Права володільця комерційної таємниці

1. Володілець права інтелектуальної власності має право самостійно використовувати цю інформацію будь-якими способами,але в межах, передбачених законом. Володілець права інтелектуальної власності має право дозволяти використання цієї інформаціїтретім особам на підставі договору. Насамперед він має право вбудь-який момент розкрити перед невизначеним колом осіб тівідомості, які становили комерційну таємницю, якщо це не порушує прав за зобов'язаннями контрагентів. Володілець права інтелектуальної власності має право продати або іншим способом розпорядитися цією інформацією (найчастіше це відмова самого володільця від її подальшого використання).

Суб'єкт права інтелектуальної власності може надавати іншим особам дозвіл на використання конфіденційної інформації шляхом видачі виключних чи невиключних ліцензій.

Сутність права Інтелектуальної власності на комерційну таємницю полягає в наданні володільцю інформації можливості засекречувати цю інформацію від широкого загалу і вимагати, щоб треті особи утримувались від використання незаконних методів її отримання.

2. Органи державної влади, яким в силу їх повноважень, сталавідома та чи інша інформація, що містить комерційну таємницю,зобов'язані охороняти її від розголошення, недобросовісного використання, вживати всіх заходів до нерозголошення її, крім випадків, коли таке розголошення необхідне для забезпечення захистунаселення. Органи державної влади звільняються від відповідальності за її розголошення, коли сам суб'єкт права інтелектуальноївласності на комерційну таємницю не вжив заходів до її охоронивід недобросовісного комерційного використання. Для цьогосуб'єкт права інтелектуальної власності на комерційну таємницюможе використовувати всі можливі засоби в межах закону для забезпечення секретності інформації.

Володілець комерційної інформації зобов'язаний вживати всіх заходів до її охорони, а також розкрити ЇЇ за вимогою компетентних дер-

жавних органів чи посадових осіб (наприклад, слідчі органи чи органи дізнання, суд).

3. Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю діє доти, доки зберігається фактична монополія особи на інформацію, яка становить комерційну таємницю, а також існують передбачені законом умови ЇЇ охорони. В цьому випадку принцип строковості патентної охорони не діє і тому така форма охорони досить часто застосовується підприємцями.

її.;

 

КНИГА П'ЯТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Глава 47 Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні

1. Поняття зобов'язання та його учасники

1. ЦК 2003 р. в цілому зберіг визначення зобов'язання, яке було закріплене в ЦК 1963 p., але зробив деякі уточнення. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Характерними ознаками зобов'язального правовідношення (зобов'язання), шо відрізняють його від речових правовідносин, с насамперед наявність визначеного кола осіб — суб'єктів зобов'язання (боржника та кредитора), а також його особливого об'єкта — цивільно-правового обов'язку боржника перед кредитором і, відповідно, права вимоги кредитора до боржника.

Як правило, у зобов'язанні чітко визначені його суб'єкти та конкретизований його об'єкт. Відсутність або невизначеність (недостатня визначеність) зазначених елементів зобов'язання може бути підставою для оспорювання факту виникнення зобов'язальних правовідносин.

В силу зобов'язання його пасивний суб'єкт (боржник) може прийняти на себе не тільки позитивний обов'язок у вигляді вчинення певної дії, зокрема, передати майно, виконати обумовлену із кредитором роботу тощо, але й обов'язок утриматися від вчинення таких дій. Так, наприклад, боржник може прийняти на себе обов'язок не передавати третім особам протягом визначеного строку певну річ, у придбанні якої заінтересований кредитор.

Утримання від вчинення певної дії необхідно відокремлювати від бездіяльності, оскільки утримання від вчинення такої дії є за своєю суттю юридично значимим вольовим актом зобов'язаної особи.,,

376,

Оскільки зобов'язання, як вже зазначалося, є різновидом цивільних правовідносин, зобов'язання виникають з підстав (юридичних фактів), визначених в ст.П ЦК, зокрема як Із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Основним юридичним фактом, на підставі якого виникають зобов'язальні правовідносини, є цивільно-правовий договір. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.626 ЦК).

Окрім договору, підставою виникнення зобов'язання можуть виступати і інші правочини (односторонні правочини). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (ст.202 ЦК), Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Найбільш розповсюдженим прикладом одностороннього правочину є заповіт.

Зобов'язання також можуть виникати також в силу створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, в зв'язку із завданням шкоди іншій особі або безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Слід враховувати, що ст.П ЦК не містить вичерпного переліку юридичних фактів, на підставі яких виникають цивільні права та обов'язки, відтак, юридичні факти можуть передбачатися й іншими нормативно-правовими актами.

В ЦК (ч.З ст-509) закріплені основні засади зобов'язальних правовідносин — добросовісність, розумність, справедливість, які визначені як загальні принципи цивільного права. Водночас до основних принципів зобов'язальних правовідносин слід також віднести загальні принципи цивільного права: свободи договору, свободи підприємництва та принцип судового захисту цивільного права та інтересу, хоча вони у ст.509 ЦК безпосередньо і не зазначені.

2. Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні, яка відповідно до ст.192 ЦК є законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Так, зокрема, ст.7 Декрету про систему валютного регулювання встановлює, що у розрахунках між резидентами і нерезидентами України в межах торговельного обігу як засіб платежу використовується іноземна валюта. Такі розрахунки мають здійснюватися виключно через уповноважені банки.

Водночас здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обігу у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

Разом з тим сторонам надано право визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (ст.524 ЦК), що поряд із застосуванням індексації суми зобов'язання надає учасникам ци-

вільного обігу можливість уникнути впливу інфляційних процесів на суму їх грошових зобов'язань.

3. Сторонами зобов'язання, боржником і кредитором, виступають особи, які відповідно до положень ЦК є учасниками цивільних відносин, тобто фізичні, юридичні особи, держава, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст.2 ЦК).

Боржником у зобов'язанні є учасник зобов'язальних відносин, на якого покладено певний цивільно-правовий обов'язок (вчинення певної дії або утримання від її вчинення) на користь кредитора.

Кредитором у зобов'язанні є учасник зобов'язальних відносин," який за умовами зобов'язання має право вимагати від боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

Відповідно до ч.2 ст.510 ЦК у зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. У випадку коли у зобов'язанні на стороні боржника та (або) на стороні кредитора беруть участь декілька осіб, має місце так звана множинність осіб у зобов'язанні. Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька боржників, така множинність називається пасивною, якщо ж кілька кредиторів — активною. Якщо сторонами зобов'язання одночасно є кілька боржників І кілька кредиторів, така множинність називається змішаною.

У ч.і ст.509 ЦК наведена ідеальна модель зобов'язального пра-вовідношення, в якому на боржника покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок, якому кореспондує право вимоги кредитора. Водночас на практиці більшість зобов'язань має двосторонній (синалагматичний) характер, коли у кожного учасника зобов'язальних відносин є І права, і обов'язки (ч.З ст.510 ЦК). Найбільш поширеним прикладом синалагматичного зобов'язання є договір купівлі-продажу. На продавця покладено обов'язок передати майно (товар) та надано право вимагати сплати покупцем певної грошової суми, відповідно покупець зобов'язаний сплатити продавцю цю суму та має право вимагати передачі йому майна (товару) відповідно до умов договору купівлі-продажу.

Двосторонні (синалагматичні) договори слід відрізняти від двосторонніх правочинів. Наприклад, договір дарування є двостороннім правочином, оскільки для його укладення необхідне волевиявлення двох сторін — дарувальника І обдаровуваного. Дару-вальник повинен передати (зобов'язатися передати у майбутньому) безоплатно майно (дарунок) у власність обдаровуваному, а останній, в свою чергу, вправі прийняти цей дарунок. Якщо обдаровуваний не прийме дарунка, зобов'язального відношення дарування не виникне. Отже, двосторонній характер цього правочину вбачається очевидним. Водночас договір дарування є одностороннім договором, за яким на дарувальника покладено обов'язок передати майно, а обдаровуваному надано право прийняти цей дарунок. Слід підкреслити, що можливість обтяження передачі дарунка покладанням на обдаровуваного певного обов'язку на користь третьої особи (ст.725 ЦК) не впливає на односторонньо зобов'язальний характер договору дарування. Вбачається, що в такому випад-

ку має місце набуття договором дарування ознак комплексного договору.

4. За загальним правилом зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Водночас у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Піп третьою особою у зобов'язанні слід розуміти учасника цивільних правовідносин, який не є стороною (боржником або кредитором) у зобов'язанні. Треті особи беруть участь у регресних зобов'язаннях, у зобов'язаннях на користь третьої особи, у зобов'язаннях, які виконуються замість боржника іншою особою тощо.

У ст.511 ЦК закріплена загальновідома презумпція цивільного права стосовно того, що зобов'язання як цивільно-правовий зв'язок між кредитором та боржником не може створювати обов'язку для третьої особи.

Водночас законодавство може створювати і таку конструкцію, наприклад, ст.636 ЦК передбачає укладення договорів на користь третьої особи.

Договори на користь третьої особи не слід ототожнювати з пра-вочинами, спрямованими на передачу прав кредитора третій особі, на підставі яких відбувається заміна кредитора. Так, укладений орендарем договір страхування орендованого майна на користь орендодавця (вигодонабувача) є договором на користь третьої особи. Сторонами цього договору є орендар (страхувальник) і страховик. Водночас право отримати страхове відшкодування при настанні страхового випадку належить орендодавцю — третій особі, на користь якої був укладений договір страхування. Страхувальник вправі вимагати виплати страхового відшкодування лише у випадку, коли вигодонабувач відмовиться від зазначеного права вимоги, за умови, що це не суперечить закону й договору. Отже, при укладенні й виконанні договорів на користь третьої особи заміни кредитора у зобов'язанні не відбувається, суб'єктний склад зобов'язання залишається незмінним. В договорі на користь третьої особи права між кредитором і вигодонабувачем розподіляються на стадії формування договірного зобов'язання, тому вигодонабувач не витісняє кредитора із зобов'язання.