НОВИЙ ТИП ГЕРОЇНІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЖІНОЧІЙ ПРОЗІ ХХ СТОЛІТТЯ

У статті розглядається новий тип героїні в українській жіночій прозі ХХ століття, зроблено спроби проаналізувати процеси, які вплинули на появу жіночого письменства та з’ясувати місце О. Кобилянської у феміністичному дискурсі.

Ключові слова: модернізм, фемінізм, емансипація.

The article deals with the new type of female character in Ukrainian feminine prose of the 20^th century. The attempts to analyze the processes that influenced the emergence of feminine writing and to find out O. Kobylianska’s place in feminist discourse have been made.

Key words: modernism, feminism, emancipation.

Актуальність дослідженняполягає у тому, що українське літературознавство ХХ століття виразно артикулювало потребу „нової героїні” в сучасному письменстві. Упродовж століть письменники демонстрували суто чоловічий погляд на світ, намагаючись у своїх творах зобразити психологію представниць прекрасної статі, але далеко не завжди могли зробити це повноцінно, різнобічно, органічно. Потреба створення власної, фемінної моделі творчості, прагнення проявити свою інакшість, зігравши на різниці між жіночим та чоловічим світами, досягла апогею саме в наш час. Тому сьогодні назріла необхідність системного, багатоаспектного вивчення цієї проблеми в українській літературі.

Мета роботи – аналіз образу модерної героїні в українській жіночій прозі.

Теоретичною основою дослідження слугували праці таких дослідників: В. Агеєва, Н. Білоус, Т. Гундорова, Х. Ільчук, М. Ласло, С. Павличко, Я. Поліщук, М. Рудницька, М. Теплінський та інші.

Дослідження має на меті, насамперед, проаналізувати процеси, які вплинули на появу жіночого письменства, а також охарактеризувати новий тип героїні в українській жіночій прозі. Результати дослідження можуть бути використані під час написання курсових, кваліфікаційних робіт, складання навчальних посібників, розробки курсів з історії української літератури.

Перші паростки зародження всесвітнього широкого жіночого загального простору з’явилися лише наприкінці XVIII століття. Існувало декілька варіантів уписування жіночого авторства в культуру: підпорядкування стилю чоловічої літератури, сприйняття її норм і канонів або створення нової, нетрадиційної течії, узгодженої з доктриною фемінізму.

Справжнім художнім відкриттям української жіночої прози ХХ століття став образ нової жінки нашого часу – активної й емансипованої, образ, контрастний до традиційного патріархального типу сентиментальної героїні. Свій родовід нова героїня веде від духовно вільних, емансипованих жінок, героїнь літератури межі ХІХ–ХХ століть. На думку С. Павличко, героїні Лесі Українки та Ольги Кобилянської, чільних представниць українського модернізму, були „сильними жінками, спроможними на самотній виклик суспільству” [10, с. 255]. В унісон цій тезі звучить думка Я. Поліщука про жінку як „альтернативного героя” української літератури цього періоду: новий жіночий образ „творився на противагу поширеному типові чоловіка в літературі – слабкого, стомленого і розчарованого життям, часто звідчаєного” [13, с. 57].

„Духовні доньки” емансипованих героїнь української літератури межі ХІХ–ХХ століть, героїні сучасної української жіночої прози продовжують традицію самоствердження, опанування незалежної жіночої ролі у світі, який і досі залишається патріархальним, попри кількастолітні зусилля феміністок. По-справжньому „вільна жінка” – „вільна від усього, що нав’язувало їй патріархальне суспільство, від непорушних традицій, від пересудів і забобонів минулого, надто тоталітарного, та від усього, що сковує і обмежує її зараз, – вільна в усьому” [12, с. 116], є сьогодні скоріше ідеалом, ніж реальністю. Феміністичні поривання героїні нашої сучасниці обертаються в підсумку духовним розколом, дисгармонією жіночої особистості, і це, мабуть, є однією з основних прикмет сучасного типу жінки в літературі. Різницю між „патріархальною” і „новою” жінкою завважила М. Рудницька: „Вчорашня жінка, яка не знала ще антагонізму між двома життєвими тенденціями, не знала роздвоєння душі, була більш гармонійна, більш зрівноважена від нинішньої. Зате сьогодні жінка є багатша, „інтереснійша”. Її внутрішню боротьбу і несупокій, її шукання і блуканину, самоаналіз і сумніви, можна би назвати проблематизмом нової жінки” [14, с. 102].

Сучасна українська жіноча проза у творенні нового образу героїні своєрідно слідує тенденції світової літератури, яку констатував російський науковець О. Звєрєв у статті „ХХ століття як літературна епоха”, тенденцію, позначену наполегливими прагненнями виділити в герої все, що чужорідне типовому, а тим більше – стандартному. Нетиповість, нестандартність героїні сучасної жіночої прози підкреслена насамперед вказівкою на її професію, причому художнє зображення професійного життя героїні як сфери її самореалізації позначене неабияким проблематизмом. У цьому виявляється новаторство сучасної жіночої прози. В. Агеєва помітила позитивну тенденцію літературного розвитку ХХ століття – відтворення складного внутрішнього світу жінки-митця. Саме ця тенденція виявилася плідною для створення нової концепції особистості жінки в сучасній жіночій прозі, героїні якої мають найчастіше творчі професії і є представницями наукової, мистецької еліти. Такий вибір професій для героїнь істотно відрізняє сучасну жіночу прозу від прози минулих років, коли авторки зображували переважно „звичайну жінку” зі „звичайною професією”, а сфери самореалізації для героїні залишалися традиційними: родинне життя, домашнє господарство, кохання. Оскільки вибір персонажів завжди є тенденційним, виражає авторську художню концепцію особистості, то показ професійної діяльності героїнь, наголошення на їхній творчій спрямованості в сучасній українській жіночій прозі стає важливим характеротворчим засобом. Саме ця життєва сфера часто містить центральний конфлікт твору, у якому й розкриваються персонажі.

Таким чином, наділення героїні жіночої прози незвичайною професією, показ її фахового становлення дозволяє не тільки виявити нетиповість зображеної жіночої натури, але і її прагнення до самореалізації у творчій діяльності, що дає вихід жіночій трансценденції. Загалом, орієнтація героїні на творчість як на важливу життєву цінність органічно пов’язана з її сутністю як „людини культури”. Такий зміст концепції жіночої особистості виявляється через такі риси: ерудованість, освіченість, особлива інтелігентність. Героїні є справді „аристократками духу”, як і жіночі постаті, зображені у творах Ольги Кобилянської, Лесі Українки. Новий тип жінки – справді елітарна натура. Загалом нову героїню жіночої прози можна визначити як „універсальну гуманітарну особистість” [13, с. 58]. Така особистість „убирає” в себе скарби людської культури, вона відкрита до діалогу з нею і водночас сама творить нові культурні цінності, прагнучи реалізувати себе в якомога ширшій сфері художньої та інтелектуальної діяльності.

Леся Українка та Ольга Кобилянська кинули виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємцями зрілої традиції „жіночої літератури”, маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. Літературний образ жінки ХІХ століття – „покритки”, „бурлачки”, „повії”, що були уособленням горя, відступив перед „царівною” і „одержимою духом”. В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос.

Поява в контексті української літератури зламу віків феміністичного аспекту сприяла модернізації української культури, її руху до європейських культурних широт. Леся Українка та Ольга Кобилянська як представники нової генерації, зробили спробу зруйнувати панівну ідеологію в сфері культури. Завдячуючи їхній діяльності, в українську літературу проникали форми й структури європейського творчого досвіду, інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, міфологічні форми неофольклоризму, символізм та елементи психоаналізу, – ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10–20-х роках ХХ століття.

Активно розроблялися нові теми й мотиви. Ідеться про колізії жіночих стосунків, жіночої дружби, про зміну становища жінки в чоловічому світі. Обмежена кількість доступних патріархальній героїні суспільних ролей (дружина, мати, посвячена родині, дитині) визначила і вузькість, обмеженість просторового, предметного світу, де вона могла функціонувати. Модерна героїня з’являється вже на іншому тлі, у новому оточенні. Її статус тепер визначається освітою, фахом, політичним переконанням. Ці зміни можемо пов’язувати із тим, що жінка перестає бути лише об’єктом, побаченим ззовні. Цю зміну у модерній літературі важко переоцінити, адже жінка в ній нарешті могла почуватися відносно самодостатньою, розкриватися з середини, поза своїми стосунками з чоловічим світом.

Жіночі, феміністичні проблеми стають на початку століття центром не одної літературної та журнальної дискусії, обговорюються в різних аспектах. „Той факт, що саме дві жінки пробували зруйнувати панівну ідеологію у сфері культури не здається випадковим. Так само не здається випадковим, що серед їхніх опонентів, серед тих, хто сприйняли модернізм, інтелектуалізм, європеїзм з пересторогою, упередженням чи повним запереченням, були майже виключно чоловіки” [3, с. 83].

Перші класичні повісті Ольги Кобилянської „Людина” й „Царівна” започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, психологічна проза, у якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. „Нова жінка” О. Кобилянської – людина сильна характером, позбавлена романтичності, спроможна на виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі.

В опозицію „сильні жінки – слабкі чоловіки”, на думку С. Павличко, трансформовано філософські погляди Ф. Ніцше. „Кобилянську вабила романтична надлюдина, – зазначає дослідниця, – але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою” [11, с. 156].

У творах письменниці негативність чоловічих персонажів постає, передусім, з їх безхарактерності, слабкості волі. Їй вдалося відкрити жіночу реальність, яка не вписувалась у традиційне патріархальне уявлення. Вона асимілювала феміністичну ідею через власну творчість у літературний процес, що модернізувався під впливом ніцшеанської філософії. Участь Ольги Кобилянської у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки – інтелектуальної, самодостатньої особистості.

Феміністичне прочитання літературного тексту характерне для більшості повістей Ольги Кобилянської, де застосовуються різні підходи для висвітлення взаємин чоловіка і жінки, сили однієї чи другої статі. В історії українського жіночого руху Ольга Кобилянська чи не першою не тільки свідомо поставила собі за мету переосмислення жіночої долі та перетворення жінки на центр літературної творчості, а й почала виробляти науково-публіцистичний дискурс, який би дозволив умістити специфічно жіночий досвід в український суспільний і літературний контекст, таким чином намагаючись розробити нову ідеологію як жіночої участі у суспільному русі, так і жіночої літературної творчості. Тому постать Ольги Кобилянською все частіше постає центральною у розвідках, присвячених українській жіночій літературі.

Письменниця у своїх повістях зобразила героїню, котра у своєму часі та у умовах репрезентувала тип інтелігента, який раніше був представлений у повістях І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, І. Франка. Це жінка-емансипантка, свідома власної автономності, жінка, готова боронити свої людські права і свої, неприйнятні для загалу, переконання. Вона мріє „передусім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола, збагачувати його, довести до того, щоб став сяючим, прегарним...” [7, с. 50]. Загалом поняття „новизни” жіночих образів розуміємо подвійно: як певні нові світоглядні ідеї й переконання жінок і як статус, зумовлений відсутністю в літературній традиції зображення образів певної категорії. В О. Кобилянської „нові жінки” – це передусім інтелігентки, що прагнуть духовного зростання й незалежності, через що вступають у конфлікт з оточенням, яке не здатне зрозуміти їхніх поривань.