УЧЕННЯ ПРО ПЕРЕДВИЗНАЧЕННЯ У ТВОРАХ СХІДНИХ ОТЦІВ ЦЕРКВИ

Ця стаття розглядає вчення про спасіння людства в творах трьох визначних особистостей періоду ранньої церкви, а зокрема Григорія Ніського, Івана Златоуста і Орігена, які зробили чималий вплив на формування теології східної церкви. Варто відзначити, що вони дотримуються синергізму в більшості випадків, різко критикуючи передвизначення.

Ключові слова: сотеріологія, детермінізм, передвизначення, синергія, теологія, Григорій Ніський, Іван Златоуст, Оріген.

This article examines the doctrine of salvation of mankind in the works of three prominent individuals of the early church period, in particular: Gregory of Nyssa, John Chrysostom and Origen. They have considerable influence on the formation of Theology of the Eastern Church. It is worthy to note that they keep to synergism in most cases, sharply criticizing predestination.

Key words: soteriology, determinism, predestination, synergism, theology, Gregory of Nyssa, John Chrysostom, Origen.

 

Актуальність проблеми полягає в тому, що частково, про передвизначення у роботах східних отців церкви говорить Іван Меєндорф. Досить ґрунтовно опрацювали тему цієї статті К. Прохоров і Хусто Л. Гонсалез.

Новизною роботи є те, що хоча сотеріологія отців церкви розглядається в кожному підручнику з патристики, але дуже мало критиків розглядають наявність елементів ідеї передвизначення в роботах східних отців церкви. Метою дослідження є спроба проаналізувати ставлення до ідеї передвизначення Григорія Ніського, Івана Златоуста та Орігена.

Для того, щоб зрозуміти теологію передвизначення східних отців церкви, не обов’язково вивчати всіх отців, тому що їхнє ставлення до цього питання було схожим. Причиною цього є вплив Олександрійської школи і спільне географічне положення – східна частина імперії. Отже, так само як вчення Августина стало еталоном католицизму, Східна церква орієнтувалася на вчення Великих Каппадокійців: Григорія Ніського, Івана Златоуста та Орігена (його традиційно не відносять до отців церкви).

Ставлення Орігена до вчення про передвизначення найкраще видно з роботи „Про початки”. У третій книзі він пише „Про свободу волі”. Свої арґументи він починає як істинний філософ на основі „руху”, одного з трьох філософських понять (Рух, Час і Простір). Оріген стверджує, що рух може мати дві причини – внутрішню і зовнішню. Зовнішні причини характерні неживим предметам (каміння, колоди і т. д.), внутрішні – живим (тварини, дерева або навіть вогонь чи джерела). Людину він звісно відносить до останніх і ускладнює її позицію ще й тим, що вона цей рух, або потяг до чогось, може оцінювати, оцінювати, як тягу до доброго чи до злого. „Саме через суд розуму людина і може керувати своїми бажаннями (рухом) і скеровувати їх до похвального життя. Але оскільки природа цього розуму, який належить людині, має в собі силу розрізняти добро і зло, і при цьому розрізненні розуму властива здібність вибирати те, що вона вважає правильним, то з цього випливає, що, вибираючи добре, людина справедливо визнається достойною похвали, а наслідуючи гріховне і зле, достойною покарання” [2, с. 173]. Він говорить, що подразники, які нас тягнуть є зовнішніми, тому над ними ми влади не маємо. Тобто ми не можемо змусити ці подразники не спокушати нас, але річ вибору, піддатися їм чи спрямувати наш рух в іншому напрямку, це, як каже Оріген, „справа нікого іншого як притаманного нам розуму” і впевнено стверджує, „це полягає вирішити нам” [2, с. 174]. Оріген зазначає, що несправедливо вважати, що якісь зовнішні чинники людина не в змозі побороти, але якщо хтось так думає, то він радить поспостерігати за собою, тому що „в час виникнення будь-якого бажання нічого не відбувається, перш ніж не буде дано дозвіл душі, перш ніж лукавій думці не буде даний дозвіл розуму” [2, с. 174], який наче суддя вирішує чому статись, а про що потрібно забути. Оріген виносить виключно філософський погляд, говорячи, що не коректно порівнювати людей із камінням чи колодами, причина руху яких приходить іззовні. Така позиція приймається тільки для того, щоб відкинути волю вибору і зняти з людини відповідальність за її вчинки.

„Вести хороше життя – це наш обов’язок, і Бог вимагає цього від нас не так ніби це залежить від Нього чи від когось іншого, або, як думають деякі, від долі, але вимагає наших справ” [8]. Ісая говорить: „Як захочете ви та послухаєтесь, то будете добра землі споживати. А коли ви відмовитеся й неслухняними будете, меч пожере вас, бо уста Господні сказали оце!” (Іс. 1:19–20). І Михей: „Було тобі виявлено, о людино, що добре, і чого пожадає від тебе Господь, нічого, а тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно” (Мих. 6:8), а також Повтор. 30:15, Пс. 80:14–15, Мф. 5:39, а ще „Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові” (Мт. 5:22), „Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм” (Мт. 5:28). У всіх цих місцях, за словами Орігена, видно, що відповідальність за вчинки покладається на людей.

Не менш цікаво, як Оріген пояснює місця, які підтверджують передвизначення. Наприклад, історія про фараона. Бог, згідно з писанням, зробив його запеклим, унаслідок чого останній довго не відпускав Ізраїля і Бог міг показати свою велич в десяти карах, які були наслані на Єгипет. Як заявляє Оріген, деякі інославні вважають, що він був запеклим через свою загиблу природу, яка була призначена для смерті духовної. Потім Оріген проводить нас по ланцюжку логічних висновків. Чи земної природи був фараон? Скоріше всього, що не небесної! Якщо ж він був земний за природою, „то можна сказати, що людина земна за природою і так не підкоряється Богу; а якщо вона не покірна, то для чого робити ще більш запеклим її серце, і це ж не один, а багато разів? Також Оріген звертає увагу на важливість враховування всіх атрибутів Бога. Як можна водночас говорити, що Бог зробив запеклим його серце, і вважати, що Бог благий і праведний, навіть якщо брати до уваги тільки праведність. Як праведний Бог може залишатись ще й справедливим, якщо він через його запеклість приговорює фараона до духовної смерті, хоча сам і зробив його запеклим. Звісно не обходиться й без улюблених методів. „Земля, яка п’є дощ, який падає на неї і ростить рослини, корисні тим, хто їх обробляє, приймає благословення від Бога, але та, яка родить тернину і будяки, – негідна і близька до прокляття, а кінець її спалення” (Єв. 6:7–8). „Чудеса, зроблені Богом, це як дощ, але ґрунти, на які він випав, – різні. Як різна земля оброблена і необроблювана, хоча обидві мають за змістом одну природу” [6].

Вивчаючи ідею передвизначення в теології східних отців церкви необхідно приділити увагу Великим Каппадокійцям та Івану Златоустому, оскільки саме вони зробили найбільший вплив на формування східної традиції в теології.

У своєму катехізисі Григорій Ніський перед тим, як розглянути поняття спасіння, досить чітко акцентує на тому, що не було достатньою мірою враховано Августином – балансі всіх атрибутів Бога у відношенні до спасіння. Григорій запевняє, що в „побудуванні спасіння” (сам термін багато вже говорить про його позицію) повинні проявлятися всі позиції Божої Особистості, а „могутність, відділена від справедливості і премудрості не є доброю і потрібною тому, що така могутність насильницька і безжалісна. Так само можна сказати і про зворотнє: якщо мудрість вийде з рамок справедливого, або якщо справедливе не буде разом з могутнім і добрим, то таке поєднання краще назвати недоліком” [5, с. 168]. До речі, не можна не помітити мови, якою він висловлюється. У своїх творах він у 10 разів менше використовує біблійні цитати, а набагато більше – складні філософські терміни. В. Генке зазначає, що „писати злагоджено він не вмів: стиль в нього був важкий, багатослівний і нескладний. Але яка глибина в його роботах! Яке тонке розуміння істин Христових!” [1, с. 130].

На думку Августина, Христос прийшов у той час, коли передбачив, що саме тоді будуть жити люди, передвизначені для спасіння. Григорій згоджується, що Христос прийшов саме в той час, коли це було потрібно, але не згідно з передвизначенням, а відповідно до Божого спостереження, тому що до того часу гріх не проявив себе повною мірою, „не виявився ще гріх розбещених при Ної, не з’явилась ще жорстока хвороба содомського беззаконня, ні богоборство єгиптян, ані всього іншого, що згадується в історії, коли корінь зла багатообразно проріс в людських вчинках” [5, с. 222]. Тільки після того, як сукупність всіх цих чинників під загальною егідою „гріховної хвороби” вразила єство людства, прийшов „Всезагальний Лікар”, який міг повністю вилікувати хворобу, тому що знав, що вона більше не набуде нових форм. Підсумовуючи, можна сказати, що позиція Григорія відображена в двох коротких виразах які відзначив Меєндорф: Бог „не хоче зла, не хоче смерті” людини через гріх, а „людина – сама причина всіх своїх страждань” [3, с. 199].

Поряд із Великими Кападокійцями стоїть Іван Златоуст. Людина надзвичайних ораторських здібностей і твердої волі. У своїх роботах він притримується думки що людина має волю вибору, Бог керується не передвизначеням, а передбаченням, і діти помирають через передбачення їхньої гріховності в майбутньому житті. Тому що „якщо Бог з таким довготерпінням дозволяє жити тим, які все життя роблять зло, то тим більше не допустив би смерті тих дітей, про яких передбачив би, що вони зроблять щось велике” [4]. Зрештою він цитує Мат. 10:22 „Чи не два горобці продаються за гріш? А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого”, підтверджуючи думку про те, що все, що діється на цій Землі, відомо Богу. Якщо навіть щось сталося дуже нам неприємне, то тільки тому, що Бог піклується про нас і знає, що для нас краще. Зверніть увагу, із погялду августинівського передбачення, Бог, хоча й любить нас, проте виконує те, що вважає за потрібне. Златоуст вважає, що Бог, знаючи наперед, що для нас краще, корегує наше життя згідно зі своєю волею. „Отже, чим ми зможемо виправдатись, якщо після того, як стільки вже було зроблено для нашого спасіння, самі все це зробимо не корисним і через своєю ліниву безвідповідальність втратимо спасіння. Тому, прошу, пильнуймо, щоб ми не робили так, як інші, але кожен день нам потрібно перевіряти своє життя і дивитися, де ми згрішили і що зробили доброго, виправляючи наші гріхи, щоб нам отримати милість і бути до вподоби Богу і отримати Царство Небесне” [4].

Щодо його ставлення до ідеї первородного гріха, він проти того, щоб ми виправдовували свої гріхи з позиції впливу на нас перворідного гріха. „Багато хто говорить: моя природа змушує мене робити гріх; я люблю Христа, але природа спричиняє в мені необхідність грішити. Якщо б ти справді грішив через змушення проти власної волі, для тебе було б ще помилування. Але якщо ти падаєш через ліниву безвідповідальність, то не може бути тобі ніяких поблажок” [4]. Більше того, він наполягає на тому людська, що природа більш придатна до добра, тому що гріх сам по собі неприємний для людини і, щоб його зробити, нам потрібно перебороти самого себе. Як доказ, він наводить приклад вбивства: нам неприємно вбивати, і треба себе перебороти, щоб застромити комусь в шию ножа.

Розглядаючи роботи Златоустого, потрібно знати, що „у викладі догматичного вчення Він не займає значимого місця серед вчителів Церкви”, і хоча він був неперевершений в тлумаченні писання „його позицію неможливо викласти систематично” [7, с. 225].

Іван Златоуст у своїх „Бесідах на послання до римлян”, підсумовуючи думку ранніх отців, говорить про передвизначення, яке базується на передбаченні Богом людей, яке не залишає останніх без свободи: „Спасіння покликаних звершено не одним покликанням, але й передбаченням, покликання ж не було насильницьке чи примусове. Отож, усі були покликані, але не всі прислухалися” [7]. К. Прохоров із неприхованим сарказмом відзначає, що те, що тут критикує Златоуст, як позицію язичників, схоже на майбутню позицію Августина і пізніше цілої низки реформаторів. Узагальнюючи можна сказати, що Златоуст не надає первородному гріху значення основної причини нашої гріховності, хоча й згоджується з його великою руйнівною силою. Він постійно акцентує на здібності людини до змін і необхідності особистих духовних потуг для освячення. Для нього навіть малі гріхи – це нечистота і бруд. Погані слова, прокляття, брехня – усе це. на його думку, не малі а навіть великі гріхи, „настільки великі, що відбирають у нас Царство Небесне” [7, с. 228].

Підсумовуючи можна сказати, що східні отці церкви, на відміну від детерміністичного вчення про визначеність Богом спасенних і неспасенних, яке остаточно прийняла Західна церква після Августина, дотримувалися синергії, тобто співпраці Бога з людиною в здобуванні останньої свого спасіння. Характеризуючи позицію кожного з них, можна помітити більш філософський характер робіт Орігена і Григорія Ніського та більш риторичний, промовницький зміст робіт Златоуста, що спричинено родом діяльності кожного з них. Для Златоуста, як для проповідника, важливий практичний вимір цього вчення, саме тому він акцентує на відповідальності людей за свої вчинки. У його роботах важливу роль відіграє слово „треба”, треба освячуватись, треба відповідати за свої вчинки. Проте, кожен з отців наголошує на важливості волі людини в процесі спасіння власної душі і кожен з них висуває свої аргументи проти передвизначення Божого, як про можливий сценарій розвитку людства, звертаючи очі до Бога, який рахується з думкою своїх творінь.