В) Вчений гурток перших печерських друкарів

 

Фундатор київського друкарства, архімандрит Єлисей Плетенецький, добре розуміючи величезну культурну силу друкованої книжки, зібрав коло себе цілий гурт тогочасних вчених, що добре розуміли й друкарську справу. Тогочасний погляд на «друкаря» в Києві був таким самим, як і в Європі, — друкар не рахувався звичайним собі майстром, чому друкарі в Європі не мали й свого друкарського цеху, — вони складали ніби вчену колегію і часто підлягали суду тільки ректора університету, будучи вільними від звичайного суду [* Вenis A. Ochrona praw autorskich w dawnej Polsce. Див.: Pamiętnik słuchaczy uniwersytetu Jagiellońskiego. Краків, 1887. C. 425 — 426]. Друкар в давнину часто був друкарем в широкім значенні сього слова: сам він писав книжку, сам її правив, а часом сам складав і друкував.

Ось такими друкарями були й київські друкарі. Майже всі вони з вищою освітою, виходять переважно з київської або львівської братських шкіл; всі вони глибоко начитані, з добрим знанням грецької, пізніше латинської й інших мов. Були це переважно монахи, часом на високім становищі; лишивши печерську друкарню, вони часто розходилися на ігуменства, архімандритства або на архієрейські кафедри. Вже за Плетенецького коло Печерської друкарні склався значний гурт вчених людей, що творили своєрідну «друкарську академію». Ці люди невпинно працювали коло книжки і довели друкарську справу до такого рівня, який постійно буде найціннішою окрасою старої української культури. Рівняючи київські видання з тогочасними європейськими, переконуємось, що справді печерське друкарство не стояло нижче західного, а часом і перевищувало його своїм високохудожнім виконанням.

На чолі цеї «друкарської печерської академії» все стояв печерський архімандрит, душа та голова київського друкарства. Окремі архімандритства — Плетенецького, Копистанського чи Могили, — це окремі доби київського друкарства, доби, що доповнювали та продовжували одна одну.

Про друкарську працю архімандритів Плетенецького, Копистенського та Могили розказано вже вище; подаю тут лише літературу про них. Після того розкажу коротко про працю визначніших київських вчених друкарів доби її розцвіту.

 

1. Єлисей Плетенецький. З невеликої літератури про цього славного мужа (монографії нема!)

2. Захар Копистенський. 3. Петро Могила. 4. Памва Беринда. Славний культурний діяч, друкар Памва * Беринда більше тридцяти років життя свого віддав на службу українському друкарству. На жаль, про цього достойного мужа не багато знаємо певного. Походив він, мабуть, з Молдавії, десь з теї місцевості, що лежала ближче до українських земель — можливо десь з Буковини**.

В той час знання української мови було звичайним в Молдавії, бо цею мовою велося там державне урядування. У всякому разі, Беринда добре знав українську мову в її західному діалекті.

Освіту Беринда здобув собі, певне, в львівській братській школі, тут же він навчився добре й грецької мови. По закінченні школи Беринда оженився і мав сина Лукаша. Вже тоді Беринда звертав на себе увагу своєю талановитістю і тому скоро опинився він в Стрятині, в домі відомого нам (див. вище. с. 166) Хведора Балабана, куди ввів його, певне, єпископ Гедеон, котрий Беринду «в великой ховал ласци». Пізніше Беринда тепло згадував про своє щасливе перебування в домі пана Хведора, додаючи, що найкращу працю свою — «Лексикон славеноросскій» — він розпочав в його домі: «В зацном дому, — каже він, — при боку святопреставлшихся родителей милых вш. мл. пана Феодора Юрієвича Балабана и єи мл. паней Матроны Міхаиловны Сербиновны, хорунжанки волынскои, як у власных родичов живучи и добродийстви гойне заживаючи, початок того Лексіка учинилем» *. Навіть саму думку про Словника Беринда приписує тому ж Хведору Балабану: він «понуди и мене, аще и проста, но туюжде ревность имуща; реченіа и имена славенская избирати, аки не у сущу тогда Лексікону» **.

Беринда вперше познайомився з друкарством певне при львівській братській друкарні, ще при початку її праці; а коли в Стрятині стали закладати друкарню, то Беринда допомагав Балабанам в цій справі; він же й працював в цій друкарні за час 1603 — 1606 р., коли тут друкувалися Служебник та Требник. Але господар друкарні, Хведір Балабан, помер 1607 р., помер, не відплативши Беринді за працю; задовольнив вже брат Хведора, Олександер Балабан, староста рогатинський та трембовельський, котрий Беринду «гойне по оного зестю за послуги уконтентовал» [* Там само. Передмова. Л. 2 б].

Таким чином Беринда змушений був покинути Стрятин і шукати собі якогось притулку. Але що робив далі Беринда, нічого не знаємо; певне тільки, що по цьому приймає він монашество і ім’я Памво, здається, від єп. Єремії Тисаровського, і живе в львівськім св. Онуфріївськім монастирі. В цім же монастирі, як ми знаємо, перебувала тоді (1608 — 1615 рр.) львівська братська друкарня (див. вище. С. 115 — 116), і Беринда працював у ній. Управителем друкарні був ієромонах Пафнутій Кульчич (див. вище. С. 154), і з ним і зійшовся близько Беринда. Пафнутій, що змінив о. Мину в братській друкарні, через цього останнього був зв’язаний з друкарським гуртком ще Івана Хведоровича; таким чином і Беринда виховувався на кращих друкарських традиціях Хведорівського гуртка.

На початку 1616 р. о. Пафнутій виїхав в якихось справах до Любліну, передавши друкарню й всі свої речі Беринді. Але з Бериндою несподівано трапилась в цей час якась хвороба і Пафнутій написав 6 березня 1616 р. до львівського Братства листа

Отже, як бачимо, наслідком якихсь пригод Памва Беринда вирішив був покинути Львів і перейти до Скиту, до новозаснованого тоді монастиря *. Але наміру свого Беринда не виконав — цілий 1616 рік живе він у Львові і Братство доручає йому продаж своїх видань **, а під кінець цього року стає він, здається, й на чолі братської друкарні, а крім того й учителює. Тут він видрукував в кінці 1616 р. «Вирши на Рожество» на честь львівському єпископові Єремії Тисаровському; під «Віршами» такий підпис: «Недостойный Ієромонах Памво Берінда Типограф».В цей час розпочалося друкарство в Києві; як ми бачили вже (с. 259), хотіли перше друкувати Анфологіона, певне, й приступили були до складання його, але працю припинили, бо треба було книжку добре виправити та звірити з грецьким оригіналом, цебто треба було мати доброго справщика-коректора. Ось тоді Єлисей Плетенецький і почав запрошувати (декілька раз) до себе Беринду, як людину, що мала «дарованный от Бога дар корректорства в пресладчайшем и добрезнаменитом широкоглагольном языку славенском» [* Посвята П. Беринди в «Беседы». 1623. Л. 4]. Беринда, як управитель Стрятинської друкарні, добре знав її, а тому був дуже потрібний в Києві; туди він нарешті й прибув десь 1617 р. Але львівське Братство відпустило свого друкаря лише на одну працю, а тому Беринда, видрукувавши Анфологіона, що вийшов 16 січня 1619 р., був вільний. Тоді Єлисей Плетенецький відпускає Беринду назад До Львова з таким листом 3 березня 1619 р*.Але цей лист був тільки простою формальністю, бо ж такий друкар, як Беринда, був дуже потрібний в Києві, і певне Плетенецький впросив Беринду зараз же вертатися вже на постійне життя. У всякому разі, в 1620 р. Беринда вже в Києві, а 8 червня він випускає тут Номоканона. В цей час прибув на Вкраїну Єрусалимський патріарх Феофан, і наш друкар був свідком величезної події того часу — відновлення української ієрархії. Торкнулося це й його. Львівське Братство попросило патріарха підтвердити їм ставропигію, і всю цю справу доручило Памві Беринді. Беринда докладно розповів патріархові про історію, завдання та значення Успінського Братства, і задоволений патріарх 7 серпня потрібну грамоту видав, а самого Беринду зробив протосингелом Єрусалимської церкви, — звання, яким так любив наш друкар постійно підписуватися. «Сущу смиренію нашему во гради Кієви, — читаємо в виданій грамоті, — пріиде к нам благоговенен муж и изряднийшій в ієромонасех кир Памво Беринда, єго же смиреніє наше и протосингельства достоинством удостой, извествуя нам о вашей любви яже внутрь ко Богу, и яже вне ко ближним» *. От з цього часу і став наш друкар протосингелом **.Роки 1621 — 1624 Беринда цілком віддав на перевірення та на видрукування двох надзвичайно цінних та розкішних видань: «Іоанна Златоустаго Беседы на 14 посланій св. ап. Павла», 1623 р. і того ж «Бесіди на Діяння» ⁹, 1624 р. Працю цю покінчив він в серпні 1624 р., а 1 вересня т. р. Лавра послала його в Москву, щоби піднести нововидані книжки царю та патріарху Філарету й одержати там за це «пожалованіє и милость». Київський митрополит Іов Борецький написав до патріарха відповідного листаЯк прийняли Беринду в Москві, не знаємо; відомо тільки, що 11 вересня «книжной печатной мастер» Памво Беринда був вже в Путивлі ¹⁰ і віз царю та патріархові «по две книги печатныя своєго мастерства, Диянія Апостольскія» *. Не знаємо також, чи їздив Беринда на Афон, як пише про це Борецький; скоріше, що не їздив, бо в цей час був він дуже зайнятий виданням «Толкованія на Апокалипсис», що й вийшло 1625 р., та дуже цінним розкішним виданням «Тріодь Постная», що вийшла в 1627 р.; в тім же році вийшов також і «Лексикон Славеноросскій», праця цілого життя Беринди.По цьому вже безвиїздно невпинно працює Беринда в Києві, підписуючись на різних виданнях: «Типограф» або «Архитипограф ст. Лавры» чи «Архитипограф церкве Росскіа». Був це типограф вповні в тогочаснім значенні: і письменник, і перекладач, і коректор, і «печатной мастер», цебто й технічний друкар *. Це була людина високої освіти, добрий знавець грецької мови, «тщатель в бж. писаніих и в дили сем (друкарстві) разумноискусен», як каже про нього Захар Копистенський **. б) Доба розквіту Києво-Печерського друкарства. 1624 — 1648

Єлисей Плетенецький міг спокійно вмирати; ще за життя свого він обрав собі достойного заступника — Захара Копистенського, який і став на архімандрію 20 листопада 1624 р. З походження Копистенський також був галичанином, племінником перемиського єпископа Михайла. До Києва прибув Копистенський десь 1615 р., певне разом з Стрятинською друкарнею, а 1616 р. він вписався вже до Київського Братства. Була це людина енергійна та великої освіти — «муж рєвности презелныа в Благочестіи, словесен же и премудр в Богословіи и исповеданіи православныя виры», як охарактеризували його друкарі в Анфологіоні 1619 р. На літературному полі Копистенський особливо вславився своєю цінною «Палинодією» ⁶.

В Печерській Лаврі прожив Копистєнський 12 літ і всіх їх віддав головним чином друкарні. Увесь час був він головним помічником в друкарстві Єлисея Плетенецького. Для першого Київського видання Часослова 1617 р., Копистенський, тоді ще архідиякон, дає надзвичайно цінну передмову; до «Бесід» 1623 р. разом з Бериндою складає доброго покажчика, і т. п. — ні одне видання печерське не виходить без близької участі Копистенського. І Плетенецький не помилився, коли вказав якраз на Копистенського, як на свого заступника, бо постійно бачив його завзяту ревність до найбільшої справи своєї — до друкарства. В «Тріоді» 1627 р. (передмова, с. 3) Зяхар Копистенський тепло згадує про свого попередника: Плетенецький «типографію Лаври Пєчерской соружи, и мене благоразсужденієм своим о Бози в служеніє се (друкарство) потщися привести».

Заслуга Плетенецького в друкарстві не тільки та, то він достойно підтримав справу попередника свого, але й в тім, що він повів її далі. При нім працюють ті ж самі люде, та ж сама славна печерська Академія друкарська. Вінцем цеї праці була «Тріод Пісна» 1627 р., на 4+802 с.; книжку цю видано надзвичайно розкішно. з силою заставок, ініціалів, кінцівок; особливо розкішні мініатюри — їх тут коло сотні. Книжка ця потребувала великих коштів: «многою ценою, — каже П. Беринда в післямові, — книгу сію изобразихом (зане далече городом великим торговым от нас отстояшим, зело драго всякаа матеріа снабдивашеся и художник обреташеся)» [* Tитов Ф. ТЛІ. С. 178]. Підкреслює це й сам Копистенський в передмові: «Пріймите убо любезно, — просить він, — сію святую книгу, многим трудом и художнє изданную» [* Примірник Національного музею у Львові. № 56. С. 4]. Як попередник його, Копистенський беріг вже встановлену в Печерській друкарні традицію — служити свойому народові, бути національним в своїх виданнях; ось тому так часто в тодішніх друках подається на берегах книжки переклад трудних церковнослов’янських слів на українську мову, що любив робити й сам Копистенський; з того ж напряму появилися в 1626 — 1627 рр. окремі листки для потреб широких українських верстов.

Хворим вже був Копистенський, коли 17 лютого написав передмову до найкращої праці свого життя — «Тріоді Пісної» 1627 р., а тому просив читачів помолитися «о мне, нини болном» і просити Бога, «да даруєт ми милость Свою и здравіє». Але через місяць помер він, помер в великодню середу, 21 березня 1627 р.

Копистенського на архімандрії заступив незабутній Петро Могила (в кінці 1627 р.). На початку не мав він часу віддатися друкарству, бо був зайнятий загальноцерковними справами. Муж високої освіти, Могила скоро орієнтувався в друкарстві. Всю силу свого великого впливу Могила віддав на оборону православної церкви і хутко зрозумів, яку ціну для цього має якраз друкарство. Ось тому в скорім часі Петро Могила всі сили свої віддав Печерській друкарні. А коли 1632 р. добився він від польського уряду багатьох полекшень для православної церкви, то серед них було й право вільно засновувати друкарні при церквах та монастирях [Описаніе Кіево-Соф. Собора. К., 1825. С. 169].

В першу чергу Могила заснував постійну вищу школу в Києві — Братську Колегію (перше при самій Лаврі), і всі професори цеї Колегії стали також до праці в Печерській друкарні; цим значно побільшилась та друкарська Академія, що працювала за часів Плетенецького та Копистенського. Ближчими співробітниками Могили по друкарству були: Афанасій Кальнофойський, Сильвестер Косів, Іларіон Денисович, перший «доктор богословія» Ісасія Козловський і др., не рахуючи старих працьовників з попередньої доби. Ось вся ця друкарська Академія мала досить сил, щоби в першу чергу готувати солідні книжки, а книжки богослужбові добре виправляти по грецьких оригіналах. Все це наклало виразну ознаку на всі могилянські видання — ознаку солідності та науковості.

На Великдень 1630 р. Печерська друкарня привітала свого нового архімандрита пишним панегіриком — Імнологія ⁷. Панегірик цей особливо цікавий нам тим, що на нім підписалися 12 видатніших печерських друкарів того часу, підписалися з фаховим званням своїм, а тому ми можемо до певної міри сказати й про склад друкарні на 1630 рік. На чолі всеї друкарні («всего типу правитель») стояв Тарас Земка; технічний провід давав («типікароводець») Памва Беринда, котрому помагали: ієродиякон Ісаія («типоназиратель») та інок Артемій Половкович («типоблюститель»); коректором («столпоправитель») був Димитрій Захаріевич; Степан Беринда підписався просто «типограф»; єсть два гравери («изобразитель») — Парфен Молковицький та Михайло Фойнацький, вони, певне, й готували малюнки для гравюр; два батирщики — Павло Макарієвич та Федот Кипрієвич; з складачів («наборщик») підписався тільки один — Нафан Зінькович.

А наступного року, 1632, померли й два стовпи Печерської друкарні, що працювали в ній від її заложення — 13 липня помер Памва Беринда, а через два місяці, 13 вересня, упокоївся й Тарас Земка. Звичайно, все це помітно відбилося на Печерській друкарні, і вона в роках 1630 — 1633 працює вже значно менше, як до того.

1633 р. Петро Могила став митрополитом Київським, Галицьким «и всея Россіи»; але ставши митрополитом, Могила лишився також і архімандритом Печерським, а тому зберіг свій безпосередній догляд над друкарнею. Печерські друкарі поспішили привітати свого митрополита новим панегіриком — «Євфоніа веселобрмячаа» 5 липня 1633 р.

Друкарі не помилилися: Петро Могила всі сили свої віддавав на добре урядження своєї друкарні. Вміло й твердо боронячи свою церкву від нападів римо-католиків та протестантів, Могила мав собі для цього найкращого помічника в Печерській друкарні. А друкарня все збільшувала свою працю, все випускала книжки одна одної корисніші. Сам Могила близько працює коло друкарні — править тексти по грецьких оригіналах, пише передмови, дає всьому провід і т. п.

Багато книжок випустила в світ Печерська друкарня за могилянську добу; друкарнею правив, здається, Софроній Почаський, що змінив на цім становищі Т. Земку. Серед могилянських видань особливо ось ці 4 мають велику вагу: 1) Служебник 1629 р. 28+144+300+4 с., розкішне видання, багато прикрас. 2) «Тріодь Цвітна», 1 червня 1631 р., 22+828+2 с.; надзвичайно розкішне видання, сила прикрас, чудові гравюри. 3) Євангеліє Учительне, 25 серпня 1637 р., 6+1031 с.; так само розкішне видання, з багатьма дуже гарними гоавюрами. 4) Але вінцем праці як самого Могили, так і Пєчєоської друкарні був, безумовно, Требник, 16 грудня 1646 р., величезний том в Трьох частинах, понад 1670 с., розкішно виданий, з 20 цікавими гравюрами і силою прикрас. В Требнику скрізь додержано свої українські звичаї і дано багато таких молитов та «чинів», яких пізніше вже ніколи не друковано.

Петро Могила, як митрополит Київський та Галицький, хотів також мати певний догляд за всіма друкарнями своєї митрополії; особливо намагався він прибрати до рук своїх друкарні львівські, хоч це йому й не вдавалося. Львівські друкарні часто робили дошкульну конкуренцію друкарні Печерській, бо часом просто передруковували київські видання. Сердився на це впливовий владика, і часом навіть проклинав непокірного друкаря, як то трапилося з М. Сльозкою (див. вище с. 132 — 134);

В своїх виданнях Петро Могила так само дотримувався національного напряму, як і його попередники. Але Могила вже обома руками бере, що краще, з Заходу, перероблюючи його на своє українське. Західний вплив за час Могили дуже вже помітний на лаврських виданнях.

Шрифт польський напочатку був готицький, а десь з 1641 р. появляється й звичайний латинський. Первенцем польського друку в Лаврі була, здається, «Mnemozyne» 1663 р. — панегірик новому митрополитові від студентів братської Колегії. Польське друкарство, що було тоді необхідне для оборони православної церкви, процвітало в Печерській друкарні лише за життя Могили, і спинилося зараз же по смерті його; здається, що й сам шрифт пізніше зник. На якийсь час польське друкарство відновилося потім вже з 1670 р., але ненадовго.

Помер Могила 31 грудня 1646 р. Дев’ятнадцять років пробув він коло Печерської друкарні, віддаючи їй свою невтомну енергію, велику освіту та багаті кошти. Могилянська доба — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці.

В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце. Хоч і пізно повстала Печерська друкарня, але повстала вона вже на доброму грунті серед рідних сприятливих обставин. Не доводилося друкарні цій боротися за саме своє існування, бо козаки збройною рукою берегли батьківську віру та народність. Величезні маєтки печерські знайшли собі тепер найкраще приміщення — і лаврська друкарня швидко збільшувалася та технічно кращала. І вже за перші 15 років свого існування (1616 — 1630) Лавра випустила в світ понад 30 дуже важливих творів, що відразу звернули на неї очі не тільки цілої української землі, але також і всього слов’янського православного світу. Серед цих творів були твори монументальні як церковного, так і взагалі наукового характеру; добрі передмови до цих видань часто були окремими науковими творами з помітним літературним смаком. Навіть своїм розміром всі ці видання — «се було більше, ніж скільки дали всі інші друкарні України за весь час від свого заложення і до того часу, 1631 року», каже проф, М. Грушевський

.

в) Вчений гурток перших печерських друкарів

 

Фундатор київського друкарства, архімандрит Єлисей Плетенецький, добре розуміючи величезну культурну силу друкованої книжки, зібрав коло себе цілий гурт тогочасних вчених, що добре розуміли й друкарську справу. Тогочасний погляд на «друкаря» в Києві був таким самим, як і в Європі, — друкар не рахувався звичайним собі майстром, чому друкарі в Європі не мали й свого друкарського цеху, — вони складали ніби вчену колегію і часто підлягали суду тільки ректора університету, будучи вільними від звичайного суду [* Вenis A. Ochrona praw autorskich w dawnej Polsce. Див.: Pamiętnik słuchaczy uniwersytetu Jagiellońskiego. Краків, 1887. C. 425 — 426]. Друкар в давнину часто був друкарем в широкім значенні сього слова: сам він писав книжку, сам її правив, а часом сам складав і друкував.

Ось такими друкарями були й київські друкарі. Майже всі вони з вищою освітою, виходять переважно з київської або львівської братських шкіл; всі вони глибоко начитані, з добрим знанням грецької, пізніше латинської й інших мов. Були це переважно монахи, часом на високім становищі; лишивши печерську друкарню, вони часто розходилися на ігуменства, архімандритства або на архієрейські кафедри. Вже за Плетенецького коло Печерської друкарні склався значний гурт вчених людей, що творили своєрідну «друкарську академію». Ці люди невпинно працювали коло книжки і довели друкарську справу до такого рівня, який постійно буде найціннішою окрасою старої української культури. Рівняючи київські видання з тогочасними європейськими, переконуємось, що справді печерське друкарство не стояло нижче західного, а часом і перевищувало його своїм високохудожнім виконанням.

На чолі цеї «друкарської печерської академії» все стояв печерський архімандрит, душа та голова київського друкарства. Окремі архімандритства — Плетенецького, Копистанського чи Могили, — це окремі доби київського друкарства, доби, що доповнювали та продовжували одна одну.

Про друкарську працю архімандритів Плетенецького, Копистенського та Могили розказано вже вище; подаю тут лише літературу про них. Після того розкажу коротко про працю визначніших київських вчених друкарів доби її розцвіту.

 

1. Єлисей Плетенецький. З невеликої літератури про цього славного мужа (монографії нема!)

2. Захар Копистенський. 3. Петро Могила. 4. Памва Беринда. Славний культурний діяч, друкар Памва * Беринда більше тридцяти років життя свого віддав на службу українському друкарству. На жаль, про цього достойного мужа не багато знаємо певного. Походив він, мабуть, з Молдавії, десь з теї місцевості, що лежала ближче до українських земель — можливо десь з Буковини**.

В той час знання української мови було звичайним в Молдавії, бо цею мовою велося там державне урядування. У всякому разі, Беринда добре знав українську мову в її західному діалекті.

Освіту Беринда здобув собі, певне, в львівській братській школі, тут же він навчився добре й грецької мови. По закінченні школи Беринда оженився і мав сина Лукаша. Вже тоді Беринда звертав на себе увагу своєю талановитістю і тому скоро опинився він в Стрятині, в домі відомого нам (див. вище. с. 166) Хведора Балабана, куди ввів його, певне, єпископ Гедеон, котрий Беринду «в великой ховал ласци». Пізніше Беринда тепло згадував про своє щасливе перебування в домі пана Хведора, додаючи, що найкращу працю свою — «Лексикон славеноросскій» — він розпочав в його домі: «В зацном дому, — каже він, — при боку святопреставлшихся родителей милых вш. мл. пана Феодора Юрієвича Балабана и єи мл. паней Матроны Міхаиловны Сербиновны, хорунжанки волынскои, як у власных родичов живучи и добродийстви гойне заживаючи, початок того Лексіка учинилем» *. Навіть саму думку про Словника Беринда приписує тому ж Хведору Балабану: він «понуди и мене, аще и проста, но туюжде ревность имуща; реченіа и имена славенская избирати, аки не у сущу тогда Лексікону» **.

Беринда вперше познайомився з друкарством певне при львівській братській друкарні, ще при початку її праці; а коли в Стрятині стали закладати друкарню, то Беринда допомагав Балабанам в цій справі; він же й працював в цій друкарні за час 1603 — 1606 р., коли тут друкувалися Служебник та Требник. Але господар друкарні, Хведір Балабан, помер 1607 р., помер, не відплативши Беринді за працю; задовольнив вже брат Хведора, Олександер Балабан, староста рогатинський та трембовельський, котрий Беринду «гойне по оного зестю за послуги уконтентовал» [* Там само. Передмова. Л. 2 б].

Таким чином Беринда змушений був покинути Стрятин і шукати собі якогось притулку. Але що робив далі Беринда, нічого не знаємо; певне тільки, що по цьому приймає він монашество і ім’я Памво, здається, від єп. Єремії Тисаровського, і живе в львівськім св. Онуфріївськім монастирі. В цім же монастирі, як ми знаємо, перебувала тоді (1608 — 1615 рр.) львівська братська друкарня (див. вище. С. 115 — 116), і Беринда працював у ній. Управителем друкарні був ієромонах Пафнутій Кульчич (див. вище. С. 154), і з ним і зійшовся близько Беринда. Пафнутій, що змінив о. Мину в братській друкарні, через цього останнього був зв’язаний з друкарським гуртком ще Івана Хведоровича; таким чином і Беринда виховувався на кращих друкарських традиціях Хведорівського гуртка.

На початку 1616 р. о. Пафнутій виїхав в якихось справах до Любліну, передавши друкарню й всі свої речі Беринді. Але з Бериндою несподівано трапилась в цей час якась хвороба і Пафнутій написав 6 березня 1616 р. до львівського Братства листа

Отже, як бачимо, наслідком якихсь пригод Памва Беринда вирішив був покинути Львів і перейти до Скиту, до новозаснованого тоді монастиря *. Але наміру свого Беринда не виконав — цілий 1616 рік живе він у Львові і Братство доручає йому продаж своїх видань **, а під кінець цього року стає він, здається, й на чолі братської друкарні, а крім того й учителює. Тут він видрукував в кінці 1616 р. «Вирши на Рожество» на честь львівському єпископові Єремії Тисаровському; під «Віршами» такий підпис: «Недостойный Ієромонах Памво Берінда Типограф».В цей час розпочалося друкарство в Києві; як ми бачили вже (с. 259), хотіли перше друкувати Анфологіона, певне, й приступили були до складання його, але працю припинили, бо треба було книжку добре виправити та звірити з грецьким оригіналом, цебто треба було мати доброго справщика-коректора. Ось тоді Єлисей Плетенецький і почав запрошувати (декілька раз) до себе Беринду, як людину, що мала «дарованный от Бога дар корректорства в пресладчайшем и добрезнаменитом широкоглагольном языку славенском» [* Посвята П. Беринди в «Беседы». 1623. Л. 4]. Беринда, як управитель Стрятинської друкарні, добре знав її, а тому був дуже потрібний в Києві; туди він нарешті й прибув десь 1617 р. Але львівське Братство відпустило свого друкаря лише на одну працю, а тому Беринда, видрукувавши Анфологіона, що вийшов 16 січня 1619 р., був вільний. Тоді Єлисей Плетенецький відпускає Беринду назад До Львова з таким листом 3 березня 1619 р*.Але цей лист був тільки простою формальністю, бо ж такий друкар, як Беринда, був дуже потрібний в Києві, і певне Плетенецький впросив Беринду зараз же вертатися вже на постійне життя. У всякому разі, в 1620 р. Беринда вже в Києві, а 8 червня він випускає тут Номоканона. В цей час прибув на Вкраїну Єрусалимський патріарх Феофан, і наш друкар був свідком величезної події того часу — відновлення української ієрархії. Торкнулося це й його. Львівське Братство попросило патріарха підтвердити їм ставропигію, і всю цю справу доручило Памві Беринді. Беринда докладно розповів патріархові про історію, завдання та значення Успінського Братства, і задоволений патріарх 7 серпня потрібну грамоту видав, а самого Беринду зробив протосингелом Єрусалимської церкви, — звання, яким так любив наш друкар постійно підписуватися. «Сущу смиренію нашему во гради Кієви, — читаємо в виданій грамоті, — пріиде к нам благоговенен муж и изряднийшій в ієромонасех кир Памво Беринда, єго же смиреніє наше и протосингельства достоинством удостой, извествуя нам о вашей любви яже внутрь ко Богу, и яже вне ко ближним» *. От з цього часу і став наш друкар протосингелом **.Роки 1621 — 1624 Беринда цілком віддав на перевірення та на видрукування двох надзвичайно цінних та розкішних видань: «Іоанна Златоустаго Беседы на 14 посланій св. ап. Павла», 1623 р. і того ж «Бесіди на Діяння» ⁹, 1624 р. Працю цю покінчив він в серпні 1624 р., а 1 вересня т. р. Лавра послала його в Москву, щоби піднести нововидані книжки царю та патріарху Філарету й одержати там за це «пожалованіє и милость». Київський митрополит Іов Борецький написав до патріарха відповідного листаЯк прийняли Беринду в Москві, не знаємо; відомо тільки, що 11 вересня «книжной печатной мастер» Памво Беринда був вже в Путивлі ¹⁰ і віз царю та патріархові «по две книги печатныя своєго мастерства, Диянія Апостольскія» *. Не знаємо також, чи їздив Беринда на Афон, як пише про це Борецький; скоріше, що не їздив, бо в цей час був він дуже зайнятий виданням «Толкованія на Апокалипсис», що й вийшло 1625 р., та дуже цінним розкішним виданням «Тріодь Постная», що вийшла в 1627 р.; в тім же році вийшов також і «Лексикон Славеноросскій», праця цілого життя Беринди.По цьому вже безвиїздно невпинно працює Беринда в Києві, підписуючись на різних виданнях: «Типограф» або «Архитипограф ст. Лавры» чи «Архитипограф церкве Росскіа». Був це типограф вповні в тогочаснім значенні: і письменник, і перекладач, і коректор, і «печатной мастер», цебто й технічний друкар *. Це була людина високої освіти, добрий знавець грецької мови, «тщатель в бж. писаніих и в дили сем (друкарстві) разумноискусен», як каже про нього Захар Копистенський **.

Багато працював Беринда; ані одне видання в Лаврі не виходило без його участі. Працював він як перекладчик з грецького, або як справщик; писав багато передмов. На всю свою працю дивився як на богувгодний «подвиг»; в Анфологіоні 1619 p. читаємо в передмові, що по виправленні його «чесный в ієромонасех кир Памво Берінда обычноє по благоискусству типографску деланієм сопривнесе подвиг».

Діяльність Беринди визначалася виразним національним українським характером. На духовну користь народу випускає він листки в 1626 — 1627 рр. Високо ставлячи церковно-слов’янську мову, Беринда разом з тим обстоював необхідність заведення живої української мови до церкви; це він перший осмілився голосно сказати, що «широкій и великославный язык славенскій трудности до вырозуминя многіи в соби маєт, зачим и сама церков Російскаа многим власным сыном своим в огиду приходит» [* Лексикон 1627 р. Л. 2]; щоб помогти в цьому, він і видав свого «Лексикона».

Ціле життя своє віддав Беринда друкарству, і на славнім посту своїм і помер 13 липня 1632 р. На скромній могилі його була відповідна епітафія.

5. Tapac Земка. Другим друкарем початкової доби Києво-Печерської друкарні, друкарем, що віддав українській книжці все життя своє, був Тарас Левкович (або Левонич) Зёмка. На жаль, про заслуженого мужа цього знаємо дуже мало. Мова його писань, хоч і занадто пересякнена полонізмами (жебы, ведлуг, рожай, латвый, цалость, нигдысь, валечний, набоженство і т. п.), часом говорить за те, ніби не був він з Галичини, а може з якоїсь до Київщини близької землі (остатній, братній, нынишній, середній, в моці, в огні, аж поки нас привернет, хоч рядом: тогды, зосталисмо, пришлисте і т. п.). Де здобув собі освіту Земка, точно не відомо *. Закінчивши школу, прийняв він монашество і почав працювати на літературному полі.Коли Земка появився в Києві, точно не відомо; в Києві вступив він до Братства, і вписався до нього так: «Аз во Ієромонасех худийшій Тарасій Л. Земка братство православых Кієвскоє при храми святых Богоявленій похваляю, и сам в нем быти и при нем стояти желаючи, в реєстр и имя своє вписую рукою» *. Вже з 1625 р. Земка займає при Лаврі дуже почесну посаду — стає тут проповідником слова Божого. В «Лексиконі» 1627 р. П. Беринди наш Земка підписався під віршами вже як ігумен Богоявленського київського братського монастиря **. Пізніше, десь з 1631 р. Земка став і ректором братської школи.

Був це муж великої освіти, що добре знав мови — грецьку, латинську та церковно-слов’янську, знав досконало також і свою українську мову. Звичайно, Єлисей Плетенецький звернув пильну увагу на талановитого мовознавця і поставив його на працю коло Печерської друкарні. Коло видавничої справи Земка вперше виступає 1624 р. — в «Бесідах на Діяння» 1624 р. він вміщує свої вірші під гербом добродія Печерської друкарні К. Долмата, а також допомагає друкувати Номоканона, що й вийшов 25 листопада 1624 р. От з цього часу Земка вже невпинно працює в Печерській друкарні, віддавши їй цілком останні вісім років свого життя.

Земка був діяльним співробітником Захара Копистенського по видавничих справах. Його головною працею при друкарні було виправлення книжок до друку, цебто коректорство; власне коректором Земка постійно й підписувався на печерських виданнях, напр.: «Ієромонах Тарасій Лёвкевич Земка, проповедник слова Божого и Корректор в типографіи монастыра Печерского Кієвского» («Тріод Цвітна» 1631 р.), або: «Ієромонах Тарасій Земка, Проповедник и Исправител в Типографіи ст. Вел. Лавры Печерскіа Кієвскія» (Служебник 1629 р. л. 20), або просто: «kop.» чи «кор. тип.» (коректор типографіи) і т. п. За Петра Могили Земка зайняв вже високе становище в друкарні; так, в Імнології 1630 р. він вже підписався: «Всего Типу Правитель», — цебто він правив тоді всею друкарнею. Під актом 1631 р. Земка підписався: «Ієромонах Тарасій Земка, игумен Богоявленскій Кієвскій, старец соборный монастиря Печерского Кієвскаго рукою власною» [* Евгеній. Описаніе Кіево-Печерской Лавры. К., 1826. Додатки. С. 24; Тут. зам. «Тарасій» помилково «Исаакій»].

Добрий знавець грецької мови, Земка готовив багато перекладів, або звіряв тексти з грецькими оригіналами; він, наприклад, править текста «Цвітної Тріоді» 1631 р. До кращих печерських видань («Толкованіє Андрія Кесарійського» 1625 р., Служебник 1629 р., «Тріодь Цвітна» 1631 р.) пише Земка свої передмови, і в них виявляє себе першорядним богословом. Крім цього, мав Земка безумовно поетичний талан і прикрашував Лаврські видання своїми віршами, чи то окремими («Читателю» в Акафистах 1625 р.), чи то як епіграмами на герби (Долматів 1624 р., Копистенських 1627 р., Балабанів 1627 р., два Могилів 1628 і 1629 р. і др.).

Як і його старший товариш Беринда, Земка добре знав рідну йому українську мову і любив вживати її в своїх літературних працях. Земка також боронив потребу вживання української мови в церкві. Свою святу думку Беринда та Земка провели навіть і в життя — в «Пісній Тріоді» 1627 р. вони вмістили Синаксарі та деякі інші статті в українській мові, в перекладі Тараса Земки.

Помер Земка 13 вересня 1632 р., лише на два місяці переживши друга свого Беринду. Автор післямови до «Цвітної Тріоді» 1631 р. красномовно схарактеризував нам Земку, як «честнаго и словеснейшаго господина отца игумена святых Богоявленій святыя обители Братства кієвскаго студитов, мужа в святом Благочестіи добре изрядна и внешнего любомудрія троистым органом язык изящне благодатію Христовою воруженна». Поховано Земку в Печерській Лаврі. 6. Борецький Іов,з 1620 р. митрополит Київський та Галицький. Світське ім’я його — Іван, походив з Борчі в Галичині. Року 1605 в Дермані видрукували «Лист Мелетія», переклад Борецького (див. вище с. 214). В Крехівській бібліотеці був рукопис № 63, де написано: «Списася сія книга, рекомая Небеса, мужа св. Іоанна Дамаскина, рукою многогрешного раба божія Іоанна Феодоровыча, року бож. 1605 месяца августа дня 30». Нижче добавлено, хто був цей Іван Хведорович: списана «Митрополитом Києвским и Галицким и всея Росіи» *Коли справді Іоанн Феодорович — це Борецький (інші документи кажуть, що Борецький був Іоан Матвієвич) **, тоді підпис під Дерманським Октоїхом 1604 р.: І. Ф. Д. можна б віднести і до Борецького та ствердити, що Борецький був друкарем в Дермані, і може через знання друкарської справи попадає він пізніше в Київ до Єлисея Плетенецького те з самого початку київського друкарства (працює над Анфологіоном 1619 р.). Визнавши, що Борецький був друкарем, стало б яснішим, чому він підтримував пізніше друкарів Вербицького та Соболя.

7. Йосиф Кирилович також належав до київського гуртка вчених друкарів, хоч і не довгий час. Родом був це українець, що рано попав на Схід, побував в Палестині та Сінаї, прийняв монашество і став протосингелом Олександрійського патріарха, відомого Кирила Лукариса. Цей останній 3 червня 1620 р. вислав Йосифа на Вкраїну, щоби він «братію нашу виры христіанскія поучал», вислав його «в Кієв, Галич и Львов и на всю Билую Русь»; Кирилович виїхав і «жил в тех городах для науки года с два». Виконавши своє завдання, Иосиф мав вернутися знову на Схід, але цього зробити вже було не можна через війну з турками, і тому він на початку 1622 р. їде до Москви, щоби «видети государевы очи и побить челом о милостыне». Тут і пробув Кирилович до лютого 1623 р. З Москви Иосиф знову прибув до Києва і вже тут і лишився працювати на довго (1623 — 1632) при Печерській друкарні.

Кирилович дуже добре знав грецьку мову і тому й працював в Києві яко коректор, перекладаючи та звіряючи тексти з грецькими оригіналами. Єл. Плетенецький доручив Кириловичу приготовити до друку Псалтиря, що той з великим успіхом і виконав за 1623 — 1624 рр. До цього ж Псалтиря Иосиф написав цінну передмову, виявляючи себе першорядним богословом (під нею він підписався: «монах Іосиф Киріллович»). Потрудився він також над «Бесідами на Діяння» 1624 р., про що тут читаємо: «Спотрудися в сей книзи и иже в священноиноцех Іосиф Святогорец, слова благодати проповедник и протосиггел ст. Патріархи Александрійскаго; сей убо, превожденіє то славенскоє c греческим архітипом прочитаа, следова» *. Працював він і пізніше: так, в післямові «Поученія Дорофея» 1628 р. про його працю читаємо: «Исправися же сіє от древнего истиннаго и славнаго єллиногреческаго діалекту всечестным ієромонахом кир Іосифом, протосиггелом Святейшаго Великаго Престола Александрійского, и поклонником святых земель — Палестіны и Сінаа» **.

Під кінець життя свого Кирилович знову перебрався до Москви, і тут цар з патріархом окремою грамотою наказали йому «переводити греческіє книги на славянскій язык и учить на учительном дворе малых ребят греческаго языка и грамоти»; це була перша школа на Москві. Року 1634 Кирилович помер у Москві. 8. Филофей Кизаревич, ієромонах, також працював при Печерській друкарні. Добре знав грецьку мову; він редагував Акафисти 1625 р. і написав до них дуже цінну передмову; вже в той час був він намісником Печерської Лаври. Крім цього друкував «Поученія орофея» 1627 р., написав тут посвяту новому архімандритові Петру Могилі. 9. Лаврін Зизаній Тустановський також належав до київського гуртка вчених друкарів. Родом був з Галичини, одержав дуже добру освіту і на початку працював, як видатний педагог. До Києва запросив його Єлисей Плетенецький і доручив йому виправити по грецьких оригіналах «Бесіди на ап. Павла» 1623 р.;В Псалтиру 1624 р. Зизаній умістив вірші на герба панів Долматів, підписавши їх: І. Л. 3. Крім цього, Лаврін Зизаній переклав «Толкованіє на Апокалипсис», що вийшло 1625 р., 10. Степан Беринда був якимсь родичем Памви Беринди і довгий час працював в Печерській друкарні. Працю свою він розпочав ще за Єлисея Плетенецького, — друкував «Бесіди» 1623 р., в котрих його названо: «благоговейный и разумный от прототипа типограф»; до цього видання Степан Беринда додав свої вірші на герба Плетенецького під назвою «Великодныйдар», і вірші ці він підніс архімандритові разом «з найнижшими службами», що дає привід думати, що Степан Беринда вже в цей час був старшим над нижчими друкарськими робітниками. Працює С. Беринда і над «Бесідами на Діяння» 1624 р., де в післямові про це читаємо: «Подвизашажеся в деланіи сеа богодухновенныа книги благоподвижніи и благочестивій друзи в типографіи в составленіи писмен типографски Стефан Берында и Андрей Наумович» *. Того ж року Степан Беринда виступає як свідок друкаря Вербицького при купівлі двора; купівля ця відбулася «при могоричниках, людеей зацных, то ест при господину отцу Иєву Бударазском, священнику Києвоспаском, и при пану Стефане Беринде друкару» **.Працює й далі в Києві Степан Беринда; на «Лексиконі» 1627 р. він підписався як типограф, а на «Поученіях Дорофея» 1628 р. — «мній в тип.» — менший серед типографів; друкував він також і Служебника 1629 р., де вмістив свого записа. В Імнології 1630 р. наш друкар підписався теж: «Стефан Берында типограф». г) Києво-Печерське друкарство під час «Руїни» і початок московського впливу. 1648 — 1686.

З смертю Петра Могили припинилась безжурна доба розцвіту Печерської друкарні, припинилась на те, щоб більше вже ніколи не повторитися. З 25 січня 1647 р. замінив Могилу на архімандритстві Иосиф Тризна і пробув архімандритом майже десять літ, але за його часу Печерська друкарня надрукувала вже надзвичайно мало, бо козацькі війни, що почалися тоді ¹¹, не дали змоги нормально вести друкарську справу. Правда, на початку друкарня все-таки традиційно берегла Набуті форми І робила добре враження навіть на чужинців; наприклад, 1653 р. бачив Печерську друкарню Павло Алепський і так її описує: «Коло великої церкви, — каже він, — знаходиться дуже гарна, знаменита друкарня, що обслуговує цю країну. З неї виходять всі їхні церковні книжки дивним друком різного виду та кольору, виходять також малюнки на великих листах, особливості країв, образи, вчені досліди і др.» [* Путешествіе Антіохійскаго патріарха Макарія. Видання «Общ. Ист. и Древн. Росс.» М., 1896. Вип. II. С. 59].

Приєднання України до Росії на перших порах нічим не відбилося на стані Печерської друкарні; Москва не почувала себе сильною на Вкраїні, а тому мало цікавилася тим, що друкується в Києві. По Тризні архімандритом став Інокентій Гизель ¹², і за його майже тридцятилітнє управління (1656 — 1683) Печерська друкарня знову віджила, пригадала собі кращі часи Петра Могили і зробила надзвичайно багато. Заслуговує уваги величне видання «Патерика Печерського», що вийшло 1661 р. і повторене 1678 р. з розкішними гравюрами талановитого печерського гравера Іллі.

Але Москва потроху втягувала під свій вплив і Печерську друкарню. Здавна вславився цар Московський своїми щедрими дарунками і ось за цими милостями хмарою посунули українці зараз же по 1654 р.; те саме робить і Лавра, а це вкінці прискорило вже насильний вплив на Печерську друкарню. Інокентій Гизель, заохочений прикладом Л. Барановича, розпочав жваві зносини з Москвою і почав підносити цареві лаврські видання. Це добре оплачувалось і книжка українська потроху попливла по широких просторах російських. Так, посилаючи цареві свою книжку «Мир c Богом» 1669 р., Гизель просить дозволу продавати цю книжку «в преславном царствующем граде и везде на пользу всему народу», щоби всі росіяни «любезно и невозбранно книги єго приймовали, чли и от них закону Господню научалися» [* Харлампович К. Малороссійское вліяніе на Великорусскую церковную жизнь. 1914. Т. 1. С. 441]. Особливо за роки 1669 — 1672 Гизель пильнує збути якнайбільше різних печерських видань до Москви, закладає там навіть свою книгарню, де післанці його досить добре торгують печерськими виданнями. Правда, все це не дало добрих наслідків, бо скоро на Москві, де мало розуміли нашу книжку, стали підозріло ставитися до київських видань — їх оглянули, віддали на духовну цензуру і частину книжок 1672 р. таки заборонили, наказавши, щоби кияни «впредь таких не привозили». А 1675 р. наказали й Л. Барановичу, «чтобы преосвященный архієпископ книг никаких в царственный град Москву на продажу не присылал» *.

Але Московський уряд цікавився гарними виданнями київськими і в літі 1669 р. розпочав переговори з Гизелем, щоби Лавра видрукувала по сто примірників своїх попередніх видань — «Бесід на ап. Павла» 1623 р. і «Бесід на Діяння» 1624 р.**

Отже, як бачимо, доба Руїни таки відбилася й на Печерській друкарні, що змушена була зменшити свою продуктивність. Управителем друкарні довгий час за цю добу був ієромонах Іосафат — дуже освічена людина, що писав і передмови до видань. Десь в кінці 1680 років в друкарні появляються й гравюри на міді — досі були тільки на дереві. За Гизеля ж розпочинає Лавра друкувати Букварі для народу. На початку 1670 р. відновлює Гизель знову друкування польських книжок, в чім йому допомагає управитель польської частини друкарні Армашенко з друкарем Менжинським.

Довге було керування Іннокентія Гизеля Печерського друкарнею; зроблено за його час дуже багато, а головніше — Гизель пильнував зберігати той напрямок, який надав друкарні Петро Могила. Москва ще не вмішувалася до друкарської справи, бо Церква українська від Москви не залежала, — вона підлягала тоді патріарху Царгородському.

г) Києво-Печерське друкарство під час «Руїни» і початок московського впливу. 1648 — 1686

 

 

З смертю Петра Могили припинилась безжурна доба розцвіту Печерської друкарні, припинилась на те, щоб більше вже ніколи не повторитися. З 25 січня 1647 р. замінив Могилу на архімандритстві Иосиф Тризна і пробув архімандритом майже десять літ, але за його часу Печерська друкарня надрукувала вже надзвичайно мало, бо козацькі війни, що почалися тоді ¹¹, не дали змоги нормально вести друкарську справу. Правда, на початку друкарня все-таки традиційно берегла Набуті форми І робила добре враження навіть на чужинців; наприклад, 1653 р. бачив Печерську друкарню Павло Алепський і так її описує: «Коло великої церкви, — каже він, — знаходиться дуже гарна, знаменита друкарня, що обслуговує цю країну. З неї виходять всі їхні церковні книжки дивним друком різного виду та кольору, виходять також малюнки на великих листах, особливості країв, образи, вчені досліди і др.» [* Путешествіе Антіохійскаго патріарха Макарія. Видання «Общ. Ист. и Древн. Росс.» М., 1896. Вип. II. С. 59].

Приєднання України до Росії на перших порах нічим не відбилося на стані Печерської друкарні; Москва не почувала себе сильною на Вкраїні, а тому мало цікавилася тим, що друкується в Києві. По Тризні архімандритом став Інокентій Гизель ¹², і за його майже тридцятилітнє управління (1656 — 1683) Печерська друкарня знову віджила, пригадала собі кращі часи Петра Могили і зробила надзвичайно багато. Заслуговує уваги величне видання «Патерика Печерського», що вийшло 1661 р. і повторене 1678 р. з розкішними гравюрами талановитого печерського гравера Іллі.

Але Москва потроху втягувала під свій вплив і Печерську друкарню. Здавна вславився цар Московський своїми щедрими дарунками і ось за цими милостями хмарою посунули українці зараз же по 1654 р.; те саме робить і Лавра, а це вкінці прискорило вже насильний вплив на Печерську друкарню. Інокентій Гизель, заохочений прикладом Л. Барановича, розпочав жваві зносини з Москвою і почав підносити цареві лаврські видання. Це добре оплачувалось і книжка українська потроху попливла по широких просторах російських. Так, посилаючи цареві свою книжку «Мир c Богом» 1669 р., Гизель просить дозволу продавати цю книжку «в преславном царствующем граде и везде на пользу всему народу», щоби всі росіяни «любезно и невозбранно книги єго приймовали, чли и от них закону Господню научалися» [* Харлампович К. Малороссійское вліяніе на Великорусскую церковную жизнь. 1914. Т. 1. С. 441]. Особливо за роки 1669 — 1672 Гизель пильнує збути якнайбільше різних печерських видань до Москви, закладає там навіть свою книгарню, де післанці його досить добре торгують печерськими виданнями. Правда, все це не дало добрих наслідків, бо скоро на Москві, де мало розуміли нашу книжку, стали підозріло ставитися до київських видань — їх оглянули, віддали на духовну цензуру і частину книжок 1672 р. таки заборонили, наказавши, щоби кияни «впредь таких не привозили». А 1675 р. наказали й Л. Барановичу, «чтобы преосвященный архієпископ книг никаких в царственный град Москву на продажу не присылал» *.

Але Московський уряд цікавився гарними виданнями київськими і в літі 1669 р. розпочав переговори з Гизелем, щоби Лавра видрукувала по сто примірників своїх попередніх видань — «Бесід на ап. Павла» 1623 р. і «Бесід на Діяння» 1624 р.**

Отже, як бачимо, доба Руїни таки відбилася й на Печерській друкарні, що змушена була зменшити свою продуктивність. Управителем друкарні довгий час за цю добу був ієромонах Іосафат — дуже освічена людина, що писав і передмови до видань. Десь в кінці 1680 років в друкарні появляються й гравюри на міді — досі були тільки на дереві. За Гизеля ж розпочинає Лавра друкувати Букварі для народу. На початку 1670 р. відновлює Гизель знову друкування польських книжок, в чім йому допомагає управитель польської частини друкарні Армашенко з друкарем Менжинським.

Довге було керування Іннокентія Гизеля Печерського друкарнею; зроблено за його час дуже багато, а головніше — Гизель пильнував зберігати той напрямок, який надав друкарні Петро Могила. Москва ще не вмішувалася до друкарської справи, бо Церква українська від Москви не залежала, — вона підлягала тоді патріарху Царгородському.

д) Перші наскоки Москви. 1686 — 1700.

Українська Церква довго (1654 — 1686) боронилася, не бажаючи рвати своїх віковічних стосунків з Царгородом і йти під непевну владу Москви. Але нічого не помогло — з 1686 р. Церква українська таки остаточно опинилася під Москвою * ¹³.

І зараз же з 1686 р. розпочалися московські утиски на Печерську друкарню. Всі ці початкові утиски падають вже на архімандрита Варлаама Ясинського (1684 — 1690). Ясинський дуже любив друкарську справу, і під час Гизеля був енергійним помічником йому по друкарству. Коли українську Церкву різними способами тягли під Москву, Ясинський протестував проти такого приєднання, і тому його відносини до Москви все були ненормальними.

В час приєднання української Церкви до Москви царі московські — Іоан і Петро та царівна Софія видали грамоту в вересні 1685 р. і в грамоті цій забезпечили Україні волю друку, бо цього домагалося духовенство: «Печатаніє книг, — читаємо в грамоті, — также и ученіє дитем греческим и латинским языком, невозбранно имети, и все обыкновенія прежнія без премененія волно содержати повелеваєм» *. Але царське слово додержувалося не довго. Патріархом Московським був тоді Яким (1685 — 1690), завзятий противник української книжки взагалі **.

Хотіла була Москва віддати тоді Печерську друкарню під догляд київського митрополита, що тоді зовсім вже їй упокорився. Ось тому в патріаршій грамоті Якима митрополиту Гедеону Четвертинському з 8 листопада 1686 р. зазначалося: «Иди же в Кієвской Митрополій Типографія будет, да печатаются церковныя книги по чину, преданію же и мудрованію Восточныя Церкви за єго Митрополичьим благословенієм і досмотром» [* Описаніе Кіево-Софійскаго собора. К., 1825. С. 197, 202. Див. також: Титов Ф. Кіево-Печерская Лавра, как ставропигіальный монастырь. К., 1918. С. 32 — 36]. Лавра -всім цим дуже занепокоїлася і зменшення своїх споконвічних прав опротестувала перед царем. Цар став на бік Лаври і на прохання В. Ясинського своєю грамотою з 3 травня 1688 р. Лавру, як ставропигіальну, і її друкарню з-під догляду митрополитанського визволено, про що й повідомлено київського митрополита грамотою 20 червня того ж 1688 р.

Ось через всі ці клопоти за Варлаама Ясинського надруковано вже не багато книжок, лише 9, та й то невеликих, переважно старих видань. Року 1688 Лавра випустила поважну книжку — «Венец Христов» Антонія Радивиловського; патріарх Яким довідався був, що друкується ця книжка, і заборонив випускати її без його розгляду, але Лавра не послухалася, і книжку таки видрукувала. Патріарх дуже за це розсердивсь, і тільки заступництво царів спасло Лавру від неприємних клопот [* Харлампович. Малороссійское вліяніе. С. 446].

Найбільшою працею Печерської друкарні за час Ясинського було видання 1689 р. першої частини безсмертного твору Дмитра Тупталенка ^u «Четьї Минеї» ¹⁵; п’ять років готувалася Лавра до цього цінного видання. Але наслідки цеї праці були розпачливі для Лаври: патріарх Яким знову розсердився, що видали книжку без його дозволу.

Яким бачив, що його не слухають на Вкрайні, і просив навіть патріарха Константинопольського, щоби той наказав українцям, «да имут покореніє и послушаніє святейшему нашему престолу Московскому, и да не имут волю и власть, в жесточайших запрещеній, — ни по єдиному образу, ниже книгы какія печатати, ниже ино что творити без нашего соборнаго разсмотренія»...[* Там само. С. 199].

Проте патріарх Царгородський на це не згодився і друкувати книжок Лаврі не заборонив.

Звичайно, все це цілком убивало ініціативу Печерської друкарні та знеохочувало її до якоїсь більшої праці. Ясинському наказали ще перед 1688 р. на книжках обов’язково підписувати царське та патріарше ім’я.

З 1690 р. Варлаам Ясинський став митрополитом Київським, а печерську архімандрію зайняв Мелетій Вуяхевич (з 9.XII.1690 по 6.II.1697 р.), бувший військовий суддя. Вуяхевич був заможною людиною і постійно давав і свої кошти на печерські видання. Московські утиски довели до того, що за Вуяхевича, Лавра друкує книжки вже самі церковні та богослужбові. Але наказів московських Лавра слухала дуже неохоче. Так, 1692 р. вона видрукувала, не повідомивши патріарха, Літургію, і в передмові не згадала ані царів, ані патріарха, а тільки свого архімандрита Мелетія Вуяхевича.

Розсердився на це новий вже патріарх Адріян і вичитував за це Вуяхевича (18 листопада 1692 р.)

І не дивлячись на всі ці неприємності, Лавра таки пильнує по можливості ширити свою друкарську справу. Так, за Ясинського та Вуяхевича заводять нові шрифти, гравюри, станки, працюють нові друкарі. На чолі друкарні стоїть ієромонах Софонія — «началник печатного двора». За Вуяхевича знову появляються розкішні видання, але вже їх мало, — це були: «Апостол» 1695 р. та Євангеліє 1697 р. Перший подув московського впливу зле відбився на продуктивное) Перéдишка. 1700 — 1720

 

Року 1700 помер патріарх Адріян на Москві, а з ним припинилося й патріаршество. На чолі російської церкви став українець, Степан Яворський ¹⁶, і на довгий час, — бо аж до 1720 р., — Печерська друкарня мала собі певну волю друку. Яворський любив Лавру і не чинив ніякого утиску її друкарні. На чолі Лаври стояв тепер Іосаф Кроковський (1697 — 1709), дуже освічений монах; він любив друкарство, писав передмови до печерських видань і взагалі близько стояв до своєї друкарні. Доба Кроковського була спокійною та продуктивною, нагадалися давні могилянські часи; от тому за його час надруковано до 40 видань, правда, нових видань вийшло мало, бо в більшості були це передруки старого.

Кроковський звернув пильну увагу на прикрасу лаврських видань; ієросхимонах старець Степан, що управляв друкарнею, добре знав свою справу і видання виходили справді розкішними; в цей же час почав працювати в Лаврі і славний гравер наш Леонтій Тарасевич. З найкращих видань за час Кроковського слід зазначити: 1) «Патерик Печерський» ¹⁷ 1702 р., — розкішне видання, чи не найкраще зо всього, що видрукувала Лавра, прикраси робив Тарасевич; 2) так само й напрестольне Євангеліє 1707 р. визначається розкішною орнаментовкою та розкішним шрифтом, і 3) 1705 р. закінчено видання «Четьїх Миней» Димитрія Тупталенка.

За Іосафа Кроковського трапився в Лаврі пожар 1703 р., але друкарня мало потерпіла. Кроковський багато попрацював, щоби зміцнити силу своєї друкарні; так, він збудував для друкарні нового будинка і набув великого друкарського станка.

Потроху ширилася друкарня й далі, за час архімандрита Афанасія Миславського (1710 — 1715) і продовжувала видавати розкішні видання; напр. напрестольне Євангеліє 1712 р., що має розкішний шрифт та багаті прикраси; так само надзвичайно багато видано книжку: «Іфіка ієрополитика» 1712 р., що має аж 67 розкішних гравюр.

По цьому припинюється власне продуктивна праця Печерської друкарні. Архімандрит Іоанникий Сенютович (1715 — 1730) передруковував попередні видання і вже за нього друкарня зазнала великих змін та потрясінь. В ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. в 5-й годині великий пожар дуже понищив Лавру; потерпіла також і друкарня — згорів увесь книжний склад, папір і частина дерев’яних гравюр (але мідні гравюри збереглися); згорів і архів; сам будинок друкарні не дуже постраждав; між іншим, в огні загинула IV частина нового видання «Четьїх Миней». Ще 1752 р. Києво-Печерський намісник доносив Синодові, що «давніх книжок в Києво-Печерській Лаврі нема, — все згоріло в 1718-ім році» [* Описаніе документов Синода. Т. XX. С. 634]. І через цей пожар друкарня не працювала в 1718 — 1719 рр., розпочала працю свою лише в 1720 р., але на неї відразу посипались тоді нові московські утиски, ті утиски, що остаточно вбили Печерську друкарню. Власне з пожаром 1718 р. згоріла й вся попередня столітня воля цеї друкарні, бо вже з 1720 р. розпочинається зовсім нова доба її життя Печерської друкарні.