Про застарілі методи викривачів українського патріотизму у книгознавчій науці

Здавалося б, відбувався цілком нормальний процес, коли в умовах відсутності цензури і всевидющого партійного контролю українські вчені, нарешті, отримали можливість вивчати, узагальнювати архівні матеріали, висловлювати гіпотези, дискутувати на різноманітних наукових форумах, видавати свої праці, написані "не за вказівкою згори". Зрештою, повертати задавнені перед своїми попередниками борги, які через політичні обставини й неможливість доступу до архівних сховищ століттями не мали можливості цього робити.

Однак, схоже, що опонентів українського відродження такий стан справ не влаштовує. У конкретиці означеної теми наступ почався саме на ті принципові позиції, які добрим десятком українських дослідників цієї проблеми вже були відстояні, обґрунтовані й захищені, довкола яких уже давно перестали сперечатися.

Першою такою спробою викрити занадто "ревний патріотизм" окремих українських дослідників давньої української книги було зроблено... асистентом кафедри технології друкованих видань та паковань Української академії друкарства, кандидатом технічних наук О. Мельниковим. У N4 місячника "Вісник Книжкової палати" за 2006 рік публікується його стаття "Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова?"

Звертає на себе увагу той факт, що ця стаття слово в слово названа так, як майже сорок років тому вона зазвучала зі сторінок "Архівів України" у виконанні іншого автора. Принципова різниця лише в змістових акцентах публікацій. Якщо колишній директор Львівського історичного архіву, на жаль, покійний уже Орест Мацюк, людина вельми авторитетна серед архівістів і вчених-істориків, на підставі аналізу власноруч віднайдених документів, давав ствердну відповідь на поставлене в заголовку статті запитання, то асистент кафедри друкованих видань та паковань Олександр Мельников поставив за мету все перевернути з ніг на голову і, звичайно ж, вигукнути категоричне "ні" спробам українських учених писати власну, не затверджену в Москві, не погоджену з московськими рецензентами, історію української книги.

Зрештою, на жанр наукової статті таке викриття, м'яко кажучи, далеко не тягне, оскільки зроблене воно непрофесійно й некоректно. Автор навіть приблизно не володіє історіографією питання, оскільки, винісши у підзаголовок статті слова "Огляд публікацій останніх років", не спромігся з'ясувати для себе бодай кількісні параметри публікацій, які мали б потрапити до "огляду". Очевидно, що більшості він і в вічі не бачив, бо критику будує довкола всього лиш двох-трьох немилих йому видань.

Підходи до викривальної критики також обрані з арсеналу старих недобрих часів: використання цитати поза контекстом оповіді, обривання її у вигідному для критикана місці, намагання "підловити" опонента в дрібницях, недоречні вигукування на кшталт "І це український філолог!", що в наукових виданнях є просто недопустимими. Категорично заперечивши вже доведене, пан Мельников у дусі недавніх радянських часів навіть навісив ярлики як на самого автора нової концепції виникнення та розвитку українського друкарства Мацюка, так і на його послідовників. За що? Виявляється, тільки за те, що ті замахнулися мало не на святе – "російських і радянських дослідників прямо звинуватити у необ'єктивності".

Не переповідатиму далі нелогічних і непереконливих місць такої "наукової" праці, оскільки це надзвичайно професійно, розважливо і водночас гостро зробив харківський учений – професор, завідувач кафедри бібліографознавства та інформаційно-бібліографічної діяльності Харківської державної академії культури Микола Низовий. Будучи першокласним фахівцем у своїй галузі знань, маючи десятки опублікованих в Україні і за кордоном поважних наукових праць з тих чи інших проблем книги взагалі і української зокрема, близько сорока років викладаючи для харківських студентів нормативні курси "Книгознавство", "Історія книги", професор із Слобожанщини не залишився байдужим, ознайомившись із змістом публікації О. Мельникова. Він підготував для друку свою статтю – "Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова?", свідомо зробивши уточнюючий підзаголовок: "Хто ставить це запитання і як на нього відповідають".

Треба віддати належне редакції "Вісника Книжкової палати", яка незабаром опублікувала статтю професора М. Низового (N9 за 2006 рік), як відповідь тим, хто продовжує вишукувати політику в публікаціях українських учених, де не лише піддається сумніву, а й аргументовано спростовується затверджена в Москві теза про те, що "ніякого українського книгодрукування до виникнення російського не було, немає й бути не могло".

Поділивши за змістом відповідей на поставлене в заголовку статті питання усіх запитувачів-відповідачів на три основні групи (1. Хто негативно відповідає на поставлене запитання; 2. Хто дає позитивну відповідь і 3. Ті, для кого ця тема є предметом маніпуляцій і спекуляцій в залежності від загальної кон'юнктури та їхніх особистих намірів), а також ретельно виклавши базовані суто на наукових позиціях свої аргументи, професор Низовий приходить наприкінці статті до трьох висновків.

Наведемо їх повністю, оскільки вони є принциповими в аналізі подальшого розкриття теми цієї публікації:

1. Накопичені прямі й опосередковані докази... дають підстави стверджувати: в Україні існувало дофедоровське книгодрукування.

2. Подальше завдання полягає в продовженні пошуку зразків дофедоровського книгодрукування або ж документального підтвердження їхнього існування.

3. Іван Федоров, незалежно від можливих і бажаних у подальшому знахідок, був і залишається фундатором постійного книгодрукування в Ураїні".

Нікого не образивши, не навісивши на опонентів жодних ярликів, Микола Андрійовича Низовий озвучив у своїх висновках своєрідне наукове кредо тих українських дослідників, хто, "не претендуючи на чуже, боронить своє, відаючи належне іншим, не втрачає поваги до себе".

Очевидно, не сподівався професор М. Низовий, що його стаття викличе таку бурю гніву й протесту з вуст С. Сокурова-Величка. Саме цей досі невідомий у гуманітарній науці автор вирішив виступити ревним оборонцем не лише Івана Федорова, а й усіх прихильників теорії "спільної колиски трьох братніх народів", несправедливо ображених тими українськими ученими, хто "заповзято не сприймає нашого Першодрукаря".

Не аналізуватиму змісту цієї публікації. Виділю лише окремі красномовні фрази, якими рясніє весь текст, аби читач мав змогу сам пересвідчитися в змістових акцентах і позиції самого автора. Отож: "справжні українці, вигодувані з битих горщиків Трипільської культури"; "підкарпатські нащадки давніх укрів", які "отримали жорстокий удар по самолюбству"; "підпора імпозантної, однак хиткої будівлі національної виключності"; "низові давно вже відділили національно свідомих українців, борців універсальної відмежованості древньої рами укрів, від своїх же (але із замутненою кров'ю) запроданців"; "хтось зловісно шепоче за моєю спиною"; "заатлантичні добродії світового українства".

Все це, мовлене з таким далеко не науковим сарказмом і зверхністю, – про нас, українців, про тих, хто відносить себе, за ранжуванням автора, до національно свідомих. Таких, як вважає Сокуров-Величко, "на Україні" (виділення моє. – М. Т). небагато. До речі, принизливе словосполучення "на Україні" сьогодні вперто вживають лише диктори окремих каналів московського телебачення та преса сусідньої держави, навмисне підкреслюючи територіальне, а не політичне означення нашої держави. Для громадянина України Сокурова це, очевидно, також принципово.

А ось епітети, яких "заслужили" українські учені – дослідники історії української книги: "запопадливі повалювачі", які пишуть або "зловісно шепочуть", "звинувачувачі у використанні брудних технологій", "диспутант М. Низовий" тощо.

І вже зовсім абсурдним є завершення цього матеріалу з претензією на науковий погляд: розчарований автор "Вісника Книжкової палати", ніби-то почувши за своєю спиною, як хтось зловісно шепоче: "Та він же москаль, найбільший ворог, колонізатор!" – вирішив звернутися... до Бога.

Повертаючись до часто згадуваного в цій публікації прізвища самого М. А. Низового, якому воно дісталося від славних предків – справжніх героїв "війська Запорозького Низового", то і харківський професор, і йому подібні названі в цій публікації зневажливо, з маленької буки – "низовими", бо автор явно відчуває до того алергію, як очевидно і до всіляких там запасків, гуньків, нагорних, ющенків, мазеп та петлюр.

Читаючи ці абзаци, складається враження, що запахло репресивними роками страшної сталінсько-андроповської доби. Справді-бо, подібна словесна риторика – з арсеналу публіцистів-галаністів радянської школи, з журналістських публікацій, присвячених викриттю ненависного комуністам так званого українського буржуазного націоналізму. Його, як відомо, вбачали буквально в кожному письменникові, журналістові, вченому, хто вживав у своїх текстах поняття "українська історія", "українська культура", "українська книга". В сьогоднішній періодиці, розрахованій на загальноукраїнську аудиторію, важко навіть і віднайти такі образливі для цілої нації й недоречні словосполучення. Хіба що в газеті "Сегодня", відомій останнім часом своєю загальною антиукраїнською налаштованістю, особливо в публікаціях відомого "інтерпретатора" біографій національних героїв українського народу (чого вартує, скажімо, число газети з текстами цього автора, що побачило світ на цьогорічну річницю від дня народження Тараса Шевченка). Але на такі публікації ніхто з обізнаних читачів давно вже не звертає уваги.

Як не дивно (а, може, як не прикро), але текст із згаданими вище сентенціями з'явився не на сторінках пожовтілого "Сегодня". Його помістив... "Вісник Книжкової палати" (N1 за 2007 рік). Під рубрикою "Полеміка".