Руський театр» під керівництвом Йосифа Стадника

Після відмови товариства „Українська бесіда“ 1924 р. від опіки над театром перервалася шістдесятилітня історія цього колективу і Львів залишився без українського театру. Тяглість традиції намагалася продовжити вже приватна трупа Й. Стадника, проте у мандрівних умовах дуже швидко втратила роль репрезентативного національного театру і лише номінально функціонувала як Львівський український театр Й. Стадника (кінець 1925 — 1927 рр. під протекторатом „Союзу артистів“) І знову до цієї справи було запрошено корифея сцени ще з часів „Руської бесіди“ — актора, режисера, перекладача, досвідченого організатора Й. Стадника. Його мандрівну трупу взяв під свій патронат Кооператив „Український театр“, виклопотав для неї у міністерстві внутрішніх справ концесію (ліцензію на театральну діяльність), стаціонував її 1927 р. у Львові та зробив ядром зразкового національного театру. „Від цього часу зорганізовано дійсний громадянський театр,— підсумовував майже через рік рецензент газети „Новий час“ (вочевидь, Г. Лужницький),— залежний не від волі одиниці, а підпорядкований поважній національній інституції“.

Попри справді важливі перемоги у мистецькому завоюванні національного простору Львова недовирішеною залишалася низка організаційних питань, як-от: проблеми із помешканнями для акторів-нельвів’ян (поширювалися малорезультативні заклики до української громади міста з проханням прихистити артистів), постійна залежність від надавача театральної зали (орендована невелика сцена у приміщенні Музичного інституту ім. Миколи Лисенка (тепер — Львівське державне музичне училище ім. С. П. Людкевича на пл. Шашкевича, 5). Зберігало ся і подвійне керівництво: координувала театр вибірна Над-зірна рада при Кооперативі „Український театр“, а безпосередній адміністративний і мистецький провід провадив Й. Стадник (на початках розбіжностей у керівництва не було).

У колективі, який згідно з концесією отримав назву „Кооператива „Український театр“ у Львові під дирекцією Й. Стадника“, зібралися провідні на той час артисти. З 1894 р. актор, у 1906-1913 рр.— директор і режисер театру товариства „Руська бесіда“, у 1917-1918 рр.— актор театру М. Садовського у Києві, 1919 р.— директор театру Західного округу Української Народної Республіки (Станиславів, Кам’янець-Подільський), у 1921-1924 рр.— директор Театру товариства „Українська бесіда“, а також керівник низки приватних антреприз — такий не повний мистецький службовий список Йосипа Стадника. Корифеї сцени Іван Рубчак, Софія Стадникова, Катерина Козак-Вірленська, Микола Бенцаль, Олена Бенцалева, Софія Орлян, Леся Кривицька, Яків Кривицький, Ярослав Ярема, Рудольф Залуцький (сценічне псевдо — Олесь Остоя), Режисерами, крім Й. Стадника, були М. Бенцаль, запрошували й інших, зокрема, емігранта, „артиста петроградського театру“ Ф. Соколовського.

У репертуарі одразу спостерігалися брак чіткої лінії, інтуїтивне бажання режисера втриматися на попередньому рівні (віднови популярних раніше постановок), а також прагнення захопити глядача новинками (щоправда, це були новинки лише для української сцени). В листопаді-грудні 1927 р. відбулися такі „віднови“, як: „Маруся Богуславка“ (листопад 1927 р.), „Кохання“ А. Вільдuанса (листопад 1927 р.), „Дні нашого життя“ Л. Андреєва (23 листопада 1927 р.), оперети „Княжна цирківка“ І. Кальмана (листопад 1927 р.), „Орлов“ Б. Граніхштедтена (листопад 1927 р.), „Вій“ (18 грудня 1927 р.) М. Кропивницького (за М. Гоголем, музика М. Лисенка), опери „Запорожець за Дунаєм“ С. Гулака-Артемовського (19 грудня 1927 р., віднова), „Катерина“ М. Аркаса (22 грудня 1927 р.), а також дві прем’єри — драми „Зачароване коло“ Л. Риделя (13 листопада 1927 р., переклад С. Тобілевич) та „Найкращі очі в світі“ Ж. Сармана (грудень 1927 р.).

Критика сприйняла творчі ініціятиви театру кооперативу „Український театр“ під дирекцією Й. Стадника стримано, проте досить позитивно. Майстерне художнє оформлення випускника Санкт-Петербурзької академії мистецтв Л. Боровика, режисерський досвід („рутина“) Й. Стадника, живе чуття і талановита гра акторів-професіоналів — були відзначені у численних рецензіях та відгуках. Особливо високу оцінку здобули вистави з національно-виховного репертуару („Маруся Богуславка“, „Вій“, „Катерина)

Стратегія „відновлення народнього репертуару“ спершу забезпечила театрові масове відвідування та щире захоплення публіки, яке, однак, дуже стрімко почало спадати. Львівська українська публіка швидко „забула“ про свій театр. Дався взнаки брак виробленої культури відвідування театру, тяжіння масового глядача лише до популярного опереткового репертуару. „Український театр“ під дирекцією Й. Стадника витримав у Львові заледве два тижні. І — поїхав на гастролі по провінційних містечках і селах, аби хоч якось врятувати своє жалюгідне фінансове становище

 

У, так би мовити, напівстаціонарному режимі Кооператив „Український театр“ під дирекцією Й. Стадника 1928 р. підготував такі вистави: „Вифлеємська ніч“ І. Луцика (січень 1928 р.), „Маланчин вечір“ (ревю, 13 січня 1928 р.), „Ой, не ходи, Грицю“ М. Старицького (лютий 1928 р.), „Мартин Боруля“ І. Карпенка-Карого (21 лютого 1928 р.), „Чорна Пантера і Білий Медвідь“ В. Винниченка (лютий 1928 р.), „Циганка Аза“ М. Старицького (11 березня 1928 р.), „Скупар“ Ж.-Б. Мольєра (8 грудня 1928 р.), „Мазепа“ Ю. Словацького (переклад М. Зерова) (19 грудня 1928 р.). Всі інші нові ори´інальні постановки — „Скупий“ Ж.-Б. Мольєра, „Мазепа“ Ю. Словацького — сприймалися як „віднови“ попереднього репертуару театрів, очолюваних Й. Стадником (хоч трупа і мала оновлений акторський склад).

 

Кореспондент журналу „Світ“ на початку сезону 1928/1929 р. з оптимізмом писав про цей театр: „Між нашими теперішніми театральними трупами театр Кооперативи найкраще зорганізований, єдиний, що має у своїм проводі, так сказати, фахівця дир. Й. Стадника, досвідченого директора театру, ознайомленого з драматичною літературою“. Серед провідних сил театру названо Л. Кривицьку, І. Рубчака, М. Бенцаля, „а в оперетці — артистку з приємним, дзвінким і сильним голосом Орлян і повну темпераменту талановиту танцюристку Стефу Стадниківну, яка не має рівної собі в інших театрах“. Однак театральні рецензенти, відзначивши високий рівень драматичних вистав, сигналізували і небезпечну тенденцію серед глядацьких смаків: „З новин виставлено досі Молієра „Скупаря“, Галана „Вантаж“ і Словацького „Мазепу“. Поза тим йде оперетковий репертуар. Всі дотеперішні вистави дали наглядний доказ, що дирекція театру намагається зробити все можливе, щоби тільки задовольнити публику. Але задовольняти нема кого. Бо ті, для яких театр ставить такі п’єси, як „Скупаря“ й „Мазепу“, до театру не приходять“.

 

Мистецьки вибагливий, та ще й соціаяльно, національно, політично і культурно поділений Львів вимагав більшого, ніж міг йому дати мізерний напівмандрівний колектив українського театру (числив заледве 25 осіб), залишений на власні сили (брак додаткової фінансової підтримки). І все ж у 1929 р. трупа Кооперативу „Український театр“ підготувала такі вистави: „Гільтяйська трійка“ Й. Нестроя (13 січня 1929 р.), „Веселий вечір“ (19 січня 1929 р., режисер М. Бенцаль, ревю: куплети Ю. Шкрумеляка, „На перші гулі“ С. Васильченка, інсценізація народних пісень), „Під Івана Купала“ М. Старицького (січень 1929 р.), „Ясні зорі“ Б. Грінченка (15 лютого 1929 р.), „Задушний день“ Г. Гайєрманса (23 лютого 1929 р., прем’єра, режисер Ф. Соколовський), „Хмара“ О. Суходольського (24 лютого 1929 р.), „Любов — книга золота“ О. Толстого (березень 1929 р.), опера „Мадам Баттерфляй“ Дж. Пучіні (12 січня 1929 р.), оперета „Орфей у пеклі“ Ж. Оффенбаха (1 січня 1929 р., переклад Ю. Шкрумеляка). Особливою мистецькою перемогою театру в цьому році стала постановка опери „Мадам Баттерфляй“, а також — тонка психологічна драма „Задушний день“ та успішна спроба працювати у ще не зовсім освоєному українською сценою жанрі ревю. Окрім того, була зіграна ювілейна вистава до 25-ліття сценічної діяльности С. Стадникової (16 лютого 1929 р., частина „Марусі Богуславки“).

 

Однак дефіцит театру невпинно зростав, а керівництво Кооперативу „Український театр“ у Львові не мало бажання та й можливости утримувати трупу своїм коштом. І коли трапилася нагода взяти під протекторат забезпечений Український народний театр ім. І. Тобілевича зі Станиславова (меценат — К. Вишневський), то кооператив відмовився від трупи Й. Стадника, яка вже і так поступово розпадалася (у квітні-червні 1929 р. більшість провідних акторів перейшла до забезпеченого стаціонарного театру у Станиславові). Під час чергового засідання Надзірної ради й Управи Кооперативу „Український театр“ у Львові 12 листопада 1929 р. вкотре піднімалося питання будови приміщення для українського театру та було ухвалено рішення продати наявну ділянку, а за виручені кошти купити нову в іншому місці. А театральне приміщення Музичного інституту імені Миколи Лисенка вже у листопаді 1929 р. віддали в оренду під кіно.

 

На початку сезону 1929/1930 р. журналіст і театральний критик Осип Боднарович констатував, що Львів залишився цілковито без театру: попередня трупа розпалася, і хоч Кооператив узяв під свій протекторат Український народний театр ім. І. Тобілевича у Станиславові, це не змінить ситуації, бо він лише час від часу заїжджатиме до Львова. А Дмитро Паліїв відверто розпачав, що Львів гине як українське місто: перша українська енциклопедія виходить у Коломиї, єдиний український музичний журнал видає Дрогобич, а показовий національний театр — у Станиславові.

 

Щоправда, до 1939 р. були й інші спроби заснувати стаціонарний театр у столиці Східної Галичини. Проте жоден із низки невеликих театрів уже не зміг претендувати на роль репрезентативного національного українського театру міста Львова.