Створює першу в Україні збірку байок “Байки Харківські”, тобто виводить жанр на шлях самостійного розвитку.Має певний автобіографічний підтекст: у цей час за умовами Третього Литовського статуту 1588 р. над Сковородою нависає реальна загроза потрапити у кріпосну залежність до С.Томари. Приводом до написання могли стати такі історичні факти (за П.Тичиною): ü протести запорожців, на вольності яких в 1751 р. царський указ наклав свою руку, поселивши на землях запорожців сербів-колонізаторів; ü указ 1783 р. про остаточне закріпачення селян Лівобережної України. Однак, як стверджує Ю.Барабаш, ці фактори не могли стати поштовхом до написання поезії, бо не підтверджуються життєвими ситуаціями та настроями (переконаннями) Г.Сковороди.
Присвячує Б.Хмельницькому – називає “отцем вольності”. Прославляє як запорозького гетьмана у часи руйнування Запорозької Січі Катериною ІІ – висока громадянська відвага і свідомість поета. Пов”язує волю з визвольною війною під проводом Б.Хмельницького. Свобода – найвища людська цінність, без неї неможливий суспільний прогрес, розвиток науки. Воля – природний стан людини. Новаторство лірики Г.Сковороди (порівняно з шкільними поетиками): ü органічне поєднання громадського і особистого (пісня 19-а: зображення душевного стану розпачу, прагнення перебороти свої страждання); ü шкідливість наслідування чужих зразків; ü ствердження необхідності природного нахилу у поетичній творчості. Техніка версифікації: ü силабіст, однак іде шляхом вдосконалення силабічного вірша у напрямку його тонізації, наближення до силаботоніки: “Ой ти, пташко…” – майже хорей, “Всякому городу…” – дактиль. ü застосування чоловічих рим нарівні з жіночими (обов”язковими для силабіки). “Всякому городу…” – лише чоловічі рими, які збагачують вірш. ü римування: · вільні, неповні (ревно-древной, солодкій – глотки) або приблизні рими. · рими переходять в асонанси й дисонанси (усмиряєт – примиряєт, у меня – у дня). · складні рими (небесни – сего бездне). · впровадження внутрішніх рим. ü дуже багата строфіка. ü найпоширеніший розмір – 13-тискладник з цезурою після 7-го складу (7+6). Також застосовує 12-тискладник (6+6), 11тискладник (5+6), 10тискладник (6+4). ü рефрени (приспіви) – підсилюють змістове навантаження: “Всякому городу---” – рефрени на контрасті зі змістом кожної строфи. ü тяжіння до народної версифікації: “Ой ти, пташко…” – ритмічна схема народної щедрівки (4+4).
[1]апологом (або моральною байкаю) користується Г.Сковорода. [2] У Г.Сковороди лише одна суто раціональна байка – “Старуха і Горшечник” [3] У Г.Сковороди одна мішана байка – “Вітер і Філософ” [4] Назва збірки – за давньою поетичною традицією: поетична збірка М.Довгалевського “Сад страданій Христа…” та його поетика “Сад поетичний”. [5] Свобода, вольність. На Україні першим байкарем був Г.Сковорода. С.Чавдаров Сковороду справедливо можна назвати зачинателем байки в українській літературі, оскільки цього жанру літературної творчості на Україні майже не було. С.Пінчук Сковороду можна вважати зачинателем байки, який набув широкого розвитку в українській літературі у ХІХ ст., досягнувши високого художнього рівня у Гребінки і особливо у Глібова. Історія української літератури. – К., 1954. – Т.І. Створює першу в Україні збірку байок “Байки Харківські”, тобто виводить жанр на шлях самостійного розвитку. Збірка включає 30 байок (всі прозові): v 15 байок – 60-і роки ХVІІІ ст.; v 15 байок – 1774 р. Збірка була подарована П.Ф.Панову. Тексти виражають основні філософські позиції автора. Розвиток жанру байки Жанр виник у VІ – V ст. до н.е. в Греції. Перший байкар – Езоп (прозова байка). На початку нашої ери його байки переказані віршами римським поетом Федром. Байкар-сатирик Горацій (Рим). Формується особлива композиція: дві частини – оповідна (фабула) і дидактична (мораль). Античні теоретики (як і середньовічні, ренесансні, барокові): байка – не самостійний жанр, а один з різновидів риторичного прикладу, прийому. Тому жанр розглядався не в системі поетики, а в системі риторики.
В українській літературіжанр широко застосовувався у полемічному письменстві ХVІ-ХVІІ ст. (“Апокрисис” Х.Філалет: сюжет про Вовка і Лисицю; анонімна “Пересторога”), в проповідницькій літературі (І.Галятовський, А.Радивиловський – використовували байковий сюжет для підсилення впливу проповіді, збудження інтересу серед слухацької аудиторії). Українські поетики і риторики вказували на велике виховне значення байки для народу (особливо, селян).
Основна течія байкарства ХVІ – ХVІІ ст.: творча оборобка байкарських фабул, “перелицювання” їх на новий лад.
М.Довгалевський, поетика “Сад поетичний”: Що таке байка? Відповідаю: байка – це правдивий або видуманий твір, який, проте, виражає певну істину. Так байки Езопа містять у собі певні повчання, які стосуються характеру людини.
Серед кількох видів байок М.Довгалевський виділяв моральну байку, або аполог [1], що приписує людські дії та вчинки тваринам та диким звірам Також поетики вирізняли раціональні [2] (персонажами є люди) та мішані [3] (герої різнорідні) Ставлення Г.Сковороди до жанру байки У передмові-листі викладається міркування про байку у дусі настанов шкільних поетик і риторик: Друже мій! Не зневажай байкослів”я. Байка і притча одне і те ж. Не за гаманом усуджуй скарб, а справедливим судом суди. Байка тоді буває погана і баб”яча, коли у простій і смішній своїй шкаралущі не ховає зерна істини, схожа на горіх-свищ… Цей кумедний і фігурний рід писання був домашній у найліпших стародавніх любителів мудрості. Лавр і взимку зелений. Так мудрі й у іграшках розумні і в брехні істинні. Істина ж гострому їхньому позиру не здаля бовваніє так, як простим умам, але ясно, як у дзеркалі з”являється.
Вважає жанр дуже вдалим для моралізування: ідеї не стільки у межах фабули, скільки в їхній моралі (“тенденційність”), автор має змогу говорити від свого власного імені, без опосередкування. Приваблює наочність, метафоричність. Байка – “мудра іграшка”, що в собі ховає “силу”. Байка – привід для філософських міркувань. За Сковородою, характерна риса байки – відтворення істини, при цьому він апелює до байок Езопа. Джерела сюжетів Протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. в українській байці панують езопівські сюжети. У Сковороди: v запозичував з міжнародного фонду байок, переказуючи близько до традиційної сюжетної канви (“Голова і Тулуб” – з Гвіччіардіні, “Жаби” – з Езопа) – традиція шкільних поетик; v об”єднував чужі сюжети з власними, утворюючи своєрідний симбіоз (“Жайворонки”, “Орел і Черепаха” – використав байку Езопа “Черепаха і Орел”) – нововведення Г.Сковороди; v лише згадував про класичні сюжети, якимись рисами споріднені з ідеями, викладеними у власних байках (“Олениця і Кабан” – посилається на байку Езопа “Граки”); v творив нові сюжети, виходячи з власних життєвих спостережень та використовуючи літературний досвід (байки 2, 9, 10, 12, 19, 26, 28, 29). Тематичні групи байок: 1. Про “сродну працю” – провідна тема. Праця – природна потреба людини і шлях до щастя. Діяльність без покликання – мука. Єдиний шлях до добра – праця. Постійна практика, досвід, вправи розкривають природні здібності, без них не буде успішної діяльності. “Колеса часовії”, “Орел і Сорока”, “Оселка і Ніж”, “Орел і Черепаха”, “Змія і Буфон”, “Бджола і Шершень”. “Бджола і Шершень”: Шершень сміється з Бджоли, що вона працює не стільки для себе, скільки для інших. Шершень – образ людини, що живе крадіжкою чужого, народжена для того, щоб їсти і пити. Бджола – мудра людина, що знає своє призначення, отримує задоволення від своєї праці. Праця дає найвищу насолоду і повне щастя тоді, коли вона є складовою частиною загальної суспільної трудової діяльності. “Колеса часовії ” – крутяться в різні боки, але не заважають, а сприяють взаємному рухові. Так і в людей, “ за різними природними схильностями і шлях життя різний ”. Присвячує тим, хто зневажає працю інших, не розуміє і не цінує її. “Оселка і Ніж” – Ніж дивується, чому Оселка не хоче бути Ножем, хоча любить Ножі. А тому, що Ножі, які Оселка вигострить, значно більше переріжуть, аніж вона перерізала б сама, Ножем будучи. Сила: деякі не хочуть служити на військовій службі і одружуватися, аби інших прихиляти до чесного, добропорядного життя. Автобіографічні мотиви: докори Сковороді за те, що він відмовляється займатися чернечою чи урядовою діяльністю.
2. Про справжню цінність людини. Формулює етичну ідею: головне в людині – її внутрішні якості (розум, доброта, працьовитість). Застерігає від поверхового підходу до оцінки людини. Не моральні абстрактні приписи, а реальні спостереження, породжені дійсністю. “Два цінні камінці: Алмаз і Смарагд”, “Голова і Тулуб”, “Ворона і Чиж”, “Старуха і Горшечник”, “Жаворонки”, “Олениця і Кабан”. “Олениця і Кабан”: гідність людини – не в зовнішніх, а у внутрішніх якостях, не в одязі і словах, титулах, маєтках, а в справах. Викриваються Кабани, що, “несуться в Барани”, ганяються за титулами. Кабан мріє про титули: хоче записатися в Барани (гра слів, мається на увазі - барони) – висміюється його панська пиха, зневага його до простого народу. “Два цінні камінці…”: сяючий при королівському дворі Смарагд у листі до Адамантія – Алмаза шкодує, що той не дбає про почесті і “ погребен в попелі ”. Алмазу ж нецікава пуста балаканина Смарагда: “ціна наша, і честь, завжди при нас і всередині нас”. “Старуха і Горшечник”: Баба купує на ярмарку горщики, не перевіривши, чи вони цілі, оцінює їх не за дзвоном, а за зовнішнім виглядом. Заклик цінувати в людях не зовнішню красу, а ділові якості. “Голова і Тулуб”: “дурак” Тулуб величається перед Головою своїм розкішним одягом, підкреслюючи, що їй не перепадає і частини його краси. Античний мотив про суперечку між частинами людського тіла.
3. Про “славолюбіє” і “сластолюбіє”. Теорія Сковороди про “рівну нерівність”. Ненависть до обивательщини, суєтного життя, висміювання згубних пристрастей (гонитва за “сластолюбієм”). Як результат – втрата незалежності, внутрішньої свободи Þ реальна дійсність ХVІІІ ст. “Чиж і Щиглик”, “Сова і Дрозд”, “Щука і Рак”, “Жаби”. “Чиж і Щиглик”: Чижа заманила в неволю смачна їжа і красива клітка. Сила: “Краще сухар з водою, ніж цукор з бідою”. “Щука і Рак”: Щука, позарившись на смачну їжу, проковтнула її і потрапила на вудочку. “Жаби”: Ідея марності, зрадливості земних благ на противагу вічності і постійності благ небесних (у Сковороди – земне, “чесне ремесло”). Надає соціального змісту, знявши релігійний. Композиція байок Двочленна: фабула і мораль (“сила”). До Сковороди: побутувало два типи сюжетних конструкцій байки: I. заснований на взаємодії персонажів, II. заснований на діалозі, на простому обміні репліками.
У Сковороди переважає другий, діалогічний. Це “голі” діалоги, сюжетна функція персонажів – подача реплік, обмін ними Þ система образів антитетична: один висловлює думки, протилежні ідеї байки, другий розбиває його, виходячи з позицій автора.
Розробляє обидва способи викладу, регламентовані теорією: – стислий (коротко, без деталізації): “Колеса часовії”, “Голова і Тулуб”, “Собаки” та ін. – розгорнутий (за рахунок введення місцевого колориту, мотивації поведінки героїв): “Чиж і Щиглик”, “Собака і Кобила”.
Особливості жанру байки у творчості Г.Сковороди: ü дійові особи: тварини, птахи, речі, зрідка – люди. Всі вони набувають рис і функцій людей як представників певної суспільної групи. ü розгорнутий сюжет, часто наділений українським колоритом, насичений побутовими деталями, виразами, приказками, прислів”ями. ü народна мудрість (прислів”я, приказки) - з уст позитивних персонажів байок, які є носіями власних ідей автора. ü у перших 15-ти байках – мораль зводиться до короткого афоризма з одного-двох речень. Друга половини циклу – “мораль” зростає, фабула “маліє” в кількісному відношенні. Мораль розвивається у цілий філософський трактат. Фабула перетворюється на функцію прикладу. Перш за все – ідея (поза увагою – рельєфність образу, дотепність діалога). ü персонажі байок, як правило, не діють, а розмовляють. Поетична творчість Популярність лірики 1823 р., І.Снєгирьов: псалми і канон Сковороди “до сих пор их поют на Украине”. Початок 30-х рр. ХІХ ст., О.Хіждеу (журнал “Телескоп”): три пісні – “Ой ти, пташко…”, “Ах поля…”, “Всякому городу…” – під назвою “Сковородинських веснянок” йому “назвав один сліпий в Харкові, що навчився їх… від самого Сковороди…”.
І.Срезнєвський твердить, що твори Сковороди становлять значну частину репертуару лірників.
Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.: у рукописних пісенниках вміщують пісні “Ах поля…” (лубочний пісенник 1798 р.), “Ой ти, пташко…” (рукописний збірник 1799 р.). М.Костомаров: “Странствующие слепцы усваивают его песни; на храмовом празднике, на торжище нередко можно встретить толпу народа, окружающую группу этих рапсодов и со слезами умиления слущающих “Всякому городу…”. Т.Шевченко посилається на пісні Г.Сковороди у повістях “Наймичка”, “Княжна”, “Близнецы”. Публікація, вивчення 1798 р., Петербург – І-е видання, здійснене М.Антоновським, - “Библиотека духовная, содержащая в себе дружные беседы о познании самого себя” (суміш з окремих уривків, видозмінених, довільно скомпонованих.) – окремі розрізнені публікації творів та критичні замітки.
1861 р. – перше зібрання творів, здійснене І.Лисенковим. Розкритиковане за зміст (твори незрозумілі, написані незрозумілою мовою тощо) В.Бєлінським, М.Чернишевським, О.Герценим. Рецензія Всеволода Крестовського також іронічно оцінює твори Г.Сковороди: Войдите в этот вертоград; но предупреждаем вас, что в этом вертограде бездна репейнику и крапивы, и потому языку вашему предстоят судороги и корчи, а уху – ряд невыносимых диссонансов. Впрочем, смелым Бог владеет! … Ну что, каково? Как вам нравится эта философская поэзия «украинского Ломоносова»? Вы плохо понимаете, вы утомлены… но что же делать! Наша философия в том и состоит, чтоб ёё никто не понимал, кроме самого автора, а случается, что и сам автор ничего не понимает, что творит”. У відповідь В.Крестовському з”являється рецензія М.Костомарова: “Вы судите о сочинениях Сковороды, как будто это новый писатель, только что появившийся на свет, - тогда как на эти сочинения следует смотреть как на памятник понятий, господствоваших лет около ста назад. Применяя взгляд, приличный рецензенту современного произведения, к памятникам минувших времен, вы приходите к жалкому, варварскому принципу истребления старины и народного достояния”. Т.Шевченко двояко оцінює літературні твори Г.Сковороди: повість “Близнецы” (1847) – “Діоген наших днів”, передмова до “Кобзаря” - “вінегретні пісні”. І.Франко “Нарис історії україно-руської літератури до 1890 р.” (1910): розглядає поетичну творчість Г.Сковороди у історично-конкретному контексті, в складних зв”язках з епохою. Вперше висловлює думку про перехідний характер творчості Сковороди як явища культури. Можна було б сказати, що це (Сковорода. – І.С.) старий міх, наповнений новим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, натура, мова, форма писань – все це має подвійний (двоїстий – І.С.) характер, є сумішшю старої традиції з певним духом.
|
