Міф про те, як «западенці окупували» Київ

 

На людину, що бодай поверхнево цікавиться історією України (про фахових істориків зайве й говорити), уже від самого заголовка повіє, певно, печерним холодом відомої побрехеньки, чи то пак «концепції», Погодіна. Тож чи варто знову привертати увагу до того, що, напевно, давно вже припало порохнявою?

Власне, і не привертав би, якби не довелося самому переконатися — ще не вмер курилка! І де — не на якійсь–то там віддаленій від переднього краю людського знання периферії, а в одному з найбільших його скупчень — Національному технічному університеті України. Саме тут наприкінці березня 1997 р. у перерві між півпарами довелося — і не мені одному — почути від сивочолого викладача ВНЗ, що є визнаним флагманом технічної освіти в Україні, просто неймовірне: «Какой еще украинский народ! Нет такого и не было никогда! Были разные племена: древляне, поляне, а народа такого не было. А этих “западенцев” я всегда называл и называю оккупантами — и никак иначе!..» І мовилося це на повному серйозі. Тож, як бачимо, валуєви та богговути й досі серед нас, ще й хизуються своїм, дійсно неймовірним і войовничим, невіглаством (цікаво, як би відреагував цей фахівець–«технар», якби хтось серйозно запропонував йому подискутувати щодо наукової вірогідності моделі будови нашої планети, за якою вона — пласка та ще й утримується на трьох слонах, що стоять на черепасі і т. ін.? Певно, подумав би, що в того не все гаразд з головою). Спробуймо, однак, пояснити дійсний стан заявленої «проблеми» бодай для тих, хто помиляється в цьому питанні щиро, через брак об’єктивної інформації.

Деякі російські вчені, зокрема Є. Чепурковський, висловлювали думку про те, що спадковість між середньовічними й сучасними українцями взагалі відсутня (Сегеда, 1995. — с. 196), вважаючи, що «дотатарська людність Київської Русі після татарської навали змінилася». Насправді ж все було якраз навпаки: за століття татарського панування в північних землях фізичні та духовні підвалини саме новоутворюваного майбутнього російського етносу, основу якого — за оцінками російських дослідників, зокрема академіка М. Покровського, щонайменше на 80 % — становив угро–фінський субстрат, поповнилися ще й чималим внеском іншої азійської складової — татарської. А щодо українців, то і письмові, і численні археологічні джерела «незаперечно свідчать про відсутність суттєвих змін населення в Південній Русі між XIII і XVI ст. Тобто з часів Київської держави тут жив один народ, який переживав послідовні етапи свого історичного розвитку» (Залізняк, 1996. — с. 46).

Та згаданих російських учених найменше цікавить дійсний перебіг історичного процесу. І коріння такого підходу простягається на півтора століття назад, у 1856 рік. Саме тоді з’явилася так звана «концепція» М. Погодіна, за якою до татарської навали на території Київської Русі нібито жили самі тільки великороси (тоді, певно, час виникнення цієї «російської» держави доведеться перенести до часів сформування російського етносу, тобто бодай на два століття пізніше, та чи це може злякати запеклих великодержавників?), і лише після того, як давньоруське населення центральних земель Київської Русі було винищене татарами або мігрувало на північ, туди переселилися аж від Карпат «західняки», від яких і пішли сучасні українці. Послідовник Погодіна О. Соболевський, значно перевершуючи свого попередника, вважав за можливе відсунути це псевдопереселення українців на київські землі аж на XVI ст. Але в такому випадку «окупанти–західняки» мали б успадкувати від великороських «аборигенів» й давню великороську топоніміку краю. Наприклад, у Києві тоді б мало бути не згадуване ще у «Повісті» «Угорьское» урочище, а, скажімо, Венгерское, та й назва відомої київської річки мала б звучати більш «по–пушкінськи» — Лебедь. І взагалі, тоді не києво–руська топоніміка мала б набути такого широкого розповсюдження на північно–східних землях, як сталося в дійсності, а навпаки, угро–фінські топоніми повінню мали б затопити Наддніпрянщину. Та хіба подібні «дрібниці» здатні збентежити імперських істориків! Правдиве висвітлення історії — то не їх мета...

Першим і негайно — у тому ж таки 1856 році, на сторінках московського журналу «Русская беседа» — виступив проти цієї гіпотези видатний історик, фольклорист і мовознавець М. Максимович, який «аргументовано спростував твердження М. П. Погодіна про прихід українців з–під Карпат на нібито російську Наддніпрянщину, довів автохтонність українського населення на цих землях і відзначив, що українська мова формувалася на південній Русі в X–XI ст.» (Півторак, 1993. — с. 13). Пізніше антинауковість тверджень М. Погодіна послідовно доводила у своїх працях ціла когорта відомих фахівців, зокрема О. Котляревський, М. Костомаров, П. Житецький, В. Антонович та інші (що, однак, зовсім не завадило реакційно настроєним професорам окремих університетів імперії посилено пропагувати погодінську «теорію»). Не залишилася вона поза увагою і наступної генерації науковців.

Російський академік О. Шахматов, який добре знав цю «теорію», зокрема, наголошував (1899. — с. 339–346): «... ми не маємо підстав припускати, що сучасні малоруси прийшли у Придніпров’я лише в історичний час». А обґрунтоване ним «припущення про змішаний характер київського населення (воно, пояснює Шахматов, «було в самому місті значною мірою розріджене іншими руськими племенами, найімовірніше сіверянами, що сиділи густими масами по протилежному березі Дніпра: їх міста Чернігів та Переяслав суперничали з Києвом». — М. Л.) робить абсолютно зайвою гіпотезу Соболевського, значною мірою обумовлену теорією Погодіна...»

Інший визначний російський історик О. Прєсняков (1918. — с. 1–8), висвітливши суть «етнографічних переконань» М. Грушевського, який, нагадує автор, «вважає, що завдання “звичайної” схеми — побудувати “общерусскую” історію — неможлива по суті, позаяк нема ніякої “общерусской” народності, а на черзі — інше наукове завдання — створення, з одного боку, історії українського народу, а з другого — історії великоруської», водночас піддав аргументованій критиці ідею встановлення «тотожності й спадкового зв’язку московської та київської державної влади», що посіла у великоруській історіографії узвичаєне місц е «історичної аксіоми». «“Аксіома” ця, — пояснює Олександр Євгенович, — була використана московською владою... для обґрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюриковогороду...» Та й сучасні «обустроители» наголошують (Россия на пороге... — 1996. — с. 43): «поза київською прабатьківщиною єдність московської та імператорської Росії (у тому числі і її більшовицька стадія. — М. Л.) стає проблематичною, тільки стійкість київського архетипу в нашій колективній культурно–історичній пам’яті забезпечить тяглість і цілісність національного генотипу». А ще краще — пам’ять все–таки не надто надійна річ — коли б оті «архетипи» знов стали, мріють вони, «нашими південними губерніями...»

Не залишилось поза увагою О. Прєснякова і те, що «перша науко – подібна гіпотеза, яка намагалася з’ясувати органічний зв’язок північно–руської історії з київським минулим, запропонована М. П. Погодіним». Посилаючись на ряд історичних досліджень відомих російських істориків XIX ст., зокрема І. Срезневського, О. Пипіна, О. Спіцина, відомий вчений буквально каменя на камені не залишив від «погодінського домислу», зазначивши однак, що останньому «надзвичайно поталанило в нашій історіографії. Домисел цей зостався у ній міцним засновком у викладі північноруської історії, даючи зовні зручний перехід від “ київського” періоду до “володимирського”».

Ці дослідження були науково обґрунтовані — на відміну від самого Погодіна, який, наголошує Олександр Євгенович, творячи свою «гіпотезу», «оперував наївною філологією (виходячи з того, що, мовляв, «“билини київського циклу співаються у нас повсюдно — в Архангельську й Володимирі, Костромі й Сибіру”, але не в Малоросії. Погодін дійшов висновку, що у Києві здавна жило “великоросійське плем’я”». — М. Л.), ототожнюючи церковно–слов’янську мову з давньоруською, і наполягав на запустінні київського півдня», без чого просто неможливо було пояснити «блискучу» здогадку щодо пізнішого переселення в Придніпров’я власне «малоросів». Утім, не більшою науковістю відзначене й обґрунтування М. Погодіна «древності» великоросів (1872. — с. 1251): «якщо великоросійське плем’я є найбільш багаточисельним з усіх племен слов’янських і найбільш поширене, то воно має бути й одним з найдревніших»... Серйозній критиці піддав дослідник і «соловйовську схему російської історії», яка, наголошував Прєсняков, фактично «узаконювала, по–своєму, уяву про традиційну магістраль російської історії, пролеглої від Києва через Володимир до Москви».

Попри очевидну абсурдність згаданої «теорії» Погодіна — Соболевського, яку А. Кримський назвав «яскраво неймовірною», не оминув її своєю увагою й видатний мовознавець академік Л. Булаховський, який, із зрозумілих причин не вдаючись до обширного її аналізу, обмежився стислою констатацією в суто «академічному» стилі: «Гіпотези Погодіна — Соболевського про “великоруське” населення давнього Києва мовні факти не підтверджують» (1977. — с. 213). Ба більше, як наголошує антрополог С. Сегеда (1995. — с. 204), «це й подібні твердження різко розбігаються із фактичними даними, й це переконливо довела Т. І. Алексєєва», на думку якої, «краніологічні дані (вивчення будови черепа. — М. Л.) дають змогу простежити в Середній Наддніпрянщині дуже глибоко лінію антропологічної спадковості, а саме: племена доби бронзи — скіфи лісової смуги — населення черняхівської культури — нащадки літописних полян». Тож, як мовили древні, сперечатися з фактами — марна річ, бо насправді, як зазначав М. Грушевський (1991), «фікція “київського періоду” не дає можності відповідно представити історію великоруської народності»...

Проте ця «фікція» залишила свій потворний відбиток і на проблемі тяглості української державності. «Чому, починаючи історію міста Києва слідом за академіком Толочком з кінця V ст., ми відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям — українцям? — дивується Л. Залізняк (1996. — с. 30). — Адже «виключення Київської Русі з української національної історії протирічить логіці всього європейського історичного процесу».

Дійсно, суперечить. Однак навіть відомі російські історики, як і раніше заангажовані москвоцентричним світоглядом, у цих питаннях начисто ігнорують елементарну логіку. Так, спираючись на археологічні матеріали, В. Седов переконливо показав (1995. — с. 310–343), як на історичній арені у VI–VII ст. з’явилися південні та західні слов’яни (чехи, хорвати, серби, поляки та ін.), які у ІХ–Х ст. створили свої перші національні держави (подібні етно– та державотворчі процеси відбувалися й на решті території середньовічної Європи). Але вже у наступній своїй монографії московський історик, опускаючи етнічні корені українців (1999. — с. 38–41) у VI–VII ст. до антів та дулібів, затим раптом стверджує (с. 285), що з цього «зовсім не витікає висновок щодо початку становлення українського етносу в І тис. н. д.». І хоча він сам визнає (с. 271), що «суттєвих переміщень населення пізніше в цьому регіоні ні за даними археології, ні за історичними документами не було», однак чомусь начисто відмовляє етносу, котрий у ті ж часи сконсолідував Київську Русь, у праві додержуватися тих же історичних законів, за якими розвивалися сусідні європейські народи.

Отже, слушно зазначає доктор історичних наук Л. Залізняк (1998), «за Сєдовим, поляки зароджуються в VI ст., а їхні безпосередні східні сусіди українці лише в XIV. Якщо так, то на берегах невеличкої річки Сян, що розділяла етнічні землі українців та поляків, мала місце небувала в історії Європи ситуація. Етноісторичний розвиток правого берега Сяну, за В. Сєдовим, відставав від лівого на 800 років, тим самим ламаючи всі універсальні закони історичного розвитку Європи».

Та цим навряд чи збентежиш носіїв імперського світогляду, котрі, визначаючи вік українців за Погодіним та Соболевським, цілком поділяють і «концепцію» іншого відомого українофоба, який твердив, що українці, чи то пак «малоросіяни... завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим менше — державою» (Белинский, 1955. — с. 60). Ось і уславлений категоричністю своїх висновків — чого, як ми матимемо змогу ше не раз переконатися, не скажеш про їх обґрунтованість — О. Солженіцин, не кліпнувши оком, вчергове «відкриває Америку» (1990): «Усе це — вигадана недавно фальш, нібито ледве не з IX століття існував осібний український народ з осібною неросійською мовою...»

Та історичні факти свідчать про інше. Як переконливо доводить, досліджуючи наші корені, Л. Залізняк (1996), «українці є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян північно–західної України, меншою мірою антів лісостепового Подніпров’я. Саме на цьому етноісторичному підґрунті постала перша українська держава Київська Русь». Саме це — «відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави» — і вважає цей відомий історик доленосним для української державності та найважливішим для національної історичної науки завданням, оскільки «без цього історичного фундаменту, — наголошує він (Залізняк, 1996. с. 16–18), — неможлива побудова незалежної України».

Цю спадковість, зокрема, підтверджують пам’ятки «традиційної української кераміки, житлобудівництва. Продовжували традиції княжої Русі дерев’яна та кам’яна церковна архітектура XVII–XVIII ст., так зване козацьке бароко. Етнографи дійшли висновку, що український національний одяг веде своє походження навіть не від одягу Русі, а від давньо–слов’янського». А що вже казати про українські колядки на тему світового дерева, що, як вже зазначалося, співаються не одне тисячоліття! Про це ж свідчить і вибудувана українцями після століть поневолення унікальна Гетьманська держава, в якій, наголошує директор Інституту українознавства П. Кононенко (1994), «продовженням київсько–руських традицій постали історіософія (козацькі літописи — подовжувачі Київського, Волинського та інших) й філософія (“Філософія серця” Іларіона), наука (Києво–Могилянська, Острозька та інші академії), освіта (братські козацькі школи) й мистецтво (доба бароко)», правові основи держави, що своїм корінням сягали славнозвісної «Правди» Ярослава Мудрого.

На думку інших дослідників, вік існування державності на нашій землі сягає значно більшої історичної глибини. Так, з точки зору М. Брайчевського (1993. — с. 34–41), «ця держава виникла задовго до IX століття внаслідок органічного розвитку східного слов’янства — формування тут класового устрою... Ознаки його виявляють себе ще в першій половині І тисячоліття н. е. (Антське царство)»[10]. Тож можна твердити, наголошує М. Брайчевський (1995. — с. 77), що «початки української державності» простягаються «саме в антські часи», а отже, «Русь (Україна) була безпосереднім наступником і спадкоємцем антів», ба більше — «Русь... це ядро наступного об’єднання». І на думку О. Оглоблина (1995. — с. 408), анти, які «ще в IV ст. опанували широку територію від Дунаю й Балканів до Озівського моря... створили першу українську й слов’янську державу».

А згідно з припущеннями відомого сучасного російського історика B. Мавродіна (1951. — с. 5–8), до речі, стійкого прихильника імперської «концепції» єдиного давньоруського етносу, «... y VI ст., в боротьбі з аварами на Волині, у Прикарпатті утворюється могутнє та обширне об’єднання антів під орудою дулібів–волинян. То було не просто племінне, а політичне об’єднання... Лише наприкінці 20–х років VII ст. (626 р. або близько цього) “ держава волинян” була розгромлена аварами... Нема сумніву в тому, що “ держава волинян” в VI–VII ст. — ... перша “держава” східних слов’ян епохи “військової демократії” (термін Ф. Енгельса. — М. Л.), — прямий попередник Київської держави».

З наведеними твердженнями можна погоджуватися або, навпаки, заперечувати їх, однак, як наголошує О. Оглоблин, «опираючись на дані сучасної історичної науки, неможливо не визнати український народ автохтоном», тобто корінним на території України. Адже він і справді, як зазначала російська дослідниця Е. Ільїна (1990), з тих часів «нікуди не переселявся». Цього ж висновку дійшов врешті–решт і патріарх сучасної російської славістики академік Б. Рибаков, який у своїй «новій концепції» державотворення наголошує (1990): «Я обстоюю позиції, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов’янській землі».

Як зазначає відома письменниця та історик Р. Іванченко (1996. — с. 14–18), в 60–70–ті роки VII ст. починається вже «стабільне державницьке існування» поляно–руського народу, а «епоха Аскольда (він першим із київських князів був охрещений константинопольським патріархом ще у 866 році під час укладення мирного договору з Візантією після вдалої осади столиці могутньої імперії. У тому ж таки році Аскольд здійснив масове хрещення киян грецькими священниками, а вже наступного року, на його прохання, патріарх Фотій прислав до Києва першого митрополита М. Сіріна з кількома єпископами, і тут була заснована перша на Русі єпархія константинопольського патріархату. Із зрозумілих причин матеріали про це, дійсно перше, хрещення були знищені, а прорюриківська імперська історична наука довгі століття замовчувала цей яскравий період історії української нації. — М. Л.) була періодом розквіту держави Києвичів», нащадків князя Кия. У 882 році, з приходом із Новгорода воєводи Олега з малолітнім сином Рюрика Ігорем, у Києві стався династичний переворот, унаслідок якого «замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з’являється, через перехідну постать Олега, династія Рюриковичів»[11]. При цьому, наголошує Р. Іванченко, «політична структура монархічного Києва і Київської держави не змінилася ... Рюриковичі продовжили розбудову Київської держави (а отже, твердження про те, «що в 882 році Олег прийшов до Києва, об’єднав Новгород і утворив державу — Київську Русь, не відповідає історичній дійсності». — М. Л.)», яка і після цього перевороту продовжила своє існування як «самобутнє державне утворення подніпровського поляно–руського населення».

А відомий дослідник історії рідного краю Г. Василенко вважає (1991. — с. 6–8), що «початок існуванню слов’янської держави» поклав «воєнно–політичний союз на чолі з Полянським князівством», який об’єднав «племінні княжіння Середнього Подніпров’я в I ст. до н. е». Першу згадку про цю державу, зазначає він, «подає “Heims Kringla” — збірник скандинавських історичних переказів».

«Генетичною базою формування українського народу, — наголошує М. Брайчевський (1995. — с. 81), — залишився загальноруський стовбур, що пройшов три стадії етнічного розвитку (анти початкова Русь, або “Русь у вузькому значенні слова” — Київська Русь IX–XIII ст.). На превеликий жаль, радянська історіографія демонструє в цій сфері брутальну деформацію, прямий фальсифікат. Думка про походження українського народу протягом цілого І тис. після P. X. тривалий час перебувала під забороною і вважалася за націоналістичну... Незрозуміло, чому формування українського народу в XVI ст. визнається за “інтернаціоналістичну” тезу, а в IV ст. — за “націоналістичну”», — дивується цей відомий історик. Та все тому ж — імперська історична наука, в тому числі й радянська, визнавала тільки те, що відповідало строго витримуваній москвоцентричній версії розуміння історії. А якщо історичні факти не вкладалися у це прокрустове ложе, їх із легкістю заміщували новими «фактами» — сфабрикованими на догоду імперській ідеології.

На жаль, саме з цією «історією» Московії–Росії, добряче нашпигованою подібним фальсифікатом, знайомилася переважна кількість західних дослідників. То ж не дивно, що, за спостереженнями професора І. Лисяка–Рудницького (1994. — с. 166), який читав лекції з історії у різних західних університетах, «історію “Росії” звичайно розглядають як історію національно однорідного обширу, а не як багатонаціональної імперії». Завдяки невпинним впливам — чи радше грошовим «вливам» — Російській імперії поступово вдалося досягти такого становища серед освіченої верстви західного суспільства, в тому числі й у середовищі вчених, за якого «погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їх засновків. Концепцій, що відбігають від цієї ортодоксії, не важать щодо їх наукової обґрунтованости, але автоматично виключають з–під розгляду, як буцімто тенденційні й «націоналістичні».

На продовженні узвичаєного сприйняття української історії за історію Росії європейським загалом навіть за теперішнього часу наголошувала й сучасна дослідниця української літератури з Парижу Сільвія Гер (авторськарадіопередача Ю. Шаповала «Відроджені імена», 07.04.1998). Молодій аспірантці університету, що фахово займається цими питаннями, просто впадає в око те, що, на відміну від Росії, українська держава явно недостатньо працює над тим, аби подолати цю, до речі, цілком зрозумілу інерційність та закорінені довготривалими й цілеспрямованими потугами ідеологів сусідньої імперії стереотипи мислення. Тож українським вченим доведеться докласти чималих зусиль, аби позбавити своїх західних колег такого прикрого однобокого «автоматизму».

Тут варто згадати ще про один підхід до історії, що є притаманним виключно українським авторам. Як наголошує відомий історик Я. Ісаєвич (1995. — с. 109), останнім часом «в Україні з’явилися публіцистичні статті і навіть книжки, в яких виникнення українського народу датується дуже давніми часами — кілька тисячоліть або навіть раніше. Очевидно, це реакція на концепції офіційної радянської науки, яка нав’язувала дуже пізнє датування появи українського етносу. Треба думати, що поширення подібних неоромантичних схем буде зменшуватися в міру реального утвердження самостійності України»[12].

Певно, на хвилі названого поширення згаданих схем, зокрема, і з’явилася, ставши одразу ж популярною серед пересічного читача і не менш подразливою для фахівців–істориків, книга доктора економічних наук Ю. Канигіна «Шлях аріїв». Не маючи наміру аналізувати цей твір, звернемо, однак, увагу читача на дуже оперативно видану брошуру із доволі детальною критикою згаданого роману–есе (до речі, на зустрічах із читачами пан Канигін саме цю «художність» — роман! — свого твору використовував як щит проти звинувачень у бездоказовості, а подеколи — і в антинауковості наведених у книзі тверджень). Цікаво вже те, що ця, добряче нашпигована численними цитатами, брошура (По следам... — 1996) не має авторів, щоправда, на шмуцтитулі зазначено, що «в ней приняли участие юристы, педагоги, журналисты, специалисты различных областей знания». Яка ж необхідність терміново об’єднала таку кількість фахівців згаданих «областей» і викликала необхідність ведення, як кажуть військові, залпового вогню? Якщо коротко — «у зв’язку із тим, що допущено (автором «Шляху аріїв», напевно. — М. Л.) вихід на загал наклепницької інформації, що не може не дезорієнтувати читачів, виникла необхідність дати конкретну відповідь на наклепницьку книгу Ю. М. Канигіна “ Шлях аріїв ”, як наголошено у «Замість передмови». Ну що, здавалося б, такого — один допустив «вихід» однозначно кваліфікованої згаданими критиками «інформації», а останні відчули внутрішню необхідність дати «конкретну відповідь». Але... — впадає в око така собі специфічна однобокість шановних авторів. Ось лише один приклад, однак дуже характерний і цілком достатній для розуміння суті суперпозиції критиків. Так, як їм здається, «автор не вгамовується» саме у намаганні піднести до рівня такого собі «стрижня» слов’янства, ба більше — на роль «суперетносу, покликаного очолити всю справу спасіння нашого гріховного... світу» (назв. пр. — с. 22–23), український народ: «... Надто довго Україна розкидала каміння. Час починати збирати... Ось–ось почне...

— Росія почне? (Питання задано неспроста... — М. Л.)

— Саме Україна. Саме!..»

Отакої загилив, та ще й «від імені Гуру» пан Канигін! І, певно, захопившись, «не врахував головної розбіжності». А вона для цих неназваних добродіїв принципово неприпустима — тому, як казав Тарапунька, з усією «категоричною принципіальністю» вони намагаються вернути все на «свої» місця: із «фактами» в руках — звіртеся хоча б у «відомому пророцтві Превелебного Серафима Саровського» — доводять запамороченому читачеві, що тут йдеться «про майбутнє... Росії». Адже то саме про неї — дивно, однак, що дехто й досі цього ще не знає! — «Господь Бог з давніх давен мовив вустами всіх святих: “ Грізне й непереможне царство всеросійське, всеслав’янське — Гога Магога, перед яким тремтітимуть усі народи”». Тут навіть численні посилання на свого Гуру не допомагають, бо й без окулярів видно — яке їхало, таке й здибало...

Будемо сподіватися, що поширення подібних «схем», дійсно, зменшуватиметься в міру реального утвердження та поглиблення самостійності України, оскільки, як слушно зауважує Л. Залізняк (Походження... — с. 16–18), «користь від цього псевдонаукового, суперпатріотичного жанру Українській державі сумнівна, а шкода — очевидна»[13]. Попри те що цим дезорієнтується громадськість і дискредитується українська історична наука, «це утруднює вирішення доленосного для української державності і найважливішого для національної історичної науки завдання... — відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави». А «без цього історичного фундаменту, — наголошує історик, — неможлива побудова незалежної України». Тож мусимо подбати, аби велична споруда відновленої української державності дійсно мала під собою надійні історичні підвалини.