Архітектура стародавнього Єгипту: зародження та розвиток. Реферат

Поняттям «індивід» звичайно позначається людина як одиничний представник тієї чи іншої соціальної спільності. Поняття «особистість» застосовується стосовно кожної людини, оскільки він індивідуально виражає значимі риси даного суспільства. Неодмінними характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації і соціальних відносин, відносна самостійність стосовно суспільства і відповідальність за свої вчинки, а її індивідуальність — це те специфічне, що відрізняє однієї людини від інших, включаючи як біологічні, так і соціальні властивості, успадковані чи придбані.
Особистість є не тільки наслідком, але і причиною соціально етичних дій, чинених у даному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні і соціальні відносини історично визначеного типу суспільства переломлюються і виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер його практичної діяльності. Саме в її процесі людин, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого боку — виробляє своє особливе відношення до зовнішнього світу. До елементів, що складають соціальні якості людини, відносяться соціально визначена мета його діяльності. займані соціальні статуси і виконувані соціальні ролі. чекання у відношенні цих статусів і ролей. норми і цінності (тобто культура), якими він керується в процесі своєї діяльності. система знаків, що він використовує. сукупність знань. рівень утворення і спеціальної підготовки. соціально-психологічні особливості. активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Узагальнене відображення сукупності повторюваних, істотних соціальних якостей особистостей, що входять у яку-небудь соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». Шлях від аналізу суспільної формації до аналізу особистості, зведення індивідуального до соціального дозволяють розкрити в особистості істотне, типове, що закономірно формулюється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у рамках визначеного чи класу соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких належить особистість. Коли мова йде про особистості як членах соціальних груп і класів, соціальних інститутів і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих облич, а соціальні типи особистостей. Кожна людина має власні ідеї і мети, помисли і почуття. Це індивідуальні якості, що визначають зміст і характер його поводження.
Поняття особистості має сенс лише в системі суспільних відносин, лише там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. При цьому, однак, воно припускає не своєрідність і різноманіття останніх, а насамперед специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї, вільне і зацікавлене (чи навпаки — змушене і формальне) її виконання. Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки його цікавлять нас лише в тій мері, у якій вони одержують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати зворотне: у ній цікаві саме вчинки. Самі здійснення особистості (наприклад, трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи) витлумачуються нами насамперед як учинки, тобто навмисних, довільних поведінкових актів. Особистість — це ініціатор послідовного ряду життєвих подій, чи, як точно визначив М. М. Бахтин, «суб.єкт поступания». Достоїнство особистості визначається не стільки тим, чи багато людині удалося, відбувся він чи не відбувся, скільки тем, що він узяв під свою відповідальність, що він сам собі ставить. Перше філософськи узагальнене зображення структури такого поводження дав два століття спустя И. Кант. «Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути паном собі самому» (згадаєте пушкінське: «умійте панувати собою...») — такі ключові поняття кантовского етичного словника. Але найважливіша висунута їм категорія, що проливає світло на всю проблему особистості,-це автономія. Слово «автономія» має двоякий сенс. З одного боку, воно означає просто незалежність стосовно чого. З іншої сторони (буквально), автономія — це «самозаконність». Але існує тільки один рід загальнозначущих норм, дійсних для всіх часів. Це найпростіші вимоги моральності, такі, як «не бреши», «не крадися», «не лагодь насильства». Вони^-те людина і повинна насамперед звести у свій власний безумовний імператив поводження. Лише на цьому моральному базисі може затвердитися особистісна незалежність індивіда, розвитися його уміння «панувати собою», будувати своє життя як осмислене, спадкоємно-послідовне «поступание». Не може бути нігілістичної й аморальної незалежності від суспільства. Воля від довільних соціальних обмежень досягається тільки за рахунок морального самообмеження. Лише той, у кого є принципи, здатний до незалежного целеполаганию. Тільки на основі останнього можлива справжня доцільність дій, тобто стійка життєва стратегія. Немає нічого більш далекого індивідуальної незалежності, чим безвідповідальність. Немає нічого більш пагубного для особистісної цілісності, чим безпринципність. Найважливіші компоненти структури особистості — пам.ять, культура і діяльність. Пам.ять — це система знань, що інтегрувала особистість у процесі життєвого шляху. Зміст даного поняття являє собою відображення дійсності у виді як визначеної системи наукового знання, так і повсякденних знанні. Культура особистості являє собою сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності. Остання є реалізація потреб і інтересів особистості.

 

Архітектура стародавнього Єгипту: зародження та розвиток. Реферат

Поширеними будівельними матеріалами в Єгипті були очерет, мул, глина, каміння. Дерево, хоч і не було таким рідкісним, як тепер, вважалося дорогим і трудомістким в обробці. Каміння ж добували безліч різновидів: м'який вапняк, міцний пісковик, твердий граніт та ін.

Найдавніший Єгипет розташовувався у дельті ріки Нілу та в її вузькій долині, що простягнулася на тисячі кілометрів з півночі на південь. У незапам'ятні часи ці місця являли собою непролазні болота, що кишіли зміями, крокодилами, москітами. Тільки наполеглива праця сотень поколінь єгиптян перетворила ці болота на квітучий оазис, для чого довелося побудувати греблі, канали, водосховища, найскладніші комплекси іригаційних споруд.

Усе це було можливо тільки в умовах єдиної централізованої держави. Така держава виникла у дельті Нілу близько Ш тисячоліття до н. е., після тривалої й упертої боротьби між дрібними об'єднаннями, у процесі їх поступового злиття.

В історії архітектури Стародавнього Єгипту найважливішими періодами є період Стародавнього царства (близько 2800 – 2400 рр. до н. е.), Середнього царства (кінець Ш тисячоліття – XVII ст. до н. е.) і Нового царства (XVI – XI ст. ст. до н. е.). Між цими періодами були часи, коли Єгипет розпадався на окремі державні утворення – номи, чи в ньому панували іноземні завойовники (гіксоси, перси та ін.). Такі часи не були сприятливими для розвитку будівництва і від них не залишилося визначних пам'яток.

Стародавній Єгипет був рабовласницькою державою. В основі його соціальної ієрархічної піраміди знаходилися раби, над ними – селяни та ремісники, вище – воїни та купці, далі – численна каста чиновників, а над нею – вищі сановники. Великий вплив і могутність мали жерці, котрі завжди вели боротьбу за владу з царями Єгипту – фараонами. Фараон – вершина ієрархічної скали.

Його вважали намісником бога, його влада була безмежною й обґрунтовувалася релігією, в котрій особливе місце займала віра у потойбічне життя. З нею пов'язаний звичай бальзамувати тіло померлого фараона та поміщати у гробниці символи страв, статуї та предмети розкоші, а стіни оздоблювати художніми розписами та ієрогліфічними текстами, що розповідали про земне життя фараона.

Поширеними будівельними матеріалами в Єгипті були очерет, мул, глина, каміння. Дерево, хоч і не було таким рідкісним, як тепер, вважалося дорогим і трудомістким в обробці. Каміння ж добували безліч різновидів: м'який вапняк, міцний пісковик, твердий граніт та ін.

Першими житловими будівлями стали куполоподібні або прямокутні хатини з очерету на дерев'яному каркасі. Інколи їх обмазували глиною або мулом. Пізніше з'являються прямокутні житла, збудовані з цегли-сирцю. Найбільш просторе приміщення дому містилося всередині й було оточене меншими покоями. Воно було ширше й вище решти і мало вгорі прорізи для світла. Балки стелі спиралися на стіни і на вертикальні дерев'яні стояки-колони.

Будівлі були невисокі, зазвичай одно- або двоповерхові. Стіни домів з цегли-сирцю робили товстими. Широкі внизу, вони дещо звужувалися вгорі для зменшення навантаження на одиницю виміру площі фундаментів.

Для зміцнення наріжників та верхньої грані стіни у кладку вводилися дерев'яні балки. Дерев'яними жердинами обрамляли вікна та двері. Стеля укладалася з балок, що прилягали одна до одної. Зверху вона обмазувалася глиною в суміші з солом'яною січкою. Єгипетські будівельники вміли виводити й цегляні склепіння невеликих прогонів, але використовувалися вони тільки у допоміжних приміщеннях, переважно підземних, як-от комори, льохи, камери гробниць.

Архітектурного значення склепіння в Єгипті не мали. Пекуче сонце примушувало обмежувати кількість вікон та їх розміри. В рядових будівлях влаштовували тільки двері. В домах, конструктивно виконаних подібним чином, жив не тільки простий люд, але й вищі суспільні верстви населення. Різниця була тільки в більшій кількості приміщень і в більш ретельному виконанні будівельних робіт, а також у кольоровій різноманітності фасадів та вишуканому оздобленні внутрішніх стін. Перед домом інколи заводили садок, за ним містилися господарчі будівлі. Як правило, композиція була осьовою.

Цивільні будівлі єгиптян, які зводились із нетривких матеріалів, до нас не дійшли, і ми робимо висновки про них по моделях, малюнках, залишках підвалин, які збереглися. Саркофаги, в яких були поховані тіла володарів Єгипту, також часто повторювали форму багатих житлових будинків.

З довговічного матеріалу (каміння) будували гробниці – вічні оселі земних володарів, а також храми – житла богів. Свій родовід одні й другі ведуть від осель звичайних смертних..

Перші монументальні гробниці єгипетської знаті, які дійшли до нас, побудовані у період, що передував Стародавньому царству.

В їх підземній частині містився саркофаг з мумією померлого, а надбудова для поминальних обрядів мала форму примітивної хатини. Відповідно до традиції, яка склалася протягом багатьох віків, стіни з каменю мурували так само, як із мулу або глини: внизу більш товстими.

Нахил зовнішньої поверхні стіни стає характерною рисою єгипетської монументальної архітектури, їх наріжники й верхні грані робили з камінців, що мали форму вузеньких валиків, подібно до частково вліплених у стіни жердин. Ціле завершував ввігнутий карниз, що нагадував горизонтальну дошку, підліплену глиною. Це так званий єгипетський карниз. Пізніші мешканці Єгипту – араби – називали ці гробниці "мастаба" (ослін). Гробниці ж фараонів робили значно більшими, ніж інші, чим наочно підкреслювалася абсолютна зверхність фараона як представника Бога на землі.

В епоху Стародавнього царства завдяки успішним загарбницьким походам держава набула рис централізованої деспотії. Фараони зосередили у своїх руках величезні багатства та ресурси. Символом цієї централізації виявилися гігантські піраміди, які утверджували велич обожнюваної царської влади.

Гробниця фараона Джосера в Саккара виглядає так, немов би шість мастаба, які послідовно зменшуються, поставлені одна на одну. Вона збудована з невеликих кам'яних блоків на прямокутній основі і має висоту близько 60 м. Джосерова піраміда є домінантою цілого комплексу споруд, до якого належать, зокрема, вхідна зала з колонадою, ритуальний двір для святкування тридцятиріччя правління царя, Північний і Південний палаци, поминальний храм. Прямокутник комплексу (545x278 м) оточує захисний мур висотою 10 м. Збудував цей комплекс зодчий Імхотеп.

Характерно, що в період Стародавнього царства вперше архітектор виступає не як безіменний ремісник, а як особа, котра займає високий суспільний стан і до котрої володарі Єгипту виявляють найвищу пошану – зв'язують його ім'я зі спорудою.

Ще вища за піраміду Джосера – більш ніж 100 м – піраміда фараона Снофру в Дашурі. Її об'єм складається зі зрізаної й повної пірамід. Піраміди Джосера й Снофру наука вважає проміжними формами між мастаба і власне пірамідами, розвиток котрих йшов шляхом збільшення розмірів та спрощення форми.

Кожна піраміда створювала поминальний комплекс або сама була його складовою частиною. Прикладом типового комплексу може бути піраміда Сахура поблизу Абусіра. Його головні частини:

· долинний храм на березі Нілу (сюди ритуальним царським човном привозили мумію фараона);

· крита "висхідна" дорога, суцільне перекриття якої мало прорізи для світла;

· поминальний храм і ритуальний двір, відділений від внутрішнього ареалу власним муром.

У ньому знаходилася, вірогідно, піраміда царевої дружини. Висота основної піраміди - майже 50 м, висота ж піраміди-супутниці становить близько 12 м.

При будівництві пірамід та інших споруд важкі кам'яні блоки робітники підіймали за допомогою простих допоміжних засобів. Це насамперед колиски-гойдалки, на які вкладали блоки, користуючись при цьому нерівнобічними важелями. Довгі кам'яні блоки підіймали так: спершу під них пропускали, ближче до центру ваги, дві загострені призми; відтак натискали на одну з них, внаслідок чого вага переміщувалися на другу.

Під цю другу призму, яка саме звільнялася, підкладали кам'яні плити; потім переносили вагу блока на другу призму й підкладали кам'яну плиту під першу; цю операцію повторювали стільки, скільки було треба.

Під блоки з приблизно однаковими сторонами підкладали згадувані дерев'яні "колиски", що давало змогу розгойдувати їх з боку на бік, після чого підняту частину підпирали дерев'яними клинами. Використовували також дерев'яні (а може, й металеві) жердки в ролі важелів.

Якщо додати ще дерев'яні котки й полози для пересування вантажів, то цим вичерпується перелік механічних засобів стародавніх єгиптян.

Такі пристрої ставили або безпосередньо на окремі сходинки піраміди, або на похилу платформу біля її стіни. Рештки таких платформ збереглися біля деяких пірамід.

Пірамідальні форми мали й домінанти так званих Сонячних храмів-святилищ, які безпосередньо не були пов'язані з загробним культом. Вони присвячувалися богу сонця Ра і з'явилися у період Стародавнього царства. Від пристані на березі Нілу критий коридор з верхнім освітленням приводив на терасу. Поруч із терасою стояв зроблений з цегли човен; він мав зображувати човен, у якому по небу плавав бог сонця Ра.

Прямокутний жертовний двір із велетенським вівтарем мав осьову композицію, яку завершував колосальний кам'яний обеліск. Він складався з масивної зрізаної піраміди, яка слугувала постаментом, та великого обеліска, пірамідальний верх якого був оббитий міддю і сліпуче сяяв на сонці. До речі, назву "піраміди" виводять від грецького слова "пір", що означає "вогонь" (бо полум'я має вигляд гостроверхої піраміди).

Більш ніж 1500 років тривало в Єгипті будівництво пірамід, і не тільки царських. До наших часів збереглося близько сімдесяти пірамід та близько ста двадцяти археологи обстежили в нинішньому Судані. Там, за зразком єгипетських пірамід, споруджували собі надгробки й нубійські царі.

Поля пірамід існують у Саккара, Абусірі, Дашурі, Медумі... Вони завжди розташовані на західному березі Нілу, бо саме на заході, де згасає останній промінь сонця, лежить країна померлих.

Усі відомі піраміди орієнтовані по сторонах світу майже з абсолютною точністю. Відхилення північно-південної осі практично дорівнює нулю: піраміди вишикувалися, мов військові підрозділи на параді.

Найбільші піраміди Стародавнього царства побудовані фараонами Хеопсом, Хефреном та Мікерином у Гізі.

У ту добу піраміди мали зовсім інший вигляд, ніж нині. Вони сяяли на сонці, як велетенські моноліти, білою гладдю полірованих вапнякових плит, їх прикрашали колонні зали поминальних храмів, від яких вели довгі бруковані дороги до храмів у долині над Нілом. Поряд із царськими пірамідами стояли малі піраміди дружин та членів родини царів; усі вони були оточені високими, розкішно оздобленими мурами.

Довкола них потім розташовувалися сотні гробниць високих сановників, жерців, воєначальників, скарбничих, намісників, які побажали й після смерті лишитися поряд зі своїм володарем та богом. Так піраміди оберталися на центр великого "Міста мертвих" – живі мали доступ лише до поминальних храмів. Поруч із долинним храмом піраміди Хефрена – статуя Великого сфінкса – потвори з тілом лева й головою цього фараона. Немає й не було на світі статуї, яка б перевершувала її розмірами (довжина – 57,3 м, висота – 20 м). Отже, це не тільки найбільша, але й найдавніша монументальна статуя в світі.

Ідея необмежених надлюдських можливостей найбільш яскраво втілена у величезній піраміді Хеопса, котру вважали першим із семи чудес стародавнього світу. Неймовірні розміри піраміди (довжина сторони – 230, висота – 146,8 м), які приголомшували людину, здавалися ще більшими при зіставленні їх із розмірами оточуючих її мастаба. Піраміда породжувала почуття благоговіння й виникало враження, немов би колосальна гробниця була створена надприродними силами. Найменша брила з піраміди Хеопса важить 2000 кг, а найбільша - 40 000 кг! При цьому будівничі мали дуже примітивне обладнання. Сотні тисяч невільників, що не одержували ніякої платні та жили впроголодь, під керівництвом зодчого Хеміуна за 20 років збудували величезний пам'ятник рабовласництва.

Усі піраміди, отже, й Хеопсову, будували загалом в один спосіб. Поверхню основи вирівнювали, мабуть, так: квадратну площу огороджували муром і заливали водою, що її підводили каналом; на огорожі відмічали рівень води й за цими позначками вирівнювали ґрунт. Посередині піраміда мала ядро з ламаного каменю, на яке опиралися трохи похилені шари брил з місцевого вапняку (похилення шарів забезпечувало стійкість будівлі). Після закінчення самої піраміди поверхню її облицьовували плитами з граніту й дрібнозернистого вапняку.

Царська камера в піраміді Хеопса невелика. Її перекриття складається з п'яти монолітних кам'яних плит, які розділяють розвантажувальні камери, що в них остання має стелю з двох похилих кам'яних блоків (див. деталь рис. 2.13). У такий спосіб перекриття царської камери розвантажувалося від тиску шарів кладки, що лежала вище.

Піраміди в Гізі утворюють ансамбль некрополя – Міста померлих, що має правильне планування. Сторони пірамід та мастаба, що їх оточують, паралельні одна до одної й строго орієнтовані по сторонах світу. Відстань між центрами пірамід у напрямку південь –північ однакова й дорівнює 1,5 а, де а – довжина сторони основи піраміди Хеопса. Південно-східні кути основ усіх царських пірамід лежать на одній прямій.

В епоху Середнього царства у зв'язку з ослабленням політичного значення влади фараонів піраміди стали будувати значно менших розмірів і не завжди ретельно виконували будівельні роботи, а згодом їх зовсім перестали будувати. Останні такі піраміди належать до кінця Нового царства.

У період Стародавнього царства починає також формуватися єгипетський храм. Окрім Сонячних храмів, від того часу нам відомі також "заупокійні" (або "поминальні") храми, побудовані поблизу пірамід.

Такі храми правили за своєрідний монументальний вестибюль, з котрого після завершення довготривалого прилюдного церемоніалу мумію вносили вглиб піраміди. Таким був заупокійний храм Хефрена. Його приміщення, як і частини житлового комплексу, розташовані послідовно по повздовжній осі. Серед найбільших приміщень вирізняються прямокутний двір з обходом і вхідний зал – ранній приклад стояково-балочної конструкції, виконаної у камені. Опорою для плит стелі слугували прямокутні стовпи, перекриті важкими прямокутними балками.

І величні гробниці, і храми створювалися на честь фараонів, богів і вічності. Могил ремісників, землеробів та простих будівельників не знайти в містах померлих. Але й планування звичайних єгипетських міст відбиває класове розшарування суспільства, створеного працею рабів та простолюду.

Багаті садиби, палаци знаті й фараонів, храми, адміністративні будівлі розміщувалися у містах досить вільно, були оточені зеленню. Біднота тулилася в невеликих тісних кварталах, віддалених від центрів міст.

Квартал бідноти в Ахетатоні з 74 однотипних будинків займає майже таку ж площу, що й 4 багаті садиби по інший бік муру. В кожній комірці без зелені та вікон розміщувалися сіни, загальне приміщення і малесенькі спальня та кухня, інколи східці вели на плоский дах, де ввечері можна було відпочити.

Храми Середнього царства продовжують розвивати осьові композиції. Поминальний храм Ментухотепа І складався з двох східчастих терас, оточених критими колонадами. З центру храму виростала піраміда на масивному цоколі з основою 21x21 м, з кам'яним каркасом, заповненим малими блоками й щебінкою й облицьована плитами з білого вапняку. Піраміда панувала над цим фантастичним багатоколонним храмом, проте вона була тільки кенотафом – тобто надгробком, спорудженим не на місці поховання померлого – поховальну камеру вирубали перед підніжжям скельного масиву; святилище та поминальний храм були побудовані перед його обтесаними і вирівняними стінами.

Поминальний храм на честь цариці Хатшепсут, який побудували на самому початку Нового царства, також мав осьову композицію. Він складавася з трьох величезних терас.

Основним мотивом архітектури цього комплексу, як і в храмі Ментухотепа І, являються відкриті колонади. Колони портиків мали прямокутний поперечний переріз. Колонади на фасаді споруди стали важливою новиною – в Стародавньому царстві пам'ятників, де відкриті портики були б основним мотивом архітектури всього комплексу, не існувало.

В епоху Середнього царства фараонів почали ховати у підземних гробницях, які, щоб уникнути їх пограбування, були розташовані у потайних місцях пустель. На відміну від прямокутних стовпів храмів Ментухотепа і Хатшепсут тут стовпи портика вже восьмигранні.

Подальший розвиток колон в епоху Середнього царства показує рис. 2.19. Восьмигранну колону потім заступає 16-гранна з неглибокими жолобками (канелюрами) на кожній грані. Це так звана протодорійська колона. Завершує її квадратний плінт, а під нею знаходиться кругла тесана база. Це колони чисто кам'яного стилю. Та на додаток з'явилися колони, що стилізовано відтворювали рослинні форми, їх тіла нагадують жмутки лотоса, капітелі – його нерозпуклі пуп'янки, а бази символізують землю.

Дослідження руїн довело, що для захисту міст на кордонах країни єгиптяни зводили могутні фортеці, особливо на півдні, де Єгипет межував із царством Куш та Нубією. Міський центр Бухена, де були розташовані палац, будинки урядовців, зерносховища, гробниці та площа для проведення парадів, захищало подвійне кільце фортечних мурів. Круглі башти входили до складу долішніх стін, прямокутні – до горішніх.

Горішні стіни мали висоту 11, а товщину – 4,5 м. Стіни та башти завершувалися зубцями, за якими ховалися оборонці. Прямокутні башти мали спеціальні навіси, з яких на голови обложників можна було жбурляти каміння і т. ін.

Продумане розміщення бійниць дозволяло захисникам тримати наступаючого ворога під перехресним вогнем. Бараки для воїнів, будинки для їх родин, стійла для віслюків (у добу Середнього царства єгиптяни коней ще не мали) находилися у кільці обороних споруд та стін.

Землероби, що оселялися довкола міст, зводили будинки з неопаленої цегли-сирцю. Єгиптяни винайшли спосіб зводити стіни без риштування (бо деревини було мало). Під час будівництва щокова стіна являла собою сходи, якими будівничі піднімалися до місця роботи та підносили матеріали. Колони були з в'язок очерету, який обмазували глиною, підлоги – земляні, щільно утрамбовані. Навіси захищали мешканців від сонця. Влітку родина часто спала на даху під наметом з очерету.

У містах, де землі було мало, єгиптяни зводили доми в декілька поверхів. На нижньому – торговельні крамниці, ділові контори, на верхніх – житлові кімнати. Мешканці проводили багато часу на дахах домів, бо тут було трохи прохолодніше. Ніяких громадських каналізаційних систем не існувало, стоки зливали в канави, річку або просто на вулиці.

Тільки в період Нового царства, коли визначну роль у політичному житті країни стало грати могутнє жрецтво, формується тип єгипетського храму, котрий майже без змін проіснував багато століть. Від завершення храму Хонсу в Карнаку до завершення майже такого ж храму Хора в Едфу минуло 1096 років. Тривале збереження традицій характерне для єгипетського будівництва. Композиція цих типових храмів, як і звичайного житла, підкреслено осьова. Це витягнутий прямокутник зі входом з його короткого боку.

До входу зазвичай вела алея сфінксів – статуй стражників від злих духів у вигляді фігур лежачих левів з людськими або баранячими головами (баран – священна тварина у стародавніх єгиптян). Вузький невеликий вхід містився між двох могутніх веж (пілонів), що мали форму зрізаних пірамід.

Перед пілонами установлювали величезні статуї сидячих фараонів і високі обеліски. Якщо обеліски мали різну висоту, то нижній висували трохи вперед, щоби вони здавалися однаковими. За входом знаходився перестильний (обнесений колонадою) двір, далі йшли колонні (гіпостильні) зали. Висота храму безперервно, починаючи від пілонів, знижувалася. Таємниче святилище храму містилося у найбільш віддаленому, низькому і темному місці будівлі. Дослідження виявляють, що співвідношення розмірів частин будівель не були випадковими.

Пропорції ґрунтувалися на співвідношенні простих чисел. При цьому як будівельний модуль (одиницю міри) використовували розміри блоків. Часто вживали відношення сторін єгипетського трикутника – прямокутного трикутника з відношенням сторін 3:4:5.

Єгиптяни уявляли собі архітектуру в органічній єдності зі скульптурою та живописом. Це властиво всім давнім народам. Статуї перед пілонами храмів, а також статуї сфінксів за своїми розмірами наближалися до самих споруд. Пілони, що правили за фасади давньоєгипетських храмів, були прикрашені ієрогліфами й рельєфами. Мури й стіни, колони й стелі єгипетських будов оздоблювалися яскравими розписами, врізаними й опуклими рельєфами та ієрогліфами.

Колони доби Новою царства переважно мають дещо циліндричну форму – вони трохи звужувалися вгорі, здіймаючись із пласких основ, схожих на кам'яні диски. Колони головним чином продовжують відтворювати рослинні форми, їх тіла нагадують стовбури дерев, жмутки лотоса, а бази символізують землю. Капітелі колон різноманітні і зазвичай теж рослинного походження: вони нагадують пальмове листя, розкриті й закриті квіти лотоса або папірусу. Порівняно пізно, як виняток, з’являються капітелі з людськими жіночими обличчями, що звернені у чотири сторони світу.

Вже в Пізній період (664 – 332 рр. до н. е.) з’являються подвійні капітелі, де над частиною у вигляді чаші височить блок із жіночими обличчями (див. також рис. 2.29).

Стелі, які водночас виконували функції даху, укладали на кам'яні балки. Балка з каменю погано працює на вигін, внаслідок чого прогони між опорами були маленькими, через що приміщення у храмах, як і в житлових будинках та палацах, були вузькими.

Стеля колонних залів підтримувалася тесаними кам'яними стояками-колонами. Вони були товсті, щільно поставлені й тому простір залу не можна було охопити одним поглядом. Денне світло потрапляло в менші приміщення тільки крізь відчинені двері або дуже маленькі віконця.

Великим залам такого освітлення часто було недостатньо. Щоби поліпшити справу, середні два або чотири ряди колон робили на декілька метрів вище решти. У такий спосіб утворювали два рівні стель, між котрими влаштовувалися вікна, що давали верхньо-бічне освітлення.

Тип храму дещо змінювався лише в короткий період правління фараона Аменхотепа IV (1364 – 1347 рр. до н. е.). Для того, щоби повалити всевладдя жерців, цей фараон-реформатор заборонив культ усіх численних старих єгипетських богів, окрім культу бога сонця Атона. Він навіть змінив своє ім'я на Ехнатон ("корисний Атону") і, залишивши тогочасну славетну столицю Фіви на півдні країни, збудував далеко на півночі від неї нову столицю – Ахетатон ("небосхил Атону"). Його дружина Нефертіті теж одержала нове ім’я – Нефер-Нефру-Атон, що означало "Прекрасна красою Атона".

Головний столичний храм Атона відрізнявся від інших храмів доби Нового царства. Він складався з відкритих дворів без стель, де промені сонця досягали віруючих. Тут були встановлені столи для жертвоприношень та дарів. Інтер'єри цього храму, як і інших, прикрашали пофарбовані рельєфи.

У нову столицю двір Ехнатона переїхав на шостому році його правління. В центрі міста були розташовані декілька храмів та палаців, а також розкішні будинки знаті. У багатій садибі, яка була відкрита в місті Ахетатоні, все спрямовано на захист від важких кліматичних умов. Садиба оточена стіною, перед домом хазяїна посаджено садок, житлові приміщення орієнтовані на північ і групуються навколо критого внутрішнього дворика. Він вищий від інших приміщень, завдяки чому добре освітлюється.

В домі є ванни та убиральні. Обабіч та позаду дому розташовані службові будівлі, приміщення для слуг, комори, сараї. До господарського двору веде окремий вхід. Своїми реформами Ехнатон настроїв проти себе могутніх жерців і після його смерті вони відновили попередній лад і перенесли столицю знов у Фіви...

Саме тут у другій половині Нового царства розпочалося широке сакральне будівництво. У фіванських храмах остаточно склалася така конструкція гіпостильних залів, коли виділялися два середніх ряда більш високих колон з капітелями у вигляді розкритих мітелок папірусу. При цьому всі інші колони були нижчими, з завершенням у вигляді пуп’янок папірусу. За задумкою, ці ряди колон відтворювали зарості Нілу, де за уявленнями давньоєгипетської міфології, в квітці лотоса народився бог Сонця.

Єгипетські храми різко виділялися своїми розмірами серед інших будов, вселяючи думку про безсилля людини перед богами, та їх представниками на землі - жерцями й фараонами. Найбільші в Єгипті храми входять до складу храмових комплексів Карнаку, які створювали протягом багатьох століть. Ці ансамблі, розташовані поблизу Фів, поступово ускладнювалися шляхом додавання нових храмів, гіпостильних залів та перестилів. Архітектура будівель була монументальною, з точними об'ємами й чистими формами. Вона повністю враховувала лінії пейзажу. А з цією справою не завжди можуть упоратися навіть сучасні архітектори. Розміри окремих храмів інколи були дуже великі.

Просто-таки винятковим за своєю монументальністю був храм Амона в Карнаку. Його вхідні пілони височили на 43 м й здіймалися до неба, немов непохитні скелі. Перед пілонами підносилися велетенські, оковані золотими листами щогли, а крізь відчинені двері розгорталася безмежна анфілада дворів та залів. У день літнього сонцестояння повздовжня анфілада храму, коли сонце вже було на вечірньому крузі, раптом опромінювалася до самого святилища. ї

Алея сфінксів сполучала Карнак з Луксором, де теж височів могутній храм Амона довжиною більш ніж 260 м. У ньому більшість колон має вигляд жмутків папірусу (стилізовані навіть ремінці, що зв'язують окремі стеблини), а їх капітелі зроблені, як нерозпуклі пуп'янки.

Будівництво цього храму, як і багатьох інших, розпочинали з копання каналів, які підводили якнайближче до майбутньої споруди. Це заощаджувало витрати на транспортування каміння. Всі єгипетські храми розташовані неподалік од Нілу, отже довжина каналів не перевищувала 0,5 – 1 км.

На протилежному Карнаку й Луксору – західному (лівому) березі Нілу фараони будували свої поминальні храми. Серед них помітно вирізняється храм Рамсеса II – великого завойовника й невтомного будівничого храмів. Цей храм, так званий Рамесеум, спорудив зодчий Пенра. Комплекс має складну планувальну структуру, обумовлену поховальним ритуалом. До ансамблю будівель, крім храму з кількома дворами, колонними залами і святилищем, були включені також церемоніальний палац і приміщення скарбниць.

Споруди заупокійного храму Рамсеса ІІ пишно оздоблені скульптурою та рельєфними розписами. Фасад церемоніального палацу мав вигляд портика з подвійною колонадою. З масиву прямокутних у плані колон виростали велетні в царському вбранні. Це так звані осірічні стовпи (від Осіріса – єгипетського бога води й рослин). Властивий єгипетському мистецтву синтез архітектури й скульптури переростає тут у повне підпорядкування скульптури архітектурі. Колонади оточували і широкі двори храму, об’єднуючи їх у цілісну, ритмічно побудовану художню композицію.

Поєднання в комплексі Рамесеум заупокійного храму і церемоніального палацу було першим з аналогічних рішень у давньоєгипетській архітектурі другої половини Нового царства.

В офіційних рельєфах палаців і храмів цієї доби художники трактували образ фараона як підкорювача інших народів, очільника найсильнішої в світі держави, як вдалого мисливця. Тому сцени полювання стали улюбленими сюжетами в рельєфах і настінних розписах Єгипту цього періоду.

Завершення Великого гіпостильного залу храму Амона в Карнаку теж відбулося за часів Рамсеса II. Цей зал своїми розмірами лише дещо менший сучасного стадіону – 52x103 м. Сюди глядач проходив із залитого сонячним світлом двору і тут блиск сонця поступався місцем сутіні. Промені світла, що пробивалися крізь кам'яні грати, освітлювали верхи колон з капітелями, що імітували розпуклі квітки лотоса. У темній зниженій частині залу капітелі мали форму пуп'янків.

Середні колони-велетні мали діаметр 3,5, а висоту – 20,4 м; величезні розміри й тісна розстановка колон посилювали враження безмірної важкості. Враження доповнювалося кольоровим вирішенням залу. Велика кількість різнобарвних рельєфів на стовбурах колон збагачувала інтер'єр. Над цим скам'янілим гаєм нависало намальоване на кам'яних плитах стелі блакитне небо з золотими зірками й ширяючими змієголовими шуліками. Люди відчували себе пригніченими кам'яними масами потойбічного світу, що наступали на них.

Художні образи Стародавнього Єгипту тісно пов'язані з релігійними уявленнями і повинні були прищеплювати прочанам ідею сили державної влади й вічності існуючих суспільних відносин.

Щодо термінів будівництва подібних будівель, то воно часто продовжувалося декілька століть. Єгипетський храм ніколи не був цілком завершеним цілим. Кожний з наступних фараонів перебудовував двори й зали, зводив перед ними нові пілони і т. д. Щодо техніки будівництва, то відомо, що між кам'яними колонами зводили тимчасові стіни з цегли; вони знімали навантаження з колон під час піднімання й укладання блоків та плит перекриття.

Не зважаючи на часом дещо надлюдські масштаби будівель, монументальна архітектура Єгипту зберегла пафос людської праці і зробила великий внесок у будівельну культуру.

Розвиток храмових будівель поступово спричинився до певного стилю колон, що зберігався впродовж багатьох століть. Кам'яна колона єгипетського стилю має багато спільного зі своїми далекими попередниками – первісними дерев'яними підпорами, які підтримували перекриття звичайних житлових будівель. Колони, як і стовбури дерев, звужуються догори. Щоби горішні кінцівки дерев'яних стовпів не висковзнули з-під балки, їх закріплюють у гніздах товстих оцупків дерев'яних дощок, щільно прибитих до балок.

У кам'яних колон це прямокутні абаки над капітелями. Аби стовп не вдавлювався у м'який ґрунт, його вставляли в обтесаний камінь – прообраз бази колони. Капітелі колон були дуже різноманітні та ще й пофарбовані у відповідний колір (наприклад, пальмоподібні – у зелений). Стовбури колон барвисто розмальовували фігурами та ієрогліфами. Пропорції колон були відносно важкі: висота колони здебільшого дорівнює 4 – 6 діаметрам. Проміжки між колонами були вузькими (1 – 1,5 діаметра колони). Над входами в приміщення часто розміщували емблематичне зображення сонця у вигляді диска, оздобленого символічним орнаментом, що складався зі змій – знаку царської гідності, та великих розпростертих крил.

Наведемо цікаве тлумачення цієї емблеми в романі польського письменника Б. Пруса "Фараон":

"... На завісі була вигаптувана золотом крилата куля з двома зміями.

Ти, що увійшов сюди, – мовив жрець, – чи знаєш ти, що означає цей знак на завісі?

– Куля, – відповів прибулий, – це образ світу, в якому ми живемо, а крила показують, що цей світ кружляє в просторі, наче орел

А змії?.. – спитав жрець. – Дві змії нагадують мудрецеві, що той, хто зрадить велику таємницю, мусить умерти подвійно – тілом і душею".

Таке зображення було майже державним гербом й зустрічається над входами раз у раз. На рис. 2.41 вміщені також орнаменти рослинного походження у вигляді шулік із розпростертими крилами, змій та священного жука-скарабея – втілення сонця.

В період Нового царства будують також скельні храми. Фасад великого храму Рамсеса IІ на березі Нілу був спрямований на схід. Перші промені сонця на своєму сході заливали всю анфіладу підземних залів храму й проникали до самого святилища. Храм починався могутньою поверхнею пілоноподібного схилу, перед яким сидять чотири витесані у моноліті скелі 20-метрові скульптури фараона.

В центрі пілона – вхід, що веде до храму з класичною схемою планування, яка повторює планування храмів Нового царства на поверхні землі: зал з двома рядами осірічних стовпів заступає двір, далі йдуть гіпостильний зал та святилище.

Цей храм взагалі є одним з найвизначніших творів єгипетського мистецтва. Рамсес II, як і його предки, прагнув закріпити підкорення Нубії будівництвом там не лише фортець, а й храмів. Але його храм в Абу-Сімбелі перевершив усе, що будь-коли створили тут фараони.

Усе оформлення храму було обумовлено однією ідеєю – всіма можливими засобами звеличити могутність Рамсеса II. Починаючи від масштабів святилища і закінчуючи його декоруванням, усе було пронизано цією ідеєю, кращим втіленням якої є фасад храму.

Висічених із скелі велетнів здалека бачать усі, що пливуть Нілом. Гідне подиву збереження портретних рис у колосах такого масштабу. У виборі місця для храму далося взнаки таке притаманне єгипетським архітекторам вміння поставити пам'ятник із врахуванням місцевості, що його оточує: храм освітлюється першими променями сонця, від яких гігантські скульптури раптово зафарбовуються темно-червоним кольором і здаються особливо рельєфними на тлі синяво-чорних тіней, які вони відкидають.

Колоси справляли незабутнє враження всеподавляючої могутності фараона. Образ Рамсеса взагалі панує у храмі: над входом висічене скульптурне зображення його імені, в першому приміщенні святилища стелю підтримують пілястри, перед якими стоять гігантські статуї царя, стіни залів покриті зображеннями його перемог і, нарешті, в останньому приміщенні храму, його культовій молитовні, серед чотирьох статуй богів, яким був присвячений храм, стояла й статуя самого Рамсеса.

Скульптури й рельєфи Абу-Сімбела – одне з найвищих досягнень єгипетських майстрів. На північ, неподалік від Великого, був розташований Малий храм, що його Рамсес II посвятив богині неба – Хатор. Фасад цього храму також має вигляд порталу, але скульптури, які оздоблювали вхід, були розміщені в величезних нішах, по три з кожного боку. Гігантські будови в Абу-Сімбелі і досі свідчать про Рамсесову славу. Ці храми потрапили у зону затоплення Асуанського моря, і наприкінці 1960-х років їх розпиляли на блоки й перенесли на інше місце.

Якщо в монументальних скульптурах, які були елементами архітектурних споруд (Рамесеум, заупокійні храми в Абу-Сімбелі тощо), збереглись архаїчні риси, то в самостійних творах круглої пластики другої половини Нового царства з’являються і виразні портретні характеристики, і тонке моделювання людського тіла, зборок одягу. Це є свідоцтвом того, що короткий період розквіту реалістичного мистецтва в роки правління Ехнатона (Аменхотепа IV) вже унеможливлював повернення в минуле.

Особливо виразно це проявилося в настінних рельєфах і розписах (не тільки в світських будівлях, а навіть у храмах), де утвердились і розвинулись започатковані при Ехнатоні образна глибина і витонченість художніх творів.

Розвиток мистецтва Нового царства був призупинений війнами та внутрішніми конфліктами. В роки так званого Пізнього періоду (XI – IV ст. до н. е.) ці процеси привели до розпаду Єгипту на північну та південну частини. Подальша історія колись великої держави пов’язана з протекторатом спочатку лівійських династій, що знову об’єднали Єгипет, потім – Ефіопії і Нубії. У 671 р. до н. е. Єгипет був завойований Ассирією, а ще через століття – Персією. По суті, Пізній період – час повільного, але невпинного занепаду в усіх сферах існування Єгипту, в тому числі в мистецтві та архітектурі, який не залишив світу визначних пам’яток.

Мистецтво Єгипту виявилося багатим внеском у скарбницю мистецтва стародавнього світу, а отже, й світового мистецтва. Приїжджаючи до Єгипту, творці молодого ще грецького мистецтва бачили прекрасні храми, побудовані тисячоліття тому із виробленими типами колон, портиками, базилікальною побудовою залів, із давно складеним гармонійним сполученням архітектури, скульптури, кольорового рельєфу; бачили стінний живопис, чудові скульптури, різноманітні твори художнього ремесла, які відзначалися дивовижним відчуттям форми й високою майстерністю обробки матеріалу. Грецькі архаїчні пам'ятники VI ст. до н. е. віддзеркалили відомий вплив єгипетського мистецтва

9. Середнє царство — епоха історії Стародавнього Єгипту між 2040 і 1783 (або 1640) до н. е., на яку припадає правління XII—XIII династій фараонів (за Манефоном). Час відносно слабкої централізації Єгипту.

Початок епохи Середнього царства в Стародавньому Єгипті єгиптологи відносять до 2040 року до н. е., коли фіванський фараон Ментухотеп II повалив владу незалежного правителя Гераклеополя. Фараони XI, і особливо XII динатії, зосередили в своїх руках значні людські і матеріальні ресурси країни, відновили загальноєгипетську іригаційну систему, яка існувала ще за часів Древнього царства.

Загалом, династії Аменемхетів - Сенусертів (1991-1783 роки до н. е.), особливо Сенусерту III, вдалось стабілізувати політичну і економічну ситуацію в країні і перетворити Єгипет на сильну державу з потужним військовим і економічним потенціалом. Спираючись на міць єгипетської економіки, XII династія проводила успішну завойовницьку політику. Продовжувалось освоєння Фаюмського оазису (системою каналів осушено болото і збудувано палац, відомий грекам як Лабіринт). Значні успіхи були досягнуті в освоєнні Нубії, де були відкриті багаті золоті поклади. Намагаючись зміцнити своє панування на нубійськими золотими копальнями, єгипетські фараони прокладали дороги, будували мережу укріплених поселень-фортець типу Бухену. Північна Нубія перетворилась, фактично, на провінцію Єгипту. Розширювався єгипетський вплив і у Східному Середземномор'ї, звідки єгиптяни отримували срібло, золото, ліванський кедр. За час правління фараонів XII династії Єгипет перетворився в одну з наймогутніших держав Близького Сходу, а приєднання значних територій супроводжувалось надходженням великої кількості рабів, худоби і матеріальних цінностей. Саме в період Середнього царства виник «середній клас» давньоєгипетського суспільства. Проте експлуатація «царських людей» приводила до ускладнень соціальної ситуації.

Близько 1783 року до н. е. соціальні протиріччя призвели, ймовірно, до вибуху народного невдоволення. На короткий час влада перейшла до народу. В країні запанувала анархія. Цією ситуацією скористались гіксоси, які вже мешкали в Нижньому Єгипті, і окупували Дельту. Згодом вони поширили свою владу і на частинуВерхнього Єгипту. Епоха Середнього царства в історії Єгипту закінчилась і розпочався період правління гіксосів, який єгиптологи називають Другим перехідним періодом (1640-1552 до н. е.)

Нове царство — період в історії Стародавнього Єгипту, відомий найбільшим числом стародавніх єгипетських памятників, розквіту єгипетської державності і створення великої єгипетської «світової» держави, що припав на час правління трьох манефонських династій єгипетських фараонів — XVIII, XIX та XX. Хронологічні рамки Нового царства визначаються 1552—1069 до н.е. за «короткою» хронологічною схемою або 1582—1070 до н.е. за «середньою». Період Нового царства наслідував Другому перехідному періоду — часу занепаду Стародавнього Єгипту і завоювання країни семітським народом гіксосів — і передував Третьому перехідному періоду.

[ред.] Відновлення незалежності Єгипту

Внутрішні чвари, призвели до соціальних катаклізмів, поклавшим кінець правлінню XII династії, ослабили Середнє царство Єгипту і відкрили шлях для завоювання країни інтервентами-гіксосами. Хоча після вторгнення гіксосів із Азії до 1640 до н.е. вся країна формально пікорилася завойовникам, на півдні зберігся потужний вогонь повстання — Фіви. Починаючи з правління Таа I і Таа II Секененри, повстання Фів і Авариса прийняло характер відкритого воєнного конфлікту. При Камосі (1555—1552 до н.е.) фіванці накопили достатньо ресурсів, щоб почати вигнання гіксосів із країни і нейтралізувати можливість союзу гіксосів і кушитів проти Фів.

Храм царицы Хатшепсут - удивительный храм, посвященный удивительной царице. История женщины - фараона на троне Египта – это материал для увлекательнейших романов и исторических изысканий.

Хатшепсут -дочь фараона Тутмоса I, она была сводной сестрой и супругой другого фараона -Тутмоса II. Фараон умер после семи лет царствования, оставив наследника от своей младшей жены Исиды. В момент смерти отца- фараона, наследник престола был еще ребенком и ничего не смог противопоставить царице Хатшепсут. Не желая быть только регентшей с ограниченными правами и на ограниченный срок, она провозгласила себя полноправной царицей. Пятнадцать лет правления царицы Хатшепсут- ярчайшая страница в историидревнего Египта. Войска Египта одерживали только победы, а в стране возводились прекрасные храмы, дворцы и памятники. Прошло очень много времени, многое разрушило время и войны, но гробница –храм царицы и сегодня остается великолепным памятником и самой царице и памятником египетской культуры.

Храм расположен несколько отдаленно от других усыпальниц фараонов, в глубине фиванского некрополя, но на границе пустыни. К храму вела широкая дорога -37 метров шириной, по обе стороны украшенная раскрашенный сфинксами. Перед самим храмом царица велела разбить дивной красоты сад, с заморскими деревьями и кустарниками, привезенными из удивительной страны Пунт.

Сам храм Хатшепсут вырубили в скале, разбит он был на северную и южную стороны, с террасами. Перед храмом раскинулись два искусственных озера. Ярусы храма переходили в пандусы – наклонные дороги, расположенные на террасах, портики уходили в глубь храма, к святилищу.

По архитектуре храм Хатшепсут копировал храм другого царя, из IX династии Ментухотепом Небхепетра. Он был основоположником фиванских царей и Хатшепсут тем самым как бы подчеркивала законность и преемственность своей власти.

На стенах храма Хатшепсут были выбиты сцены жизни из быта Верхнего и Нижнего Египта, что подчеркивало важность идеи единства страны. Символ и покровительница Нижнего Египта - богиня Уаджет в виде змеи соседствовал с изображением Хора Бехдетского, символа и защитника Верхнего Египта.

Северный портик украшали рельефы, повествующие об истории рождения и жизни самой царицы. Опять же была использована легенда о восхождении на ложе царицы- матери самого бога Амона, под видом супруга. Боги наделяют будущую царицу Хатшепсут всеми достоинствами, ещё пока она находилась в чреве матери, а завершает композицию сцена рождения Хатшепсут.

Именно таким образом, царица хотела лишний раз доказать законность и божественное происхождение свой власти и своей роли. Прежде всего, она была женщина. И несмотря на выдающиеся успехи в правлении, тем не менее, царица всегда представлялась на иконографии как мужчина: с накладной бородой и в мужской одежде. Это нашло отражение и в статуях царицы. Она везде представала в мужском образе царя Осириса с подвешенной бородой.

Южный портал изображал те события в её правлении, которые были связаны с военными победами. В частности, война с загадочной страной Пунт.

Барельефы изображали города и ландшафты этой страны, могучий египетский флот, внушивший священный ужас своей мощью, настолько, что жители покорно согласились признать себя подданными египетских фараонов.

На барельефах были изображены сфены приношения даров царем и царицей страны, различные деревья, золото и толпы новых рабов, столь необходимых Египту для сельскохозяйственных работ и для возведения новых гробниц и храмов.

По одну сторону от портиков было расположено святилище Анубиса – бога смерти и некрополей, а святилище бога Хатхор находилось с правой стороны от портиков. Бог Хатхор давал надежду на будущее воскрешение после смерти.

В верхней части храма рисунки рассказывали о богах- покровителях страны, о боге Ра, который так же был отцом царицы. В самом центре храма находилось и его святилище. Каждый год, святилище бога Ра становилось центром праздника в его честь.

Росписи храма Хатшепсут представляли о торжества, которые устраивали фиванцы в честь своих умерших и почитаемых родственников, приношение жертв умершим, подношение цветов.

Во время праздника царская ладья со статуей бога, обходила все помещения дворца и возвращалась к утру на восток. Этот праздник символизировал ежегодное обновление природы. Святилище храма Хатшепсут – это утроба матери мира Хатхор, проведя ночь в ее утробе божество как бы возрождалось, подпитанное материнской силой.

Царица Хатшепсут не жалела ни сил, ни средств на возведение э храма. Руководил всеми работами архитектор и ее фаворит Сененмута. Он же был и воспитанником дочери царицы.

Недалеко от храма царицы Хатшепсут, Сененмута также начал строить свою гробницу, чтобы и после смерти не разлучаться с ней. Но, поскольку земля считалась священной и принадлежала богу –отцу Амону, царица Хатшепсут была разгневана, сочла это посягательством и подвергла его опале. Все, что было связано с его именем было подвергнуто уничтожению.

После смерти царицы на престол воссел ее брат Тутмос, которого она отстранила от власти на долгие пятнадцать лет. Естественно, он люто ненавидел свою мачеху и приказал переписать все документы, присваивая себе заслуги ее правления.

Однако храм Хатшепсут таки остался замечательнейшим и важнейшим храмом некрополя в Фивах. Здесь же, на террасах, стали хоронить жрецов бога Амона – Ра.Места были признаны святыми и тысячи людей устремились в паломничество к храму, в надежде исцелиться от болезней. С приходом христианства, храм превратился в церковь, а затем и вовсе пришел в упадок. Раскопки древнего храма начались в 1891 году. К этому времени уже многие ценности и фрагсенты храма были растащены и вывезены, в том числе и за границу.

Но с 1961 года польские археологи тщательно, крупица за крупицей восстанавливают храмовый комплекс. Работы идут и сегодня.

12. Палац Міноса (званий Кносс) абсолютно унікальний. Його площа складає 20 000 кв. метрів. Мабуть, це один з найдавніших збережених житлових комплексів, відомих людству. Палац мав водопровід і центральну зливну каналізацію, туалетні кімнати з ванними практично сучасної форми і дуже гарну систему освітлення та вентиляції. Тут грали в шахи і влаштовували театральні вистави. А прекрасні фрески та скульптури, багато з яких збереглися і зараз, просто вражають своєю вишуканістю та досконалістю. І, що особливо дивно, архітектура палацу абсолютно сучасна. Можливо, це пов’язано з тим, що майже одночасно з сенсаційною знахідкою Еванса, у віддаленій від Греції країні – Америці – людина, дуже далекий від археології – архітектор Франк Лойд Райт винаходить новий архітектурний стиль, що став потім для європейських архітекторів «авангардних» на досить тривалий період. І цей стиль дуже схожий на архітектуру Кносі-ського палацу, що існував чотири тисячі років тому.
В історії давно помічено, що ті чи інші ключові ідеї чомусь приходять майже одночасно до різних людей, ніяк не пов’язаних між собою. Чому одночасно у різних країнах відбуваються великі відкриття, складає схожа музика, пишуться майже однакові літературні праці? Чому, нарешті, взагалі наша «механічна» цивілізація з’явилася одночасно в усьому світі саме в період Ренесансу в XVII столітті і за нікчемно малий термін (300-400 років) розвинулася в те, що ми зараз маємо? Невже за шість тисяч років свого цивілізованого існування людство не знайшло інших двох-трьох сотень років для відкриття телекомунікацій, літаків та генної інженерії. Багато дослідників вважають, що інформація поступає на Землю порціями від певного спільного джерела і одночасно сприймається різними людьми, налаштованими на цей зв’язок