Аналіз соціальної доктрини Української Православної Церкви Київського Патріархату

У статті розглянуто вчення про суспільство в соціальній науці Українській православній церкві Київського патріархату на основі Декларації „Церква і світ на початку третього тисячоліття”. Наведено відповіді церкви на актуальні питання сьогодення, описано позиції УПЦ-КП з приводу багатьох важливих ситуацій у країні та світі.

Ключові слова: соціальна доктрина, Декларація, Українська православна церква Київського патріархату.

In the article the concept of society in the sociology of Orthodox Church is considered. The basic text is the Declaration „The Church and the World in the Beginning of the Third Millennium” of Kyiv Patriarchate. There are some responses of the Church to the problem of modern world as well as political altitudes of the Ukrainian Orthodox Church in the article.

Key words: social doctrine, Declaration, Ukrainian Orthodox Church of Kyiv Patriarchate.

Історія суспільства в будь-яку епоху нерозривно пов’язана з історією релігії. Для України такою невід’ємною та визначальною релігією, починаючи із 988 року й до сьогодні, є християнство. Саме християнські церкви формували та формують певною мірою суспільну свідомість усіх прошарків українського суспільства. Питання тільки в тому наскільки це суспільство бажає керуватися християнськими сенсожиттєвими орієнтирами. Однією з визначальних у історії України та основотворчих у суспільній свідомості течій християнства є православ’я. У сучасному світі все більш помітними стають процеси глобалізації, людина починає вірити не у Господню всесильність, а у силу власного розуму, усе частіше постають проблеми війни та миру, виховання дітей, свободи совісті, розлучень та абортів, клонування й екології, економіки та державотворення та ін. І якщо церква буде просто організовувати богослужіння та здійснювати таїнства, не йдучи в народ і не живучи його проблемами, то вона залишиться на узбіччі суспільного життя. Саме тому українське православ’я у своїй соціальній доктрині дає відповіді на болючі й складні питання українців, висловлює стурбованість ними, пропонує шляхи їх подолання. Як Ісус Христос у Свій час ішов до людей, які потребували Його настанов, повчань, порад, відповідей на нерозв’язані питання, так і сучасна Православна церква намагається іти до українців, жити в ритм із їхніми проблемами, змінювати світ на краще й проповідувати християнські цінності. Досить часто авторитетна думка церкви змінює на краще хід подій у суспільстві. Декларація „Церква і світ на початку третього тисячоліття” Української православної церкви Київського патріархату, як і багато інших документів християнства, є авторитетною для народу України, по-перше, – тому що спирається на Біблію, по-друге, – тому що в основі всіх концепцій є заповідь Божа: любити Господа всім серцем своїм і всіма своїми ділами, і любити ближнього свого, як самого себе.

Мета роботи полягає у дослідженні та аналізі Декларації „Церква і світ на початку третього тисячоліття” як однієї із основних базисів соціальної доктрини Української православної церкви Київського патріархату.

Об’єкт: учення про суспільство в соціальній науці Української православної церкви Київського патріархату.

Предмет: характерні особливості соціальної доктрини Української православної церкви Київського патріархату у Декларації „Церква і світ на початку третього тисячоліття”.

Над цією проблемою працювали такі вчені: Іщук Н. В.[7], Марчишак А. Р. [8], Галіченко М. В. [4], Поліщук І. Є. [3], Гоменюк А. П. [5], Недзельська Н. І. [9], які розглядали проблему сім’ї в умовах глобалізації, мету шлюбу в авраамістичних релігіях, соціальну адаптацію православ’я, трансформацію православ’я в глобалізованому світі, соціальне вчення християнства в контексті релігійного модерну і т. п. Новизна дослідження полягає в тому, що у ньому здійснено аналіз соціальної доктрини Української православної церкви Київського патріархату на основі Декларації „Церква і світ на початку третього тисячоліття”, у якій розкрито позицію церкви щодо найактуальніших проблем сьогодення.

Декларація ювілейного помісного собору УПЦ-КП „Церква і світ на початку третього тисячоліття” прийнята в м. Київ із нагоди святкування 2000-ліття Різдва Христового. Декларація складається з 16 розділів, у яких розглядається церква, суспільство, їхні взаємозв’язки й актуальні питання сьогодення. Насамперед, найважливіша релігійна та історична постать християнства, його Родоначальник і Жертва за гріхи людства – Син Господній, Ісус Христос, Спаситель світу.

Слушно з приводу постаті Ісуса Христа зазначав Григорій Богослов: „Він був жертва, але й Архієрей; жрець, але й Бог; приніс в дар Богу Кров, але очистив весь світ; зійшов на Хрест, але на Хресті розп’яв гріхи. Він став людиною для нас. Він прийняв гірше, щоб дати краще, збіднів, щоб нам збагатитися Його бідністю; прийняв образ раба, щоб нам отримати свободу; зійшов, щоб нам вознестись, був спокушуваним, щоб нам перемогти; перетерпів і був знеславлений, щоб нас прославити, помер, щоб нас спасти; вознісся, щоб привернути до себе уражених гріхом” [6, с. 58].

Можна неодноразово зустріти думки церкви про Царство Боже, яке визначається як духовне Царство, у якому панують Бог і духовні цінності, а не зовнішня груба сила[16, с. 32]. Християнство мало найбільший вплив на суспільство і світ у ті періоди світової історії, коли духовні цінності мали пріоритет у житті і діяльності людей і суспільства. Завдяки духовним цінностям виникла християнська культура і європейська цивілізація. Тому можна говорити про вплив християнства на всі сфери людського життя, зокрема на розвиток архітектури, образотворчого мистецтва, музики, літератури, права. Християнська культура стала виявом і втіленням духовності і високих ідеалів.

У І розділі йдеться про перемогу Ісуса Христа над злом та гріхом про Його любов, самопожертву, самовіддачу. Любов здолала ненависть, істина – неправду, а життя перемогло зло у постаті Сина Божого. У Декларації більш простежується думка не доведення Божественності Христа, а доведення Його важливості для церкви і кожного особисто, порівнюється Царство Боже з царством гріха. Царство Боже – царство любові, добра, істини, вічного життя з Богом. Саме Бог є Дух, любов, істина, життя і путь. Царство гріха – царство ненависті, зла, брехні, вічного страждання і мук. Перемогу над царством гріха здобув Ісус Христос. Але здобув її не для Себе, а для інших, для всіх людей, щоб усіх спасти і ввести до цього, здійсненого Ним, Царства Божого.

У Декларації важливе місце відведене питанню секуляризації суспільства, якою закінчилося ХХ століття. Секуляризація, на думку церкви, – означає, що релігія, як світогляд і як інститут, остаточно втратила свою роль у політичній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтовано насамперед на матеріальні цінності [13, с. 44]. Сьогодні професійна діяльність і соціальний статус людини не залежать від світогляду, релігійної віри, моральних устоїв, талантів і особистих схильностей, а від здатності людини ввійти в глобальний економічний розвиток. Із цього простежується негативна оцінка секуляризації суспільством. Описується досекулярний період, головні ознаки якого такі: релігія виконувала подвійну функцію в суспільстві – з одного боку, вона була ідеологією і як така давала сакральну санкцію соціальному устрою, визначала мораль, мотивувала діяльність людини і одухотворяла суспільство; з іншого – вона вказувала людині на вічні духовні цінності, які ніколи не минають, і тим самим надавала існуванню людини на землі морального сенсу і в той же час указувала на її потойбічне буття в іншому світі; у ХІІ–ХІV ст. завдяки християнському ренесансу західноєвропейська культура досягла найвищої точки свого розвитку, бо вона намагалась створити Царство Боже на землі.

А от уже ІІ-е тисячоліття характеризується занепадом християнської культури у Європі. Цей занепад, на думку церкви, значною мірою почався ще до ІІ-го тисячоліття [15, с. 199]. Зокрема в епоху Відродження в європейській цивілізації здійснився поворот від духовних цінностей до матеріальних. Уперше за весь час із моменту утвердження християнства було відкинуто уяву про Бога як Особу, яка посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина як особа залишилась одна у світі, сенсом її життя стало не служіння Богові, а самоутвердження. А от уже в другій половині другого тисячоліття європейська культура пішла шляхом нехристиянського гуманізму. Цей період характерний відпущенням на свободу творчих сил людини, духовною децентралізацією, коли всі сфери людської діяльності стали автономними. Автономними стали державне та економічне життя, наука, мистецтво і вся культура. Усі сфери громадського і культурного життя почали розвиватися під гаслом „свободи” і „прав людини”. Відбувся поступовий відхід від християнства і християнського способу життя. Гуманізм створив для людей свій духовний світ, який призвів до атеїзму, революції, масового знищення людей та геноцидів [13, с. 152].

Негативно бачить церква і те, що сьогодні секулярна культура ставить на порядок денний не віру, а мораль [5, с. 112]. Християнського Бога, як вона гадає, уже немає, а залишилась тільки християнська мораль, яка чомусь стала називатися загальнолюдською. Сьогодні релігійна сфера в європейській цивілізації включає в себе різні релігійні традиції і релігійний досвід. І тому існує загроза релігійного синкретизму [14, с. 82].

Церква значною мірою дорікає Європі у тому, що вона, відкинувши християнство із суспільного життя, відчинила двері для східних релігій, тобто Європа не цінує повною мірою своєї ідентичності з християнством. Як зразковий приклад збереження релігії і культури наводяться Азія і мусульманський світ, які не поводяться з релігією так, як це зробила Європа та Америка. На азіатському просторі релігія продовжує посідати своє належне місце [11, с. 108]. Нехристиянські релігії продовжують не тільки впливати, а й визначати суспільне життя деяких народів.

Песимістично зазначається у ІІ розділі Декларації про те, що в XX ст. секуляризація торкнулась також і християн. Відбувається поступовий відхід від християнського способу життя. У другому тисячолітті відбулося трагічне розділення християнства. З’явилися небачені раніше в історії ненависть і боротьба серед християн [8, с. 191].

Сім’я – одна з головних проблем європейської цивілізації. Християнство побудувало сім’ю на засадах любові та зруйнувало багатоженство. Любов – основний фундамент і рушійна сила сім’ї, яка називається домашньою церквою. Вона реалізує собою любов, яка існує між Христом і Церквою. Сім’я – це не лише проблема християнства, а й нації. Тому що без міцної сім’ї не може бути здорового суспільства, нації і міцної держави [10, с. 103].

Церква визнає законним шлюб, укладений відповідно до державних законів, не ототожнюючи його з блудодіянням. Дотримуючись вікової традиції, церква не освячує шлюбу між православними та нехристиянами, уважаючи, що такий шлюб не може бути міцним, хоч і не вважає його незаконним [9, с. 132]. Православна церква допускає шлюби православних із неправославними християнами. Єдиною можливою причиною розлучення Євангеліє називає гріх перелюбу (подружньої невірності) однієї зі сторін. Церква дозволяє другий шлюб, а за певних умов допускає і третій шлюб, і виключає – четвертий. Причиною розпаду сім’ї є не економічний стан, соціальна роль її членів, а моральна площина, яка занепадає з ослабленням любові [9, с. 130]. Через втрату духовних засад виникає багато сімейних і суспільних проблем, таких як сексуальна революція, пияцтво, наркоманія. В умовах статевої розпусти стає неможливим створення нормальної сім’ї [12, с. 82].

Церква також в ІІІ розділі говорить про суспільну роль жінки, про її культурну, соціальну і політичну рівноправність із чоловіком. Але церква не згідна із тенденцією применшення боговстановленого призначення жінки як дружини і матері. Церква бачить служіння жінки не в простому уподібненні чоловіку, а в розвитку всіх дарованих їй Богом талантів, у тому числі й властивих тільки її єству, а тому не може сприйняти намагання піднести соціальну діяльність жінки через применшення її основного покликання – дружини і матері [6, с. 49].

Важливо зазначити, що церква виступає проти таких програм „статевої освіти”, які визнають нормою дошлюбні статеві відносини та різноманітні збочення. Школа покликана протистояти вадам та виховувати підлітків для створення міцної сім’ї, заснованої на вірності і чистоті. Держава і суспільство повинні забезпечити виховання шкільництва в дусі високої моралі на засадах християнської релігії. Святе Письмо і церква однозначно засуджують гомосексуальні статеві стосунки, тому що це є прямим спотворенням богоствореної природи. У сучасному суспільстві гомосексуалізм набув широкого розповсюдження. Він охопив усі верстви населення, у тому числі і духовенство. Найнебезпечнішим є його виправдання і намагання представити це, як нормальний спосіб сексуального життя [12, с. 80].

Не сприяє зміцненню сім’ї свідоме припинення вагітності, яке також набуло широкого розповсюдження. Церква прирівнює аборт до вбивства, бо зародження людської істоти є даром Божим, тому посягання на життя майбутньої особистості є порушенням заповіді Божої „не вбивай”. У ІІІ розділі Декларації визначено головне завдання європейської спільноти: у третьому тисячолітті повинно бути відродження християнської сім’ї [6, с. 178].

У Декларації розкривається також взаємодія УПЦ-КП і охорони здоров’я. Церква благословляє лікарську діяльність, в основі якої лежить любов до ближніх і яка спрямована на попередження та полегшення людських страждань. Але церква не може вважати прийнятними методи збереження здоров’я, які пов’язані із вчиненням гріха та шкодою для душі [3, с. 130]. У IV розділі звучать такі ініціативи, як участь хворих у Таїнствах, створення у лікувальних закладах молитовної атмосфери та благодійницької діяльності [16, с. 116]. Виконанню цих завдань повинні сприяти працівники медичних закладів, які силою своєї постійної наближеності до хворих мають пам’ятати про християнський обов’язок. Важливою є думка про те, що соціальна нерівність не повинна ставати бар’єром у наданні хворому медичної допомоги. Церква попереджує про небезпеку впровадження під виглядом „альтернативної медицини” окультно-магічних практик [4, с. 129], засуджує відмову хворому у допомозі, особливо якщо це може призвести до його смерті. УПЦ-КП у той же час закликає своїх членів до соціального служіння заради спасіння світу. Син Божий прийшов у світ не тільки для того, щоб визволити від гріха і смерті людський рід, а й щоб спасти світ від наслідків гріха. Як сказав Христос: „Бог так полюбив світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ів. 3:16) [2].

У Декларації, зокрема в VІ розділі, звучить занепокоєння науково-технічним прогресом. Негативний його наслідок існує, тому що він не обмежується ніякими моральними, релігійними і філософськими принципами [14, с. 72]. Науковий атеїзм неправильно стверджував, що між наукою і релігією немає нічого спільного. На думку церкви, це не так. Наукове і релігійне пізнання мають різні сфери дослідження і користуються різними методами і мають різні цілі. Церква дивиться на науку як засіб створення земного добробуту людства. Вона не бачить хороших наслідків у тих наукових досягненнях, які мають нехристиянські мету, методи і засоби.

У Декларації говориться про проблему екології, основна причина якої – у гріхопадінні людей і їх відчуженні від Бога. Також церква висловлює свою позицію щодо біоетики, клонування, евтаназії, як явищ у житті суспільства, зловживаючи якими, людина ставить себе вершителем долі інших і забуває про Бога. Але, якщо ці явища людина бачить і розуміє по-Господньому, тоді вони є на благо їй і всьому світу [16, с. 95].

Засуджуються аборти, як великий злочин перед суспільством і важкий гріх перед Богом. Але церква наводить випадки, коли людина повинна вибирати між власним життям і життям зародка, тут позиція церкви збігається із загальною позицією православ’я [14, с. 82].

У ХІ розділі церква звертає увагу на важливу тему сьогодення – проблему трансплантації органів. Сучасна трансплантація, тобто теорія і практика пересадки органів і тканин, дозволяє надати допомогу багатьом хворим, які раніше були б приречені на смерть або тяжку інвалідність. Водночас, зростаюча потреба в органах для трансплантації породжує моральні проблеми і може стати загрозою для суспільства [15, с. 155]. Безумовно неприпустимою є так звана фетальна терапія, тобто вилучення і використання тканини і органів людських зародків, із наміром лікування різних захворювань і „омолодження” організму.

Досить цікава думка Церкви про державу. У ХIV розділі говориться, що церква, а також сім’я мають Божественне установлення, а держава не є Божественним установленням [16, с. 82]. Вона виникла на основі розвитку суспільного життя. Форму державного правління обрав народ, а не Бог. Але Господь усе-таки санкціонував нову форму правління, замість теократії. Він жалкує з того, що народ залишив богоправління. „Сказав Господь Самуїлу: послухай в усьому голос народу, що вони говорять тобі, бо вони відкинули не тебе, а Мене відкинули, щоб Я не царював над ними” (1 Цар. 8:7) [2].

Наводяться й такі важливі Господні слова, які стосуються всього суспільства: „Якщо будете боятися Господа, і служити Йому, і слухати голоса Його, і не будете чинити опір повелінням Господа, то будете і ви, і цар ваш, який царюватиме над вами... А якщо не будете слухати голоса Господа, і станете чинити опір повелінням Господа, то рука Господа буде проти вас, як була проти батьків ваших” (Цар.12:13–15) [2].

У документі простежується думка УПЦ-КП, яка подібна до думок більшості протестантів, що всяка влада є від Бога. Доказом цього є такі слова: „Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню” (Рим. 13:1–2) [2]; Ісус Христос сказав римському прокуратору Пілату, який засудив Його: „Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі з неба” (Іоан. 19:1) [2]. Апостол Павло говорить: „Начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісті” (Рим. 13:3–5) [2]. УПЦ-КП закликає християн молитися за державну владу, незалежно від віровизнання і світогляду носіїв влади, щоб провадити нам життя тихе і безтурботне в усякому благочесті і чистоті” (1Тим. 2:2) [2].

У всій Декларації мовиться про те, що Церква і держава мають бути відокремленими. Ісус Христос сказав: „Віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові” (Мф. 22:21) [2], і цим обмежив державну владу. Принципи взаємовідносин між Церквою і державою зафіксовані в церковних канонах і в державних законах Візантійської імперії та Київської Русі за часів св. кн. Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Ці принципи отримали назву симфонії між церквою і державою [4, с. 59]. Сутність її полягає у взаємному співробітництві, підтримці і відповідальності. Єпископ підпорядковується законам держави як її підданий, а не як такий, що отримав від неї свою духовну владу [6, с. 44]. Так само і представник державної влади підпорядковується єпископу як член церкви, який потребує спасіння, а не тому, що його влада залежить від влади єпископа. У сучасному світі в більшості країн церква відокремлена від держави, але вона не відокремлює себе від народу, від суспільства [7, с. 98].

У Декларації порушується національне питання. Церква за своєю природою є єдиною, тому що глава Церкви Ісус Христос – єдиний Спаситель для всіх віків і народів. Крім Нього іншого Спасителя немає і не може бути. Але вселенський характер церкви не виключає право християн на національну самобутність, національну культуру. Церква поєднує в собі вселенське начало з помісним – національним [3, с. 132]. У ХV розділі вказано, що однією з помісних церков і є УПЦ-КП. Більш як тисячолітня традиція українського православ’я виплекала самобутню українську національну ментальність і культуру, яка виражена в богослужінні, церковному мистецтві, музиці, архітектурі та в інших особливостях нашого християнського світогляду [16, с. 112].

Для збереження миру й спокою між православними в умовах сучасних розходжень між УПЦ-КП та УПЦ-МП, перша пропонує таку ідею, що надалі богослужбовою мовою в УПЦ-КП буде українська [16, с. 113]. Але в тих парафіях, де віруючі забажають, богослужіння можуть відправлятися і церковнослов’янською мовою. На доказ національної ідентичності УПЦ-КП у ХV розділі Декларації „Церква і світ на початку третього тисячоліття” вказано, що своє ставлення до богослужбової мови і проповіді церква обґрунтовує свідченням про дії Святого Духа в день П’ятдесятниці, коли апостоли отримали дар говорити мовами народів, до яких вони йшли проповідувати Євангеліє Христове. Ап. Павло пише: „В Церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших поставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою” (1 Кор. 14:19) [2].

Отже, соціальна доктрина УПЦ-КП представлена у Декларації „Церква і світ на початку третього тисячоліття”, де зазначено, що церква Христова святкує 2000-ліття Різдва Христового, щоб нагадати християнам, які втратили надію у цьому світі, що Бог не залишив людство на самоті зі злом. У Декларації проголошено гасло „Бог – наша надія”. Для церкви Бог є центром буття, незалежно від того, ставлять люди Його в центр, чи ні. Простежується думка про те, що християнство витісняється із суспільного життя і в той же час воно залишається в світі і продовжує освячувати його, але християнська релігія безсмертна, тому що вона ґрунтується не на людському вченні, а на Божественному Одкровенні, тому що Син Божий сказав: „Я є путь, істина і життя” (Ів. 14:16) [2]. Також відзначено, що моральні засади християнства, які ґрунтуються на догматах віри, залишаються непереможеними, а християнська релігія непереможна, тому що вона свідчить людям про найважливіше: про Бога, про смерть, про вічне життя, про любов, про гріх, про сенс земного життя. У документі вказано, що догматами віри християнин повинен жити і ними обґрунтовувати відповідь на сучасні проблеми.