Георх Фрідріх Гендель (1685 –1759) – від опери до ораторії

Гендель – один із найбільш значних представників європейської культури ХVІІІ ст. Його творче життя була таким же тривалим, як і плодотворним. Він працював практично у всіх жанрах і формах, домагаючись при цьому видатних успіхів. Як чудовий клавесиніст, композитор володів непересічним талантом імпровізатора.

Більше 30 років пресвятив Гендель опері. Оскільки опера у ХVІІІ ст. була єдиним жанром, який приносив значний дохід композитору, то Гендель вирішив присвятити себе розвитку саме цього жанру. Прем’єра його першої опери «Альміра» (1705 р., Гамбург) була дуже успішною, а тому Гендель вперше відчув себе оперним композитором і сприйняв це як покликання. Хоч Гендель і Бах були ровесниками і обидва виховувались в німецьких традиціях музичного мистецтва, однак їхні творчі долі – різні. Гендель на відміну від Баха любив бути серед людей, став «всенаціональним громадянини світу». У 1706 р. Гендель їде до Італії, де славу йому приносить ораторія «Воскересіння» (1708 р.) У 1711 р. композитор отримав запрошення із Англії, а з 1712 р. залишився тут проживати до останніх своїх днів. Його незрівняний музичний талант сприяв тому, що Гендель став одним із найвпливовіших і пошанованих композиторів Англії, серед прихильників якого був сам король Георг І. Розвіт творчості композитора припадає на 1720-ті роки. В цей час він створює такі опери, як «Юлій Цезар» (1724), «Тамерлан» (1724), «Річард І» (1727), «Орландо» (1733), «Альцина» (1735) і «Ксеркс» (1738).

Вивчивши стиль видатного англійського композитора Генрі Перселла, Гендель присвятив себе ораторії. Він написав такі шедеври, як «Есфірь» (1737), «Саул» (1739), «Самсон» (1743) і «Мессія» (1742).

Його спадщину складають оркестрові концерти. Особливо популярними є 12 консерто-гроссо, а також 12 органних концертів у супроводі оркестру або ансамблю – новий жанр, створений Генделем. Особливо вирізняються твори для великого оркестрового складу за участю духових інструментів, які мали виконуватися на відкритому повітрі – «Музика на воді» (1717) і «Музика феєрверку» (1749).

5. Клавесин. Концерти і concerto grosso. Cольний концерт.

В епоху бароко найбільшою популярністю серед музичних інструментів втішався клавесин. Одразу ж після своєї появи (1521 р.) він завоював серця любителів музики багатьох європейських країн і став основним салонно-концертним інструментом того часу. Якщо на органі грали в соборах під час богослужінь, а на клавікорді переважно вдома, то в салонах і гостинних аристократів панував клавесин, супроводжуючи спів. Він був солюючим інструментом, незамінимим і рівноправним учасником і невеликого ансамблю, і оркестру.

До появи фортепіано в кінці ХVІІІ ст. клавесин залишався одним із улюблених музичних інструментів таких композиторів, як Фрескобальді, Бах, Гендель, Куперен, Рамо і Шамбоньєр.

Найбільший внесок у вдосконалення інструменту внесли амстердамські майстри. Вони додали другу клавіатуру, зовнішній вигляд став більш вишуканим – корпус розписували імениті живописці (Рубенс, Штейн), обробляли тонкою різьбою, інкрустували слоновою кісткою. Незважаючи на різноманітність зовнішніх форм, сформувались два основні типи інструмента: з вертикальним і горизонтальним напрямом струн. Перший став прототипом фортепіано, другий – роялю.

Для клавесина було написано багато чудових творів. Для нього писали Джіроламо Фрескобальді, Ян Петер Свелінк, а також наступні покоління музикантів французької школи, серед яких вирізняються Жак Шампіон де Шамбоньєр, Фрасуа Куперен і Жан Філіп Рамо. Ці композитори майстерно використовували переваги клавесина. Кращу музику епохи бароко для клавесина створили Доменіко Скарлатті (1685–1757), Генрі Персел (біля 1659– 1695) і Георг Фрадріх Гендель (1685–1759). Однак вершиною клавесинної музики є твори Й. С. Баха: «Добре темперований клавір» (1722), «Хроматична фантазія» (біля 1720), «Італійський концерт» (1735), «Англійські сюїти» (біля 1715), «Французькі сюїти» і «Гольдберг варіації» (1742).

Інструментальна форма концерту може вважатися справжнім вагомим внеском бароко, в якому втілились естетичні ідеали епохи, які відзначалася раптовими перемінами, тривою і напруженим очікуванням.

Концерт – це свого роду музична гра світла і тіні, певна конструкція, де кожна складова знаходиться у протидії іншим частинам. З появою концерту народжується тенденція до музичної оповіді, до розвитку мелодії як певної мови, що здатна передавати глибини людських почуттів. Насправді етимологія слово «concertare» утворена від слова «змагатися», хоч розуміння смислу цієї форми поєднано із «consertus» або «conserere», що означає «узгоджувати», «приводити до порядку», «об’єднувати».

Поява жанру пов’язана із «Церковними концертами» (1599) Андріано Бонк’єрі. У «Ста церковних концертах» (1602) Лудовіко Гроссі да Віадан (1560–1627) вводить у користування бассо контуніо (генерал-бас)[17]. У цих творах акомпанемент грає роль поліфонічного супроводу вокальної лінії, якій довірена основна роль. Протягом ХVІІ і ХVІІІ ст. слово «концерт» продовжувалося вживатися як синонім до слова «ансамбль», на півночі Італії під поняттям «концерт» почали розуміти оркестровий твір, в якому оркестрові групи протиставляються одна одній у проведенні основних тем.

Звично концерт пишуть в трьох частинах – Аллегро, Адажіо, Аллегро – тобто з використанням контрасту швидких і повільних темпів. Цей тип композиції отримав назву concerto grosso ( великий концерт) із-за найбільшої на той час кількості музикантів, які були у складі оркестру, що виконував концерт. В ансамблі деякі музиканти володіли бульш високою майстерністю і їм довіряли сколюючі партії (a solo). Вони поступово утворювали так звані concertino (концертіно), що складалися із двох скрипок і віолончелі, в той час як решта оркестрової групи називалася ripieno (ріпієно, з італ. – повний). Алессандро Страделла опублікував біля 1670 р. перший великий концерт під назвою «Симфонія в ре». Однак кінцево форма концерту була сформована композитором і скрипалем Арканджело Кореллі (1653–1713). Його дванадцять «Кончерті гроссі» Ор. 6 (1714) досягли незвичайного успіху. Його геніальні послідовники Антоніо Вівальді і Георг Фрідріх Гендель створили чудові зразки цього жанру.

Сольний концерт. Саме Вівальді, видатний представник венеційської школи, разом із Томазо Альбіноні (1671–1751) і Бенедетто Марчелло (1686–1739) був тим, хто сприяв кінцевому формуванню жанру сольного концерту на основі великого концерту (concerto grosso). Першими сольними концертами стали концерти, написані для скрипки. Вівальді залишив у цьому жанрі воістину геніальну спадщину. Однак слід згалати ім’я Джузеппе Тореллі (1658–1709), який також був біля джерел жанру і прямим спадкоємцем якого став Джузеппе Тартіні (1692–1770). Тореллі, Тартіті і Вівальді створили зразки барокового сольного концерту. Новатором в цьому жанрі виступив Й. С. Бах, написавши свої Брандербурзькі концерти. В них ріпієно (ripieno) не тільки акомпанує сольному інструменту, але й виступає на рівних із солюючою партією – своєрідний діалог солюючої партії і оркестру дозволяє досягнути найбільшого драматичного ефекту і виразності музичної мови. Склад оркестру був також дещо змінений Бахом. В його концертах клавесин залишає за собою виняткову функцію генерал-баса, а до оркестру додаються труби, поперечні флейти, флейти-пікколо і гобої.