Глава 19. Представництво і довіреність

 

Третьою особою, з якою представник від імені особи, яку він представляє, вчиняє правочин, може бути будь-який учасник ци­вільних відносин (ст. 2 ЦК України), який має потрібну для вчинен­ня правочину цивільну дієздатність (правоздатність).

Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або повністю іншій особі, якщо це передбачено законом або договором між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони ін­тересів особи, яку він представляє (ст. 240 ЦК України). Однак представник, який передав свої повноваження іншій особі, зобов'я­заний повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноважен­ня (замісника). Невиконання цього обов'язку накладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Правовідносини з представництва за змістом поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідноси­ни, що безпосередньо призводять до представницької діяльності. Як правило, вони визначаються договором доручення. Однак внут­рішні правовідносини у представництві не ведуть до зовнішнього ефекту, який виявляється у діях представника щодо третіх осіб, а саме: у вчиненні представником на підставі наданих йому повнова­жень правочинів від імені особи, яку представляють, з третіми осо­бами.

До зовнішніх правовідносин у представництві належать право­відносини між представником та третьою особою. Правовідноси­ни, що складаються між особою, яку представляють, та третьою особою, є представницькими, оскільки у межах цих правовідно­син права й обов'язки за правочином, вчиненим представником і третьою особою, безпосередньо виникають в особи, яку представ­ляють.

Для здійснення представництва представнику потрібні відповід­ні повноваження, наявність яких є необхідною умовою для встанов­лення зовнішніх правовідносин представництва між представником та третьою особою. Повноваження представника виражаються у праві останнього виступати від імені особи, яку він представляє. Для вчинення представником відповідних правочинів він повинен мати необхідний обсяг повноважень, оскільки інакше вчинений ним правочин буде вважатися таким, що не був вчинений. Розгля-

даючи повноваження представника, слід зазначити, що в науці ци­вільного права колишнього СРСР не склалося єдиного погляду на їх юридичну природу. Деякі автори, наприклад, О. С. Іоффе, вважали, що повноваження представника у представництві є юридичним фа­ктом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника¹, інші автори розглядали повноваження з представництва як суб'єктивне право, якому не про­тистоїть будь-який обов'язок інших осіб², чи вважали, що повнова­женню представника протистоїть лише обов'язок особи, яку предста­вляють, прийняти на себе усі юридичні наслідки дій представника³, або визначали повноваження як міру можливої поведінки представ­ника щодо третіх осіб⁴. Отже, це питання в науці цивільного права ще й зараз є дискусійним. Вважається, що найбільш правильною є позиція авторів⁵, які розглядають повноваження як особливе право особи, якому, на відміну від суб'єктивного права, не відповідає конк­ретний обов'язок особи, яку представляють, або третьої особи. Зазна­чене право може бути одночасно й обов'язком представника, наприк­лад, у випадку здійснення ним представницьких функцій у порядку виконання посадових обов'язків.

Закон містить окремі обмеження щодо правочинів, які можуть бути вчинені представником (ст. 238 ЦК України). Так, представ­ник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Закон до­пускає представництво при здійсненні будь-яких правочинів, за винятком тих, що за своїм змістом можуть бути укладені лише особисто тією особою, яку він представляє. До останніх належать заповіт, довіреність та довічне утримання. Не можуть бути укладе­ні фізичними особами через представника трудовий договір, а та­кож такі акти цивільного стану, як укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння) та інші, що мають виключно особистий характер.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представ-

¹ Иоффе О. С. Советское гражданское право. — М.: Юрид. лит., 1967. — С. 201-203.

² Советское гражданское право / Отв. ред. В. А. Рясенцев. — М.: Юрид. лит., 1975.

— Т. 1. — С. 228.

Грибанов В. П., Корнеев С. М. Советское гражданское право. — М., 1979. — Т. 1.

— С. 207.

Гражданское право: Учебник: Издание второе, переработанное и дополненное /

Отв. ред. А. П. Сергеев, Ю. К. Толстой. — М.: Проспект, 1997. — Т. 1. — С. 257.

⁵ Советское гражданское право / Отв. ред. В. А. Рясенцев. — М.: Юрид. лит., 1975.

— Т. 1. — С. 230.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 19. Представництво і довіреність

 

ником якої він одночасно є. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником кількох сторін правочину, якщо на це є згода сторін або такий випадок передбачений законом (ст. 243 ЦК України).

Представництво у цивільних правовідносинах виникає на підста­ві юридичних фактів, визначених законодавством. Серед підстав виникнення представництва ст. 237 ЦК України визначає договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені ак­тами цивільного законодавства. ЦК України не визначає серед під­став виникнення представництва довіреності, оскільки остання ви­дається при представництві, що ґрунтується на договорі або акті ор­гану юридичної особи (ст. 244 ЦК України).

При представництві, що ґрунтується на договорі, особа представ­ника та її повноваження визначаються договором, який укладається між особою, яку представляють, і представником. Найбільш пошире­ним прикладом договірного представництва є договір доручення (статті 1000, 1003 ЦК України), за яким одна сторона (повірений) зо­бов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довіри­теля) певні юридичні дії, та договір транспортного експедирування (статті 929, 930 ЦК України).

Представництво, яке ґрунтується на законі, виникає на підставі прямої вказівки закону. Так, згідно зі ст. 242 ЦК України та ст. 177 СК України на законі ґрунтується представництво малолітніх і не­повнолітніх дітей їхніми батьками (усиновлювачами) або малоліт­ньої особи чи фізичної особи, визнаної недієздатною, — опікуном. Законним представником у випадках, передбачених законом, може бути інша особа.

Представництво, яке ґрунтується на законі, на відміну від добро­вільного представництва за договором, виникає без волевиявлення особи, яку представляють, а обсяг і зміст повноважень представни­ка визначаються виключно законом.

Представництвом, що ґрунтується на акті органу юридичної осо­би, є представництво, в силу якого представник діє від її імені на підставі акта органу юридичної особи. У таких випадках повнова­ження представника на вчинення правочинів від імені юридичної особи ґрунтуються на установчих документах юридичної особи, по­ложеннях про її відокремлені підрозділи, посадових інструкціях, що визначають права та обов'язки працівника, на якого покладено виконання представницьких функцій. Найбільш розповсюдженим прикладом такого представництва є вчинення правочинів від імені юридичних осіб продавцем чи касиром у магазині, кондуктором чи водієм у транспорті, провідником у вагоні потягу тощо. Однак про

наявність повноважень у цих осіб можливо судити лише у випад­ках, коли виконуються представницькі функції в умовах службової обстановки, в якій вони діють.

Як уже зазначалося, перелік підстав представництва, зазначе­ний у ст. 237 ЦК України, не є вичерпним, оскільки інші підстави, на яких може ґрунтуватися представництво, можуть бути встанов­лені актами цивільного законодавства. Наприклад, індосамент, вчинений на цінному папері, що обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату (ст. 197 ЦК України) та ін.

Види представництва. Розрізняють представництво добровіль­не та обов'язкове. Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добро­вільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення, та довіреності або акта органу юридич­ної особи (наприклад, наказ керівника юридичної особи, посадова інструкція), за наявності якого добровільне представництво здійс­нюється у порядку виконання представником посадових обов'язків.

ЦК України визначений новий різновид добровільного представ­ництва — комерційне представництво. Згідно зі ст. 243 ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно ви­ступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. За підставами свого виникнення комерційне представництво ґрунтується на договорі, укладеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. За своєю правовою природою цей договір є договором доручення (ст. 1000 ЦК України). Норми глави 68 ЦК України, що регулюють договір доручення, визначають деякі його особливості у комерцій­ному представництві, наприклад, у частині виконання доручення повіреним (ст. 1004 ЦК України) або припинення договору доручен­ня (ст. 1008 ЦК України). Що ж до підтвердження повноважень ко­мерційного представника на вчинення правочинів, то вони можуть бути підтверджені як письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, так і довіреністю (ст. 244 ЦК України).

Для комерційних представників закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. З указаної норми закону варто зробити висновок про те, що комерційне представництво суттєво відрізняється від інших видів представництва, оскільки при зви­чайному представництві вчинення таких правочинів заборонене законом (ст. 238 ЦК України).

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 19. Представництво і довіреність

 

Комерційне представництво має свої особливості.

По-перше, оскільки комерційне представництво відбувається у сфері підприємницької діяльності, а її суб'єктом є особа, яка постійно представляє підприємців при укладенні договорів, комер­ційним представником може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності.

По-друге, можливість здійснення такого представництва постав­лена законом у залежність від наявності у комерційного представ­ника відповідних повноважень на укладення договору від усіх його сторін. Тобто комерційні представники можуть вчиняти правочини, будучи представниками сторін (наприклад, орендодавця та оренда­ря, продавця і покупця) за наявності повноважень від обох сторін договору, які визначені у договорах, укладених сторонами з комер­ційним представником, чи у виданих сторонами на підставі цих до­говорів довіреностях.

По-третє, оскільки комерційне представництво є підприємниць­кою діяльністю, договори доручення, що укладаються сторонами з комерційним представником, мають відплатний характер. Кон­струкція ст. 243 ЦК України визначає можливість регулювання ко­мерційного представництва в окремих сферах підприємницької дія­льності й іншими законодавчими актами.

Обов'язкове представництво, на відміну від добровільного, ха­рактеризується тим, що воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. До обов'язкового представництва слід віднести представництво батьками, опікунами осіб, які не мають повної дієздатності, представництво опікуном майна фізичної осо­би, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов'язковому представництві визначаються законом. Різновидом обов'язкового представництва є так зване статутне представництво, за яким представниками виступають уповноваже­ні організації, яким їхніми установчими документами надано пра­во представляти інтереси членів цих організацій. До вказаного представництва слід віднести представництво об'єднаннями грома­дян законних інтересів своїх членів (учасників) у державних та громадських органах (ст. 20 Закону України «Про об'єднання гро­мадян»)¹ або представництво профспілками трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах дер­жавної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян (ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії

¹ ВВР. — 1992. — № 34. — Ст. 504.

діяльності»)¹. Обсяг повноважень представника та їх зміст при ста­тутному представництві визначається законом та установчими до­кументами уповноважених організацій.

Правові наслідки вчинення правочину представником. Пра-вочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє ци­вільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України). При відсутності в особи, яка виступає як представник, повноважень на вчинення правочину від імені іншої особи вчине­ний таким представником правочин створює, змінює, припиняє ци­вільні права та обов'язки особи, яку представляють, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою (ст. 241 ЦК України). Правочин вважається схваленим, зокрема, у тому разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, ство­рює правочин дійсним з моменту його вчинення, тобто наступне йо­го схвалення діє зі зворотною силою.

Схвалення правочину особою, яку представляють, за своєю пра­вовою природою є одностороннім правочином. Зазначений правочин може бути вчинений особою, від імені якої правочин був вчинений представником, у письмовій формі шляхом направлення окремого документа, наприклад листа, телеграми, телетайпограми, до пред­ставника чи іншого учасника правочину або написання вказівки про схвалення правочину на примірнику самого правочину, напри­клад договору.

Для правочинів, які не потребують письмової форми, можливе їх схвалення в усній формі. Схвалення правочинів, вчинених пред­ставником, можливе і шляхом здійснення особою, яку представля­ли, конклюдентних дій, які свідчили б про прийняття виконання, наприклад, здійснення платежу другій стороні, передача майна, на­дання робіт, послуг. Схвалення правочину має бути надано у стро­ки, встановлені при вчиненні правочину, або в межах потрібного для цього часу.

§ 2. Довіреність

Поняття, зміст та види довіреності. Представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи, може здійснюва­тися за довіреністю. Довіреність — це письмовий документ, що ви­дається однією особою іншій для представництва перед третіми осо­бами (ст. 244 ЦК України).

¹ ВВР. — 1999. — № 45. — Ст. 397.

 

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 19. Представництво і довіреність

 

Хоча представництво, яке може здійснюватися за довіреністю, і має своєю підставою договір або акт юридичної особи, сама довіре­ність є одностороннім правочином. Останнє викликане тим, що вчи­нення цього правочину здійснюється діями однієї сторони, тобто особи, яку представляють за довіреністю (довірителем), та не по­требує згоди представника. Зазначений правочин є фідуціарним, оскільки він тісно пов'язаний з особою представника. На довіре­ність, як на цивільний правочин, розповсюджуються загальні вимо­ги закону щодо правочинів. На відміну від договору або акта юри­дичної особи, що визначають переважно внутрішні відносини між представником та довірителем, довіреність має своїм призначенням встановлення зовнішніх відносин представництва, а саме відносин між довірителем та третьою особою за допомогою дій представника. Довіреність як правочин вчиняється довірителем перед представни­ком, але він направлений також і щодо третіх осіб, з якими пред­ставнику належить вчинити правочини. Правові наслідки вчинено­го представником правочину для довірителя відбуваються незалеж­но від того, чи була ознайомлена третя особа з довіреністю при вчиненні правочину за участі представника, чи ні. Треті особи діз­наються про зміст повноважень представника зі змісту наявної в нього довіреності. У свою чергу, зміст довіреності визначається ме­жами дієздатності особи, яку представляють. Дії, які належить вчи­нити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійс­ненними (ст. 1003 ЦК України).

Із законодавчого визначення довіреності можна зробити висно­вок, що в ній має бути вказана особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), має бути чітко відо­бражена воля останньої на вчинення від її імені представником пра­вочину, вказана дата видачі довіреності, оскільки без неї довіре­ність є нікчемною (ст. 247 ЦК України). Більш детальні вимоги до змісту довіреності містить Інструкція про порядок здійснення нота­ріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністер­ства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5¹, яка зазначає, що в тексті нотаріально посвідченої довіреності мають бути зазначе­ні місце та дата її складення (підписання), прізвище, ім'я та по ба­тькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає.

Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб.

Инструкция о порядне совершения нотариальньїх действий нотариусами Украй­ни. — X.: Ксилон, 1998.

За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на:

1) разові, що видаються на вчинення одного правочину, наприк­лад, на продаж будинку або отримання заробітної плати;

2) спеціальні, що видаються на вчинення певної кількості од­норідних правочинів, наприклад, на укладення правочинів керів­нику філії, представництва юридичної особи, отримання заробіт­ної плати, пенсії, поштового переказу протягом визначеного тер­міну;

3) загальні (генеральні), що видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів, наприклад, довіреність на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності.

Довіреність може бути видана особою, яка має потрібну для вчинення такого правочину дієздатність (для громадян) чи право­здатність (для юридичних осіб). Так, наприклад, на відміну від громадян, які мають повну цивільну дієздатність (ст. 34 ЦК Украї­ни), неповнолітні особи віком від 14 до 18 років вправі самостійно видавати довіреність лише на розпоряджання їхнім заробітком, стипендією або іншими доходами, якщо орган опіки і піклування не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними; на здійс­нення прав автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єк­ти промислової власності або інші результати своєї творчої діяль­ності, що охороняються законом; на представництво неповноліт­нього у громадських і кооперативних організаціях, у яких він є членом та засновником. Довіреність на вчинення інших дій може видаватися зазначеними особами лише за згодою їхніх батьків, усиновителів або піклувальників, про що має бути зазначено у до­віреності.

Довіреність від імені особи, яку представляють, може бути вида­на як на фізичну, так і на юридичну особу. Вона може бути видана представнику або безпосередньо третій особі, з якою представник буде вчиняти правочин від імені особи, яку представляє (ст. 244 ЦК України).

Форма довіреності. Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Форма довіреності має відповідати тій формі, в якій вчиня­тиметься правочин (ст. 245 ЦК України). Форма довіреності може бути звичайною письмовою чи письмовою нотаріальною. Нотаріаль­но посвідчена довіреність здійснюється на вчинення правочину, який потребує нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом або договором (ст. 209 ЦК України). Нотаріальної форми вимагають довіреності фізичних осіб на здійснення представництва у суді^т. 114 ЦПК України), а також довіреності, видані в порядку

 

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 19. Представництво і довіреність

 

передоручення, крім випадків, встановлених частиною 4 ст. 245 ЦК України.

Згідно зі статтями 34-38 Закону України «Про нотаріат» та Ука­зом Президента України «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні» від 23 серпня 1998 р. № 932/98 нотаріальне посвідчення довіреностей в Україні здійснюється: державними нотаріальними конторами; приватними нотаріусами; у населених пунктах, де не­має державних нотаріусів, — посадовими особами виконавчих ко­мітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів; кон­сульськими установами України.

Відповідно до ст. 245 ЦК України до нотаріально посвідчених до­віреностей прирівнюються:

1) довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, вона може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;

2) довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації війсь­кової частини, з'єднання, установи і військово-навчального закла­ду, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця, може бути посвідчена командиром (начальни­ком) цих частини, з'єднання, установи або закладу;

3) довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі
(слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця по­
збавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на ста­ціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Як виняток, довіреність на право участі та щодо голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного товариства (емітента акцій) (ст. 45 Закону України «Про господарські товариства»)¹.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ст. 246 ЦК Украї­ни). За вказаними правилами довіреності видаються всіма юридич­ними особами, незалежно від їх організаційно-правової форми чи форми власності.

¹ ВВР. — 1991. — № 49. — Ст. 682.

Строк довіреності. Довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі. У кожній довіреності має бути зазначе­на дата вчинення, її відсутність робить довіреність нікчемною.

Строк довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіре­ності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може пере­вищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ст. 247 ЦК України).

Передоручення довіреності. Представник, якому видана до­віреність, зобов'язаний особисто вчинити ті дії, на які він уповнова­жений. Однак він може передати свої повноваження іншій особі в порядку передоручення (ст. 240 ЦК України).

Серед обставин, що зумовлюють передоручення, можуть бути: різноманітні події (наприклад, стихійне лихо, карантин); обстави­ни, що стосуються особи представника (наприклад, хвороба, відря­дження, призов на військову службу), дії третіх осіб (наприклад, анулювання ліцензії представника) та ін.

Довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій осо­бі, повинна бути нотаріально посвідчена (ст. 245 ЦК України, ст. 58 Закону України «Про нотаріат»), крім випадків, встановлених час­тиною 4 ст. 245 ЦК України.

Ця вимога закону розповсюджується і на передоручення довіренос­тей, виданих за правилами ст. 246 ЦК України юридичними особами.

Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нота­ріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення, або після подання доказів то­го, що представник за основною довіреністю примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

У випадку передоручення представник за основною довіреністю може передоручити інший особі як усі повноваження за довіреніс­тю, так і їх частину. Наслідком передоручення за довіреністю є те, що особа, яка отримала довіреність за передорученням (замісник), стає представником особи, яку представляють (довіритель). Про здійснення передоручення за довіреністю представник повинен спо­вістити довірителя і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження.

Особа, яка видала довіреність, має право у будь-який час скасува­ти передоручення, а угода про відмову від цього права є недійсною.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення (ст. 248 ЦК України).

Припинення представництва за довіреністю. Представницт­во за довіреністю припиняється внаслідок ряду юридичних фактів, визначених законом (ст. 248 ЦК України).

 

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 19. Представництво і довіреність

 

По-перше, довіреність припиняє свою дію внаслідок закінчення строку довіреності, оскільки довіреність є строковим правочином.

По-друге, разова довіреність припиняє свою дію після вчинення представником від імені особи, яку представляють, правочину, на здійснення якого довіреність була видана. У цьому випадку довіре­ність припиняє свою дію незалежно від того, чи закінчився на той момент строк дії довіреності, чи ні.

По-третє, довіреність припиняє свою дію за скасування її особою, яка її видала, тобто вчинення особою, яку представляють за довіре­ністю, одностороннього правочину, що може бути вчинений з будь-яких причин у будь-який час. Винятком з цього правила є видача безвідкличних довіреностей на певний час у випадках, встановле­них законом (ст. 249 ЦК України).

При скасуванні довіреності на особу, яка видала довіреність і зго­дом її скасувала, законом покладається обов'язок негайно сповістити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представ­ництва перед якими була видана довіреність. Закон визначає, що від­мова особи, яка видала довіреність, від права на скасування довірено­сті або передоручення є нікчемною (ст. 249 ЦК України).

По-четверте, довіреність припиняє свою дію у разі відмови пред­ставника від вчинення дій, що були визначені довіреністю. Зазначе­на відмова також може бути вчинена представником з будь-яких причин у будь-який час. Однак слід зазначити, що відмова від до­віреності працівника, який у силу трудових обов'язків повинен вчи­няти правочини на підставі довіреності, наприклад керівник філії або представництва юридичної особи приватного права (ст. 95 ЦК України), буде для зазначених осіб порушенням трудових обов'яз­ків та призведе до наслідків, передбачених трудовим законодавст­вом України.

Представник, який відмовився від вчинення дій за довіреніс­тю, зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про таку відмову. Однак представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завдан­ню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам (ст. 250 ЦК України).

По-п'яте, підставою припинення довіреності, виданої юридич­ною особою, є припинення цієї юридичної особи.

По-шосте, підставою припинення довіреності, яка була видана юридичній особі, є припинення цієї юридичної особи.

По-сьоме, підставою припинення довіреності є смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздат­ною, обмеження її цивільної дієздатності, оскільки вчинення право-

чинів від її імені стає неможливим. Припинення довіреності також є наслідком визнання особи безвісно відсутньою. Останнє викликано як тим, що немає доказів про те, що вона є живою і може вчиняти за допомогою представника правочини, так і тим, що у цьому випадку відсутній зв'язок з особою, яка видала довіреність, та її представни­ком.

У зв'язку з цим представництво майнових інтересів особи, яку визнано безвісно відсутньою, здійснює опікун її майна (ст. 44 ЦК України).

У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків.

По-восьме, довіреність припиняє свою дію у разі смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Наслідки припинення довіреності. Закон покладає на особу, яка видала довіреність, обов'язок негайно сповістити про її скасу­вання представника, а також відомих їй третіх осіб, для представ­ництва перед якими була видана довіреність (ст. 249 ЦК України). Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчи­нення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про її припинення, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосо­вується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіренос­ті припинилася.

Представник несе відповідальність перед особою, яка видала до­віреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог щодо негайного повідомлення особи, яка видала довіреність, про відмову від вчинення дій, що були визначені довіреністю, або відмови від вчинення за довіреністю дій, якщо вони були невідкладними та спрямованими на запобігання завданню збитків особі, яку він пред­ставляє, чи іншим особам (ст. 250 ЦК України).

Рекомендована література:

Андреев В. К. Представительство в гражданском праве. — Калинин­град, 1978.

Белов В. Н. Коммерческое представительство и агентирование (догово­ра). — М.: Финансы и статистика, 2001.

Ли А. С. Разграничение сделок представительства и посредничества // Законодательство и экономика. — 1995. — № 11-12. Крупко П. Суб'єкти добровільного представництва за цивільним пра­вом // Право України. — 2002. — № 5. — С. 105-109.

 

1-3-285

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

 

Невзгодина Е. Л. Представительство по советскому гражданскому пра­ву. — Томск, 1980.

Соколовский К. И. Представительство в гражданском праве и процессе // Вопросы теории: сущность, содержание, структура. — X., 1984. Рясенцев В. А. Основания представительства в советском гражданском нраве // Уч. записки ВЮЗИ. — М., 1948.

Глава 20 Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

§ 1. Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві

Стратегічна лінія на нормалізацію соціально-економічного ста­новища в Україні визначає необхідність повніше враховувати фак­тор часу в господарській діяльності та при вирішенні соціальних проблем. Фактор часу набуває важливого значення і як міра оцінки соціальних процесів та явищ, і як засіб цілеспрямованого регулю­вання людської діяльності.

Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників виникають, роз­виваються і припиняються у певний час. Дія самих законів також обмежена у часі. Строки, що встановлюються у цивільних правовід­носинах як вияв соціального часу (у формі існування соціальної ма­терії, суспільного буття), є важливим правовим засобом цілеспрямо­ваного регулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.

Загальні часові параметри функціонування правовідносин визна­чаються передусім правовою нормою. Поняття «строк», «термін», «давність», «своєчасно», «негайно» та інші, що відображають часо­ві зв'язки, часто входять до змісту правових норм. У новому ЦК України, крім норм, що регулюють дію позовної давності, вміщені загальні положення про строки і терміни, які стосуються всіх інсти­тутів цивільного права (розділ V книги першої).

Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: 1) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; 2) як одна з умов, що ви­значає їх зміст; 3) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.

Строки зазвичай розглядаються за їх місцем у системі юридич­них фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, зазначаючи закінчення часу (строку). Строк обмежує дію суб'єктив-

них прав та обов'язків у часі. Оскільки права та обов'язки частіше виникають за волею їхніх носіїв, то вольовий характер мають і стро­ки, які обмежують їх дію у часі. Конкретні строки здійснення та особливо захисту цивільних прав передбачаються нормою закону, але закон також має вольовий характер як юридичний вияв дер­жавної волі. Строки, встановлені законом, стають обов'язковими для суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє їх скорочення за угодою сторін (зокрема строки позовної давності), або тому, що сторони не використали надану їм можливість визна­чити строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк, передбачений нормативно-технічним документом). Не ви­кликає сумніву вольовий характер строків, що встановлюються са­мими учасниками правовідносин або за рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу.

Як результат вольових та усвідомлених юридичних дій суб'єктів права, строки мають відображення суб'єктивного, але, будучи вста­новленими, вони існують уже об'єктивно. У сфері цивільно-право­вих відносин юридичне значення має не закінчення часу взагалі, а закінчення певного строку, настання певного моменту в часі. Пе­ребіг і обчислення строків у цивільному праві відбуваються за пра­вилами, встановленими за волею законодавця.

Серед обставин, що впливають на перебіг строків позовної давно­сті (зупинення, перерва), закон передбачає і вольові дії учасників правовідносин або державних органів: переведення на воєнний стан Збройних Сил України, у складі яких перебувають позивач або від­повідач (підпункт 4 п. 1 ст. 263 ЦК України); пред'явлення позову у встановленому порядку або здійснення зобов'язальною особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу (ст. 264 ЦК України), то­що. Суд за наявності поважних причин пропущення строку позов­ної давності може поновити цей строк і захистити порушене право (п. 5 ст. 267 ЦК України). Учасники відносин можуть змінювати встановлені ними строки, наближати або віддаляти момент здійс­нення певних дій у часі. Отже, перебіг строку піддається впливу лю­дей, залежить від їхньої волі та свідомості.

Цивільно-правові строки є часовою (темпоральною) формою руху цивільних правовідносин, формами існування і розвитку суб'єктив­них прав та обов'язків, що становлять їх зміст. Суб'єктивне право та обов'язок відповідно являють собою можливість або необхідність здійснення їх носіями будь-яких дій або утримання від їх здійснен­ня. Змістом строку є дія або подія. Поза цими фактами встановлення та існування строків не має сенсу. Тому настання або закінчення строку набуває значення не само по собі, а в сукупності з подіями або

і-

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

 

діями, для вчинення або утримання від вчинення яких цей строк встановлено.

Отже, строки не належать ні до дій, ні до подій, як і не мають са­мостійного місця у загальній системі юридичних фактів. Як форма, час (строк) властивий і першим, і другим. Строки як часова форма, в якій відбуваються події або здійснюються дії (бездіяльність), по­роджують юридичні наслідки лише у зв'язку з діями і подіями. На­приклад, пропуск строку позовної давності тягне за собою відмову у позові не просто у зв'язку із закінченням такого строку, а тому, що позивач у встановлений строк не вчинив позову до відповідача про захист порушеного права.

В українській правовій термінології поряд з поняттям «строк», що відображає певний період (проміжок) у часі (наприклад, рік, місяць), часто вживається поняття «термін», з яким пов'язується певний момент у часі, зокрема конкретна календарна дата або певна подія, що має обов'язково настати. Тому новий ЦК України окремо визначає строк і термін.

Відповідно до ст. 251 ЦК України строк — це певний період у ча­сі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення.

У цьому разі строк визначається періодом, що обчислюється ро­ками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Початок строку чи його закінчення може визначатися також вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Термін — що певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін визначається кален­дарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Визнанням строків (термінів) часовою формою перебігу подій або здійснення дій (бездіяльності) роль строків у цивільному праві зо­всім не применшується. Як правова форма, строки (терміни) мо­жуть спрямовувати волю і поведінку учасників суспільних відносин на досягнення цілей, поставлених ними.

§ 2. Види цивільно-правових строків і термінів

Неоднаковість строків, що регулюються цивільним правом, зу­мовлює потребу їх класифікації. Строки у цивільному праві групу­ються за різними критеріями:

1. За підставами (джерелами) встановлення можна вирізнити строки (терміни), які визначаються:

— законом (наприклад, строк чинності майнових прав інтелекту­альної власності на твір спливає через сімдесят років, що від­раховуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи

останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом);

— адміністративним актом (наприклад, місячним планом пе­ревезення вантажів визначається строк дії зобов'язання залізниці з надання перевізних засобів, а вантажовідправника — з пред'яв­лення вантажів до перевезення протягом календарного місяця);

— угодою (договором) (наприклад, за договором позики сторони визначили строк повернення грошей до 1 жовтня певного року);

— рішенням суду (наприклад, за рішенням суду дається відстро­чення виселення наймача із житлової площі на три місяці).

 

2. За ступенем самостійності учасників цивільних правовідно­син у встановленні строків їх поділяють на імперативні, що не під­лягають зміні за угодою сторін (наприклад, не допускається скоро­чення позовної давності), і диспозитивні, що визначаються за уго­дою сторін (зокрема строки в орендних відносинах).

3. За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за окремими періодами часу розрізняють загальні та окремі строки. Наприклад, річний строк дії договору — це загальний строк поставки продукції, окремі строки (місячні, квартальні тощо) визначають поставку окремих партій продукції до закінчення цих проміжків часу у ме­жах загального строку.

У навчальній літературі наводяться також інші підстави для кла­сифікації строків (визначені і невизначені, загальні і спеціальні, по­чаткові, проміжні та кінцеві, максимальні й мінімальні тощо).

Загальне значення для всіх інститутів цивільного права має по­діл строків (термінів) за способом їх встановлення. Строк визнача­ється періодом часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями і годинами.

Термін, встановлений законом, іншими правовими актами, пра-вочином (угодою) або такий, що призначається судом, найчастіше визначається календарною датою. Строк або термін можуть бути ви­значені також вказівкою на подію, яка обов'язково має настати, або моментом витребування кредитора. Отже, закон допускає кілька способів визначення строку (терміну), кожний з яких може бути ви­користаний самостійно або водночас з іншими.

Найбільша визначеність у взаємовідносинах сторін досягається при позначенні термінів календарними датами. Останні можуть бу­ти конкретизовані вказівкою на години і навіть хвилини, які приуро­чені до певної дати. Зокрема, у договорах на виконання обчислю­вальних робіт строки подання замовником виконавцеві вихідних до­кументів визначаються не тільки календарними датами, але й годинами.

 

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

 

Досить поширеним способом визначення строку у законодавстві і на практиці є встановлення періодів часу, які обчислюються рока­ми, місяцями, тижнями, днями й годинами. При цьому початковий і кінцевий моменти періоду часу можуть приурочуватися до певної календарної дати або події, яка обов'язково має настати. Наприк­лад, сторони обумовили, що договір підряду діє з 1 січня по 31 груд­ня певного року.

Іноді строк або термін визначається вказівкою на подію, яка обо­в'язково має настати. Часовою категорією може бути подія, настання якої є неминучим, на відміну від події, що використовується при укладенні умовних угод (можливість настання події тут може бути ймовірною). Так, обов'язок щодо надолуження неподаних перевізних засобів на внутрішньому водному (річковому) транспорті обмежений рамками навігаційного періоду. І хоча відкриття й закриття навігації у конкретному водному басейні здійснюється за розпорядженнями (наказами) органів управління відповідним транспортом, настання і закінчення навігаційного періоду до певної дати передбачити наперед неможливо, оскільки це залежить від погодних умов у даному році.

Термін виконання зобов'язання може бути визначений моментом витребування кредитора. Відповідно до п. 2 ст. 530 ЦК України боржник має виконати зобов'язання у семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного вико­нання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

У законі або договорі можуть бути передбачені інші строки і поря­док виконання зобов'язання за витребуванням кредитора. Так, у до­говорі можна передбачити поставку продукції на вимогу покупця. У цьому разі поставка здійснюється на основі замовлень, поданих по­купцем з виникненням його потреб у товарах, а в договорі зазначаю­ться порядок і строки подання та виконання таких замовлень.

У ряді статей ЦК України оперує поняттям «розумний строк». Так, згідно з п. 1 ст. 688 покупець зобов'язаний повідомити продавця про порушення умов договору купівлі-продажу щодо кількості, асор­тименту, якості, комплектності, тари та/або упаковки товару у строк, встановлений договором або актами цивільного законодавст­ва, а якщо такий строк не встановлений, — в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.

Поняття «розумний строк» очевидно означає необхідність вра­ховувати усі конкретні обставини, в яких діють учасники право­відносин.

У юридичній літературі правовідносини прийнято поділяти на регулятивні та охоронювальні. У регулятивних правовідносинах

встановлені строки — це строки здійснення суб'єктивних прав і ви­конання обов'язків, в охоронювальних — вони є строками захисту цивільних прав. Строки є: 1) гарантійні; 2) оперативного захисту; 3) претензійні; 4) позовної давності; 5) процесуальні.

В абсолютних цивільних правовідносинах діє принцип безстро­ковості суб'єктивних прав, що належать уповноваженій особі. На­приклад, право власності не обмежене для власника будь-яким строком. Особисті немайнові права, не пов'язані з майновими (пра­во на ім'я, таємницю особистого життя тощо), невіддільні від особи їх носія, безстрокові й довічні.

Більшість строків, встановлених у регулятивних цивільних пра­вовідносинах, надають уповноваженій особі можливість здійснюва­ти закладені в суб'єктивному праві можливості і задовольняти свої інтереси у межах відведеного на це часу. Так само виконання обо­в'язків у цих відносинах, що здійснюється зобов'язаною особою у встановлений строк, свідчить про звичайне, нормальне протікання суспільних процесів.

Закінчення строку, передбаченого для здійснення права та вико­нання обов'язку, за загальним правилом, не тягне за собою автома­тичного припинення права або обов'язку, оскільки зберігається можливість їх примусового здійснення і захисту протягом певних строків в оперативному, претензійному або позовному порядку.

Але для деяких правовідносин у законі передбачається, що не­здійснення права або невиконання обов'язку в певний строк призво­дить до припинення цього права або обов'язку. Такі строки назива­ються присіяними (преклюзивними). Так, відповідно до п. 1 ст. 247 і п. 1 ст. 248 ЦК України строк дії довіреності встановлюється у са­мій довіреності.

Якщо строк дії не зазначений, довіреність зберігає чинність до її припинення. Представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строку довіреності. Отже, строк дії довіреності є присіч-ним строком, бо з його закінченням припиняється право представ­ника діяти від імені особи, яку він представляє.

Особливість присічних строків полягає у тому, що вони, визнача­ючи рамки суб'єктивного права (обов'язку) у часі, входять до його змісту як внутрішньо властива межа існування. Закінчення присіч-ного строку тягне за собою припинення суб'єктивного права або обо­в'язку, але це не можна визнати достроковим припиненням. Про дострокове припинення права або виконання обов'язку можна гово­рити лише тоді, коли воно настало до закінчення строку. Припинен­ня права або обов'язку, обмежених присічним строком, відбуваєть­ся із закінченням строку. Але присічний характер того чи іншого

Розділ II. ЦИВІ ЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

 

строку має прямо випливати зі змісту відповідної норми закону або умов укладеної угоди.

Порушене суб'єктивне цивільне право підлягає захисту. Воно реа­лізується у рамках охоронювальних правовідносин, до яких нале­жать гарантійні зобов'язання якості продукції, робіт та послуг, що є дійсними протягом певних строків (гарантійні строки).

Договором або законом може бути встановлений строк, протя­гом якого продавець гарантує якість товару (п. 2 ст. 675 ЦК України) або підрядник гарантує якість виконаної роботи (п. 1 ст. 859 ЦК України). Такий строк є гарантійним.

Так, гарантійний строк за договором капітального будівництва становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, як­що більший гарантійний строк не встановлений договором або зако­ном. Протягом гарантійного строку підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній докумен­тації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору (п. 1 ст. 884 ЦК України).

У ст. 16 ЦК України визначені способи захисту цивільних прав та органи, що здійснюють примусовий захист прав фізичних та юридичних осіб. Цивільне законодавство передбачає випадки, коли порушене суб'єктивне право може захищатися особистими односто­ронніми діями уповноваженої особи без звернення до компетентно­го юрисдикційного органу. Це має місце, зокрема, при застосуванні самою особою до правопорушника заходів (санкцій) оперативного характеру.

З терміном «оперативність» асоціюється негайне реагування особи на порушення її права, але сам оперативний захист здійс­нюється у певному порядку і в строки, встановлені законом або до­говором.

Оперативною санкцією є, зокрема, одностороннє зупинення зу­стрічного виконання або відмова від виконання зобов'язання, пе­редбачені п. З ст. 538 ЦК України: у разі невиконання однією зі сто­рін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних під­став вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. Для визнання право­мірності такої відмови від зустрічного виконання зобов'язання сто­роні не потрібно звертатися до суду. Строк (термін) для такої відмо­ви визначає сама сторона за зобов'язанням.

Важливу роль у захисті прав та інтересів учасників цивільних правовідносин відіграють претензійні строки. Суть претензійного 264

порядку вирішення цивільно-правового спору полягає у тому, що особа, право якої порушене, звертається з претензією до зобов'яза­ної особи про добровільне задоволення вимог уповноваженого: про визнання права, відновлення становища, яке існувало до порушен­ня права, передачу речі, відшкодування збитків тощо. Претензійне врегулювання спорів між учасниками цивільно-правових зв'язків, що ґрунтується на добровільній та взаємній повазі інтересів сто­рін, — найдоцільніший спосіб усунення відхилень від нормального розвитку цивільного обороту.

За загальним правилом пред'явлення претензій не обов'язкове за спорами, в яких обома учасниками (або хоч одним з них) є громадя­нин (крім відносин з перевезень і надання послуг зв'язку).

У відносинах, де сторонами виступають господарюючі суб'єк­ти — юридичні та фізичні особи, останні застосовують у випадках, передбачених ГПК України, або за домовленістю між собою заходи досудового (претензійного) врегулювання господарських спорів. Зо­крема, спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, заснованому на державному за­мовленні, можуть бути передані на вирішення до господарського су­ду за умови додержання сторонами встановленого для даної катего­рії спорів порядку їх досудового врегулювання.

Відповідно до пунктів 1, 2 ст. 925 ЦК України до пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення ванта­жу, пошти, є обов'язковим пред'явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).

Позов до перевізника може бути пред'явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевіз­ника відповіді у місячний строк.

Якщо законодавством, яке регулює конкретний вид господарсь­ких правовідносин, не встановлено окремого порядку і строків пред'явлення та розгляду претензій, то застосовуються загальні по­ложення про досудове врегулювання спорів, передбачені стаття­ми 5-11 ГПК України.

Разом з тим, не зазначено строку, протягом якого одна особа мо­же пред'явити претензію до іншої. Очевидно, це можна зробити у межах строків позовної давності, встановлених для певних вимог. Претензія підлягає розгляду у місячний строк, який обчислюється з дня її одержання відповідачем. Обґрунтовані вимоги заявника ма­ють бути задоволені, а коли претензію відхилено, — у письмовій відповіді слід подати мотиви її відхилення.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

 

§ 3. Позовна давність

Якщо відновлення порушеного суб'єктивного права не досягнуто в оперативному або претензійному порядку, уповноважена особа мо­же звернутися за захистом своїх прав і законних інтересів до юрис-дикційного органу. Можливість захисту права у примусовому по­рядку обмежена встановленими законом строками позовної давнос­ті. Призначення останніх полягає не лише у тому, щоб визнати існуючим, відновити суб'єктивне право або юридичний обов'язок чи іншим способом захистити їх, а й забезпечити здійснення, реа­лізацію закладених у суб'єктивному праві можливостей і задоволь­нити інтерес уповноваженої особи.

Позовну давність не слід розглядати як строк, у межах якого осо­ба може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України), адже заява про захист ци­вільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (п. 2 ст. 267 ЦК України). Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (п. 4 ст. 267 ЦК України).

Словосполучення «позовна давність», з одного боку, відображає зв'язок з формою захисту порушених прав (позов), з іншого — зв'язок з тривалістю захисту права у часі (давність). Позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їх захисту в суді. І хоча законом встановлені строки позовної давності, останні застосовуються і до ци­вільно-правових вимог, які не оформляються у вигляді позову (зокрема у справах окремого провадження, при деяких інших формах захисту — товариським судом, профспілковим органом тощо).

За загальним правилом норми про позовну давність поширюють­ся на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у законі є винятки з цього правила (ст. 268 ЦК України).

По-перше, позовна давність не поширюється на вимоги вкладни­ків про видачу вкладів, внесених до банку (фінансової установи). Характер майнових відносин, які склалися між вкладником і бан­ком, визначає принципове положення про те, що вклад або частина його підлягають видачі в будь-який час на першу вимогу вкладни­ка, зрозуміло, з урахуванням годин роботи установи банку. Але пред'явлення такої вимоги не означає, що суб'єктивне право вклад­ника порушене і вимагає захисту. Навпаки, це один із звичайних, нормальних способів розпорядження вкладом.

По-друге, не поширюється позовна давність на вимоги, які ви­пливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо передбаченими законом. Особисті немайнові права, як прави­ло, безстрокові для їх носія, тому не обмежуються у часі й можливо­сті їх захисту у разі порушення.

По-третє, не поширюється позовна давність на вимогу про від­шкодування шкоди, завданої життю або здоров'ю особи, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Проте такі вимоги задо­вольняються не більше ніж за три роки, що передують пред'явлен­ню позову. Відсутність строків давності щодо таких вимог є гаран­тією для потерпілих. Останні мають право вимагати відшкодування заподіяної шкоди у будь-який час.

По-четверте, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Оскільки названі порушення мають триваючий характер, то постійно відсувається початковий момент перебігу позовної давності з кожним новим порушенням права власника або іншого володільця.

По-п'яте, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або ор­гану місцевого самоврядування, яким порушено його право власно­сті або інше речове право.

По-шосте, не поширюється позовна давність на вимогу страху­вальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення стра­хової виплати (страхового відшкодування).

Законодавчими актами можуть бути передбачені й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків по­зовної давності: загальний і спеціальний. Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю. Отже, якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку по­зовної давності, до неї має застосовуватися загальний строк.

Відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність тривалістю в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки, штрафу або пені;

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засо­бах масової інформації.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

 

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК України);

4) про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК України);

5) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК України);

6) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК України);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК
України).

Крім того, позовна давність в один рік застосовується:

1) до вимог про відшкодування збитків у зв'язку з пошкоджен­ням речі, яка була передана у користування наймачеві за договором найму, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення цієї речі (п. 1 ст. 786 ЦК України);

2) до вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за догово­ром підряду (ст. 863 ЦК України).

На вимогу про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, якщо він був учинений під впливом насильства чи обману, позовна давність триватиме про­тягом п'яти років. У цьому разі перебіг позовної давності почина­ється від дня припинення насильства, під впливом якого був учине­ний провочин.

Позовну давність тривалістю у 10 років встановлено до вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, що обчи­слюється від дня, коли почалося його виконання.

Новий ЦК України встановив (як це має місце і в зарубіжному законодавстві), що за угодою сторін не допускається скорочення по­зовної давності, а суд застосовує її лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (п. 2 ст. 259, п. З ст. 267 ЦК України).

Важливе значення має визначення початкового моменту перебігу позовної давності, оскільки від нього залежить і правильне обчис­лення строку давності, і в кінцевому підсумку — захист порушеного матеріального права.

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У визначенні моменту виникнення права на позов відображають­ся як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти: об'єктивний — сам факт

порушення права, суб'єктивний — якщо особа довідалася чи могла довідатися про це порушення або про особу, яка його порушила.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридич­ними фактами та їх оцінкою уповноваженою особою.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або ви­значений моментом вимоги кредитора, останній може вимагати вико­нання, а боржник має право виконати зобов'язання у будь-який час.

Якщо кредитор вимагає виконання зобов'язання, боржник зо­бов'язаний зробити це в семиденний строк за умови, що із закону, договору або змісту зобов'язання не випливає обов'язок негайного виконання, або якщо інший пільговий строк не передбачений за­коном чи договором. Початок перебігу строку позовної давності у подібних випадках має бути приурочений або до дня пред'явлення кредитором вимоги про виконання зобов'язання, якщо обов'язок негайного виконання випливає із закону або договору чи змісту зо­бов'язання, чи до моменту закінчення семиденного або іншого пільгового строку, протягом якого боржник не виконав свого обо­в'язку за витребуванням кредитора. За регресними зобов'язання­ми перебіг позовної давності починається від дня виконання основ­ного зобов'язання.

У разі порушення права чи охоронюваного законом інтересу не­повнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнен­ня нею повноліття.

Особливість застосування позовної давності до вимог, що випли­вають з перевезень і пред'являються до перевізників, полягає у то­му, що право на позов виникає не з моменту, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права, а з дня одержання від названих організацій відповіді на претензію або закінчення строку, встановленого для відповіді. Наведені випадки можна роз­глядати як винятки із загального правила про початок перебігу строків давності.

Після початку перебігу позовної давності можуть виникати об­ставини (юридичні факти), які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред'являти позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до: 1) зупинення перебігу позовної давності (ст. 263 ЦК України);

2) переривання перебігу позовної давності (ст. 264 ЦК України);

3) відновлення пропущеного строку позовної давності, як загально­го, так і скороченого (п. 5 ст. 267 ЦК України).

 

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

 

Перебіг позовної давності зупиняється у разі:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або не­відворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) встановленого відстрочення виконання зобов'язання (мораторію) на підставах, вста­новлених законом; 3) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших військових формуваннях, переве­дених на воєнний стан. До обставин, що зумовлюють зупинення пере­бігу позовної давності, віднесено також зупинення дії закону або іншо­го нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини.

У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давнос­ті зупиняє