сознание как отражение бытия, СОЗНАТЕЛЬНОЕ И БЕССОЗНАТЕЛЬНОЕ

Зрозуміло, що існуюча у першій чверті XV ст. практика виготовлення суцільногравійованої дерев'яної друкарської форми неспроможна була задовольнити існуючий по­пит на книгу, оскільки лубочні блокові книж­ки мали невеликий обсяг і досить обмежені тиражі. А щоби виготовити, скажімо, блок-бух науково-популярного змісту обсягом 150 сторінок, потрібно було вигравіювати 150 повноформатних текстових сторінок на дере­в'яних дошках.

На кожній дошці-сторінці містилося від 25 до 30 рядків тексту, літери були великі, бо гравіювання дрібних знаків становило значні труднощі. Гравер повинен був дотримуватися ідентичності однакових за накресленням літер, які на кожній сторінці повторювалися іноді по кілька десятків разів. У результаті для виготовлення однієї дошки-сторінки професійний майстер затрачав ба­гато часу — не менше одного місяця. Стає зро­зумілим, скільки зусиль і часу мали б затра-тити навіть кілька майстрів-граверів, щоби вирізьбити форми для друкування книги об­сягом у 150 сторінок. Отже, неважко пояс­нити, чому в першій половині XV ст. європейські книжкові майстри жили прагнен­ням полегшити свою працю. Для цього їм потрібна була складальна друкарська форма з окремих рухомих знаків.

Досліджено, що виконання написів на по­верхні глиняної форми окремими знаками-штампами було відоме здавна. У 1908 р. на острові Крит італійські археологи поблизу м. Фест знайшли невеликий глиняний диск, який датується приблизно 1600 р. до н. є. З обох боків цього диска спіралевидний ідео­графічний напис витиснений окремими штам­пами із зображеннями птаха, риби, корабля, голови воїна, голови жінки з розпущеним волоссям і ін. Такі знаки — а їх на диску 241 — повторюються по кілька разів, але за своєю конфігурацією вони ідентичні. Це свід­чить, що витискували іх одними і тими ж шта­мпами. Описаний диск являє собою найдав­нішу в історії людства відому писемну форму з тисненням напису на глиняній поверхні шта­мпами. На жаль, і досі цей напис залишаєть­ся нерозшифрованим.

До нашого часу збереглася глиняна дошка, на якій у монастирі поблизу м. Реґенсбурґ (Німеччина) у 1119 р. було вигашено ритуаль­ний напис за допомогою вирізьблених із твер­дих порід дерева літер-штампів.

З китайських літературних джерел відомо, що тиражування зі складальної форми започат­кував у першій половині XI ст. (роки правління імператора Цин Ліна) китайський ко­валь Бі Шен. Він навчився виготовляти з об­паленої глини ієрогліфи та складати з них «друкарську» форму, яку потім вкривав водяними фарбами і отримував з неї відбитки на па­пері.

В енциклопедичному словнику Шен Куо (XV ст.) ґрунтовно описується методика ви­готовлення Бі Шеном складальної форми за допомогою металевої рамки, пластини та сос­нової смоли, до складу якої входили також віск і паперовий попіл. Бі Шен попередньо вкривав пластину грубим шаром смоли, по­тім накладав на неї рамку і в рамці розміщу­вав щільно один до одного глиняні брусочки літер приблизно однакової висоти. Щоб за­кріпити брусочки в рамці і зрівняти їх висо-майстер підігрівав пластину на вогні і роз-іякшував смоляний шар. Потім натискав кою дошкою на складені брусочки, щоби они заглибились у смолу і вирівнялася їх поверхня. Коли смола застигала, складальна орма вважалася готовою. Після закінчення нражування майстер знову підігрівав плас-нну-основу на вогні, щоби смола стала рід-ою. Він виймав брусочки ієрогліфів із рам-відчищав їх від смоли і складав у плоский цик, де для кожного знака було визначене окреме місце. Цей спосіб друкування мав, нчайно, серйозні недоліки: кожну літеру нстер вирізьблював окремо, тому вони не були ідентичні. До того ж глиняні ієрогліфи цвидко зношувались, втрачали свою чіткість їх треба було поновлювати. Тому, можли-тиражування рухомими знаками не отри­мало в Китаї загального визнання. І ще про­тягом кількох століть після його винайдення майстри користувалися тільки ксилографічним друком.

Слід зазначити, що в численних наукових публікаціях з історії книгодрукування факт ви­найдення китайським ковалем Бі Шеном ти­ражування рухомими літерами загалом не під­дається сумніву, але до нашого часу дослід­ники книги ще не знайшли жодного аркуша або книги, які б підтвердили його пріоритет у друкарській справі. Тому деякі вчені вважа­ють цю історію тільки легендою.

Згодом, у XIII ст., в Китаї починають користуватися формою, складеною з олов'яних або дерев'яних рухомих літер. Олов'яні літе­ри одержували, заливаючи метал у формо­чки з глиняної суміші, а дерев'яні малювали і вирізьблювали на суцільній дошці (щоби вони мали однакову висоту), а потім ретель­но розрізали на окремі знаки у вигляді бру­сочків. Для літер були сконструйовані два круглих рухомих ящики — каси, які вміщу­вали близько 10 тисяч знаків. Складання ви­конували на дошці, обмеженій із трьох боків бортиками. За східними каліграфічними кано­нами рядки на кожній сторінці книги скла­дались із 17 знаків, розміщених вертикально. Класифікації розмірів знаків практично не існувало.

Подальший етап у виготовленні книг за допомогою рухомих літер відбувся в Кореї на зламі XIV—XV ст. Літери стали відливати з бронзи у формочках, зроблених із глиняної суміші.

Починаючи з 1403 р. бронзові ієрогліфи в Кореї відливали щорічно у величезній кілько­сті. Наприклад, в 1434 р. було виготовлено понад 200 тисяч знаків, за допомогою яких майстри складали до 40 сторінок щодня. Але й цей спосіб тиражування не отримав загаль­ного визнання через складність ієрогліфічно­го письма. Тому в 1446 р. корейці провели писемну реформу: відмовились від викорис­тання тисяч ієрогліфів і прийняли буквене письмо з 25 знаків.

Практика виготовлення складальної фор­ми із рухомих літер поступово почала прони­кати з Китаю та Кореї на Захід. Цьому про­цесові сприяв розвиток торгівлі між східними країнами й арабським світом.

Французький археолог П. Пельо на тери­торії Китайського Туркестану (провінція За­хідного Китаю) в печерах «Тисяча Будд» знай­шов складальний шрифт, яким уйгури, що жили на цих землях, вже у XIV ст. виготовляли свої книги зі складених форм.

Можливо, і зразки книжкової продукції майстрів Сходу, і металеві літери, і саму ідею виготовлення складальної форми рухомими літерами завезли в Європу купці. Деякі дослідники книги навіть вважають, що бронзові літери з'явилися в цій частині світу разом із біженцями — вірменами, численна група яких поселилась у Голландії в першій половині XV ст. Вірмени підтримували тісні економічні та культурні зв'язки з народами Сходу, в тому числі з уйгурами, і, безперечно, були озна­йомлені з методом виготовлення металевих рухомих літер.

Історики книги наголошують, що науково обґрунтованих доказів прямого запозичення європейцями ідеї книгодрукування рухомими літерами немає. Ця ідея з'явилась у Європі самостійно, оскільки для її реалізації виникли всі матеріально-технічні передумови. І що, можливо, найголовніше, у країнах Західної Європи першої половини XV ст. сформувався великий попит на книгу. Зібрано достатньо фактів про активні пошуки способів тиражу­вання ідентичних відбитків у багатьох євро­пейських країнах середини XV ст.: Франції, Італії, Нідерландах, Бельгії та Німеччині.

Поява друкування рухомими літерами у Європі була сприйнята не як технічне вдос­коналення існуючого процесу виготовлення блокбухів, а як винахід нового способу масо­вого книгодрукування, що здійснив перево­рот у книжковій справі та у розповсюдженні знань. Тому з середини XVI і в XVII ст. то­чилася патріотична боротьба багатьох євро­пейських країн і міст за пріоритет у винай­денні нового способу тиражування видань.

 

 

У Голландії винахідником європейського способу книгодрукування вважається меш­канець м. Гарлем — паламар місцевої кірхи Лауренс Янсен (близько 1405—1484), відо­мий під прізвищем Костер, що в перекладі значить «причетник». У 1823 р. під час свят­кування 400-річчя європейського книгодруку­вання у Гарлемі на його честь було спорудже­но монумент.

В одній із легенд про винахід Л. Костера розповідається, що ідея зародилась у нього при вирізьблюванні рельєфних літер на дерев'я­них кубиках для дітей.Використовуючи дру­карську форму спочатку з дерев'яних, а піз­ніше з олов'яних літер, він надрукував кіль­ка книжок, у тому числі, як припускають, книгу «Дзеркало людського порятунку». До речі, один примірник цієї книги придбав ро­сійський цар Петро І, коли перебував у Гол­ландії. У виданні, на жаль, відсутні вихідні дані: немає ні дати, ні місця друкування кни­ги, ні прізвища друкаря.

Існує ще така легенда: помічник Костера, Йоганн Фуст, у різдвяну ніч 1440 р. викрав у винахідника весь запас рухомих літер разом із пристосуванням для їх відливання, втік до м. Майнц, де і надрукував підручник-донат.

Дослідники ретельно вивчили всі існуючі архівні документи, але підтвердження того, що Костер є винахідником європейського способу книгодрукування, не знайшли. Можливо, Костер бачив друкарські вироби, які привозили голландські моряки та мандрівники зі всього світу, або вивчив принципи книгодру­кування рухомими літерами у вірмен, які на той час поселялись у голландських містах. Можливо, це були тільки примітивні досліди друкування книги з форми, складеної рухо­мими металевими літерами.

Із легенд про костерівське книгодрукування вчені зробили висновок, що Л. Костер зупи­нився лише на способі відливання літер у спе­ціальних формочках, технологія якого була добре відома на той час. Це металеві або де­рев'яні формочки, в які накладалася глина. На поверхні формочок Костер дерев'яними пу­ансонами робив заглиблені відбитки, а потім заповнював їх розплавленим оловом. Коли метал застигав, глиняні форми розбивали і майстер отримував відлиті брусочки скла­дальних літер. З однієї формочки відливали тільки один знак. Після відливання багато часу затрачали на вирівнювання виливків, ручним способом підганяючи кожен знак під один ріст, щоб складати з них у подальшому друкарську форму.

Перше голландське видання «Дзеркало люд­ського порятунку», датоване приблизно 60-ми роками XV ст., було почато як блокбух, а закінчено друкарським способом. Хоча прізви­ще друкаря (справді голландського) залиша­ється невідомим, але історики встановили, що гравюри для книги вирізьблені в майстерні Роджера ван дер Вайдена в м. Брюссель. До того ж у Кельнській хроніці (1499) зазначе­но, що поряд із ксилографічним способом дру­ку в Голландії існував інший спосіб друкуван­ня книжок. Досліджуючи історичні матеріали й донати, науковці дійшли висновку, що у Голландії в XV ст. справді почали друкувати книги із суцільнометалевих форм. Мається на увазі друкування із суцільновиливних мета левих друкарських форм, які були відлиті за допомогою матриць, виготовлених із м'якого металу (олова або свинцю). З цього приводу історик книги Н. Варбанець зазначає, що виготовлення в західноєвропейських країнах у додрукарський період книжок за допомогою відлитих суцільнометалевих опуклих друкар­ських форм визнає сьогодні переважна біль­шість дослідників книги. Історики ще мають провести велику дослідницьку роботу з вивчен­ня багатьох аспектів книгодрукарської діяль­ності Костера.

На півночі Італії городяни м. Фельтре спо­рудили пам'ятник ще одному «винахідникові» європейського книгодрукування — Памфіліо Кастальді. Підставою для цього послужила італійська хроніка XV ст., в якій написано, що італійський майстер П. Кастальді (він був також поетом, лікарем і доктором права) впе­рше на європейському континенті почав ти­ражувати тексти.

З архівних документів стало відомо, що цей майстер справді виготовляв книги в Мілані, але тільки починаючи з 60-х років. А про ви­найдення книгодрукування у документах не згадується взагалі.

Бельгійці вважають винахідником книгодрукування зі складальної форми свого співвітчизника Жана Бріто, адже в післямові до невеличкої книжечки проповідника Йоганна Герсона «Доктринале» («Вчення») надруко­вано, що Жан Бріто, мешканець м. Брюгге, виготовив цю книгу, «без будь-яких учителів винайшов гідне подиву мистецтво і не менш дивне знаряддя виробництва». Але, на жаль, у післямові немає дати виготовлення книги. До того ж французькі науковці датують її 1480 роком, а в цей період книгодрукування було вже налагоджене у багатьох країнах Європи, тому цих доказів надто мало, щоб порушувати питання про винайдення Жаном Бріто європейського спо­собу книгодрукування.

сознание как отражение бытия, СОЗНАТЕЛЬНОЕ И БЕССОЗНАТЕЛЬНОЕ

 

С того времени, когда человек начал размышлять о самом себе и окружающем его мире, перед ним неизбежно возникают вопросы о том, что он представляет собой, и в силу каких причин существуют его мысли о предметах и явлениях, с которыми он сталкивается в повседневной жизни, о деяниях, совершаемых им самим и другими людьми и т.п.

 

Стремление найти ответы на эти и подобные вопросы породило различные объяснения сознания, начиная с объяснений, имеющихся в мифах, до объяснений, содержащихся в современных учениях, базирующихся на новейших данных психологии и нейрофизиологии. Трудность получения ответов на эти вопросы заключается в том, что невозможно провести непосредственную связь между чувственно воспринимаемым миром и мыслями (представлениями, понятиями) о нем, чувственно невоспринимаемыми.

 

Первым, кто создал целостную концепцию, с помощью которой объяснил, каким образом возникают мысли человека и в какой форме они существуют, был древнегреческий философ Платон. Он исходил из признания того, что существуют параллельно два мира: один мир конкретных, чувственно-воспринимаемых предметов и вещей; они возникают и исчезают, подвержены случайным изменениям; другой мир — мир невещественных (нематериальных) образований, так называемых идей или идеальных сущностей; они не изменяются, самосохраняясь. По словам Платона, чувственно воспринимаемые предметы есть своего рода тени идеальных сущностей или идей. Олицетворением этих сущностей является душа — как некая особая невещественная сила, бессмертная, она существует всегда, хотя и небессмертен ее обладатель — человек. Душа, поселяясь в человека как природное существо, наделяет его способностью быть разумным, приобретать знания.

 

Примерно таким образом длительное время решался вопрос о соотношении между вещественным, материальным и невещественным, нематериальным.

 

На протяжении истории философии, вплоть до ХIX в., все явления, которые так или иначе относились к области сознания, объяснялись наличием души, квалифицировались как духовные. Например, еще в конце XIX в. мыслители, в том числе и российские, доказывали, что, говоря словами В.С. Соловьева, не тело человеческое существует само по себе, а благодаря душе, которая обуславливает и его существование и действия, “живет и мыслит не организм, а душа посредством организма”. Далее он утверждает: “неправомерно отвергать существенную связь между индивидуальными душами, и, следовательно, солидарность всего существующего”. Это “одинаково противоречит и опыту и разуму”.

 

Другое направление в решении вопроса о сознании основывались на тезисе, гласящем о том, что в мире с самого начала его существования есть некое духовное начало — либо в форме составной части “Абсолютного единства” (как доказывал греческий философ Плотин), либо в форме бесчисленных деятельных субстанций — монад, изначально способных к психической жизни (Г. Лейбниц) и т.д.

 

Третье направление в объяснении сознания представлено значительно большим числом вариантов решения вопросов о сущности и происхождении сознания. Все они объединяются на основе признания двух постулатов: сознание не имеет сверхъестественного характера и не существует сознания (идеального) вне связи с мозгом (материальным). Отсюда следует, что рациональное объяснение сознания возможно — в той или иной степени — лишь на основе обобщения результатов конкретных исследований конкретных проявлений сознания.

 

Однако, это не помешало тому, что внутри этого направления сложилась весьма широкая разноголосица. Одни, признавая факт неразрывного характера связи “сознание — мозг”, оставляют в тени вопрос о происхождении сознания. Оно рассматривается как факт само собой разумеющийся, который проявляет себя в наличии разума у человека; оно дано человеку как бы от рождения. В своих философских построениях И. Кант, Г.В.Ф. Гегель, Л. Фейербах, представители философии позитивизма не ставят и не решают вопросы о происхождении, да и о сущности сознания, ограничиваясь констатацией конкретных (и бесконечно различных) его проявлений.

 

Подобный подход к сознанию обусловлен, главным образом, отрицанием сходства между ним и всеми другими явлениями реального мира. Результаты конкретно-научных исследований, как правило, служит иллюстративным материалом для различных концепций, сформировавшихся под углом зрения аналогичных подходов к решению вопросов о сознании.. Э.Мах — крупный физик и философ конца XIX и начала XX вв. — вообще считал ложной самую постановку вопроса о существовании в фундаменте материи (неорганической) cвойства, тождественного ощущениям. По его словам ощущения, из коих возникает сознание, существуют изначально как “элементы мира”. А “наше тело и наше сознание есть сравнительно замкнутая, изолированная система фактов”.

 

Для более или менее рационального понимания и объяснения сути сознания следует иметь ввиду такое положение: чем сложнее материальная система, тем более длительное время требуется для ее формирования, тем больший у него предшествующий эволюционный период. И на каждом последующем — по сложности — структурном уровне, тем различнее элементы, составляющие систему и ее свойства. Общей же чертой, какими бы своеобразными эти системы не представлялись, остается то, что их свойства не имеют способности воздействовать на свои материальные носители. Исключением из “общего правила” является сознание: оно способно воздействовать на “своего носителя”.

 

Итак, что такое сознание? Оно как особое свойство есть высшая форма отражения особым образом организованной материи. Понятие “высшая” форма означает, что более высокой по сложности и совершенности формы отражения не может быть, ибо законы эволюции природы не “в состоянии” породить более совершенное отражение.

 

“Высшей форме”, естественно, предшествуют менее совершенные формы отражения. К ним относятся отражение в неорганической (неживой) природе и особенно в живой природе. По своей сути отражение представляет собой конкретные результаты взаимодействия материальных образований, по содержанию — изменения их структуры, либо их энергетического потенциала, либо того и другого вместе взятых, а способом его выражения выступают присущие ему признаки. В неживой природе отражение характеризуется “системностью”, т.е. проявлением какой-либо “организованности”, тенденцией направленности развития и действия. В живой природе материальные образования — особи, даже самые простейшие из них — непременно проявляют стремление к самосохранению при малейшем изменении условий их существования. Наглядной иллюстрацией уже первых признаков такого стремления служит появление различного рода тропизмов, т.е. четкой реакции простейших организмов на изменение химического состава среды ее температуры, освещенности и т.п. Подобное отражение, присущее живой природе, определяется как раздражимость.

 

Эволюция живой природы на стадии относительно высокого уровня организации имела характер, преимущественно, совершенствования системы регуляции всей совокупности жизнедеятельности организма. “Жесткость” регуляции, проявляемая в форме запрограммированности поведения живых организмов, дополнялась образованием системы относительно гибкого реагирования на внешние воздействия (спектр которых постоянно расширялся под влиянием непрерывных изменений условий жизни). Способности к “гибким реагированиям” зафиксировались в образовании условно-рефлекторной системы, на основании которой отражение у высших животных приняло форму психики. Ее материальными носителями стали головной мозг со специализированными клетками как основной регулятор жизнедеятельности, а физиологически — резкое возрастание (по сравнению с другими органами особей) скорости биохимических и биофизических процессов и объема потребления энергии.

 

Если в виде раздражимости и ощущения отражение представляется и по способу и по содержанию как относительно прямая, т.е. непосредственная связь между раздражителем и характером действия организма, то на уровне психики — и как непосредственная и опосредованная (т.е. в форме способности к свободе выбора ответных реакций на тождественные раздражители). Однако, как бы ни эволюционировала психика животных, она не в состоянии породить отражение, которое могло бы иметь качественно новую форму. Основным “препятствием” является ествественным путем устанавливаемая связь “инстинкты — потребность”. Причем эта связь односторонняя: удовлетворенная потребность на определенное время останавливает действие инстинкта, а не порождает новую потребность. Данная связь не выходит за пределы тех внешних факторов, действия которых так или иначе непосредственно соотносятся с инстинктами. И, стало быть, отражение не может не быть конкретно-чувственным; а как только происходит отвлечение от этой связи, исчезает и само отражение.

 

Пределом совершенствования психики в живой природе на основе биологических законов является психика приматов — высших животных. Поэтому она рассматривается как биологическая предпосылка сознания. Первым отличительным признаком сознания является способность к обобщенному отражению, т.е. образованию и непосредственной и отвлеченной (неоднократно опосредованной) связи действия внешних факторов и формирования ответных реакций. Этот признак называют интегративным, синтетическим и т.п. Вторым отличительным признаком сознания является способность к неограниченному совершенствованию (благодаря обобщенности) отражения. Третьим признаком сознания как “свойства особым образом организованной материи” является способность воздействия (в силу обобщенности отражения) на материальный носитель — мозг, и тем самым на, так сказать, самое себя или, образно говоря, отражение на отражение.

 

Сознание как высшая форма отражения есть только сознание человека. Стало быть, история возникновения и развития сознания есть история возникновения и развития человека — как биологического и, особенно, как социального существа. Поэтому сознание в собственно смысле слова изначально есть общественное явление.

 

Сознание, как особое свойство материи, неразрывно связано с языком, речью и их развитием. С другой стороны, вне языка, речи невозможно сознание. Без слова — основы “конструкции” языка и речи невозможно обобщенное отражение. Так называемый язык жестов, мимики и т.п. вне слов не в состоянии отражать, и тем самым осуществлять передачу и обмен информацией. Слово, язык, речь будем употреблять в однозначном смысле. Уже самое простое слово обобщает, в то время, как другой “носитель” информации — жест, мимика, звуковые сигналы и т.п. — способен обозначить то или иное событие в его конкретно-чувственном, непосредственно данном виде.

 

Слово, конечно, изначально формировалось как потребность в выработке таких средств взаимного обмена информацией, которые соответствуют становлению и развитию трудовой деятельности, — деятельности по изготовлению и использованию орудий для создания или производства предметов потребления. Оно, слово, было вызвано — с самого начала вполне инстинктивно — необходимостью выработки целевой установки, т.е. того, что требовало объединения усилий в достижении конкретных результатов с наибольшей эффективностью. А каждый цикл деятельности: цель — достижение соответствующих результатов — удовлетворение потребности порождал новый цикл. Слово, кроме информативности, выполняло и выполняет функцию накопления и сохранения опыта, знаний и является средством регуляции отношений в обществе. Поэтому каждому уровню развития трудовой деятельности, в принципе, соответствовала степень совершенства словарного запаса, языка, речи.

 

Сознание человека, в целом являясь обобщенным отражением, наряду с этим имеет ярко выраженный активный характер. Его истоком может быть только переход от инстинктивного использования орудий деятельности естественного порядка к использованию специально сознанных орудий деятельности, т.е. к труду. Можно сказать, что активность человеческого сознания неразрывно связана с преодолением инстинктивности в деятельности становящегося человека.

 

Активностью сознания (или “отражением отраженного”) является то, что называется мышлением.

 

Мышление есть то же самое, что и обобщенно-активное отражение внешнего мира в мозгу человека. В силу такой особенности на определенном этапе своего формирования и развития сознание начинает приобретать (в ускоренном виде) относительную самостоятельность и характеризуется соответствующими нейрофизиологическими, психоневрологическими процессами. Развиваясь, мыслительный процесс достигает столь высокого уровня относительной самостоятельности, что воспринимается самим органом отражения как отдельное и особое явление, ему противостоящее и обозначается как духовная жизнь.

 

С точки зрения концепции, в которой сознание понимается как свойство отражения, основой сферы духовной жизни может быть только многократное и опосредованное отражение, в процессе которого, естественно, возникает абсолютизация относительной самостоятельности и, тем самым, придание ей полной самостоятельности, отрицание какой-либо ее связи с каким-либо признаком “вещественности”. Именно такой подход позволяет рационально понять и объяснять духовную жизнь, а вместе в тем не согласиться с утверждениями о наличии некоего духовного начала существующего мира. Равно также не следует предполагать, будто духовная сфера, возникнув, остается неизменной. Ибо она постоянно изменяется и развивается, совершенствуется как и все ее разделы и направления, методы и способы действия.

 

Сознание является свойством человеческого мозга. Вне человеческой головы нет и не может быть самостоятельного существования духовного мира и, тем более, параллельно материальному миру.

 

Сознание по своему содержанию представляет собой совокупность всех тех продуктов отражения, которые отличают психику человека от психики животных. К таким продуктам относятся ощущения, представления, идеи и т.д., которые порождаются в процессе трудовой деятельности в широком смысле. Однако не все продукты отражения в голове человека “проходят” через порог его сознания, так как не все, а точнее — абсолютное большинство раздражителей не имеют в данное конкретное время существенного значения для нормальной жизнедеятельности. Все воспринимаемые организмом раздражители такого рода не исчезают, а навсегда оставляют — в том или ином виде, — след в “своей памяти”, проявляя себя в форме “непонятных” переживаний, немотивированных поступков и т.п. Все они — эти продукты отражения — образуют содержание бессознательного, а возникающие из “него” образы, мысли как бы вдруг, внезапно проявляются в русле определенного умонастроения.

 

Другую часть бессознательного образуют раздражители, “прошедшие” через порог осознания. Но они “вытеснены” из стадии активного состояния другой информацией, имеющей актуальное и более важное значение для жизнедеятельности организма в данное время. Эта часть бессознательного (которую З. Фрейд обозначил как сверхсознание), как правило, играет ведущую роль в отношении содержания сновидений и различного рода иных видений, которые постоянно сопутствуют человеку в состоянии сна, нарушениях психики, появления феноменов, обозначаются как интуиция, иррациональное и т.д.

 

Во время бодрствования сознания как бы приглушаются проявления сферы бессознательного, а раздражители, имеющие определенную значимость для организма -воспринимаются через призму осознания. Пассивная, в значительной степени хаотическая картина калейдоскопических образов, сменяется активным и, преимущественно, системным построением ответных реакций на раздражители (внешние и внутренние) в виде различных представлений, понятий, суждений, умозаключений и т.д. и соответствующих практических действий.

 

Процесс этого построения активной частью сознания представляет собой мыслительный процесс или, коротко, мышление, которое подчиняется определенным правилам или законам, а их строгое соблюдение обуславливает уровень мышления, его эффективность. Мысль — понятие, которое обозначает конкретный результат (независимо от его формы) функционирования сознания в активной фазе психического состояния. Его материальным носителем является слово (язык, речь) и его производными (в виде знаков, фигур и т.п.). Они — хранители и средство передачи информации.

 

Любая мысль — абстрактная или конкретно-образная — по своему содержанию не имеет каких-либо элементов вещественности, материальности. Поэтому она идеальна в смысле противоположного материальному. Идея, идеальность — как понятия с самого начала (с философии Платона) обозначали нечто совершенное, самостоятельное и независимое от конкретных предметов (вещей, явлений) существующее. Этот смысл понятий сохранился, в основном, и до сих пор.

 

Иногда кое-кто (в том числе из философов, а не говоря о естествоиспытателях) пытается провести грань между материальным и идеальным. И нередко возникают споры, порой разделяющие их участников, отстаивающих четко выраженные противостоящие друг другу позиции: одни полагают, что к идеальным относятся все продукты психического отражения (в том числе чувства, эмоции и т.п.), другие, напротив, — полагают, что к идеальным относятся только продукты мыслительного процесса (представления понятия и т.п.).

 

В подобных дискуссиях остается в тени вопрос об историческом характере возникновения проблемы о соотношении идеального и материального. Во-первых, во внечеловеческом “cознании” подобная постановка вопроса не имеет смысла, ибо “пассивное” сознание не различает предмет и образ предмета. Во-вторых, при осмыслении процесса познания возникает вопрос: каким образом человек приобретает знания о форме понятий, суждений, умозаключений, т.е. об общем, существенном, необходимом, — путем саморазвития сознания, независимо от преобразовательной деятельности или “черпает” эти знания каким-либо образом из предметов. Очевидно, что попытки найти зримую грань различия идеального от материального и наоборот, бессильны, ибо она подвижна. И тем не менее она становится вполне уяснимой при рассмотрении вопросов, относящихся к теме познаниия.