Література. 2. Кураев А. Дары и анафемы: что христианство принесло в мир / А

1. Книга Никодима. – СПб.: Государственная типография, 1912. – 103 с.

2. Кураев А. Дары и анафемы: что христианство принесло в мир / А. Кураев. – М.: Издательство московского подворья Свято-Троицкой лавры, 2001. – 445 с.

3. Нотович Н. Неизвестная жизнь Иисуса Христа / Н. Нотович. – Симферополь: Издатель А. П. Другов, 2004. – 104 с.

4. Профит Э. К. Утерянные годы Иисуса: [документальные подтверждения 17-летнего странствования Иисуса по Востоку] / Э. К. Профит. – М.: Лонгфелло, 2004. – 360 с.

5. Стеллецкий Н. Новый труд о жизни Иисуса Христа: Notovich N. La vie inconnue de Jesus Christ. Paris,1894 / Н. Стеллецкий // Труды Киевской духовной академии. – 1904. – № 6. – С. 273.

6. Утерянные сутры Иисуса: как была открыта мудрость сионских монахов / [под ред.: Р. Ригерта, Т. Мура; пер. с англ. В. Федорова]. – М.: София, 2004. – 128 с.

7. Brown L. The Indian Christmas of St. Thomas / L. Brown. – Cambridge: University press, 1982. – 47 p.

8. Robinson J. M. A new Quest of the historical Jesus / J. M. Robinson. – Philadelphia: Fortress press, 1983. – 172 p.

Місько Роман

Науковий керівник – Жилюк С. І, доктор історичних наук, професор

Соцініанська течія протестантизму в Україні XVI–ХVII ст.

У статті досліджено виникнення та розвиток ранньої протестантської течії соцініанства в період XVI–XVII ст. Регіонами поширення соцініанства в Україні у першій третині XVII ст. стала Київщина, Житомир, Овруч, Черняхів. У період XVI–XVII ст. простежується поширення соцініанства на теренах сучасної України, як феномена нової ідеології.

Ключові слова: соцініанство, антитринітаризм, протестантизм, ідейна полеміка.

This article researches origin and development early protestant current ofsocinianstvo at period XVI–XVII centuries. The regions of the formationsocynianstvо in Ukraine in the first one third XVII centuries became Kyivshchyna, Zhytomyr, Ovruch, Chernyahiv. At period XVI–XVII centuries is tracked wideningsocinianstvо on the territory of Ukraine, as phenomenon of new ideology.

Keys words: socinianstvo, antitrinitarism, Protestantism, conceptual polemics.

Метою дослідження є аналіз виникнення та розповсюдження на теренах України ранньопротестантської течії – соцініанства.

Головним ідеологом течії був племінник Лелія Социна Фауст (1539–1604), а його прихильники почали називати себе социніанами. Із 1579 р. Фауст Социн переїхав до Кракова і оселився неподалік нього, у Луклавицях. Однак свою діяльність він не обмежує малопольським регіоном, налагоджуючи тісні зв’язки з русько-литовськими єдиновірцями. Ревними однодумцями Фауста стають Петро Статорій, Ян Крелль, Еразм Отвіновський, Мартін Руар, Іона Шліхтинґ, Ян Ліциній Немисловський, Іоахим Стеґман, Валентин Шмальц, Єжи Шоман, широко відомі як вчені й учителі шкіл, а також молода генерація – Юрій і Стефан Немиричі, Юрій і Мартин Чапличі, Станіслав Любенецький, Самуель Пшипковський, Євстахій Кисіль та ін. [2, с. 350].

На початку ХVII ст. течія мала вже міцні позиції у кількох регіонах України. Передусім, у Холмсько-Белзькому і Галицькому. Тут социніани створили громади у Бончі, Гозділі, Дубецьку, Дублянах, Заршині, Круп’ї, Ланцуті, Ліску, Поморянах. У 20-х роках ХVII ст. існував їхній осередок у Бережанах, за деякими даними – у Судовій Вишні. Більш представницьким за кількістю социніанських громад регіоном, що остаточно склався на початку ХVII ст., були берестейська, волинська та поліська землі [5, с. 79–81]. Збори існували у Бабині, Берізку, Берестечку, Водирадах, Галичанах (Володимирського повіту), Гощі, Грицеві, Дорогостаєві, Іваничах, Киселині, Княжені, Камені, Ляховцях, Молчанові, Полонному, Радогощі, Рафалівці, Рогозні, Собещині, Тихомлі, Фалимічах, Холоневі, Хорошеві, Шпанові, Щенятові. Причому, социніани відкривали збори не лише у містечках і маєтках своїх патронів, а й у містах – Володимирі, Луцьку, Острозі, Кременці, Рівному, Дубні.

Поширення социніанства у містах засвідчує, що його прихильниками було чимало міщан. Деякі громади майже повністю складалися із середнього міського прошарку, даючи підстави католицьким опонентам називати аріан принизливими (в умовах тодішнього станового менталітету) прізвиськами „хлопи, токарі, веретельники та інші дріжжі роду людського”. Як скрізь в протестантизмі, у социніанстві переважає шляхта. Загалом, майже тисяча шляхетських родин Речі Посполитої на початку ХVII ст. ще знаходилася під протестантським впливом. Серед социніанських українців були магнати Микола Олесницький та Ян Кішка, шляхтичі з родів Іваницьких, Кандибів, Сенют, Гойських, Рогожинських, Пронських, Гулевичів-Воютинських та ін. Щоб протидіяти успіхам социніан на Волині, католицьке духовенство у 20-х роках ХVII ст. усе частіше притягує їхніх міністрів і патронів до суду за „проповеданя и россиваня… науки и секты ариянское и привоженя и наворочаня людей хрестиянских, такъ з религии кгрецкое, яко и католицъкое… на секту ариянскую…” [5, с. 81].

Регіонами поширення социніанства в Україні у першій третині ХVII ст. стали Київщина, Горошки, Житомир, Овруч, Старокостянтинів, Ушомири, Черняхів, Шершні, Янківці, де головними патронами течії були підкоморій київський і староста овруцький Стефан Немирич та його діти – Юрій, Стефан, Катерина, Олена, ловчий Київського воєводства Стефан Войнаровський, чернігівський підчаший Петро Пересіцький, київський каштелян Роман Гойський, посол від Брацлавського воєводства Микола Ободенський та ін. У цей період з’являються такі пам’ятки української полемічної літератури як віршований комплекс (113 віршів) кінця ХVI ст., знайдений у бібліотеці Києво-Михайлівського монастиря, а також православний твір „Книга о вере” (написаний до 1648 року). Відгомін ідейної полеміки з нововірцями звучить й у „Екзегезисі” та „Патериконі” Сильвестра Косова (Київ, 1635), „Тератургимі” Атанасія Кальнофойського та „Парергоні” Іларіона Денисовича (Київ, 1638). Наверненням у социніанство шляхта переслідувала економічні й політичні інтереси [6, с. 3–8].

Водночас перебування у гуманістично-реформаційному русі глибоко вплинуло на світоглядні і соціальні орієнтації багатьох социніан. Деякі з них були здатні піднятися над своїми становими інтересами. За релігійні переконання шляхтичі зазнали державних утисків, однак продовжували залишатися членами громад, надаючи моральну і матеріальну допомогу єдиновірцям, позбавленим прав проповідників. Через це самі зазнають переслідувань. Молоді соцініанські шляхтичі їздили у Європу „за науками”, а після повернення додому застосовували набуті знання як викладачі шкіл, письменники, перекладачі, книговидавці, популяризатори передової європейської думки. Дехто з них поєднував літературну і наукову діяльність з політичною, беручи активну участь у суспільному житті [4, с. 86]. Таким, наприклад, постає Іван Чаплич-Шпановський, військовий луцький, потім каштелян київський, який у 1589 р. обраний депутатом на сейм від Волинського воєводства для участі у роботі комісії по редагуванню Литовського статуту. Цей социніанський діяч характеризується у документах як „до того годный и права умеетный” [4, с. 21–26].

Щодо релігійних переконань социніан, то вони були далекими від фанатизму, непримиренності до інших віруючих. У соцініанській Кисилинській школі навчалися юнаки з кальвіністських, католицьких, православних громад. Свою віру соцініани не відділяли від гуманістичних ідеалів. Навіть сьогодні викликає подив, наприклад, поклоніння магната Яна Кішки італійському вільнодумцеві Севастіану Кастелліону, котрому він у своєму маєтку поставив пам’ятник.

Найвидатнішим соцініанським діячем в Україні був Юрій Немирич. Загалом, його постать – суперечлива, а доля – трагічна. Народжений у соцініанській родині, він змалку виявив потяг до освіти. Навчався у Кракові, де пройшов курси політики, філософії, етики, математики. Згодом із товаришами (Андрієм Вишоватим, Олександром Чапличем, Миколаєм Любенецьким, Петром Суходольським) під опікою свого вчителя, доктора медицини Андрія Рутковича, продовжував освіту за кордоном – був слухачем Лейденського, Амстердамського, Оксфордського, Паризького, Базельського та Падуанського університетів. У Парижі 1631 р. він зустрівся з видатним голландським ученим-гуманістом, реформатським теологом Гуґо Ґоцієм. У двадцять шість років Юрій Немирич став київським підкоморієм [1, с. 82–87].

Представник вищої верстви, великий землевласник і впливовий державний чин, він (як і більшість соцініанських діячів) підтримував польську та сполонізовану українську шляхту. 1648 р. сеймик у Луцьку обрав Юрія Немирича генеральним полковником війська, зібраного київською шляхтою для виступу проти Богдана Хмельницького. Таким же незрозумілим, навіть порівняно з іншими протестантськими течіями, було для православного населення України соцініанське вчення. На теренах Речі Посполитої соцініанство досягло остаточного ідейного завершення, такого теоретичного рівня, який робив його найрозвинутішою у ХVII ст. релігійно-філософською системою. Соцініанство стало релігією інтелектуальної, вільнодумної еліти, чужою традиціям православної України.

В Україні вільнодумне спрямування соцініанського вчення було не тільки несприйнятливим для розуміння основною масою населення. Це вчення вважали відвертим блюзнірством, паплюженням традицій і норм суспільного життя, викликом загальній моралі. Не випадково більшість авторів навіть у недалекому минулому зображала соцініанство особливо непривабливо. Незважаючи на цілковиту підтримку феодалізму, його визнавали як небезпечну секту, здатну підірвати існуючу систему [1, с. 82]. У цьому виявився дух епохи і суспільства, побудованого на пригніченні особи, коли думку, що суперечила офіційній ідеології, повністю відкидали, а її носіїв знищували. Тому історична доля соцініанства в Україні цілком закономірна.

Останній період історії конфесії – 40–50-ті роки XVII ст. – стосується саме України. У цей час у Польсько-Литовській державі починається наступ реакції. Польська влада поступово обмежує діяльність соцініан у Малій Польщі та Галичині. У Кракові „за блюзнірство” спалили якогось Римарчика з Познані. Королівський суд у Варшаві 1611 р. засудив до страти італійського емігранта Франко де Франко „за образу євхаристії”. Цього ж року здійснено аутодафе над міщанином з Бєльська Іваном Тишковичем, якому перед цим „вирвано язик, одрубано руки і ноги”. Справа Тишковича набула особливого розголосу в усій Речі Посполитій. У Бєльську антитринітарії не мали громади, однак у навколишніх селах і містечках (Мордах, Суражі, Венгрові) існувало чимало їхніх зборів. Це непокоїло церковну владу. Греко-католицький митрополит Іпатій Потій 19 травня 1611 р. оголошує декрет, за яким у Бєльську можуть проживати тільки католики та уніати. 1627 р. подібна ситуація виникла зі шляхтичем з Перемишля Святополком Болестражицьким. Над ним нависла загроза страти за польський переклад вільнодумного трактату французького філософа П. де Моліно „Геракліт” (Краків, 1625). Однак завдяки шляхетському походженню Болестражицький уникнув смерті. Трибунал у Любліні виніс рішення про сплату підсудним грошового штрафу і публічне спалення книги [1, с. 85–87].

Ці факти були початком грози, яка нависла над соціанами. 1638 р. закрили їхню школу у Ракові, 1644 р. – школу у Киселині; 1647 р. вироком сеймового суду закривають всі соцініанські школи і друкарні в Речі Посполитій. Цього ж року у Варшаві публічно спалили ще один твір – „Християнську конфесію” Іони Шліхтинґа. Усе це католицька партія сприйняла як сигнал до масових переслідувань соцініан. Із кінця 40-х років у Польсько-Литовській державі особливо посилюються антисоциніанські репресії: закривають церкви, відбирають їхнє майно, прихильників течії (незалежно від їхнього соціального стану) піддають баніції (позбавлення захисту законів аж до вигнання з батьківщини).