Трохимчук Уляна

Науковий керівник – Маключенко В. І., кандидат історичних наук, доцент

Острог У контексті релігійного життя Волині (ІІ пол. XVII – поч. XX ст.)

У статті аналізується ситуація релігійного життя Волині і роль Острога в цьому, виводяться наслідки для культурної і політичної ситуації цього періоду. Зважаючи на те, що на сьогоднішній день однією із найпоширеніших проблем є питання релігійних протиріч та релігійно-політичних наслідків, саме на них й акцентується увага у статті. На конкретних прикладах розкривається роль Острога в минулому на релігійно-політичних теренах.

Ключові слова: єпископ, кафедра, духовна консисторія, унія.

The article reveals the situation in religious life of Volyn region and Ostrog in particular, derives implications for cultural and political situation of the period. Taking into consideration the fact that nowadays one of the most common problems is the issue of religious contradictions and political consequences, they are emphasized greatly in this article. So the concrete examples, specified in the article, prove the particular role of Ostrog in the religious and political affairs of the past.

Key words: bishop, chair, spiritual consistory, union.

 

Православна церква посідає значне місце у політичному, культурному й соціальному житті українського народу. Тривалий період саме вона відігравала значну роль у формуванні національної ідентичності українців та слугувала засобом маніпуляції ним. Релігійна ситуація формувала не лише політичні і суспільні настрої, на період ХІХ – поч. ХХ ст. вона стала ідеологічно-моральним підґрунтям становлення освітньої і культурної сфери. Культурно-освітні історичні дослідження життя Волині, і Острога зокрема, викликані закономірним інтересом до історії державотворення України та історії української освіти, релігії, наукової діяльності.

У середині XVII ст. Острог деякий час був центром антифеодальної боротьби. Населення міста брало активну участь у визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. У 60-х р. ХVII ст. політичне становище України було дуже складним. Уряди Московії, Речі Посполитої і Криму рішуче виступали проти акту возз’єднання української держави, а частина старшини, переслідуючи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу. У липні 1668 року Гетьман України П. Дорошенко залишає Лівобережну Україну і виступає на зустріч Польським хоругвам, що вторглися на Брацлавщину. У Лівобережній Україні гетьман Д. Многогрішний і більшість старшин переходять на бік Росії. У березні 1669 року за підтримки росіян він обирається гетьманом Лівобережної України, Українська держава знову розпалася на два гетьманства.

Дорошенко намагався уникнути воєнних дій із Річчю Посполитою і Московією, а також порозумітися із Д. Многогрішним. У листі до короля М. Вишневецького він підкреслював, що пішов на прийняття турецької протекції, лише тому, щоб „зберегти цілісність занепадаючої України...”.

Оскільки Варшава не хотіла визнавати існування Української держави, а гетьман займав принципову позицію, то поляки зробили ставку на значно поступливішого М. Ханенка. На початку весни 1670 року в Острозі з представниками останнього укладається угода, у якій відсутній будь-який натяк на українську державну автономію, оскільки фактично відновлювалось становище, що існувало напередодні революції [7, c. 76].

Наприкінці ХVII ст. на Волині вже не було православного єпископа. До 1720 року вся Західна Волинь у шляхетстві була спокушена унією. У Східній частині овруцька шляхта втратила православ’я в другій половині ХVIIІ ст. Остаточне поглинання папіністами уніатів сталося на уніатському соборі в Замості, скликаному уніатським митрополитом Левом Кішкою.

Український народ, який упродовж майже 70-ти років вів боротьбу за національне і релігійне визволення від польського ярма, у результаті зради московських царів, Переяславських угод (Андрусівський договір) знову потрапив під владу Польщі. Майже вся Правобережна Україна, у тому числі і Волинь, опинилася під польсько-католицьким гнітом.

Як бачимо, визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького не принесла визволення народу. Російський царизм упродовж другої половини ХVII ст. і у ХVІII ст. запровадив в Україні кріпосницький порядок, повністю ліквідував політичну самостійність України [7, c. 78].

Кінець XVII і перша половина XVIII століття характеризувалися найбільш жорстокими утисками православних. На час управління Волинською кафедрою єпископом Гедеоном (Четвертинським) припали нові спроби перетягнення православних в унію. Львівський єпископ Йосип (Шумлянський) у 1681 році таємно став уніатом і за підтримки польського уряду загрожував єпископу Четвертинському ув’язненням і смертю, якщо той не прийме унії. 1684 року Четвертинський залишив Волинську єпархію і 1685 р. став митрополитом Київським. Таким чином, Волинська єпархія опинилася в руках таємного уніата. Після смерті Шумлянського єпископом Волинським став Діонісій (Жабокрицький), який також прийняв унію і закінчив свою кар’єру 1709 р. засланням у Сибір.

Останнім православним Волинським єпископом був Кирило (Шумлянський). Гнаний уніатами, у 1712 році він був змушений перебратися до Києва. 1714 р. на прохання єпископа Петро I вимагав від польського короля повернення Шумлянському Волинської кафедри, але вимога залишилася незадоволеною. Незважаючи на це, єпископ Кирило постійно підтримував зв’язок з волинською паствою аж до смерті [4].

У 1712–1795 роках у Волинській єпархії не було православних єпископів. Роки гетьманства в Україні, у тому числі і на Волині, були роками коливань; один гетьман схилявся до Польщі, інший – до Росії. Були і такі, як І. Виговський, який перейшов на бік поляків і в той же час турбувався про вигоду православних [7, c. 81].

Але ці сприятливі умови для українського народу продовжувались недовго. Виконання обіцянок про віротерпимість і зрівняння прав, установлених Гадяцькими статтями, було порушено. Так, наприклад, за Гадяцьким договором православним ієрархам, у тому числі і Київському митрополиту, надавались місця в сенаті. Коли вони прибули у Варшаву, то в сенат їх не допустили, і вони були змушені виїхати з міста. Ще раніше, а саме 1632 року, Петро Могила отримав із рук короля диплом на свободу віросповідання православним, але ніякого покращення так і не відбулося, православні продовжували бути притисненими. Польський сейм 1661 р. висловився на користь уніатів, і ієрархія після єпископа Вінницького припинилася.

Після підписання Росією і Польщею Андрусівського договору сейм 1677 року ще більше принизив православних, відання якими король польський доручив Львівському єпископу Йосипу Шумлянському, що перейшов в унію. Останній негайно усунув православного Острозького-Луцького єпископа Гедеона. Ставши Київським митрополитом, Гедеон відмовився підкорятися Константинопольському патріарху, перейшов у підданство до Москви, чим поклав початок ліквідації помісної української церкви. Саме на цьому і спекулюють священики УПЦ-МП [7, c. 81].

У березні 1793 року внаслідок другого поділу Польщі східна частина Волині, у тому числі й Острог, була приєднана до Росії.

1795 р. до Росії перейшла Східна й Західна Волинь, тоді ж була створена Волинська губернія, яку очолив перший, після уніатського періоду, православний єпископ Варлаам (Шишацький) з кафедрою в Острозі, хоча йменувався Житомирським [5].

12 квітня 1795 року „последловалъ Высочайший указь о мероприятияхъ по устройству церковныхъ делъ въ присоединенномъ къ России крае”. За цим указом, Мінський архієпископ став називатися Мінським і Волинським. На допомогу йому був призначений вікарний єпископ із назвою Житомирський. Тоді ж на Волині було утворено духовну консисторію, відкрито духовну семінарію і два православних монастирі (чоловічий і жіночий). Першим єпископом Житомирським, вікарієм Мінської єпархії був призначений член Мінської духовної консисторії архімандрит Варлаам Шишацький.

Було наказано митрополиту Київському, архієпископу Мінському, єпископам – Чернігівському, Могилевському, Новгород-сіверському і Бєлгородському, щоб вони підшукали в своїх єпархіях по два кандидати, гідних зайняти місця настоятелів; завідування монастирями доручалось особам білого духовенства. Заходи, що були спрямовані на розповсюдження православ’я серед уніатів, повністю виконані. Острог стає центром церковного управління на Волині [2].

Одночасно із влаштуванням цивільного управління на Волині було встановлено і духовне. 13 квітня 1793 року за указом Катерини ІІ з усіх приєднаних областей була утворена одна єпархія – Мінська, у яку ввійшла Ізяславська губернія. Єпархіальним архієреєм був призначений єпископ Віктор Садковський, що за часів польського панування сидів за ґратами. Влада католицького й уніатського духовенства була обмежена: багато монастирів було закрито, уніатські монастирі підпорядковувалися місцевими православним архієреям, деякі уніатські єпархії були ліквідовані. 1774 року в Ізяславську губернію Священним синодом були призначені з сусідніх єпархій священики, яким було доручено благочинницькі посади. Єпископ Віктор Садковський обнародував грамоту, у якій закликали уніатів приєднатися до православної церкви. Багато приходів відгукнулось і приєдналось до православ’я.

Були й інші випадки: уніатське духовенство не хотіло ні приєднуватися, ні залишати своєї приходи. Місцеві поміщики приймали всі заходи, включно до тілесних покарань, щоб утримати селян від переходу до православ’я. Були випадки, коли поміщики відбирали у священиків церковні ключі, удиралися у храми і виривали з рук хрест і посуд зі святою водою, піддавали тортурам, водили на мотузках і їздили верхи. Особливо завзято проявили себе противниками переходу селян на Волині Чарторийські, Санеги, Сангушки, Любомирські та інші [6].

Але зупинити цей рух було неможливо. Усіх, що приєдналися до православної віри у 1794–1796 рр., на Волині було 481125 чоловік. При цьому, як свідчать джерела кінця ХІХ ст., не було застосовано ніякого насильства. 22 квітня 1794 року Священний синод видав указ, згідно з яким заборонялося всяке насильство; уніатські священики, що не перейшли в православ’я, користувалися повною свободою.

Як бачимо, коли полякам для поширення на Волині католицтва й уніацтва потрібно було майже два століття, то Росії для утвердження православ’я Московського зразка достатньо було лише шість років [1].

З початку ХІХ ст. знову почали відроджуватися монастирі, уніатське і католицьке духовенство почало проявляти свою діяльність [7].

Підтримки православ’ю не було: церкви не будувалися і не ремонтувалися. В Острозі, де при князі Костянтині Костянтиновичу було сім церков: Богоявленська (Замкова), Миколаївська, П’ятницька, Борисоглібська, Пречистенська, Воскресенська і Онуфріївська, – залишилися тільки П’ятницька і Воскресенська.

Князь Адам Чорторийський, попечитель Віленського учбового округу, заручившись довірою імператора Олександра І, разом з Острозьким поміщиком Тадеєм Чацьким, під впливом якого він перебував, застосовували всі засоби до відновлення Польщі і зміцнення католицтва шляхом виховання польської і української молоді у дусі католицизму.

У якому стані перебували навчальні заклади України, видно з відгуку одного з біографів митрополита Семашка Г. Я. Киприяновича, у якому говориться: „Орогмное количество учеников были католиками, дети польской и ополячившейся русской шляхты; униатов и православных было очень мало…” [7, c. 86].

З упевненістю можна сказати, що в першій чверті ХІХ ст. кількість людей, що розмовляла польською мовою в Україні, подвоїлася; із польською мовою народжувався і польський патріотизм. Деякі поміщики, обмежившись лише релігійним бажанням, були невільними прибічниками князя Чорторийського. Волинський поміщик граф Іллінський попросив дозволу на будівництво в своєму помісті Романово Острозького повіту єзуїтського училища. Окатоличення і ополячення відбувалося успішно [3].

Острог ХІХ – початку ХХ ст. залишився невеликим повітовим містом, розташованим осторонь новозбудованих шосейних і залізничних шляхів. За кількістю населення, за обсягами виробництва, торгівлі, обігових капіталів Острог усе більше поступався іншим містам регіону, особливо Рівному. Велике промислове виробництво в місті було відсутнє; діяли невеликі підприємства і ремісничі майстерні. Понад половину острозького міського населення складали євреї. В Острозі працювало декілька відомих медиків: М. Філончіков, П. Паславський, Т. Яновський, Г. Рейн.

Після 1825 року настав поворот урядового напрямку Росії до долі православної церкви і української народності на Волині. Імператор Микола І незабаром після того, як посів престол, відчув гостру необхідність повного поновлення православ’я на західній окраїні Росії. За наказом Миколи Павловича, політикою повернення уніатів до православ’я займався видатний сановник того часу Дмитро Миколайович Блудов. Він пішов на зустріч рухові, що виник серед уніатів за повернення в лоно православної церкви.

На початку ХХ століття православному населенню Волині належало близько двох тисяч храмів, каплиць та молитовних будинків, майже півтори тисячі церковнопарафіяльних шкіл і понад сто бібліотек при церквах [3].

Після 1921 року, згідно з Ризьким трактатом, до відновленої Польщі перейшла вся західна частина Волині. 13 листопада 1924 року Томосом Вселенського Патріарха Григорія VII Православну церкву в Польщі було визнано автокефальною. Митрополит Діонісій (Валединський) посів дві кафедри: Варшавсько-Холмську і Волинську.

Під Польщею в 1925 році Волинська єпархія налічувала 760 парафій і мала трьох вікарних єпископів: Володимир-Волинського, Кременецького та Острозького. Православне населення складалося переважно з українців. 10 квітня 1932 року у Варшаві для Луцька було висвячено єпископа-вікарія Полікарпа (Сікорського), який звершував богослужіння в Луцькому Свято-Троїцькому соборі. 1939 р. Волинь приєдналася до України [8, c. 78]. Український народ упродовж століть вів боротьбу за національне і релігійне визволення від польського ярма. Наприкінці ХVІІ ст. на Волині вже не було православного єпископа.

З моменту припинення існування Речі Посполитої як держави (1795 р.) Волинь стає територіальною належністю Російської імперії, яка, як і Варшава, не визнавала існування Української держави і проводила політику русифікації силами православної церкви Московського зразка.

У цей час Острог зазнає періодів занепаду, і відродження, як центр православ’я на Волині і культурно-просвітницький осередок. В Острозі були Кирило-Мефодіївське братство, братство кн. Острозьких, чоловіча та жіноча гімназії: вони стали основою для розквіту на їхній базі установ середньої освіти в Острозі.