Глава 29. Захист права власності. державними та приватними нотаріусами; свідоцтва про придбання об'єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого май­на

 

державними та приватними нотаріусами; свідоцтва про придбання об'єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого май­на, видані державними та приватними нотаріусами; свідоцтва про пра­во власності на об'єкти нерухомого майна, видані органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями; свідоцтва про право власності, видані органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді; свідоцтва про право на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, оформлені консульськими установами України; договори відчуження нерухомого майна, що не підлягають обов'язковому нотаріальному по­свідченню; рішення судів, третейських судів про визнання права влас­ності на об'єкти нерухомого майна та про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна; акти про денаціоналізацію (де­муніципалізацію) будівель; витяг із нотаріально посвідченого договору, укладеного між житлово-будівельним кооперативом або членом цього кооперативу і місцевими органами виконавчої влади, про безстрокове користування відведеною земельною ділянкою і про будівництво бага­токвартирного будинку з правом власності на окрему квартиру, за на­явності акта про прийняття будинку в експлуатацію; рішення товари­ського суду про розподіл майна колишнього колгоспного двору; мирова угода, затверджена ухвалою суду; накази засновників відкритих акціо­нерних товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), з додатком-переліком об'єктів нерухомого майна про передачу у влас­ність цих об'єктів акціонерним товариствам та акт приймання-переда-вання зазначеного майна, підписаний у встановленому порядку; дуб­лікати правовстановлюючих документів, видані державними та прива­тними нотаріусами, органами приватизації, копії архівних документів, видані державними архівами; свідоцтва про право власності на нерухо­ме майно загальносоюзних творчих спілок колишнього СРСР, які вида­ються Фондом державного майна; свідоцтва про право власності, видані Державним управлінням справами на житлові та нежитлові об'єкти суб'єктам, що беруть участь разом з Державним управлінням справами у будівництві нового житла.

Оскільки право власності на новостворене нерухоме майно може виникати з моменту завершення його будівництва, з моменту прийняття його в експлуатацію чи з моменту його державної реєстра­ції (ст. 331 ЦК України), підтвердженням наявності цього права у по­зивача може бути документ, що підтверджує факт завершення будів­ництва, прийняття нерухомого майна в експлуатацію, його державної реєстрації (наприклад, акт прийняття будинку в експлуатацію, витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно). Коли предметом позову є встановлення права власності на рухоме майно, що не підлягає дер­жавній реєстрації, право власності на таке майно може підтверджува-

тися різноманітними доказами, що передбачені відповідними норма­ми процесуального права, в тому числі правопідтверджуючими доку­ментами (наприклад, угоди, чеки, рахунки, акти, розписки, податкові накладні, гарантійні талони, покази свідків та ін.).

Як зазначив Вищий арбітражний суд України у роз'ясненні «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судо­вим захистом права державної власності» від 29 квітня 1994 р.¹, не є доказом права власності юридичної особи на майно факт його пе­ребування на балансі підприємства (організації), оскільки баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визна­чення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату і тому не визначає підстав перебування майна у власності (володінні) підприємства.

Варто зазначити, що вимоги про визнання права власності не є для позивача самоціллю. Досить часто позов про визнання права власності є лише попередньою дією для подальшого застосування власником інших речово-правових заходів захисту права власності на своє майно (віндикаційного або негаторного позову). Такі вимо­ги, пов'язані між собою, можуть бути об'єднані позивачем в одній позовній заяві (ст. 144 ЦПК України), можливість такого об'єднан­ня вимог про визнання права власності на майно і виключення його з опису прямо зазначена у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про виключення майна з опису»².

Оскільки позови про визнання права власності пов'язані з не­визначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, на ці позиви не поширюється дія позовної давності.

Рекомендована література:

Автаева Н. Е., Волошин Н. П. Гражданско-правовая защита социалис­тической собственности. — М.: Юрид. лит., 1974.

Венедиктов А. В. Гражданско-правовая охрана социалистической соб­ственности. — М.: Юрид. лит., 1954.

Грибанов В. П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. — М.: Из-во МГУ, 1992.

Скворцов О. Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной практике. — М., 1998. Толстой Ю. К. Собственность и оперативное управление // Проблемы гражданского права. — Ленинград, 1987.

Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. — К., 1997. — С 88-94.

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних спра­вах. — К., 1995. — № 1. — С 437-441.

Глава ЗО. Спадкове право

Розділ IV. СПАДКОВЕ ПРАВО

Глава ЗО Спадкове право

§ 1. Загальні положення про спадкування

Спадкове право — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку із спадкуванням. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкування — це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкода­вця), до інших осіб (спадкоємців). У законі закріплюється тради­ційний для цивільного права підхід, згідно з яким до складу спад­щини належать усі права та обов'язки спадкодавця. їх перехід до спадкоємця здійснюється у порядку правонаступництва. Спадкове правонаступництво має універсальний характер. Це означає, що спадкоємець спадкує всі права та обов'язки спадкодавця, за винят­ком тих, які за своєю природою не можуть бути передані іншій осо­бі. Спадкоємець не може частково прийняти спадщину або частково відмовитися від неї.

Склад спадщини має деякі особливості:

по-перше, у порядку спадкування переходять лише ті права та обов'язки спадкодавця, що належали йому на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Широко відо­мим є вислів римських юристів, що ніхто не може перевести більше прав на іншого, ніж він мав би сам (D. 50.17.54 Ulpianus libro 46 ad edictum);

по-друге, права та обов'язки спадкодавця переходять до право­наступників як єдине ціле з урахуванням усіх забезпечувань та об­тяжувань. Якщо право спадкодавця було забезпечене, наприклад, заставою, то це забезпечення переходить і до його правонаступни­ків, які у разі невиконання зобов'язання боржником мають право вимагати звернення стягнення на предмет застави;

по-третє, деякі права та обов'язки особи не входять до складу спадщини і не переходять до правонаступників. Це такі права та обов'язки, що безпосередньо пов'язані з особистістю спадкодавця. Згідно зі ст. 1219 ЦК України до них, зокрема, належать:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, вста­новлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, якщо во­ни нерозривно пов'язані з його особою й у зв'язку з цим не можуть бути виконані іншою особою (ст. 608 ЦК України).

Склад спадщини (обсяг прав та обов'язків спадкодавця), коло спад­коємців, виникнення права на спадкування та деякі інші важливі мо­менти, пов'язані з часом відкриття спадщини. Важливе значення має точне визначення дня смерті спадкодавця. Відповідно до ч. 2 ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. У деяких випадках спадщина відкривається щодо двох осіб, які мають право спадкувати одна після одної (комморієнтів). Відповідно до ч. З ст. 1220 ЦК України, якщо протягом однієї календарної доби померли особи, які могли б спадку­вати одна після одної (комморієнти), спадщина відкривається одноча­сно і окремо щодо кожної з них. При цьому конкретна година смерті кожної особи значення не має. Якщо подружжя загинуло внаслідок автомобільної аварії протягом однієї доби, але з певним проміжком у часі, спадщина відкривається одночасно. Внаслідок цього той з по­дружжя, який помер першим, не стає спадкодавцем другого і, навпа­ки, той з подружжя, хто помер останнім, не набуває права на спадку­вання майна. Якби особи померли одна після одної навіть із невели­ким розривом у часі, але протягом різних діб, спадщина відкривається на загальних підставах і особа, яка померла останньою, вважалася по­мерлою після відкриття спадщини. Якщо вона не встигла її прийняти (що скоріше за все має місце в такому випадку), право на прийняття належної їй частки у спадщині переходить до її спадкоємців за прави­лами спадкової трансмісії (ст. 1276 ЦК України).

Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, по­мерли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно й окремо щодо

Розділ IV. СПАДКОВЕ ПРАВО

Глава ЗО. Спадкове право

 

кожної з цих осіб (ч. 4 ст. 1220 ЦК України). У такому разі має міс­це припущення щодо часу настання смерті осіб, тому ця норма за­стосовується до випадків, коли конкретний час смерті осіб визначи­ти не можна. Якщо особи померли під час спільної небезпеки (ава­рії, катастрофи тощо), але відомо, що один з них пережив іншого і помер пізніше (у різні доби), спадкування здійснюється за правила­ми спадкової трансмісії.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадко­давця. Якщо воно невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезна­ходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсут­ності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини ру­хомого майна. Визначення місця відкриття спадщини важливе тому, що саме за ним здійснюються заходи щодо охорони спадково­го майна та видаються свідоцтва про право на спадщину.

Спадкодавцем може бути лише фізична особа. Якщо йдеться про спадкування за заповітом, то спадкодавцем може виступати лише дієздатна особа, яка розуміє значення своїх дій і може ними керува­ти. Коло спадкоємців є значно ширшим. Відповідно до ст. 1222 ЦК України спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщи­ни, а також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин — держава, територіальні громади, АРК тощо. Особливість полягає у тому, що фізичні особи можуть бути спадкоємцями як у силу пря­мого припису закону (спадкоємці за законом), так і в силу заповіту спадкодавця (спадкоємці за заповітом), водночас як усі інші особи (юридичні особи, держава тощо) можуть набути право на спадку­вання лише за заповітом. Виняток із цього правила міститься у ст. 1277 ЦК України. Територіальна громада може набувати право власності на майно, яке визнано судом відумерлим.

Закон визначає випадки усунення спадкоємців від права на спад­кування (ст. 1224 ЦК України), які стосуються двох категорій фізичних осіб. До першої категорії належать особи, які в силу зако­ну взагалі не мають права на спадкування (особи, які вчинили про­типравні дії проти спадкодавця або можливих спадкоємців, умис­но перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, були позбавлені батьківських прав тощо). Достатньо встановити один із фактів, вка­заних у законі, для того щоб усунути спадкоємця від спадкування. До другої категорії належать особи, які можуть бути усунені від спадкування за рішенням суду. Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухиляла­ся від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

§ 2. Спадкування за заповітом

Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За своєю сутністю заповіт є одностороннім правочином — дією однієї сторони, що може бути представлена однією або кількома особами (ч. З ст. 202 ЦК Украї­ни). Зазвичай заповіт складається однією особою. Проте новий ЦК України не забороняє складення так званого спільного заповіту. До нього, зокрема, належить заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК України). Як і будь-який інший правочин, заповіт має за мету настання пев­них юридичних наслідків: передачу прав та обов'язків спадкодавця іншій особі — спадкоємцю.

Закон визначає певні вимоги щодо особи заповідача. Право на за­повіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК України). Це може бути як повнолітня особа (за умови, що вона не визнана судом недієздатною), так і неповнолітня особа, яка в установленому законом порядку набула дієздатності в повно­му обсязі до досягнення 18 років — у разі реєстрації шлюбу, еман­сипації та ін. (статті 34, 35 ЦК України). Заповідач має розуміти значення своїх дій і їх наслідки, тому забороняється протиправний вплив на свідомість людини під час складення заповіту. У зв'язку з цим існує правило, відповідно до якого право на заповіт здійснюєть­ся заповідачем особисто, а вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач визначає зміст заповіту та його основні положення. За­повідач має право призначити коло спадкоємців, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші обов'язки, встановити у заповіті сервітути. Заповідач також має право скасувати або змінити заповіт. У цьому полягає свобода заповіту.

Визначаючи коло спадкоємців, заповідач може призначити свої­ми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб. Спадкоємцями мо­жуть бути названі будь-які учасники цивільних відносин — фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади, АРК. Водночас заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадку­вання особу (осіб), яка є його спадкоємцем за законом. Це стосуєть­ся лише фізичних осіб, які відповідно до законодавства є спадкоєм­цями заповідача. Проте право спадкодавця у цьому питанні має де­які обмеження. Закон визначає коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК України). Це особи, за якими в силу припису закону зберігається право на спадкування на­віть у випадках, коли заповідач у заповіті повністю або частково по­збавив їх цього права. До осіб, які мають право на обов'язкову част-

Розділ IV. СПАДКОВЕ ПРАВО

Глава ЗО. Спадкове право

 

ку, належать: малолітні, неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти; непрацездатна вдова (вдівець); непрацездатні батьки спадко­давця. Ці особи мають право спадкувати половину тієї частки, яка належала б кожному з них за законом. Отже, визначаючи розмір обов'язкової частки, перш за все необхідно взяти до уваги порядок спадкування за законом. Після визначення частки, яка належала б кожній з указаних вище осіб, виділяється її половина, яка і визна­чає розмір обов'язкової частки у спадщині.

ЦК України (ч. 1 ст. 1241) встановлює правило щодо зменшення обов'язкової частки у спадщині судом. Це можливо з урахуванням відносин між спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обста­вин, що мають істотне значення. Можна припустити, що обов'язко­ва частка у спадщині спадкоємця може бути зменшена у випадку, якщо він протягом довгого часу не підтримував зв'язків із спадко­давцем, незважаючи на потребу останнього в цьому, погано з ним поводився, не здійснював належного догляду та ін. Якщо в суді буде встановлено, що спадкоємець ухилявся від надання допомоги спад­кодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, такий спадкоємець за рішенням суду може бути усунений від права на спадкування, незважаючи на те, що за законом він має право на обов'язкову частку у спадщині (частини 5, 6 ст. 1224 ЦК України).

Заповідач має право визначити обсяг спадщини і заповідати спадкоємцям усі свої права та обов'язки або їх частину. Якщо запо­відач поділив у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорцій­ною до одержаних ними прав (ч. З ст. 1236 ЦК України). Це пов'я­зано з тим, що до складу спадщини включаються як права, так і обов'язки спадкодавця і ніхто із спадкоємців не може спадкувати лише права, залишаючи обов'язки іншим особам. Частина спадщи­ни, що залишилася не охопленою заповітом, спадкується спадкоєм­цями за законом на загальних підставах. До числа спадкоємців вхо­дять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом (ст. 1223 ЦК України). Відповідно до цього їхня частка у спадщині буде збільшена.

Крім загальних, заповідач має право зробити у заповіті особливі розпорядження. До них, зокрема, належать:

1) заповідальний відказ (легат) (ст. 1237 ЦК України);

2) покладення на спадкоємця деяких обов'язків (ст. 1240 ЦК України);

3) визначення умови отримання спадщини (ст. 1242 ЦК України);

4) підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК України);

 

5) встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК України);

6) призначення виконавця заповіту (ст. 1386 ЦК України).

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ (ле­гат), тобто покласти на спадкоємця зобов'язання передати іншій особі — відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим пра­вом майнове право або речі, що входить або не входить до складу спадщини (ст. 1238 ЦК України). Отже, при заповідальному відказі правовідносини виникають між спадкоємцем, який має обов'язок, та відказоодержувачем (легатарієм), який має право вимагати від спадкоємця передачі йому майнового права або речі, що належали спадкодавцеві. Спадкодавець може покласти на спадкоємця, до яко­го переходить рухоме або нерухоме майно, обов'язок надати іншій особі право користуватися цим майном. У цьому разі власником майна стає спадкоємець, а не легатарій. Останній набуває право ли­ше користування річчю. Тобто заповідальним відказом спадкода­вець може встановлювати сервітут — право відказоодержувача ко­ристуватися чужою річчю у певних межах.

Заповідальний відказ має певні межі. Права спадкоємця, на яко­го заповідачем покладено заповідальний відказ, не можуть бути по­рушені. Тому спадкоємець зобов'язаний виконати легат лише у ме­жах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, із вирахуван­ням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. З іншого боку, спадкоємець, на користь якого було зроблено запо­відальний відказ, може бути усунений від права на спадкування на підставах, передбачених законом (якщо спадкоємець умисно позба­вив життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців, вчи­нив замах на їхнє життя тощо (ч. 6 ст. 1224 ЦК України).

Крім легату, який завжди передбачає зобов'язання майнового характеру, спадкодавець може покласти на спадкоємців і деякі інші обов'язки. Відповідно до ст. 1240 ЦК України заповідач може зобо­в'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характе­ру, що стосуються особисто спадкодавця. Таке розпорядження мо­же торкатися питань, пов'язаних із процедурою поховання спадко­давця, розпорядження його особистими документами, рукописами, архівами тощо. Спадкодавець може зобов'язати спадкоємця до вчи­нення певних дій немайнового характеру, спрямованих на досяг­нення суспільно корисної мети, — організувати виставку наукових праць, архівних матеріалів, бібліотеки заповідача тощо.

Заповідач може визначити у заповіті певні умови отримання спадкоємцем спадщини. Відповідно до ст. 1242 ЦК України запо­відач може обумовити виникнення права на спадкування умовою як пов'язаною, так і не пов'язаною з поведінкою спадкоємця. Так, за­повідач може обумовити отримання спадку фактом народження у

 

Розділ IV. СПАДКОВЕ ПРАВО

Глава ЗО. Спадкове право

 

25 3-285

спадкоємця дитини, здобуття освіти тощо. Проте розпорядження такого роду мають бути зроблені у певних межах. Не буде дійсним заповіт, яким, наприклад, обмежується можливість фізичної особи здійснити право на вибір роду занять, місця проживання, право на свободу пересування тощо.

Окремим розпорядженням заповідач може підпризначити спад­коємця (ст. 1244 ЦК України). Заповіт, як відомо, складається на майбутнє. Спадкодавець не може заздалегідь передбачити усіх жит­тєвих обставин, що виникнуть після його складення, але деякі з них він може визначити, зробивши про це спеціальну вказівку в за­повіті. Так, спадкодавець може вказати не лише основного, але й ін­шого — підпризначеного спадкоємця. Останній набуває прав, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її, відмовиться від її прийняття чи буде усунений від пра­ва на спадкування. Отже, замість основного спадкоємця спадкувати буде інший — підпризначений спадкоємець. Зрозуміло, що остан­ній, у свою чергу, також може відмовитися від спадщини. Якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, то діє правило щодо спадкування майна підпризначеним спадкоєм­цем (ст. 1244 ЦК України), а не правило спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК України). Це обумовлено тим, що спад­кування за законом (ст. 1258 ЦК України) має місце лише у разі, коли воно не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України).

Своїм розпорядженням заповідач має право встановити у заповіті сервітут (ст. 1246 ЦК України). Відповідно до цього володілець сер­вітуту набуває право користування чужим майном, яке за заповітом переходить до іншої особи — спадкоємця (ст. 403 ЦК України). Сер­вітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших при­родних ресурсів або іншого нерухомого майна. Так, спадкодавець мо­же надати право конкретно визначеній особі (особистий сервітут) ко­ристуватися будинком, дачею, квартирою (окремими їх частинами), що передається у спадок іншій особі. Визначена у сервітуті особа мо­же набувати право збирати урожай або користуватися земельною ділянкою, що передається у спадок спадкоємцю, та ін.

Особливим розпорядженням заповідач може призначити вико­навця заповіту — фізичну або юридичну особу як із числа спадкоєм­ців, так і з тих, які не є спадкоємцями (ст. 1286 ЦК України). Вико­навець заповіту має певні повноваження, зокрема він зобов'язаний: 1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна; 2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів про відкриття спадщини; 3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань; 4) управляти спадщиною; 5) за-

безпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1290 ЦК України).

Повноваження виконавця заповіту посвідчуються спеціальним документом, що видається нотаріусом за місцем відкриття спадщи­ни. Цей документ дає можливість виконавцеві заповіту офіційно звертатися до кредиторів і боржників спадкоємців, виконувати дії щодо охорони та управління майном, коли для цього необхідно під­твердити свої повноваження перед третіми особами та ін.

Повноваження виконавця заповіту є досить широкими, тому для запобігання зловживанням його дії потребують певного контролю з боку зацікавлених осіб.

Відповідно до ст. 1292 ЦК України такий контроль здійснюють спадкоємці. Якщо вони є малолітніми, неповнолітніми, недієздат­ними особами або особами, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки, опікуни, пік­лувальники, а також орган опіки та піклування.

Спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають законодавству та порушують інтереси спадкоємців.

ЦК України закріплює новий різновид заповіту — заповіт по­дружжя. Відповідно до ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт. Важливим є те, що такий заповіт може бути складено лише щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Роздільне майно, власником якого є ко­жен із подружжя (майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, на підставі договору дарування, в порядку спадкування тощо), не може включатися до заповіту подружжя. Щодо такого майна кожен з по­дружжя може скласти заповіт особисто в загальному порядку.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної су­місної власності після смерті одного з подружжя переходить до то­го, хто його пережив. Отже, спадщина в цьому разі не відкриваєть­ся, у спадкоємців не виникає право на спадкування. Лише у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті.

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону від­чуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Введення спільного заповіту подружжя як новели законодавства викликає певні сумніви. Важко передбачити всі наслідки, що мо­жуть виникнути у практиці застосування цієї норми. Якщо, на­приклад, між подружжям існує значна вікова різниця, то може ста­тися, що один із них на багато років переживе іншого. Внаслідок складення спільного заповіту спадкоємці того з подружжя, хто

Розділ IV. СПАДКОВЕ ПРАВО

Глава ЗО. Спадкове право

 

помре першим (у тому числі ті, які мають право на обов'язкову час­тку), фактично усуваються від прийняття спадщини. З іншого боку, той з подружжя, хто залишається живим, протягом свого життя не буде мати права відчужувати майно, яке він отримав за заповітом, бо на нього буде накладено заборону відчуження.

Дійсність заповіту безпосередньо пов'язана з додержанням відпо­відних умов щодо його форми. Заповіт має бути складений письмо­во і посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, зазначеною у ЦК України (статті 1248, 1251, 1252).

Законодавство встановлює правила щодо порядку посвідчення заповіту нотаріусом. Відповідно до ст. 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем власноручно або за допо­могою загальноприйнятих технічних засобів (комп'ютер, друкарсь­ка машинка).

Особа, яка не може сама написати заповіт, має право звернути­ся за допомогою до нотаріуса. Для всебічного забезпечення ін­тересів заповідача у цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам не лише написати, а й підписати свій заповіт, посвід­чення заповіту має відбуватися при свідках. Відповідно до ч. З ст. 1253 ЦК України свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоєм­ці за заповітом; 3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати запо­віт. Отже, свідками можуть бути дієздатні особи, які розуміють значення своїх дій і не є прямо або опосередковано зацікавленими щодо спадку.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Одним з основних положень спадкового права є таємниця запо­віту. Лише спадкодавець має право доводити до відома спадкоємців або інших осіб відомості, що стосуються заповіту. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, до відкрит­тя спадщини не мають права розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни (ст. 1255 ЦК України). Для більш повного і всебічного захисту інтересів запо­відача і збереження таємниці заповіту передбачається можливість складення секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Відповідно до ст. 1249 ЦК України особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному кон­верті нотаріусові.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріп­лює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший кон­верт та опечатує.

Особливий порядок посвідчення нотаріусом секретного заповіту робить неможливим передчасне ознайомлення з його змістом будь-якої особи. Секретний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті заповідача і відкриття спадщини.

§ 3. Спадкування за законом

Спадкування за законом виникає у разі, якщо воно не змінено або не скасовано спадкодавцем у заповіті. Новий ЦК України значно роз­ширює коло спадкоємців за законом. Це здійснюється як збільшен­ням кількості черг спадкоємців (статті 1261-1265 ЦК України), так і розширенням кількості осіб, які мають право спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК України).

Держава (інші особи публічного права) за загальним правилом не визнається законним спадкоємцем фізичної особи. У цьому дістає своє відображення ідея, що майно, яке «становить приватну влас­ність особи, має залишатися у сфері приватної власності»¹. Лише у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття спадщина може переходити у власність особи публічного права — територіальної громади за місцем від­криття спадщини. Для цього суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування, яка подаєть­ся після спливу одного року після відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК України).

Спадкоємці одержують право на спадкування почергово. ЦК України передбачає п'ять черг спадкоємців (статті 1261-1265 цього Кодексу).

До першої черги належать найбільш близькі родичі спадкодавця — батьки, діти, той з подружжя, який його пережив. Відповідно до ст. 1261 ЦК України у разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з іншого, прирівнюються до родичів за походженням. Тому усиновле­ний спадкує після усиновлювача, усиновлювач — після усиновлено­го на загальних підставах — як спадкоємці першої черги. Усиновле­ний не спадкує за законом після смерті кровних батьків та інших родичів за висхідною лінією, а батьки усиновленого не спадкують після його смерті.

Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. А. Довгерта. — К.: Український центр правничих студій, 2000. — С. 286.

 

25-3-285

Розділ IV. СПАДКОВЕ ПРАВО

Глава ЗО. Спадкове право

 

У другу чергу спадкують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. Відповідно до ч. 2 ст. 26 СК України рідними визнаються як повнорідні, так і неповно-рідні брат і сестра. При цьому повнорідними визнаються брати і сес­три, які мають спільних батьків, а неповнорідними — які мають спільну матір або спільного батька.

Існують деякі особливості спадкування усиновлених дітей. Від­повідно до ч. З ст. 1260 ЦК України, якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням (ч. 2 ст. 232 СК України), то у разі смерті його баби, діда за походженням усино­влений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата або сестри за походженням — має право на спад­кування як спадкоємець другої черги.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дя­дько та тітка спадкодавця, тобто рідні сестра (брат) батька чи матері спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше як п'ять ро­ків до часу відкриття спадщини. До визначення кола осіб, які нале­жать до цієї черги спадкоємців, необхідно з'ясувати поняття «сім'я», яке СК України вперше закріпив законодавчо. Відповідно до ч. 2 ст. З цього Кодексу сім'ю складають особи, які: 1) спільно прожива­ють; 2) пов'язані спільним побутом; 3) мають взаємні права та обо­в'язки. З цього правила встановлюється декілька виключень. По-перше, подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоло­вік із поважних причин не проживають спільно. По-друге, дитина також належить до сім'ї своїх батьків навіть і тоді, коли спільно з ними не проживає. По-третє, права члена сім'ї має одинока особа, яка, як зрозуміло, проживає одна і не пов'язана ні з ким спільним побутом, правами та обов'язками.

Однозначно визначити коло членів сім'ї за новим СК України важко. Він закріплює, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК України). Виходячи з деяких інших ста­тей, зокрема ч. 2 ст. 9 СК України, слід зазначити, що за новою його концепцією до членів сім'ї може належати необмежене коло осіб, які «проживають однією сім'єю» і врегулювали свої «сімейні (родинні) відносини за договором, що має бути укладений у письмо­вій формі». Це можуть бути особи, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, та будь-які інші особи, які підпадають до на­веденого вище визначення. Проте існує одне загальне обмеження:

сім'я не може утворюватися на підставах, заборонених законом, або таких, що суперечать моральним засадам суспільства.

До п'ятої черги спадкоємців належать дві категорії осіб: 1) інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, при­чому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спад­кування родичів дальшого ступеня споріднення; 2) утриманці спад­кодавця, які не були членами його сім'ї. Закон визначає поняття «утриманець». Утриманцем вважається неповнолітня або непраце­здатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Новий ЦК України змінює імперативність припису щодо черго­вості одержання спадкоємцями права на спадкування. Відповідно до ст. 1259 цього Кодексу черговість може бути змінена. Це можли­во у двох випадках.

По-перше, за нотаріально посвідченим договором заінтересова­них спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Спадкоєм­ці можуть, наприклад, домовитися, що батько спадкодавця (спадко­ємець першої черги) буде спадкувати після рідного брата спадкода­вця (спадкоємця другої черги); рідна тітка спадкодавця (спадко­ємець третьої черги) буде спадкувати перед сестрою спадкодавця (спадкоємця другої черги) та ін. Спадкоємці за законом — це, як правило, близькі люди, родичі, тому вони краще знають свої взаєм­ні стосунки і цілком зрозуміло, що за домовленістю вони можуть визначити інший порядок черговості одержання спадщини ніж той, що закріплений у законі. Як витікає із закону, такий договір мо­жуть укласти як усі, так і деякі із спадкоємців. В останньому ви­падку договір не може порушувати прав спадкоємців, які не беруть у ньому участі. Договором зацікавлених спадкоємців не можуть та­кож порушуватися права спадкоємця, який має право на обов'язко­ву частку у спадщині.

По-друге, зміна черговості може мати місце за рішенням суду, як­що спадкоємці не дійшли згоди щодо цього питання. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням су­ду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування. Це може статися за умови, що ця осо­ба протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Стаття 1267 ЦК України визначає розмір частки спадкоємців у спадщині, де вони за законом є рівними. Це правило може бути змінене за волею спадкоємців. Якщо спадкоємці домовилися про

 

Розділ IV. СПАДКОВЕ ПРАВО

Глава ЗО. Спадкове право

 

зміну розміру частки щодо рухомого майна, вони можуть укласти між собою усну угоду.

Спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині щодо не­рухомого майна або транспортних засобів за нотаріально посвідче­ною угодою (ст. 1267 ЦК України).

§ 4. Здійснення права на спадкування

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (ст. 1268 ЦК України). Прийняття спадщини та відмова від неї — це односторонні правочини, в яких висловлюється воля однієї особи — спадкоємця.

Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застере­женням. Спадкоємець не може, наприклад, вказати, що він прийме спадщину у разі, коли йому буде передано те чи інше майно, інший спадкоємець відмовиться від спадщини, черга одного зі спадкоємців буде змінена та ін.

Закон передбачає три способи прийняття спадщини (стат­ті 1268-1269 ЦК України). Перший спосіб полягає у фактичному прийнятті спадщини спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Вважається, що такий спадкоємець висловлює свою волю щодо прийняття спадщини своєю фактичною поведінкою — він продовжує проживати у тому самому приміщенні, користується речами, які належали спадкодавцеві, збе­рігає їх тощо. Проте такий спадкоємець може й відмовитися від прийняття спадщини. Для цього треба висловити свою волю певним чином — подати заяву про відмову прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини (ст. 1273 ЦК України).

Другий спосіб прийняття спадщини стосується окремих катего­рій осіб, інтереси яких потребують підвищеного захисту. Малоліт­ня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину в силу прямого припису закону. Як і в попередньому ви­падку, це правило має диспозитивний характер. Тому ці особи мо­жуть відмовитися від прийняття спадщини за згодою відповідних осіб (батьків, опікунів і піклувальників), органу опіки та піклу­вання (ст. 1273 ЦК України). Це пояснюється тим, що прийняття спадщини не завжди може бути пов'язано тільки з надходження­ми майнового характеру. До спадкового майна можуть належати певні обов'язки спадкодавця (борги), внаслідок чого прийняття спадщини не буде відповідати інтересам малолітньої, неповноліт­ньої або недієздатної особи, обтяжувати її, створювати проблеми майнового характеру.

Третій спосіб прийняття спадщини стосується спадкоємців, які бажають прийняти спадщину і не належать до першої та другої ка­тегорії (є дієздатними особами та на час відкриття спадщини не про­живали постійно із спадкодавцем). Ці особи мають подати до нота­ріальної контори заяву про прийняття спадщини (ст. 1269 ЦК України).

Законодавство встановлює спеціальне правило щодо прийняття спадщини у випадках, якщо спадкоємець за заповітом або за зако­ном помер після відкриття спадщини, але не встиг її прийняти.

Отже, йдеться про випадки, коли після смерті спадкодавця й від­криття спадщини ще не сплив шестимісячний строк. У цей час спадкоємець мав би можливість висловити свої наміри щодо прийняття спадщини, але не встиг цього зробити внаслідок своєї смерті, право на прийняття належної йому частки спадщини пере­ходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія) (ст. 1276 ЦК України). Це правило не поширюється на спадкування обов'язкової частки у спадщині, тобто коли спадкодавець усунув від права на спадкування особу, яка має право на обов'язкову частку. Вказана особа померла під час дії шестимісячного строку для прийняття спадщини і не встигла її прийняти. У такому разі право на спадку­вання не переходить до спадкоємців померлої особи. Це пояснюєть­ся тим, що на обов'язкову частку мають право лише окремі катего­рії спадкоємців — діти спадкодавця, його непрацездатні батьки та вдова (удівець). Тому право на спадкування за правилами спадкової трансмісії не може переходити до інших категорій осіб, які не нале­жать до цього кола.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України). У цей строк особа має визначитися щодо прийняття чи неприйняття спадщини та здійснити у необхідних випадках певні дії, спрямовані на реалізацію свого права.

Як уже зазначалося, особа має право відмовитися від прийняття спадщини. Вона може це зробити безвідносно до іншої особи або від­мовитися на користь конкретного спадкоємця. Так, спадкоємець за заповітом має право відмовитися від спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом; спадкоємець за законом — на користь будь-кого зі спадкоємців за законом незалежно від черги; якщо за­повідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складений за­повіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем (ст. 1273 ЦК України). Відмова спад­коємця від прийняття спадщини має важливі наслідки, тому важ­ливими є визначення дійсних намірів спадкоємця. Якщо відмова від спадщини була зроблена під впливом помилки, обману, насильс-