Образ батька У календарній обрядовості українців

Кожен народ має свої традиції, свята, обряди, звичаї. Багата ними й українська земля. Наші діди, прадіди творили їх упродовж віків. Найбільш давнім та наповненим сакральною символікою є календарно-обрядовий зимовий цикл українців. У цій статті зроблено спробу проаналізувати роль батька у виконанні календарних обрядодій.

Ключові слова: календарна обрядовість, образ батька, сакральна символіка.

Every nation has its traditions, holidays, rites and ceremonies. Ukrainian land is rich with them too. Our grandfathers, fathers did them for ages. The most ancient and full of sacred symbolism is the ritual calendar cycle of Ukrainian winter. This article is an attempt to analyze the role of father in the performance of calendar rites.

Key words: calendar rites, role of father, sacral symbolism.

 

Звичаї та обряди – це одна з найдавніших форм духовної культури народу. Звичаї – повсякденні, усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості. Вони, як не писані закони, народжуються разом із народом і передаються з покоління в покоління, тобто стають традиціями.

Говорячи про календарні обряди, не можна не згадати про родину, адже всі обрядодії виконують члени родини. Як у первісному, так і в сучасному суспільстві всі „ролі” були розподілені, але роль жерця, як правило, виконує батько. Обрядодії, які він реалізовує, є основними та найважливішими (жрець був головним членом первісного суспільства).

Староукраїнські звичаї, що колись були пов’язані з початком нового року у наших предків, пізніше перейшли до християнських свят. З обрядових циклів господарського року найбільш насиченим різними святами є зимовий цикл.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства, в Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому і тепер маємо у різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступному році, багатство і добробут у дім господаря, щасливих ловів для мисливця. Усі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі. Варто сказати, що у всіх цих обрядах велика роль приділяється не лише всім членам родини та померлим родичам, а і худобі, яку „тримають” господарі, бджолам, курям і майбутньому врожаю.

Василь Скуратівський дає чіткі роз`яснення щодо ролі батька-господаря у святовечірніх дійствах: „Найповажнішою особою на Багату кутю вважався господар, котрий виконував роль давнього жерця – його слово, порада чи наказ вважалися незаперечними. Йому належало право внести сіна для кубельця на покуті, встановити Дідуха та інше. Допомагали у цьому молодші сини (про це пізніше)” [1, с. 13].

Перед вечерею господар дому обкурює ладаном або свяченим зіллям із молитвою увесь дім, обійстя і худобу. На цю Святу Вечерю обов’язково ставлять порожні миски і кладуть до них ложки для відсутніх живих, якщо такі є в цей час поза домом. А по закінченні трапези на столі залишають миски з їжею та чисту ложку, рушник, миску з водою для померлих родичів. Ця обрядодія є елементом культу шанування предків.

Про одне з важливих дійств під час Святої Вечері у зазначеному контексті писав К. Сосенко: „Коли всі посідають, господар починає вечерю: вставши набирає в ложку найбільш сакральної страви – пшениці з маком і медом (куті) і кидає її вгору до стелі. Так робить тричі. За кожним разом промовляє побажання, щоб молода худоба весело і здорово розвивалась і щоб ягнятка весело стрибали і блеяли, щоб телятка росли, брикали й порикували. А за третім разом говорить, щоби бджоли множилися й роями сідали, як пшениця з медом і маком стелі чіпається або тихо опадає на стіл” [2, с. 100].

На території Західної України, де з давніх часів розвивалося скотарство, господар завжди виконував під час різдвяних свят дії, які були спрямовані на оберігання домашніх тварин від хвороб, недоброго ока та інших напастей. Про це також писав Ксенофонт Сосенко: „З кожної із страв, які стоять на столі, господар набирає у корито, домішує муку та грису, солить – і несе худобі, яку всю зігнав попередньо до одної загороди – і дає кожній худобині покуштувати „тайної вечері”. Благословить худобу хлібом, доторкаючись ним до їх голови, та мастить хрест їм між очима медом. А у якого господаря була пасіка, йде до бджіл і дає їм покуштувати ситу з меду” [2, с. 95]. Такі дії нагадують описані вченими реконструйовані давньослов’янські ритуали, у які ніхто не мав права втручатися, які були утаємниченими священнодійствами.

Оце пам’ятання про домашню худобу і віддання їй першості в споживанні святої вечері характеризує велике душевне благородство простого народу, який у худобі вбачає божу тварину, своїх помічників. Такі або подібні ритуалізовані дії у численних варіантах знаходимо на різних територіях України.

Основним атрибутом різдвяного дійства, як відомо, є Дідух (Коляда) який був у домі символом пошанування предків.

Осмислюючи шанобливе ставлення до Дідуха, В. Скуратівський пояснює значення самого слова: „Слово Дідух має давнє коріння. Неважко здогадатись, що йдеться про дух діда, чи дідівський дух – символічних репрезентаторів родоводу. Традиційно в нашого народу був розвинений високий культ пращурів. У кожній родині поіменно знали й відповідно шанували до сьомого коліна всіх попередників. Вважалося, що душі (духи) предків постійно контактують з родиною, допомагають з господарською діяльністю, сприяють родючості нив, оберігають збіжжя від пожеж, повеней, градобою, стежать, щоб у родині був лад і спокій. Тому в давнину чотири рази на рік влаштовували сімейну „вечерю для дідів”, на яку запрошували душі всіх своїх померлих. Для неї готували спеціальні обрядові страви – колово та кутю, що вважалися їжею богів” [1, с. 3]. Можна припустити, що Дідух (Дід-дух), прадід, батько – поняття одного семантичного ряду, що є символом неперервності поколінь, зв’язків між померлими та живими родичами.

У більшості регіонів України увечері перед Різдвом господар, зодягшись у святкове вбрання, йшов до клуні або в комору, поважно брав Дідуха й урочисто вносив до хати. Його ставили, як правило, на покуті (інколи на столі), де він перебував упродовж тижня (у деяких регіонах навіть до Водохреща – 19 січня). Його присутність привносить у родину святочність, затишок і врочистість. Те, що саме господар, батько, голова родини вносив Дідуха, свідчить, що раніше до виконання культу предків найбільш були причетні жерці, а з часом цю роль перебрали на себе старші чоловіки у сім’ї.

Головне у цьому обряді те, що батько, ідучи першим, демонстрував свою силу як господаря дому, владу як могутній жрець, який всіма силами, виконуючи певні дії, усяко сприяє збільшенню врожаю та розмноженню тварин. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої птиці дітьми мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.

Напередодні Водохреща святкується „Голодна кутя”. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять – постять. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви.

О. Воропай про розпочинання батьком обрядів, зокрема про „Голодну кутю”, говорить так: „Перед вечерею батько „клячить” – стає на коліна перед образом і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх присутніх – як це було і на Свят-Вечір. Коли „кутю поженуть”, батько присмалює дітям чуби – „щоб вовка не боялись”. Згадаймо приповідку: „ не бачив ти ще смаленого вовка!”. Ця приповідка виникла у зв’язку з обрядом „смалити чуби” в цей вечір” [3, с. 115]. Очевидно, уважалося, що батькова молитва, підкріплена молитвами всієї родини мала велику силу. Головна роль демонструє, наскільки високим в українських родинах був авторитет батька. Власне, такий обряд символізує те, що батько намагається всіма способами, захистити своїх дітей, родину, сім’ю.

Під час виконання окремих обрядів весняного періоду провідна роль також належала батьку, господарю.

Дня Теплого Олекси чекали з нетерпінням. Хлібороби зранку, зодягнувшись у святкове вбрання, вітали один одного з весною й теплом. Хоч особливо релігійних урочистостей і не відзначалось, більшість селян усе ж остерігалися працювати, „аби не розгнівати весну”. Виняток був лише для пасічників. Вони керувались одним прислів’ям: „На теплого Олексія діставай вулики”. Оскільки бджолярство вважалося в Україні віддавна традиційним промислом, то існувало безліч обрядових дійств, пов’язаних із ним. Найбільше їх припадало на згаданий день Теплого Олексія. Про це цікаво розповідає В. Скуратівський у своїй книзі „Дідух”. Він пише так: „У цей день кожен пасічник – хоч би якою була весна – ранньою чи пізньою – вважав за обов’язок винести з омшаників вулики. Робилося це з численними молитвами і заклинаннями, які передавалися від діда-прадіда, промовлялося з вірою, від душі. Перед тим, як бджоли починали обліт, пасічники, постукуючи у вулик, напучували комах словами: „Ну ви, бджоли, приносьте густі меди і рівні воски, і часті рої Господу Богу на офіру (пожертву), а мені, господареві, на прожиток!” [1, с. 74]. У таких обрядах словесні та ритуальні дії мали справді логічне значення, були виявом анімістичних уявлень слов’ян.

Жоден вид промислу не позначився такою кількістю різноманітних вірувань, як пасічництво. Господар, який тримав бджіл, упродовж року вдавався до магічних дійств, про які вже неодноразово згадувалося. Скажімо, на Різдво чи на Василя (Старий Новий рік) було за обов’язок тричі кидати до стелі кутю: за кількістю прилиплих після третьої спроби зернин завбачували взяток та роїння; кутю носили і до вуликів, щоб, як конкретизує В. Скуратівський, „божа муха спом’янула Різдво Христове та щедрилась на медозбір” [1, с. 250].

Про вшанування та святкування Теплого Олекси мисливцями В. Скуратівський писав так: „Вони вважали, що в цей день вилазять зі свого лігва всі ведмеді і йдуть шукати поживи, а лисиці переселяються із старих нір у нові. Протягом трьох днів вони начебто сліпі і глухі – „ходять, як у мареві: їм, бач, кури сняться”. Тому мисливці і сподіваються на легку здобич” [1, с. 74].

Етнографічна література зберегла безліч заклинань, що виголошувалися хліборобами в процесі роботи. Ось, наприклад, закінчуючи оранку, господар промовляв: „Орав я в чистому полі та доорався до дороги, найшов шапку і палицю, і попові ризи. Буде мені в полі орати – піду я в Полтавгород молитви давати. Зайшов я в перву хату – дають мені кусок сала, ще й паляницю, і купу грошей, за те, що я піп хороший!” [1, с. 82]. Це замовляння символізує багатий майбутній врожай.

Такі заклинання, та, звичайно, дещо змінені, варіативні, були поширені на різних територіях України, адже жодне дійство, обряд чи трапеза не розпочиналися, поки не була проголошена молитва (заклинання).

Існували численні молитви та заклинання, позначенні особливою поетичністю, та хотілося б навести лише одну, яку подає В. Скуратівський „Щоб бджоли „були справними” – тобто роїлись і приносили багато меду – господар брав покришку, насипав у неї жар та ладан і обкурював вулики з такою молитвою: Господи! Стань на поміч рабу божому і всі святі небесні сили, янголи, архангели, херувими і серафими; я вас пускаю на білі цвіти, на всякі квіти, на чотири частини світу цього: на Схід, на Захід, на Полудень, на Полуніч – по всьому світу по густі меди, по часті рої, Господу Богу на хвалу, а мені, господареві на пожиток. А вас сьогодні, бджоли, пускаю і благословляю іменем Господнім, не сам собою, та з Отцем і Сином і Святим Духом, і Пречистою Богородицею, і зо всіма святими – ідіть із радістю і повертайтесь скорістю!” [1, с. 216].

Господар тут виконує обряд для того, щоб бджоли приносили мед, адже він завжди дуже цінувався, був дорогим і лікувальним продуктом.

Роль батька і в обрядах осіннього циклу є також дуже важливою, адже саме в цю пору господарі збирають урожай та виконують ряд ритуалів на покращення його наступного року, підготовку полів до зими.

14 вересня було досить значиме свято Семена Стовпника. Святий Семен, як вірили предки, сприяв відновленню вогню, опікувався птахами.

Святкували Семена повсюдно. Вірування, пов’язанні з цим святом, мали локальні відмінності в різних регіонах України. Найдавніші елементи збереглися на Звенигородщині та в окремих районах Полісся. Про цей обряд пише у своїй праці Валентина Борисенко: „Тут до 30-х рр. сучасного століття побутував звичай „женити лучника”, або, як його ще називають, „женити комин”, „женити каганець”. Говорить і про те, що на Сумщині на Семена „засиджували” вечір – гостили в когось із кравців, шевців, ткачів до пізньої ночі. Це робилося для того, щоб усю осінь при прядінні чи при інших роботах не хотілося спати [5, с. 57].

Отож, цей обряд мав принести успіх у ремеслі того чи іншого господаря. У первісному суспільстві лише жерці могли вносити та користуватися різними обрядовими речами, із часом ці дії перейшли до батька. Тому його роль є домінуючою і в обрядах осіннього циклу.

До 9-го жовтня намагалися господарі обсіятися озиминою, бо „хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова”.

У центрі проаналізованих обрядів – батько. Він є головою сім’ї, господарем, очільником всього. Усі магічно-ритуальні дії він виконує з метою відігнати від свого дому злі сили, а від полів – різні негоди, „задобрити” Бога (у давнину – богів), зробити все, щоб урожай наступного року був кращим, ряснішим. Виконуючи нині ці обряди, ми не завжди усвідомлюємо, значення зазначених дій.