Дорогие друзья!

на тему:

 

 

««Живописна Україна» Тараса Григоровича Шевченка: до історії видання та розповсюдження»

 

 

Учня групи Л-9В Чернишкова Захара

Характеристика робіт альбому (тематика, техніка виконання, опис усіх робіт альбому з ілюстраціями)

Потяг до видавничої діяльності Тарас Григорович Шевченко відчув ще 1841 року, коли 8 листопада відніс до цензурного комітету рукопис поеми "Гайдамаки", почавши таким чином процес її видання.

Тарас Шевченко навіть мав намір стати співробітником друкарні університету св. Володимира, подавши 27 листопада 1846 року на ім'я попечителя Київського навчального округу генерал-майора О.Траскіна прохання про надання йому вакансії вчителя малювання в університеті. Крім викладання живопису, поет добровільно брав на себе зобов'язання "виконувати безкоштовно всі доручення Начальства в галузі Літографування в наявному при університеті літографічному закладі".

Великий поет, безперечно, був причетний до справи книговидання, склавши вже наприкінці життя власну видавничу програму: мав намір випустити у світ "... лічбу, або арифметику. А потім космографію і географію нашого краю... Потім коротку історію нашого сердешного народу. І коли се сотворю, тоді назву себе майже щасливим".

У 1861 році вийде "Буквар південно-руський" - остання прижиттєва книга поета, де він майже повністю зміг реалізувати себе на видавничій ниві, постійно раніше цього прагнучи.

Але це буде потім, уже наприкінці життя поета, після всіх його життєвих випробувань і поневірянь. А до того, починаючи з 1843 року, молодий поет і художник виношує ще один грандіозний задум видати альбом власних же офортів (різновид гравюри на металі, котрий дозволяє отримувати відтиски з друкарських форм) під назвою "Живописна Україна".

Цей проект був запланований автором як періодичне художнє видання, яке мало б "ілюструвати політичну історію України, починаючи ще від князівських часів, дати образ її мистецької культури, представити національні українські звичаї, а також ілюструвати й найоригінальніші пам'ятки української народної поетичної творчості".

На гроші, виручені від розповсюдження "Живописної України", Шевченко мав намір викупити з кріпацтва своїх родичів, але загальна мета видання була значно ширшою і глибшою. Патріотичний зміст "Живописної України" та її план автор виклав у листах до Осипа Бодянського - українського і російського філолога, історика, письменника, перекладача, видавця, свого друга та однодумця - у 1844 році, у своїй заяві до Товариства заохочування художників у жовтні 1844 року, у листі до чернігівського цивільного губернатора П.Гессе 1844 року та в повідомленні, надрукованому в газеті "Северная пчела" за даними, які повідомив сам автор.

"...Я хочу рисовать нашу Украйну... Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію... У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год буде виходити 10 картин".

Задум цього видання виник у Шевченка ще 1843 року під час його мандрівки Україною, про що свідчать його малюнки й ескізи, зроблені під час цієї подорожі. Рішення автора виконати задуману серію саме в офорті було для свого часу сміливим і новим, тому що в Академії художеств, де у цей час панувала класична різцева гравюра, практично офортом не займались, і Шевченкові доводилось цією новою для себе справою займатись майже самостійно.

Матеріалу, привезеного з України, Шевченкові не бракувало, треба було лише вибрати сюжети, що відповідали б задуманій ним програмі. З намічених ним знаємо лише ті, що були засновані: перший (і єдиний) випуск "Живописної України" склали 6 офортів:: “У Києві”, "Видубицький монастир", "Казка" ("Солдат і Смерть"), "Судня рада", "Дари в Чигрині 1649 року ”.

Як зазначено у проспекті видання, у 1845 році мав вийти другий випуск "Живописної України", куди б увійшли офорти на такі теми: пейзажі із зображенням Чигрина, Суботова й Батурина та Покровської Січової церкви, жанрові твори з народного побуту й на сюжети народних пісень та твори історичного плану.

Як бачимо, вибір сюжетів (і втілених у життя, і задуманих) більш ніж характеристичний. З-поміж історичних пам'яток це, насамперед, Чигирин, Суботів, Батурин - місця колишньої слави та боротьби України за незалежність. "Краєвиди Південної Росії, визначні красою чи історичними подіями. Все, що час зберіг від цілковитого знищення: руїни палаців, храми, укріплення, кургани...". Другий розділ видання містить офорти, які змальовують "народний побут нинішнього часу, обряди, звичаї, повір'я, зміст народних пісень і казок". У творах цього розділу бачимо прагнення Шевченка передати гуманні традиції українського народу, філософський гумор українця,тощо. Серед виконаних, що складають третій розділ видання, і задуманих офортів-ілюстрацій до історичних подій бачимо "сцени, що або мали збуджувати почуття національних гордощів..., або викликати думки про найтяжчі жертви, що їх поніс український народ у процесі боротьби з силами, ворожими його самостійності,.., або давали образ кари за національну зраду". Третій розділ, за первісним задумом Шевченка, мав уміщувати "найважливіші події, відомі з побутописання Південної Росії, починаючи від заснування Києва, що мали вплив на долю жителів цього краю". Згодом Шевченко, як видно з проспекту, надрукованого на обкладинці першого випуску "Живописної України", звузив хронологічні рамки розділу: "від Гедиміна", тобто від початку литовського панування в Україні в XIV столітті і до знищення гетьманства. Але до першого випуску "Живописної України" увійшов лише один офорт на цю тему "Дари в Чигрині 1649 року".

Отже, цим виданням Шевченко прагнув якомога повніше показати те, чим Україна відрізняється від інших національних та соціальних утворень. "Як бачимо, мета видання була передусім національно-патріотична, але давала авторові не лише змогу пропагувати культ славетного минулого України та збуджувати зацікавлення й любов до всього національного українського, а й можливість виявити свої артистичні здібності.

Це починання Шевченка було з ентузіазмом підтримане його однодумцями. Ще в травні 1844 року в листі до О.М.Бодянського з'являється перша відома згадка автора про задум видавати «Живописну Україну», де він говорить, що три естампи вже готові.

У листі до Бодянського від 29 червня сповіщає, що теперішнього биту посилаю вам одну картину для шталту". На що О.М. Бодянський у листів відповіді до Шевченка 9 липня 1844 року відповідає: "Лучче придумати і, як бачу з першого куншту, що його Ви послали мені, кращого не можна й придумати, як оце те є, що Ви робите. Помагай Вам, Боже, на щастя і на славу нашому козацтву! і далі, Дякую Вам за "Судню Раду"... Дивлюсь раз по п'яти, по десяти в одну годину і не надивлюся: таке ласе і солодке, бо наше, не чуже….Гарно козаче земляче, дуже гарно.

Ідею створення видання, а згодом і його розповсюдження гаряче підтримала і княжна В.М.Рєпніна: "...отримавши Ваш лист, я часто молилась за Вас або, краще сказати, за успіх Вашої справи". Згаданий тут лист Шевченка, написаний, імовірно, у 20х числах червня 1844 року, досі невідомий. Мабуть, у ньому якраз і йшлося про роботу над "Живописною Україною». У серпні 1844 року В.М.Рєпніна активно включається у справу видання "Живописної України", дбаючи про те, щоб вчасно почати на неї передплату: "Потрібно обов'язково Вам надіслати мені дві програми Вашої "Живописної України", щоб була змога почати передплату під час виборів у Полтаві і в Чернігові у вересні і жовтні". Очевидно, В.Рєпніна просила Шевченка надіслати друковану програму "Живописної України", яка невдовзі була опублікована в газеті "Северная пчела" (25 серпня 1844 року). Зміст цієї програми Рєпніна знала з Шевченкового листа, про що писала Г.І.Псьол 4 серпня 1844 року. Як видно з цього листа, Шевченко мав намір "використати вибори, щоб почати передплату". Згаданий лист Рєпніної до Шевченка повністю присвячений передплаті на "Живописну Україну": "Олексія Васильовича ще немає, але я писала про намір Ваш до Глафіри, яка знаходиться в Седневі у Лизогубів поблизу Чернігова: вони схвалюють Вашу думку і сподіваються на вибори, але програма обов'язково потрібна". У наведеному уривку, крім усього, йдеться також про О.В.Капніста, який у цей час був за кордоном. Шевченко чекав на нього, сподіваючись, що він під час дворянських виборів у Полтаві та Чернігові представить готові вже три естампи "Живописної України" (Шевченко їх переслав через Закревських) для ознайомлення й організації передплати на видання.

 

Далі у листі читаємо: "Якщо тільки буде вільна хвилина, то буду писати Галагану щодо "Живописної України". Від Закревських нічого не отримала. Ваше нещастя, що Ви зв'язались з цими порожніми, напівобтесаними людьми". У листі Шевченка, який Рєпніна одержала 4 серпня 1844 року, йшлося про те, що Закревські мають доставити передані ним три естампи для організації передплати на "Живописну Україну". А 4 серпня того ж року у листі до Г.Псьол вона пише: "Я отримала сьогодні хорошого листа від Шевченка... У серпні місяці Закревські повинні доставити мені три естампи...". 2 вересня 1844 року В.Рєпніна надсилає Шевченкові листа, де сповіщає, що все таки через М.Селецьку отримала від Закревських три гравюри і записку Шевченка.

Але для успішного здійснення свого грандіозного проекту Шевченкові потрібні були допомога (особливо матеріальна) і взагалі всіляке сприяння офіційних осіб та інституцій. Так, у одному з листів до Бодянського Шевченко скаржився на брак коштів для видання "Живописної України", на що той листом від 25 жовтня відповів: "Без грошенят та ще в Петербурзі що-небудь робить дуже погано...". У цьому ж листі Бодянський обіцяв прислати Шевченкові що-небудь за його книжки ("Тризну" і "Гамалію"), якби вони продалися. Їх він на прохання Шевченка віддав на комісію в контору журналу "Москвитянин". Але ці видання продавати не поспішали, тому Шевченкові не залишалося нічого іншого, як звернутися за допомогою у передплаті (і просто за матеріальною допомогою) до офіційних органів.

Саме тому в серпні 1844 року Шевченко пише прохання до Товариства заохочення художників визначити йому грошову допомогу для видання "Живописної України": "...не маючи власних коштів для витрат, у такому випадку неминучих, беру сміливість просити про допомогу в розпочатій мною справі. І вважатиму себе щасливим, якщо товариство благоволить мені дати можливість віддрукувати перші два випуски, що складаються з 6ти естампів, у кількості 600 екземплярів, і прийме від мене 100 чи більш екземплярів мого видання". Відповідь на заяву Шевченка знаходимо у протоколі річних звітних зборів Комітету Товариства:

"...знаходячи, що труд Т.Шевченка і саме видання його заслуговують деякого заохочення, положив видати йому одночасно триста карбованців асигнаціями безвідплатно, з тим, щоб він по випуску першого зошита представив один примірник в Товариство". Асигнована Товариством сума у 300 карбованців хоч і не була для такої справи надто великою, але "давала повну змогу приступити до друкування естампів, гроші ж від передплатників поповнили б і збільшили потрібний для закінчення справи фонд". Але допомога Товариства, на жаль, була одноразовою.

Надалі Шевченко розчарувався у підтримці секретаря Товариства заохочування художників В.І.Григоровича у справі видання "Живописної України" і в одному з вересневих листів до В.Рєпніної писав про це. На що 10 жовтня княжна відповіла: "Невже це Григорович так погано вчинив з Вами?". На думку Ф.Л.Прийми, "...абсолютно незаперечним є те, що Шевченко повідомляв Рєпніній, що ставлення Григоровича до "Живописної України" змінилося в гірший бік".

Для того щоб отримати кошти на видання і здобути якомога більше передплатників у Харкові, Шевченко звертається листом і до помічника попечителя Харківського навчального округу М.Цертелєва: "...вельми прошу: наберіть мені субскрибентів у Харкові,... і шліть до мене з грішми...". З цього ж листа дізнаємося про те, що "спасибі, сіятельний наш генерал-губернатор узявся мені помагать". Мається на увазі М.А.Долгоруков, на той час харківський, полтавський і чернігівський генерал-губернатор, попечитель Харківського навчального округу. Шевченко намагався зацікавити і його своїм виданням, щоб добитися підтримки й допомоги. Як побачимо далі, на перших порах це йому вдалося. Як видно з листа до М.Цертедєва, Долгоруков уже був у курсі справи: приблизно в серпні цього ж року (1844) Шевченко, турбуючись за долю "Живописної України", надсилає Долгорукову перші три офорти. Долгоруков же у відповідь наказує своїй канцелярії підтримати передплату на видання. У вересні 1844 року він пише листа до підлеглих йому цивільних губернаторів (харківського, полтавського, чернігівського), а також до проводирів дворянства цих губерній з пропозицією подбати про розповсюдження видання "Живописна Україна" Шевченка.

Так, у листі до чернігівського губернського проводиря дворянства В.М.Ладомирського Долгоруков пише: "...художник Шевченко, відомий поет-живописець здійснив періодичне видання, яке буде мати за мету відображення в картинах найважливіших пам'яток південного краю Росії... Своє видання Шевченко назвав "Живописною Україною"... Не сумніваючись у тому, що серед дворянства знайдуться любителі мистецтва, яким приємно буде сприяти успіху, цього починання... я покірно прошу вас, милостивий государю, взяти в цій справі належну з вашого боку участь запрошенням бажаючих із дворян Чернігівської губернії до передплати на згадане видання Шевченка...".

25 вересня Шевченко, уже знаючи про "живу участь у справі" Долгорукова, надсилає листа до харківського цивільного губернатора С.Муханова, звертаючись до нього з проханням допомогти у розповсюдженні "Живописної України", і надсилає перший випуск офортів. 1 жовтня автор звертається також і до чернігівського цивільного губернатора П.Гессе з тим же проханням, висловлюючи у листі любов до батьківщини і свої погляди на історію, побут і звичаї українського народу: «Мені здається, будь батьківщина моя найбідніша на землі, і тоді б вона мені здалася кращою за Швейцарію і всі Італії. Ті, котрі бачили колись нашу країну, кажуть, що бажали б жити і померти на її прекрасних полях... Що ж говорити нам, її дітям, які повинні любити й гордитися своєю прекрасною матір'ю".

Отже, справа передплати на "Живописну Україну" почалася повним ходом як за допомогою друзів Шевченка, так і за сприяння офіційних осіб. Так, 6 вересня виходить рапорт харківського губернатора канцелярії, чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернатора з повідомленням про організацію передплати на це видання. Продовжує активно допомагати у розповсюдженні "Живописної України" і В.Рєпніна. Княжна у цій справі "розвинула таку енергійну акцію, що одна ця акція дала б може більші результати, ніж офіційні заклики генерал-губернатора Долгорукова, що на прохання Шевченка рекомендував дворянству своїх трьох губерній передплачувати "Живописну Україну", хоча й ці заклики не лишилися зовсім безрезультатними".

Так, у листі від 10 жовтня 1844 року В.Рєпніна сповіщає Шевченка, що "у Полтаві взялася начальниця Інституту зробити передплату... Про це будуть клопотатися і в Одесі, де знаходиться знайомий Вам граф де Бальмен". Мова тут іде про начальницю Інституту шляхетних дівчат Софію Іванівну Засс. До справи передплати княжна також мала намір підключити у Полтаві "чиновника палати державних маєтностей" Я.Г.Бєлавіна, а також згадуваного в одному з її листів до Шевченка одесита О.С.Струдза. Цього ж дня (10 жовтня) Рєпніна пише Шевченкові ще одного листа, в якому повідомляє, що нарешті має і квитки на передплату, і гравюри. Тут же вона пише, що цього ж дня відправляє по 10 квитків і по З гравюри у Чернігів і Полтаву, а решту квитків (10) до Галагана. Крім того, вона продовжує покладати великі надії у розповсюдженні "Живописної України" на дворянські вибори у цих містах. Саме під час них княжна через своїх знайомих планувала організувати передплату на видання "Живописної України". У цьому ж листі В.Рєпніна дивується, що Шевченко надіслав їй усього 30 квитків, коли "потрібно було надіслати їх сотнями... що це за зміна, на місце 10 примірників лише 6 і на місце 10 карбованців лише 3 карбованці!!! Що це Ви зробили, а я всім писала збирати по п'ять карбованців з випуску".

Справа в тому, що ще в червні-липні 1844 року Шевченко планував випускати за рік по 10 естампів у трьох випусках. Про це він писав і О.Бодянському, і княжні В.Рєпніній. Але вже в пізніших повідомленнях бачимо, що план його дещо змінився. У жовтні він оголосив у пресі, що буде видавати 12 естампів на рік: "Живописна Україна" буде виходити в числі дванадцяти естампів на рік; в нинішньому році з'являться шість естампів". (Із повідомлення про видання Тарасом Шевченком естампів "Живописна Україна" у "Литературной газете"). Повідомлення про видання "Живописної України" були вміщені також у петербурзьких часописах "Русский Инвалид", а також у "Прибавлениях к "Харьковским губернским ведомостям". Ціна видання теж постійно змінювалась. Княжні Рєпніній у кінці жовтня Шевченко писав, що в цьому році вийде не 10, а лише 6 естампів, що коштуватимуть вони чомусь три карбованці, тоді як раніше 10 оцінював по 10 карбованців.

Коли ж ці 6 естампів у кінці року все таки вийшли, визначив за них ціну 5 карбованців. У вже згадуваному листі до харківського цивільного губернатора С.М.Муханова (25 вересня) та інших документах призначає ціну за ці шість картин "З карбованці сріблом". Коли ж княжна та інші безкорисливі помічники в цій справі почали шукати передплатників на одних умовах, то згодом виявилося, що вони зібрали грошей більше ніж було треба, а число офортів буде менше ніж мало б бути. За словами П.Зайцева, Шевченко "поспішив своїм посередникам подати умови, продиктовані не холодним розрахунком, а непоправним оптимізмом непрактичного мистця. Ціла біда була в тому, що з усім цим непотрібно хапався, що намовляв своїх посередників до вживання практичних заходів і пустив рекламу раніше,ніж виявилися фактичні можливості. Взагалі виявив у цій справі свою життєву безпорадність і велику "поетичну" розкиданість".

А справа розповсюдження "Живописної України" продовжувалася. 20 жовтня на ім'я харківського генерал-губернатора приходить повідомлення виконуючого обов'язки проводиря дворянства Полтавського повіту про здійснені заходи щодо розповсюдження видання. Цим же днем датований лист чернігівського губернського проводиря дворянства В.М.Ладомирського чернігівському і харківському генерал-губернатору М.А.Долгорукову з повідомленням про передплату на естампи "Живописна Україна". Це була відповідь на вже згадуваний лист Долгорукова (вересень 1844 р.) з проханням про розповсюдження передплати на "Живописну Україну" серед дворян. А невдовзі, 3 листопада, до канцелярії генерал-губернатора Долгорукова звертається харківський цивільний губернатор С.Муханов з проханням надіслати йому естампи Шевченка.

Не полишає активно допомагати розповсюджувати видання і княжна В.Рєпніна. 8 листопада вона пише до Шевченка листа, в якому повідомляє, що "наш друг приїхав... він буде старатися для нашої справи", маючи на увазі О.В.Капніста, який щойно повернувся зі Швейцарії. В.Рєпніна (і Т.Шевченко також) дуже розраховувала на його підтримку й допомогу в організації передплати на "Живописну Україну" як повітового проводиря дворянства міста Миргорода.

У цьому ж листі Рєпніна просить надсилати побільше квитків на передплату, кажучи, що не хоче й думати щоб нам була невдача, хоча справа йде повільно". А повільний хід передплати найперше, був зумовлений згадуваною вже плутаниною у кількості виходу на рік офортів та постійними змінами цін на них.

Невдовзі, 13 листопада, Шевченко отримує листа від правління Харківського університету з проханням "при виході у світ сказаних картин, доставляти такі в правління Університету в двох примірниках".

І ось нарешті, у кінці листопада виходить з друку повністю весь альбом офортів під назвою "Живописна Україна", куди ввійшли уже згадані твори ("У Києві", "Видубицький монастир", "Судня рада", "0гаростя”, “Казка", "Дари в Чигирині"). А до автора продовжують надходити неофіційні й офіційні замовлення на це видання. Так, у листі 13 грудня 1844 року княжна Рєпніна просить вислати їй "на перший випадок хоч 100 примірників "Живописної України", кажучи І далі, що вона "вже отримала за декілька гроші, інші бажають їх і час йде без задовольняння". На 20 грудня В.Рєпніна зібрала за видання близько 800 карбованців. Цього ж дня вона надсилає Шевченкові повідомлення про це і просить ще "як можна скоріше 100 примірників, а потім з допомогою Божою можна мені буде ще і ще від Вас вимагати". А, наприклад, 29 грудня Шевченко отримує лист від канцелярії чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернатора з проханням надіслати 6 примірників видання, за які переказувалось 18 карбованців сріблом.

Як уже було зазначено, у 1845 році Шевченко запланував продовжити видання, підготувавши до друку другий випуск "Живописної України", але мусив цю справу припинити головним чином через брак грошей. Перший випуск не приніс на це сподіваних коштів. Не приніс він коштів і на запланований викуп з кріпацтва Шевченкових родичів. Але, попри все, справа розповсюдження першого випуску активно тривала. Княжна В.Рєпніна, шкодуючи про припинення видання, пише про це Шевченкові 9 грудня 1845 року, але продовжує допомагати шукати бажаючих передплатити перший випуск.

Сам Шевченко також, хоча й без точного плану, але з невтомною енергією займався цим ділом. Листувався з різними особами, дбаючи за поміч усіх, хто тільки своїм авторитетом, впливом або особистими зв'язками міг йому допомогти в цій справі; нав'язував контакт із книгарнями тощо... Коли сам, працюючи над "Живописною Україною", переживав хвилини національного пафосу, то думав, що ним запалають і душі всіх тих, що "Живописну Україну" оглядатимуть".

Робота з розповсюдження видання тривала аж до початку січня 1847 року: 9 січня датовано останній лист про пересилку грошей на альбом "Живописна Україна" (від канцелярії полтавського і харківського генерал-губернатора).

Але після арешту Шевченка (5 квітня 1847 року) ні про яке розповсюдження видання не могло бути й мови: "Слідом за арештом Костомарова, Шевченка і Куліша, друкованими циркулярами за підписом міністра внутрішніх справ Перовського дано було знати підлеглим особам і установам, що за особливим повелінням, надруковані твори Шевченка заборонені і вилучені з продажу. Міністром народної освіти тоді ж було предписано цензурному відомству не дозволяти в майбутньому передруковувати названі твори новим виданням".

До речі, безперешкодно здійснити видання "Живописної України" в умовах тогочасної цензури було не так легко, бо її аж ніяк не можна назвати ліберальною. Так, з 1832 року для заснування будь яких видань потрібен був "височайший" дозвіл царя, а, як каже А.М.Скабичевський, час, починаючи із 1842 року, у світській цензурі "ознаменував себе деякими визначними фактами цензурних погромів". Особливо ж дивною видається безперешкодна поява цього видання, якщо взяти до уваги його яскраву патріотичну спрямованість, а також те, що, крім мистецького та практично видавничого боку, був у ньому ще й літературний: уміщені офорти мали супроводжуватися написаними спеціалістами-істориками текстами українською мовою. "...На історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год, пише Шевченко в листі до Бодянського. Тілько по нашому, щоби тямили безглузді кацапи".

Мабуть, саме для того, аби уникнути цензурних труднощів, поетові для вдалої реалізації свого проекту довелось розповсюджувати ті кілька офортів, які з числа намічених уже були виготовлені, здебільшого через різні канцелярії, про що свідчать деякі наведені уривки з документів.

Варто зробити декілька зауваг стосовно створення текстів "Живописної України". Як автора історичних довідок спочатку Шевченко хотів запросити Бодянського, інші ж планував або писати сам, або просити про допомогу Куліша. Потім мав намір залучити до співпраці вже й інших учених-істориків Будкова й Стороженка і навіть мав якусь, за словами П.Зайцева, "навряд чи чимсь реально обгрунтовану певність", що над цими текстами працюватиме й польський вчений М.Грабовський. Невдовзі Шевченко попросив таки Куліша про написання пояснювальних текстів на, як він сам казав, "людський бит". Лист Шевченка до Куліша з цим проханням невідомий, але у відповідь останній писав: "...розтолкуйте мені хорошенько, що і як Ви хочете робить, а то не второпаю, що для Вас скомпоновати".

25 серпня в "Северной пчеле" було надруковано вже згадуване оголошення про видання "Живописної України". У ньому, з поміж інших майбутніх авторів текстів називався і Куліш. Наскільки прихильно сприйняв він першу звістку про "Живописну Україну", настільки з обуренням поставився до цього оголошення. Якщо попередній лист починався з привітання "Коханий Земляче", закінчувався підписом: "щирий земляк П.Куліш", а написано його було українською мовою, то тепер Куліш пише Шевченкові листа російською в офіційних тонах і з офіційними зворотами. Мотивами такого тону Куліша були, очевидно, не особиста неприязнь до Шевченка чи небажання підтримати видання (як це раніше часто намагалися пояснити), а скоріше, надзвичайна вимогливість, з якою він ставився до всього, що писалося про Україну.

"Ви, панове, писав Куліш, беручись по-дитячому легковажно за Малоросію, без порад людей, серйозно зайнятих цим предметом, шкодите думці публіки з самого предмету і компрометуєте нас".

Тим більше, ідея про подібне видання вже у 1843 році була не чужа й Кулішеві (до речі, через декілька років він запросить до співпраці в ньому і Шевченка). Після оголошення в "Северной пчеле" Куліш не лише не допоміг Шевченкові, а й поставився до всієї цієї справи цілком негативно. Подібну ситуацію матимемо у 1861 році з появою на світ "Букваря південно-руського" Шевченка.

Мало не весь 1844 рік проминув для Шевченка, так би мовити, під знаком, "Живописної України". Це видання своїм глибоким патріотичним змістом і високим професіоналізмом виконання знаменувало собою нову помітну сходинку у видавничій діяльності Шевченка.

«Видубецький монастир у Києві»

 

«Старости»

«Дари в Чигрині 1649 року»

«Судня рада»

«У Києві»

«Казка»

Дорогие друзья!