Фотографічний образ як форма культурної реальності

У статті розглянуто проблему творення культурної реальності за допомогою фотографічного образу. Таємниця образів фотознімків полягає у прихованій магії ефекту безпосередньої присутності речі в її образі, який суперечить переживанню відсутності речі в первинній реальності. Фотообраз – це конструкція, яка створена фотографом. Це суб’єктивна реальність, ілюзія реальності, її сфабрикованість.

Ключові слова: фотографічний образ, культурна реальність.

In the article it is showed the problem of creation of cultural reality by photographic image. The secret of photo images consists in the hidden magic of effect of direct thing’s presence in its image which conflicts with experiencing of thing’s absence in primary reality. Photo image is a construction which is created by a photographer. It is a subjective reality, illusion of reality, its fabrication.

Key words: photographic image, cultural reality.

У сучасних умовах панування зображення і тотальної візуалізації тема фотографічного образу набуває особливої актуальності. Фотообраз створює лише ілюзію об’єктивності та реальності. Він не є аналогом світу, відображенням його об’єктивної реальності. Фотографічні зображення – це не так свідчення про світ, як його складові частини, мініатюри реальності, які кожен може створити чи придбати. Фотографічні образи сформували новий аспект уявлення про інформацію. Вони є закодованими і їх не можна розуміти як буквальну копію реальності. Таким чином, споживач фотообразу не отримує відображення первинної реальності, він отримує конструкцію, яка створена фотографом.

Сприйняття образу, який донесла до нас фотографія, можна порівняти зі сприйняттям зірки, світловий образ якої ми сприймаємо. Також фотографію можна порівняти з привидом, але певною мірою (фотографія як присутність нествореного образу відсутнього) [1, с. 114]. Уся суть саме в нествореності фотографічного образу. Малюнок – створений, світло, зловлене камерою, хоч і проходить багато технологічних операцій, усе ж залишається світлом, яке торкалося речі в момент фотографування. Цей образ-привид невіддільний (у всякому випадку на старих фотографіях) від площини фотопаперу, і все ж у ньому є актуальна присутність того, чого нема [1, с. 119]. Фотографія вказує і присутність минулого, і його відсутність. Фотографія фіксує ту минулу реальність, але вона не є минулим у теперішньому (фотопапір – це минуле, яке дожило до теперішнього), це минуле як теперішнє: адже світловий образ, який ми бачимо, розглядаючи фотографію, зовсім не постарів за роки, він є образом речі з її теперішнього. Старіє фотографія (папір, носій), що утримує образ, але не сам образ, як мить відображеного зупиненого,,тут” і,,тепер” [3, с. 148].

Фотографічний образ постає доволі складним та суперечливим явищем. Проблема його розуміння полягає в тому, що існує очевидна прогалина між тривіальністю технічної процедури і магією кінцевого продукту. Ця прогалина означає співіснування двох режимів: фотографічного – режиму зафіксованого зображення, зупиненої миті, і додаткового режиму динамічності, який дозволяє відбутися досвіду візуального сприйняття [2, с. 173]. Однак у яких відносинах перебувають фотографічне зображення і його референт, як відтворюється інша реальність? Коли дивимося на мальовниче полотно, ми завжди бачимо руку художника між нами та зображуваним, ми завжди зв’язані зображенням, що не дає забути про свою присутність. Розглядаючи ж фотографії, ми практично ніколи не бачимо зображення. Фотографічний образ є в деякому відношенні матеріальною формою передачі відсутності реальності [3, с. 122], яка,,приймається з такою безпосередністю і легкістю тому, що ми вже відчуваємо: немає нічого реального” (Борхес). Зазвичай, подібна феноменологія відсутності реальності недосяжна. У класичній традиції суб’єкт затьмарює об’єкт. Суб’єкт – це джерело занадто сліпучого світла [4, с. 138]. Тому здатність образу розкривати буквальність ігнорується на користь ідеології, естетики, політики і потреби встановлювати зв’язки з іншими образами. Більшість образів говорять, розповідають історії; їхній шум не можна заглушити. Вони стирають мовчазну сигніфікацію своїх об’єктів [4, с. 143]. Фотографія допомагає нам очиститися від впливу суб’єкта. Вона дозволяє розкритися магії об’єктів. Фотографічний погляд володіє свого роду безпристрасністю, що дозволяє йому ненав’язливо схоплювати подобу об’єктів. Він не прагне досліджувати або аналізувати реальність. Навпаки, фотографічний погляд,,буквально” торкається до поверхні речей. Це схоже на дуже коротку мить одкровення, за яким тут же слідує зникнення об’єктів [1, с. 220].

Але яка б фотографічна техніка не використовувалася, завжди залишається лише одне – світло [2, с. 168]. Світло фотографії залишається істиною образу. Фотографічне світло не,,реалістичне” і не,,природне”, але і не штучне. Це світло є саме уявою образу, його власним мисленням [3, с. 151]. Він виходить не з одного-єдиного джерела, а з двох, подвоєних: об’єкта і погляду.,,Образ виникає на пересіченні світла, що йде від об’єкту, і світла, що йде від ока” (Платон).

Займаючись фотографією, ми не бачимо нічого. Лише об’єктив,,бачить” речі. Але об’єктив захований. Погляд фотографа захоплений не Іншим, а, швидше, тим, що залишається від Іншого, коли фотограф відсутній [5, с. 82]. Ми ніколи не стикаємося з реальною присутністю об’єкта. Обмін між реальністю і її образом неможливий. У кращому разі між реальністю і образом виявляється фігуративна відповідність.,,Чиста” реальність – якщо така взагалі можлива, – це питання без відповіді. Фотографія також запитує,,чисту реальність”. Вона обертає питання до Іншого, але не чекає відповіді. Образ повинен впливати на нас безпосередньо, він повинен нав’язувати нам свою специфічну ілюзію, він повинен говорити з нами своєю особливою мовою, аби її вміст міг вплинути на нас. Перенести афект у реальність можна лише здійснивши рішучий котрперенос образу [5, с. 94].

Ми жалкуємо про зникнення реального під тягарем дуже великої кількості образів. Але не забуватимемо, що і образ зникає під тиском реальності. Фактично, реальним жертвують набагато рідше, ніж образом. Замість того, щоб оплакувати падіння реального до поверхневих образів, краще поставити питання про підпорядкування образу реальному. Силу образу можна відновити лише звільнивши його від реального. Повернувши образу його специфіку, реальне зможе знов відкрити свій дійсний образ [6, с. 20].

То чи наближає нас фотографічний образ до так званого реального світу? Або цей образ тримає світ на дистанції, створюючи штучне враження глибини, яке оберігає нас від близької присутності об’єктів та від їх віртуальної небезпеки?

На кону місце реальності, питання її міри. Імовірно, немає нічого дивного в тому, що фотографія виникла як технологічний посередник в індустріальну еру, коли реальність почала зникати. Можливо, це зникнення реальності і дало поштовх цій технічній формі. Реальність зуміла мутувати в образ. Це ставить під питання наше спрощене розуміння зародження технології і появи сучасного світу. Мабуть, не візуальні фотографічні образи є свідками зникнення реальності, а, навпаки, усі сучасні технології (зі всіма їх фатальними наслідками) є підсумком згасання реальності.