Проблематика лексичного забарвлення псалмів

Аналізуючи структуру та зміст псалмів, не можливо оминути увагою їхній сакраментальний літературний характер та мовні відмінності, що накопичувалися упродовж багатьох століть різними культурами та духовним наповненням. Їхня мета переспівувалася багатьма народами, що несе за собою ґрунтовний лінгвістичний науковий багаж. Найулюбленішою книгою Старого Завіту був Псалтир, навіть у наших предків, які на ньому ворожили, його читали, співали, із нього навчалися грамоти, про що маємо свідчення із найдавніших списків Псалтиря, які датуються XI століттям. Популярними також на той час були Четвероєвангелія та Апостоли, проте найдавнішими Євангеліями були: Архангельське, Мстиславове, Турівське, Галицьке, які належать до XI–XII століть, а найдавніші Апостоли – з 1195 і 1220 років [12].

Звісно, що написання Псалтиря – це структурна праця багатьох псалмоспівців, проте, коли Псалтир потрапив до вмісту священних книг, піддався практичній редакції, особливих змін набули наголоси, різнорідний переклад слів, задля зручності виконання. Псалми були в ужитку як вміст богослужіння, проте згодом почали уже вживатися й на ранковому й вечірньому богослужінні, тобто це представлялось на утрені, часах, повечір’ї, вечірній та інших богослужбових відправах літургійного дня.

Безумовно, Псалтир мав вагомий вплив і на прадавню літературу, а саме: „Повість минулих літ”, а також твори Феодосія Печерського, Серапіона, Кирила Туровського, Іларіона, Володимира Мономаха та безліч праць інших авторів були насичені цитуванням псалмів, що й вагомо піднімає їхній авторитет на території нашої держави [9].

Згодом Псалтир отримав назву Слідувального Псалтиря, оскільки це була книга, яка щодня вживалася у літургійному добовому колі та йшла в ногу із Часословом, який є збірником молитов у поєднанні із псалмами. Також значного розвитку псалмам надав Осьмогласник, який служив для навчання нотної грамоти та правильного церковного співу, оскільки ним училися співати все, що потрібно для літургійного співу. Як Псалтир, так і Часослов із Осьмогласником були підручними шкільними книгами, які служили для навчання, читання та розвитку пам’яті, а, найголовніше, зв’язували серце дітлахів молитвою до Бога.

Необхідно пригадати, що часто по-різному псалми мають своє іменування, наприклад, пісні-псалми, оди, гімни – проте всі вони є різновидом духовних, а водночас, літературних піснеспівів. Передбачити їхні відмінності є трудно, оскільки і за змістом, і за формою вони досить подібні.

У старозавітних книгах, як відомо, провідною думкою було бачення теоцентризму. Так само це і стосується Книги псалмів, проте в одичній інтерпретації це виглядатиме вже як антропоцентризм. Сама ода не включає в себе виключно камерну інтонацію в розмові, яка визначається сповіддю, чи внутрішнім зверненням до Бога про помилування у покаянні, але в поєднанні із псалмами вже виходить, що автор постає немов пророк, який голосить Істини Божі до сучасників чи, навпаки, обраний серед людей, щоб донести прохання перед Престол Господа. Як зазначає Г. Гіземанн: „Виходячи за рамки релігійних текстів, „спроби” набувають принципово нової – етико-моральної якості, стаючи, відтак, новим джерелом виховних ідей. Поети вбачають в емоційному ліричному „я” самостійного індивіда” [1]. Це би виглядало так:

„Позволь глаголу моему,

Как громозвучному органу,

Взнестись к престолу Твоему

И правду вслух изречь тирану!” [9].

Як відомо, М. Ломоносов мав власні інтерпретації псалмів, тому їх часто також називав „духовними одами”. Те саме стосується і В. Тредіаковського, який власний переспів Книги псалмів назвав „одами божественними”. Часто безліч письменників використовували псалми у своїх працях, витворюючи із них псалми-оди і багато хто із них нехтував античною і класичною метрикою оди, через що спричинялись нові формоутворення псалмів. Порівняльна статистика одичних псалмів засвідчує, що вони, звісно ж, перебувають на одному перетині, де збігаються два жанри: псалма і оди, проте в поєднанні вони переймають деякі ознаки одне одного і тим самим утворюють нову генеалогічну модель.

Проте можна зауважити, що сама парадигма різновидів жанру Книги псалмів дуже багатоманітна, а це обумовлює розмаїття генеалогічних модифікацій її переспівів. На думку Є. Семенової, дослідниці, яка здійснила глибокий порівняльний аналіз псалмів у контексті російських переспівів, існують різноманітні жанрові моделі інтерпретації псалма, як наприклад, псалом-дума, псалом-елегія, псалом-ода, псалом-масонська пісня. Із цією думкою погоджується Т. Мальчукова і додає, що псалми-елегії тісно переплітаються у традиції написання саме з романтичною традицією написання, а зв’язок псалма-оди із класичною інтерпретацією жанру псалма є безумовним [3].

Псалми є виразом молитовного і національного духу та літературного наповнення кожного народу. Церковна традиція вживає, окрім Псалтиря, різноманітні церковні піснеспіви – стихири, тропарі, канони, акафісти та інші молитви, оскільки апостол Павло пише: „Проказуйте між собою вголос псалми й гімни та духовні пісні, співайте та прославляйте у серцях ваших Господа” (Еф.5:19).

Про згадки вживання псалмів на теренах Київської Русі можна говорити, починаючи із ХІ-го століття, оскільки давніших згадок історіографія не помічає. Сам Псалтир належав до головних шкільних підручників, тому тодішні дітлахи і вчилися читати по ньому, і заучували напам’ять окремі псалми. Окрім навчального спектру, псалми із ХІ-го століття у Київській Русі використовувались для гадань, про що свідчить, так званий Гадательний Псалтир. Вжиток Книга псалмів мала і в практичних життєвих ситуаціях, бо їх читали над важкохворими та й померлими. Така традиція увійшла у життя ще від самого початку християнства. Яскравим прикладом цього служить повість Миколи Гоголя, де Хома Брут читав Псалтир над померлою панночкою. Така практика тривала до ХІХ-го століття [7].

Важливе значення у розвитку псалмів відіграли друковані Біблії, із якими і часто переносились псалми. Найбільшу збірку біблійних книг, призначених для українських та білоруських земель, надрукував у 1517–1519 рр. Франтішок Скорина. Незадовго 1569 р. Лука з Тернополя уклав власний біблійний кодекс на базі Біблії Франтішка Скорини [8].

Книга Псалмів є найбільшою за змістом та геніальною за часом написання поетичною книгою Старого Завіту, тому, власне, у ракурсі жанрово-стилістичної літератури випадає розглянути особливості староєврейської поезії, простежити визначальні риси старозавітних образів, жанрів та, загалом, їхньої поезії, щоб збагнути стиль самого написання і важливість жанру псалмів.

Найпершою і визначальною рисою є те, що Книга псалмів є досить особливою, вона побудована на абсолютних елементах поезії. Хоча інші книги Біблії теж мають літературне поетичне наповнення, проте вони лише забарвленні поезією, або лише десь частково проглядаються окремі підстилі єврейської поезії. Це стосується усіх дидактичних книг, які містять фрагменти поезії. У Біблії є три книги, які мають навіть своє спеціальне наголошення, до них належать Книга Псалмів, Книга Йова і Книга Приповідок.

Безліч псалмів несуть у собі месіанський характер – через призму століть пророкують прихід новонародженого Немовляти, Який стане Відкупителем світу, Який буде розп’ятий за римським і грецьким звичаєм, що до 600 року до н. е. не був відомий єврейському народу, про що і засвідчує, наприклад, псалом 29. Не тямлячи теорії розп’яття на хресті, євреї мали своє покарання на смерть, а саме – забиття камінням. Але все ж псалом 21 подає чітку картину розп’яття тоді, коли ж сам був укладений за тисячу років до народження Христа, коли ніхто й не чув про таке смертне покарання, як розп’яття. Це підтверджує теорію месіанського характеру, що є в історії розвитку псалмів [5].

Звертаючись до поетичного характеру біблійного тексту, можна ствердно сказати, що він вповні не визначається римою, що можна побачити в українській поезії. Необхідно проглянути аспект відмінності поміж староєврейською поетикою та прозою, оскільки є характерні відмінності, серед яких мають місце паралелізм елементів та неординарна побудова вірша. Також слід звернути особливу увагу на низку інших відмінностей, які означують поетичний характер твору.

Староєврейська література досить цікава у своїх жанрах та стилях, тому необхідно надати вагомого значення метричній будові віршування, порівнюючи її із латинською чи грецькою, необхідно підкреслити, що класична грецька і латинська поезія базувалася на повторюваній схемі, у якій чергувалися в певному порядку довгі і короткі склади, натомість метрична система староєврейської поезії базувалася на чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Але часто є випадки, де головний елемент поетичного твору будується із двох членів, у кожному з яких є по три (або по два) наголошених склади. Також своє право на існування забезпечують й інші, складніші схеми, але проблема полягає в тому, що в одному творі можна зустріти безліч різних метричних схем. На базі цього науковці не дійшли компромісу щодо загальних принципів метричної будови староєврейської поезії.

Також невід’ємно в стилістичній природі псалма наявні акростихи, тобто існує низка поетичних творів, у яких кожна почергова строфа розпочинається із порядкової літери алфавіту і має розміри: піввірша – приклад віднаходимо у псалмі 111; вірша – представлений у псалмі 25; що другого вірша – змальованого у псалмі 9; чи й кожного восьмого вірша – із якого побудований псалом 119 [1].

Існує слово „selah”, що перекладається „пауза”, воно також якимось чином ділить псалом на строфи, виражаючись спеціальним технічним терміном, значення якого не завжди відоме. Тому деякі науковці вважають, що слово „пауза” є лише записаним для псалмоспівців, щоб знали як його правильно рецитувати, але не входить у сам контекст псалма [3].

В українській літературі цей жанр має багату історію. Він був досить поширеним у XVII–XVIII століттях у творчості „мандрівних дяків”, входив до репертуару сліпих лірників.

Специфічним різновидом псалмів є ліричні вірші Г. Сковороди, що ввійшли до збірки „Сад божественных песней” („Весна люба, ах, прийшла!”, „Ах поля, поля зелені”, „Ой ти, птичко жовтобока”).

У літературі ХІХ–XX ст. цей жанр зустрічається у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки, Є. Маланюка, Б.-І. Антонича, Д. Павличка та ін.

Визнаючи той факт, що переспіви різних авторів завжди знаходились під контекстом Біблійних книг та конкретної взаємодії із Книгою Псалмів, то все ж потрібно зазначити, що стиль написання, лексичні звороти мови завжди мусили відповідати тональності і пафосу свого першоджерела.

Таким чином, ми розглянули жанрово-композиційні риси старозавітної поезії та простежили різноманітні літературні прийоми, що наштовхують на висновки, що псалми були найширшою базою поезії Старого Завіту. Окрім жанрово-композиційних рис, було розглянуто аспект стильової обробки псалмів у багатьох українських поетів та встановлено парадигму відповідних прийомів у розвитку написання псалмів.