Розвиток професійного театру України у 19 стПостійні переслідування українства не сприяли розвитку драматургії, адже, крім аматорських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Певне пожвавлення в розвитку сценічного мігетецтва розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах України у Немирові, Кам’янці-Подільському, Чернігові, Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі аматорські трупи починають виставляти п’єси українських драматургів.
Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п’єсами на українські теми. Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п’єс.
З ініціативи М. Кропивницького та М. Садовського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтаві, Києві акторами російської трупи Григорія Ашкаренка було з успіхом поставлено кілька українських драм.
1881 р. (1882 р. – за деякими джерелами) рік утворення першої української професійної трупи (засновник – Марко Кропивницький, м. Єлисаветград), яка ставила своїм завданням створення на сцені реалістичних образів. Типовою рисою театральних вистав цієї доби також був побутовий реалізм, але більш поглиблений. До складу трупи ввійшли три брати Тобілевичі Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми «Назар Стодоля»), Панас Саксаганський (від назви місцевої річки Саксагань), а також їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька (стала дружиною Миколи), Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської), Олександра Вірина. Багато зусиль для матеріального зміцнення трупи, організації оркестру доклав М, Старицький.
Українському професійному театру довелось зіткнутися Із значними труднощами: продовжував діяти Емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних нот;
Заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати національно-визвольний рух народу;
Заборонялося інсценування п’єс іноземних авторів; тяжке матеріальне становище.
Театр другої половини XIX ст. прийнято називати «театром корифеїв». (У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, що вів за собою інших співаків.) V Сучасному розумінні «корифеєм» називають людину, яка є видатним діячем у певній сфері мистецтва.
Михайло Старицький (1840 – 1904) прославився як талановитий режисер. Проте, болісно відчуваючи обмеженість українського сценічного репертуару, Старицький створив низку п’єс за сюжетами інших авторів (наприклад, за мотивами творів М. Гоголя на українські теми були створені п’єси «Різдвяна ніч». «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба» та ін.).
Творча спадщина
Старицький збагатив українську драматургію і літературу взагалі такими відомими оригінальними творами:
Драми («Не судилось», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан»);
Історичні драми («Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч);
Водевілі («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модньому», «Чарівний сой»);
Повість «Облога Буші»;
Романи («Молодість Мазепи», «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк»); Поезії («Ізнов нудьга…», «На спомин Шевченка», «Поету», «До І. Білика», «До Миколи Лисенка», «Артисту М. К. Садовському», «Гетьман», «На спомин Котляревського», «Місто спить», «Швачка», «Поклик до братів-слов’ян» та ін.).
Серед інтимно-особистих поезій Старицького («Не сумуй, моя зірко кохана», триптих «Монологи про кохання», «О, дякую, що ти прийшла-таки») виокремлюється вірш «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…»), який завдяки щирості висловлених почуттів, емоційно-схвильованій тональності, яскравій образності став народною піснею.
Тематично соціально загострена драматургія М. Старицького поділяється на кілька груп:
1) про класове розшарування пореформеного села;
2) про долю демократичної сільської інтелігенції в умовах самодержавної Росії;
3) про трагічну долю людини мистецтва в буржуазному суспільстві;
4) про участь демократичної інтелігенції в класовій боротьбі напередодні першої російської революції 1905 1907 рр.
У драмі «Не судилось» (перша назва «Панське болбто») автор торкається традиційної теми нещасливого кохання селянської дівчини Катрі та панича Михайла Ляшенка. Драма висвітлювала не тільки мерзенність «панського болота», але й переконливо спростовувала нікчемність популярної тоді в дворянському середовищі ідеї про «злиття» пана з мужиком. Новий аспект порушених у п’єсі проблем: принципове осудження інтелігентом-демократом Павлом Чубанем розбещеної панської моралі, носієм якої виявився його приятель, студент Михайло Ляшенко.
Драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Написана за мотивом пісні напівлеген-дарної полтавської піснетворки Марусі Чурай. Багатий підстаркуватий Хома, якому впала в око 18-річна Маруся, незважаючи на відразу дівчини до нього, прагне будь-що одружитися з нею, намагається «грішми поборотись з красою». Діючи мерзенними засобами, багатій розбиває щастя закоханих Марусі й Грицька, спричиняє отруєння парубка і божевілля дівчини. За законами мелодрами, злодій також гине у фіналі твору.
Драма «Талан» Присвячена Марії’ Заньковецькій. Це перший твір в українській літературі, у якому звернено увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної національної трупи. Описуючи життєвий шлях талановитої актриси Марії Лучицької, Ста-рицький порушує низку актуальних соціальних, мистецьких, морально-етичних питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було Лучицькій прийти на сцену, але ще важче їй реалізувати свій мистецький талант.
Марко Кропивницький (1840 – 1910) Це талановитий український актор, режисер і драматург, ініціатор і засновник професійної української театральної трупи (1881 р. або 1882 р.), до якої ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, М. Старицький. Останній став керівником трупи, а М. Кропивницький провідним режисером, поки трупа не розпалася на два колективи. Творча спадщина
Для поповнення репертуару М. Кропивницький багато зусиль віддає драматургічній творчості. Він пише оригінальні п’єси;
1863 р. «Дай серцю волю, заведе в неволю»;
1882 р. «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук»; 1889 р. «Дві сім’ї»; 1891 р. «Олеся»; 1895 р. «Замулені джерела» та ін. А також інсценізує твори інших авторів:
- Тараса Шевченка («Невольник», «Глум і помста»);
- Олекси Стороженка («Вуси»); Миколи Гоголя («Пропавша грамота»);
Євгена Гребінки («Чайковський, або Олексій Попович»).
Драма «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863) створена під впливом «Наталки Полтавки». Показуючи чисте й світле кохання Семена й Одарки, їхнє вірне подружнє життя, драматург високо підносив народну мораль. Із симпатією змальовує автор наймита Івана Непокритого, який заради щастя Семена пішов замість нього в солдати й повернувся додому скаліченим. Позитивним героям драми протиставлено сина багача Микиту Гальчука, жорстокого, егоїстичного, який заради власних інтересів готовий піти на будь-які мерзенні вчинки.
У п’єсі «Доки сонце зійде, Роса очі Виїсть» М. Кропивницький порушує проблему соціальних взаємин у пореформеному селі. Драматург акцентує увагу на тому, що очікувана і закріпаченими селянами, І передовими освіченими колами реформа 1861 р. не виправдала пов’язаних з нею сподівань. Інакше кажучи, з проголошеним звільненням селян не зійшло для них сонце радісного життя. Драматург викриває всю потворність життя панської сім’ї Воронових, які і в пореформених умовах не відмовилися від кріпосницького способу життя.
У Драмі «Глитай, або ж Павук» Драматург досліджує соціально-економічні умови жит-пореформеного села. Багатій Йосип Бичок позичками грошей і хліба розорює селян, руй-
Господарство можливих конкурентів, забезпечує себе майже дармовою робочою силою. чок вніс розлад і в сім’ю бідняка Андрія Кугута. У той час як селянин далеко від рідної и заробляє кривавою працею копійки, глитай обдурює його дружину Олену, що призить до її передчасної смерті. У тенетах цього «павука» опинилися не тільки односельці,
Й трудівники із сусідніх сіл, представники місцевої влади, суддя і шинкар.
Драматургія – сукупність драматичних творів певного письменника, народу, історичної епохи.
|
