Припинення договору та його наслідки. 1. Договір комісії може припинятися на загальних підставах

1. Договір комісії може припинятися на загальних підставах. Перш за все це має місце при його належному виконанні (ст.599 ЦК). Водночас це можливо і до виконання комісіонером завдання. На відміну від розірвання договору, яке передбачає згоду сторін (ч.і ст.651 ЦК), договір комісії може припинитися за Ініціативи однієї з них. У ЦК закріплені дві підстави такого припинення: а) відмова від договору комітента (ст.Ш25); б) відмова від договору комісіонера (ст.1026).

Стосовно вирішення питання щодо припинення договору комісії комітент порівняно з комісіонером має певні переваги: за загальним правилом він може відмовитися від договору у будь-який час. Не зобов'язаний він також пояснювати комісіонерові підстави своєї відмови. Водночас закон захищає й інтереси комісіонера. Відмова комітента безпосередньо стосується інтересів комісіонера, оскільки внаслідок такої відмови останній вимушений змінювати свої плани, спрямовувати свою діяльність в інших напрямах, шукати контрагентів за новими договорами тощо. Це має особливе значення, якщо договір комісії було укладено без визначення строку, й відносини між комітентом і комісіонером мали тривалий, постійний характер. У такому разі комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів (ч.2 ст. 1025 ЦК). Якщо договір комісії мав строковий характер, правило щодо обов'язкового повідомлення про відмову від нього не застосовується І комітент вправі повідомити комісіонера про своє рішення І в більш стислі строки.

2. При відмові комітента від договору постає питання щодо долі майна, яке залишилося у комісіонера. Комітент повинен розпорядитися ним у строк, який було встановлено в договорі (якщо це мало місце), а за його відсутності — негайно. Це правило також спрямоване на забезпечення інтересів комісіонера. Майно, яке він тримає у себе, може бути значним за обсягом, кількістю та загальною вартістю, воно може потребувати спеціального догляду та відповідних умов зберігання. Знаходження такого майна у комісіонера (на його складах) є цілком обґрунтованим під час дії договору комісії і перестає бути таким після його припинення. Тому і встановлено правило щодо скорішого вирішення комітентом питання

_₀ розпорядження своїм майном. У разі невиконання комітентом нього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента іншим особам (див. коментар до гл.66 ЦК) або продати майно за найвигІднішою для комітента ціною.

У разі відмови комітента від договору між сторонами проводяться необхідні розрахунки. Комісіонер має право на: а) відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору; б) плату за фактично вчинені дії (ч.5 ст.1013 ЦК, ч.4 ст.1025). Договір комісії передбачає, шо комісіонер діє за рахунок комітента, тому усі витрати, які комісіонер зробив під час виконання доручення, мають бути відшкодовані комітентом. Що ж стосується плати, яку комітент повинен сплатити комісіонерові, то її розмір обмежується тільки фактично вчиненими діями комітента. Це пояснюється тим, що комісіонер не виконав свого обов'язку в повному обсязі І не вчинив договір, який передбачався сторонами в договорі комісії. Хоча вини комітента в цьому немає, оскільки ініціатива припинення договору надходила від комітента, комісіонер не може претендувати на плату, яка йому належала б у разі виконання доручення в повному обсязі. Закон не передбачає також відшкодування комітентом збитків, які можуть виникнути у комісіонера у зв'язку з припиненням договору.

3. Договір комісії може бути припинено не тільки за ініціативи комітента, а й при відмові від договору комісіонера (ст.1026 ЦК). Водночас це можливо лише у деяких випадках. Відповідно до ч.і ст.1026 ЦК комісіонер не вправі відмовитися від договору комісії, якщо цей договір мав строковий характер, тобто в ньому було встановлено строк його дії. Таке положення спрямовано на захист інтересів комітента й установлення необхідної стабільності у відносинах між сторонами. Комітент, який доручив виконання договору іншій особі, має бути впевнений у тому, що його доручення буде виконано. В першу чергу це має значення у випадках, коли строк виконання договору був обумовлений сторонами і давав комітенту підстави розраховувати на його виконання протягом певного часу. Інша справа, коли такий строк установлено не було. Зазвичай це свідчить про тривалість відносин між сторонами, їх постійний характер (наприклад, за договором про падання брокерських послуг (брокерське обслуговування) комісіонер (брокер) постійно здійснює в інтересах комітента правочини шодо купівлі-продажу това-РУ). Відносини, які мають безстроковий характер, можуть бути припинені з ініціативи комісіонера, але при виконанні ним певних Дій. По-перше, комісіонер повинен повідомити комітента про свою відмову не пізніше ніж за 30 днів, по-друге, вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента.

Після відмови комісіонера від договору комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке знаходиться у комісіонера. Це можуть бути речі, які були надані комісіонерові для виконання доручення, або частково отримані від контрагента за договором для передачі комітенту. Для розпорядження таким майном комітенту надається 15 днів від дня отримання ним повідомлення комісіонера ^пРо відмову від договору. В Іншому випадку у комісіонера виникає право: а) передати майно на зберігання за рахунок комітента; б) продати його за найвигІднішою для комітента ціною.

2і«643

4. Ще однією підставою припинення договору комісії, яка спеціально визначена в гл.69 ЦК, є смерть фізичної особи або припинення юридичної особи (ст. 1027 ЦК). Як уже відзначалося, договір комісії не має такої ознаки, як особисто-довірчий характер відносин між його сторонами. Це знаходить свій відбиток І на вирішенні питання щодо припинення договору комісії. За загальним правилом у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи — комісіонера-договір комісії припиняється. Водночас такі наслідки виникають не завжди. Якщо юридична особа — комісіонер, припиняється з переданням усього належного їй майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам, тобто якщо має місце правонаступ-ництво (ст.104 ЦК), договір комісії може зберігати свою силу. Вирішення цього питання залежить від комітента. Договір комісії не припиняється, якщо комітент згоден продовжити його дію і його влаштовує особа нового комісіонера — правонаступника юридичної особи. В іншому випадку комітент протягом строку, встановленого для заявления кредиторами своїх вимог (ч.4 ст. 105 ЦК), має повідомити про свою відмову від договору комісії.

5. ЦК 2003 р. не встановлює правил щодо окремих видів договору комісії. На відміну від нього ЦК 1963 p. мав спеціальні посилання на договори комісії за участю громадян, предметом яких були належні громадянам речі (нові або такі, що були у вжитку), а також на договори щодо продажу продукції сільськогосподарського призначення (ст.ст.395, 401, 404). У ЦК 2003 p. закріплене загальне правило, відповідно до якого законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна (ст.1028). Такий підхід у цілому є виправданим. Дійсно, в ЦК мають бути закріплені основні, найбільш важливі норми щодо договору комісії. Норми, які б враховували особливості окремих видів відносин, що випливають із договору комісії, можуть знайти своє закріплення в спеціальних нормативних актах. Звертає на себе увагу один важливий момент: відповідно до ст.1028 ЦК регулювання окремих видів договору комісії має здійснюватися законами, а не підзакон-ними нормативними актами, як це нерідко має місце сьогодні (наприклад, Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами). Такий підхід потребує прийняття відповідних законів, які б регулювали відносини, які виникають в окремих видах договору комісії.

Глава 70 Управління майном

1. Регулювання управління майном.

Підстави виникнення правовідносин

з управління майном

1. Законодавством України вперше врегульовуються відносини з управління майном. Інститут управління майном є значним. Відповідні його норми містяться не лише в гл.70 ЦК, айв інших його главах, оскільки поняття управління майном може виникати з різних підстав та внаслідок різних обставин. Так, управління майном може виникати в силу прямої вказівки закону, коли йдеться про управління майном підопічного (ст.72), майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме (ст.44 ЦК).

У першому випадку підставами виникнення відносин з управління є акт органу опіки та піклування (ст.61) або рішення суду про призначення опікуна (ст.60 ЦК). В другому — рішення суду та акт нотаріуса. Тобто в цих випадках має місце управління майном, але договір не укладається. На відміну від наведених відносин з управління майном, якщо йдеться про управління майном фізичної особи-підприємця, визнаного безвісно відсутнім, недієздатним або цивільна дієздатність якого обмежена, а також у випадках, коли власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, управління майном здійснюється призначеним органом опіки та піклування управителем на підставі договору, який з ним укладається (ст.54 ЦК). Може укладатися договір на управління майном підопічного між опікуном та іншою особою (ч.4 ст.72 ЦК).

Підставою управління майном може бути й заповіт, в якому призначений виконавець (ст.1286 ЦК). У випадку відсутності призначення в заповіті виконавця заповіту, а також в інших випадках, передбачених ст. 1288 ЦК, такий виконавець призначається нотаріусом. При цьому хоч і потребується згода особи, яка призначається виконавцем заповіту, але ст.1289 ЦК не вимагається укладення з нею договору управління. Водночас у ст.1285 ЦК прямо вказується про укладення такого договору між особою, яка буде управляти спадщиною, і нотаріусом у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту.

У ст.1029 ЦК передбачається й можливість виникнення на підставі договору управління майном права довірчої власності. "Такі ж положення містить Закон про іпотечне кредитування, Розділ якого врегульовує довірчу власність і управління іпотечними активами.

2. Підставами виникнення правовідносин з управління майном є або один юридичний факт — договір, вимоги до якого містяться в гл.70 ЦК, або юридичний склад, до якого входять Норма закону, акт органу опіки та піклування або рішення суду та

договір управління майном. Останній в певних випадках не є обов'язковою складовою підстав виникнення правовідносин з управління майном.

Отже, управління майном, по-перше, може виникати з різних підстав, перелік яких не є вичерпним, по-друге, може опосередковуватися договором або не опосередковуватися. Однак у будь-якому випадку до відносин з управління майном слід застосовувати загальні засади управління майном, шо врегульовуються в гл.70 ЦК.

3. Відносини з управління майном також є різними. У випадку укладення договору управління майном виникають зобов'язальні правовідносини. Однак з введенням до ЦК норм про право довірчої власності складається нетипова для українського права конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і речові правовідносини. В ст.1029 ЦК вказується на можливість обрання того чи іншого варіанту відносин: або сторони договору управління майном домовляються про те, що вони залишаються між собою в зобов'язальних правовідносинах, або з укладенням цього договору зідносини між ними піддаються регулюванню нормами про речові права. В останньому випадку виникає чимало труднощів, оскільки, по-перше, ЦК не містить загальних положень про речові права, а в гл.ЗО йдеться лише про речові права на чуже майно, до яких не належить право довірчої власності. По-друге, само по собі право довірчої власності є чужим для права України. Відомо, що довірча власність набула широкого застосування в англо-американському праві, яким відпрацьовані відповідні засади й механізми щодо цього. Навпаки, спроба ввести подібну інституцію до законодавства РФ виявиліся незадовільною, що призвело до відмови від неї російського законодавця. По-третє, враховуючи класичні витоки права довірчої власності з права справедливості, якого, звичайно, не знає право України, цій конструкції у нас заважає традиційний дуалістичний поділ цивільних правовідносин на речові та зобов'язальні, що відсутній в англо-американському праві.

Тому, гиходячи з ст.1029 ЦК, можна змоделювати кілька варіантів правовідносин. Перший: договірні правовідносини, в яких перебувають сторони договору управління майном. Другий: договір управління майном є юридичним фактом, на підставі якого відбувається перехід права власності на майно від установника управління до набувача (довірчої власника). З передачею цього майна (виконанням договору) договір припиняється і виникають речові відносини — відносини довірчої власності. В такому разі є потреба, не обмежуючись доповненнями до ст.316, належним чином врегулювати ці відносини в ЦК, оскільки вони вже не будуть врегульовуватися договором. Вимагає цього й правов\. становище бенефіціз-ра. Третій: речові відносини (довірчої власності) існують паралельно із зобов'язальними відносинами (лові: чого управління). Таке становище дотепер праву не було відо\- в, оскільки одночасного встановлення речово-зобов'язальних відносин правові конструкції ще не містили. Однак, схожою є ситуація з регулюванням емфітев-зису (гл.ЗЗ) та суперфіцію (гл.34 ЦК), які хоч і є речовими правами, але не тільки встановлюються на підставі договору, а й врегульовуються ним, тобто залишаються водночас і зобов'язальними.

^!646

Оскільки право довірчої власності є новою і майже неврегульо-ною інституцією в праві України, у випадку обрання сторонами такої моделі відносин, саме в договорі й слід врегулювати всі їх численні аспекти. З них найголовніші:

1) ідо надає набувачеві право довірчої власності порівняно з договірними правовідносинами з управління;

2) які повноваження набувача як довірчого власника, відміннівід прав управителя за договором, у нього виникають;

3) як будуються відносини довірчої власності з третіми особами,які б відрізняли довірчого власника від управителя;

4) які обов'язки і перед ким несе набувач як довірчий власникпорівняно з управителем та обсяг його відповідальності.

4. Слід відрізняти відносини з управління майном і схожі з ними відносини, наприклад, пов'язані зі здійсненням управління юридичною особою приватного права її органами або особою, з якою укладено відповідний договір; управління при санації боржника під час провадження у справі про банкрутство.

Так, відносини з управління в господарських товариствах мають інші засади, ніж передбачені в гл.70 ЦК. Вони є не договірними, а корпоративними і виникають шляхом здійснення учасниками господарських товариств свого права на участь в управлінні товариством. Органи юридичної особи, які здійснюють управління нею, не є окремими особами, а їх повноваження визначаються не договором, а установчими документами юридичної особи та законом. Проте не виключаються випадки, коли за рішенням вищого органу юридичної особи повноваження її виконавчого органу передаються на підставі договору сторонній особі (фізичній або юридичній), яка спеціалізується на здійсненні відповідної управлінської діяльності. В такому разі ця особа буде управляти не майном юридичної особи, з якою укладається договір, а виконувати функції її виконавчого органу. Такий договір слід відрізняти від договору на здійснення управління підприємством, яке буде виконуватися на підставі договору управління майном, що регулюється гл.70 ЦК. Для цього слід ліквідувати юридичну особу, майно якої бажано передати в управління.

Не поширюється дія гл.70 ЦК і на відносини з управління, що здійснює ліквідаційна комісія (ст.ст.110, 111 ЦК), керуючий санацією (чч.4—6 ст. 17 Закону про відновлення платоспроможності боржника), ліквідатор та члени ліквідаційної комісії (ст.25 зазначеного Закону). Так, у ч.5 ст. 17 Закону передбачається прийняття керуючого санацією майна боржника в господарське відання, а в ст.25 — прийняття ліквідатором майна до свого відання. З ними Договори на управління майном не укладаються, тобто зазначені особи здійснюють управління не на договірних, а на інших засадах.

Таким чином, відносини з управління майном є досить об'ємним поняттям.

На одні з них поширюються положення гл.70 ЦК (при укладенні договорів, а також без їх укладання, але при виникненні відносин з управління майном, які фактично збігаються з відносинами з управління, що регулюються цією главою ЦК), а на ін-^щі

5. Частина 2 ст.1029 ЦК передбачає можливість обмеження

права довірчої власності законом або договором. Враховуючи невизначеність взагалі поняття права довірчої власності, обсягу повноважень довірчого власника порівняно з власником та управителем, а також те, чи залишатиметься право власності у особи, яка передала майно іншій особі у довірчу власність (тобто чи призведе так зване "розщіплення" права власності до виникнення одночасно двох власників на одне й те саме майно), слід досконало окреслити повноваження довірчого власника.