його здоров'я істотно поліпшиться та буде збережена здатність інших органів виконувати свої функції. Добровільна згода реципієнта на пересадку органу в кого організм є наступною важливою передумовою здійснення трансплантації. В іншому разі трансплантація є неприпустимою.

Крім волевиявлення, повинні бути дотримані такі умови: повна інформованість про ризик та можливі наслідки трансплантації; повна свобода та незалежність при прийнятті рішення; дієздатність реципієнта. У разі недієздатності чи обмеженої дієздатності реципієнта згоду дає його законний представник.

3. Права на свободу та особисту недоторканність

1. Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу (ст.288) та право на особисту недоторканність (ст.289 ЦК). Згідно зі ст.29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Стаття 3 Загальної декларації прав людини, ст.5 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст.7, ч.і ст.9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право для кожної людини.

Право на особисту свободу означає відповідну міру можливої та юридично дозволеної поведінки фізичної особи розпорядитися собою, своїми вчинками та часом. А право особи на особисту недоторканність в об'єктивному смислі — це сукупність цивільно-правових норм, які передбачають недопустимість будь-якого посягання на особистість з боку будь-кого, за винятком випадків, передбачених законом.

Юридична природа права на свободу ґрунтується на розумінні того, що кожна людина народжується вільною і має право вільно обирати для себе характер і спосіб спілкування з зовнішнім світом, людьми, природою, за власним розумінням будувати світ, який її безпосередньо оточує, здійснювати на свій розсуд будь-які дії, які не суперечать закону тощо. Свобода включає фізичну, економічну, політичну та індивідуальну свободу.

Під фізичною свободою слід розуміти можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи належать такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Але тільки наявність фізичної свободи надає індивіду можливість бути учасником суспільних відносин у повному обсязі. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується і ЇЇ політична, економічна та індивідуальна свобода.

2. Фізична особа має право на особисту недоторканність. Стаття 289 ЦК містить загальну заборону щодо будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на особу. Право на особисту недоторканність розкривається у цій статті як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує ЇЇ гідність, поводженню чи покаранню. Водночас воно розуміється більш широко і включає особисту фізичну, психічну недоторканність тощо та нерозривно пов'язується

з правом на свободу.

Право на особисту недоторканність характеризується як право на особисту безпеку та означає юридично забезпечену можливість фізичної особи розпоряджатися собою без перешкод, на свій власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, що обмежують особисту свободу. Цьому праву кореспондує обов'язок осіб, які ото-.: чують фізичну особу, не зазіхати на її особистість шляхом фізично-; го, психологічного, юридичного та іншого впливу, якщо можливість такого впливу прямо не передбачена законом. Нормативну основу

для цивільно-правового регулювання недоторканності особистості становить конституційне законодавство. Право на особисту недоторканність охоплює право на психологічну та тілесну (фізичну) недоторканність. ЦК містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. У разі жорстокого, аморального поводження фізичних осіб з неповнолітніми дітьми вживаються заходи, передбачені законодавством.

Частина 3 ст.289 ЦК містить положення про те, що у разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка перебуває у безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені ЦК та іншим законом. Безпорадний стан слід розглядати як з фізичної, так і з психологічної точки зору.

Фізична особа також має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та Інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам, що є одним із компонентів права на особисту недоторканність. Якщо фізична особа ще за життя виявила свою волю щодо вилучення органів та інших анатомічних матеріалів з її тіла після смерті, ніяких труднощів не виникає, але якщо вона не залишила такого розпорядження, вилучення не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. ЦК закріплює також окремий випадок розпорядження фізичної особою своїми органами та анатомічними матеріалами на випадок своєї смерті — можливість передати їх науковим, медичним або навчальним закладам, надаючи праву на особисту недоторканність досить широкий зміст.

3. Після смерті людини її тіло може бути використане з донорського мстою. Але право на недоторканність особи зберігається і після її смерті. Тому у разі смерті особи потрібна її згода стати донором анатомічних матеріалів. Фізична особа може за життя дозволити або заборонити вилучення після смерті органів та тканин з її тіла (ч.З ст.290 ЦК). Якщо особа не висловила своєї волі щодо можливості такого вилучення, воно може бути здійснене після її смерті лише відповідно до закону. Відповідно до ст.15 Закону про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині вилучення тканин та органів з тіла людини можливе тільки у разі беззастережної констатації її смерті. Члени сім'ї, близькі родичі донора у разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів померлого мають право знати ім'я особи-реципієнта.