РОЗДІЛ V 3 страница

Релігійна організація визнається юридичною особою з мо­менту реєстрації її статуту (положення), який не повинен су­перечити чинному законодавству.

Упродовж цього ч. 2 статті, що коментується, встановлює, що право на свободу світогляду та віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського по­рядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і сво­бод інших людей. А це практично означає, що будь-яке обме­ження цього права можливе тільки щодо конкретних релігій­них організацій і тільки у законодавчій формі.

Відповідно до ч. З ст. 35 Конституції України церква і релі­гійні організації в Україні відокремлені від держави. Держава не втручається в діяльність релігійних організацій, що здій­снюється в межах закону, не фінансує діяльності будь-яких ре­лігійних організацій. У свою чергу останні не мають права бра­ти участь у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансової підтримки, висувати кандидатів до органів

-187-

державної влади тощо, хоч кожний окремий священнослужи­тель як громадянин України має рівне з усіма іншими грома­дянами право на участь у політичному житті. Проте релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, використовуючи засоби масової інформації. '•• Школа, як і загалом державна система освіти, в Україні ві­докремлена від церкви (релігійної організації), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається гро­мадянам незалежно від їх ставлення до релігії. -Громадяни мо­жуть здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими.

'Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'яз­кова. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рів­ними перед законом.

Частина 4 вказаної статті регламентує, що ніхто не може бу­ти звільнений від своїх обов"язків перед державою або відмо­витись від виконання законів за мотивами релігійних переко­нань. Отже, заміна виконання одного обов'язку іншим з моти­вів релігійних переконань допускається лише у випадках, пе­редбачених у законодавстві. Виходячи з встановленого державою загального військового обов'язку та гарантованої свободи світогляду і віросповідання, передбачено правові підс­тави альтернативної служби, що визначається як державна служба поза збройними силами чи військовими формуваннями.

Головна особливість політичних прав і свобод полягає в то­му, що їх носіями є тільки громадяни України. Разом з тим слід підкреслити,' що політичні права й свободи мають само­стійне значення, свідченням чого є існування і дія Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права. Навіть назва цього документу свідчить про тісний взаємозв'язок і певну спо­рідненість цих прав. Вони відрізняються лише за деякими особливостями їх змісту, що дозволяє з загальної групи полі­тичних прав і свобод виділити окремі права, що притаманні тільки громадянам України (громадянські права).

Отже, громадянські права висвітлюють правовий зв'язок особи з Українською державою, що характеризується повно­тою взаємних прав, обов'язків та відповідальності, а політичні

-188-

Г

права і свободи — це вид і міра можливої поведінки у сфері по­літики.

Хотілося б також зазначити, що значною мірою політичні права і свободи можуть бути реалізованими лише завдяки участі громадян у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. До політичних прав і свобод належать: право на об'єднання у по­літичні партії та громадські організації (ст. 36 Конституції Ук­раїни); право брати участь в управлінні державними справа­ми, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно оби­рати і бути обраному до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право на мирні збори, мі­тинги, походи та демонстрації (ст. 39); право направляти інди­відуальні чи колективні письмові звернення або особисто звер­татися до органів державної влади, органів місцевого самовря­дування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Право на об'єднання в політичні партії та громадські органі­зації, передбачене ст. 36 Конституції України, дає змогу грома­дянам брати активну участь у політичному житті суспільства. При цьому відповідно до Закону України «Про об'єднання гро­мадян» від 16 червня 1992 р. політичною партією слід вважати таке об'єднання громадян — прихильників певної загальнона­ціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування. А громадська організація — це об'єднання громадян для задо­волення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних

інтересів.

Держава гарантує свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації за винятком обмежень, встановлених за­коном в інтересах національної безпеки та громадського поряд­ку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод

інших людей.

Відповідно до ч. 2 згаданої статті, політичні партії мають сприяти формуванню і виявленню політичних інтересів і полі­тичної волі громадян. Вони відповідно до чинної Конституції і •законів України «Про вибори народних депутатів України»,

-• 189 -

«Про вибори Президента України», «Про вибори депутатів Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим», «Про вибори депу­татів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», ви­сувають своїх кандидатів на виборах до органів державної вла­ди і місцевого самоврядування. Разом з тим Конституція вста­новлює певні обмеження щодо членства у політичних партіях. По-перше, вона визначає, що членами політичних партій мо­жуть бути тільки громадяни України, а, по-друге, прямо перед­бачає, що існують й інші обмеження щодо такого членства, що встановлюються нею безпосередньо та законами України. Во­ни стосуються, наприклад, військовослужбовців, працівників міліції, суду тощо.

Враховуючи те, що професійні спілки є наймасовішою гро­мадською організацією, ч. З зазначеної статті закріплює право громадян на участь у діяльності професійних спілок з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтере­сів. Професійні спілки об'єднують громадян за спільністю їх інтересів за характером 'їх професійної діяльності та утво­рюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їхніх членів. Незалежно від їх належності всі професійні спіл­ки мають рівні права, Обмеження щодо членства у них, так само, як і в політичних партіях, встановлюється виключно Конституцією і законами України.

Конституція України передбачає у ч, 4 ст. 36, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання гро­мадян чи обмежений у правах за належність чи неиалежність до політичних партій або громадських організацій, а також у ч. 5 цієї статті проголошує принцип рівності об'єднань грома­дян перед законом у тому розумінні, що держава створює рівні можливості для діяльності об'єднань громадян.

Стаття 37 Конституції України є логічним продовженням попередньої статті, оскільки регламентує заборону щодо утво­рення і діяльності політичних партій та громадських організа­цій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію неза­лежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжет-

-190-

нічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і сво­боді; людини, здоров'я населення.

При цьому слід-звернути увагу на те, що забороняється ут­ворення та діяльність таких об'єднань громадян, підставами для чого можуть бути і програмні цілі, і безпосередні дії. Тоб­то, якщо в програмних документах громадських об'єднань, по­даних до реєстрації, передбачатимуться програмні цілі, що су­перечать вимогам цієї статті Конституції України або іншій статті (статтям) законів України, Міністерство юстиції зо­бов'язано відмовити їм у реєстрації. Якщо ж будуть виявлені аналогічні дії, то заборона такої діяльності об'єднань громадян здійснюється в судовому порядку, відповідно до ч. 4 ст. 37 Конституції України.

Відповідно до положення, що зафіксоване у ч. 2 цієї статті, політичні партії та громадські організації не можуть мати будь-яких воєнізованих формувань. А це означає проголошення конституційної вимоги про те, що політичну владу необхідно здобувати лише через вільні демократичні вибори.

Водночас, відповідно до ч. З ст. 37 не допускається створен­ня і діяльність організаційних структур будь-яких політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих ор­ганах місцевого самоврядування, військових формуваннях Збройних Сил, органах СБУ, прокуратури, ОВС тощо, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування, визначені у частинах 1 і 2 ст. 38 Конституції України, є одними з головних політичних прав громадянина. Конкретніше це означає право на участь у вирішенні державних справ шляхом участі в управ­лінському протесі в різних якостях: виборця, що обирає пред­ставницькі органи державної влади й місцевого самоврядуван­ня; кандидата, що балотується до них; депутата зазначених ор­ганів; учасника всеукраїнського та певних місцевих референ-

-191-

думів; державного, службовця; службовця органів місцевого са­моврядування.

Слід наголосити, що положення цієї статті Конституції Ук­раїни конкретизують ряд інших її статей, зокрема статтю 5, яка встановлює, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи дер­жавної влади й органи місцевого самоврядування. До того ж це право конкретизується у різних законах, що вже частково згадувались, а саме — про вибори до представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про державну службу тощо.

Хотілося б також звернути увагу, що під державною служ­бою, про яку йдеться у ч. 2 ст. 38 Конституції України, відпо­відно до Закону України «Про,державну службу» від 16 грудня 1993 р. хлід розуміти вид трудової діяльності, що полягає в практичному здійсненні державних функцій працівниками державного апарату, які обіймають за виборами, призначен­ням або конкурсом посади в державних установах і одержують винагороду за свою працю¹. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової й національної належності, статі, по­літичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку та про­йшли у встановленому порядку відбір за конкурсом або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Закон України «Про місцеве самоврядування», виходячи з настанов Конституції України та Європейської хартії про міс­цеве самоврядування, регулює питання щодо прийняття грома­дян до служби в органах місцевого самоврядування,

Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітин­ги Г походи та демонстрації передбачено ч. І ст. 39 Конституції України. Воно дає громадянам можливість вільно обговорюва­ти різні актуальні питания політичного, економічного, соціаль­ного, культурного, державного та іншого суспільного розвитку,

¹ Закон України.«Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1993. - № 52. - Ст. 490.

-192-

а також певною мірою протидіяти будь-яким антидемократич­ним проявам, порушенням прав людини тощо. Це право є за­гальновизнаним, зокрема воно передбачене у ст. 11 Європей­ської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Звертає на себе увагу регламентація конституційного поряд­ку його здійснення. Збори, мітинги, походи й демонстрації по­винні бути мирними, іх учасники не мати зброї, про проведен­ня таких заходів повинні бути завчасно сповіщені органи вико­навчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Конституція України у вказаній статті встановлює певні об­меження щодо реалізації цього права. Насамперед слід зазна­чити, що воно поширюється тільки на громадян України. Крім того, його реалізація може обмежуватись судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадсько­го порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам;, для охорони здоров'я населення або • захисту прав і свобод інших людей. Тобто повноцінна регламентація цього права ви­магає її конкретизації у спеціальному законі.

Право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, передбачене ст. 40 Конституції України. Його суть полягає в гарантованій державою можливості кожній осо­бі особисто і безпосередньо звертатися, а також направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до державних органів, органів. місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, з [пропозиціями про поліпшення 'їх роботи, зауваженнями, зверненнями, критикою "їх роботи.

Це право поширюється на всіх осіб (іноземних громадян, осіб без громадянства)" і не обмежується ніякими умовами, процедурами, обов'язками. Більше того, перелічені у цій статті органи, посадові та службові особи' зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений Зако­ном України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. строк¹.

Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

7 3—50

-193-

Економічні права і свободи — це можливості людини і гро­мадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і викорис­тання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економіч­ну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право кожного володіти, користуватися, розпоря­джатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяль­ність (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); пра­во на відпочинок (ст. 45).

Право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності повинно розумітися так, що кожна людина має пра­во щодо своїх матеріальних та духовних цінностей, по-перше, фактично їх утримувати, по-друге, використовувати їх корисні властивості, по-третє, вирішувати їх юридичну долю. Слід звернути увагу на термін «своїх», він вказує, що йдеться, на­самперед, про приватну власність. Остання є основою грома­дянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Приватна власність набувається у порядку, передбаченому Цивільним кодексом, Законами України «Про власність» від 7 лютого 1991 року, «Про підприємства в Україні» від 27 бе­резня 1991 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. та іншими, на що вказує ч. 2 цієї статті.

Для задоволення своїх потреб громадяни можуть користува­тися об'єктами права державної та комунальної власності від­повідно до закону, наприклад, закладами народної освіти, охо­рони здоров'я, шляхами, мостами тощо.

Конституція України у ч. 4 ст. 41 проголосила право при­ватної власності непорушним, а тому встановила правило, від­повідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. А звідси випливає положення про те, що при­мусове відчуження об'єктів права приватної власності може

-194-

бути застосовано як виняток з мотивів суспільної необхідності,

на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відшкодування таких об'єктів з наступним повним відшкоду­ванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. До речі, такі випадки передбачені, зокре­ма Цивільним кодексом України, Законом України «Про влас­ність», а порядок — ЦПК України.

У певних випадках до власника може бути застосовано кон­фіскацію майна, однак лише за рішенням суду, у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Власник щодо свого майна має право вчинити будь-які дії, за винятком тих, що заборонені Конституцією та законами Ук­раїни. Ці положення поширюються й на інтелектуальну влас­ність.

Право на підприємницьку діяльність передбачене ст. 42 Конституції України. При цьому під підприємництвом розу­міють самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ри­зик, не заборонену законом діяльність з виробництва продук­ції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Підприємницькою діяльністю можуть займатися громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, однак вона обмежується законом щодо депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. До того ж, відповідно до Закону України «Про підприємництво», забороняється зайняття підприємниць­кою діяльністю військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки тощо.

Держава регулює порядок здійснення підприємницької діяльності, для цього: забезпечує захист конкуренції; не допу­скає зловживання монопольним становищем; неправомірне об­меження конкуренції та недобросовісну конкуренцію. З цією метою прийняті Закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємниць­кій діяльності» та «Про Антимонопольний комітет України». Водночас держава піклується не тільки про виробників, а й

7* -195 -

про споживачів, на що спрямована ч, 4 згаданої статті, а та­кож Закон України «Про захист прав споживачів».

Конституцією України у ст. 43 проголошено право на працю відповідно до ст. 23 Загальної декларації прав людини. Повно­важенням, що з нього випливає, є можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава регулює відносини у сфері здійснення праці шляхом того, що: створює умови для повною здійснення громадянами права на працю; гарантує рівні мож­ливості у виборі професії та роду трудової діяльності; реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і пере­підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Людина може займатися, будь-яким видом трудової діяль­ності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція за­бороняє використання примусової праці. Природно, за таких умов людина вільна залишити роботу в тій чи іншій організа­ції, перейти на іншу роботу, займатися індивідуальною трудо­вою діяльністю, підприємництвом, будь-якою не забороненою законом діяльністю.

Заборона примусової праці не поширюється на умови війсь­кової або альтернативної (невійськової) служби, працю, що пов'язана з виконанням судового вироку чи іншого рішення або необхідна за надзвичайних умов.

Кожен власник засобів виробництва, що організує працю трудового колективу або окремих трудівників, зобов'язаний за­безпечити безпечні й здорові умови праці, її оплату не нижчу за визначену Законом України «Про оплату праці».

Особливу увагу Конституція приділяє умовам праці жінок і неповнолітніх, піклуючись про 'їхнє здоров'я. Основний закон і чинне законодавство гарантують громадянам захист від неза­конного звільнення, вимагають своєчасної сплати винагороди за працю.

Право на страйк, відповідно до ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та ст. 44 Консти­туції України, належить тільки тим, хто працює для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що не виконуються роботодавцем, у тому числі й державою. Страйк є крайнім за­собом вирішення колективного трудового спору, а тому за пев-

- 196 -

них умов і у визначених законодавством галузях народного господарства він забороняється. До того ж Конституція Украї­ни вимагає при йог'о проведенні врахування необхідності забез­печення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей,

Брати чи не брати участі у страйку вирішує кожен праців­ник добровільно відповідно до Закону України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)». Страйк може бути визнаний незаконним на підставі рішення суду, що зобов'язує трудові колективи його припинити.

.Право на відпочинок проголошено ст. 45 Конституції Украї­ни, ст. 24 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права-. Воно деталізується Кодексом законів про працю України. Загалом під відпочинком розуміють час, вільний від виконання трудо­вих обов'язків, що використовується працівником на власний розсуд. Це право забезпечується; наданням днів щотижневого відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки; встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і вироб­ництв; скороченої тривалості роботи у нічний час. До того ж, намагаючись врегулювати найважливіші аспекти права відпо­чинку на законодавчому рівні. Конституція встановила, що максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихіяні та свят­кові дні, а також інші, маються на увазі найважливіші, умовк здійснення цього права визначаються законом.

Соціальні права і свободи — це можливості людини і грома­дянина із забезпечення належних соціальних умов життя, Цим і пояснюється їх значення. До системи соціальних прав і сво­бод Конституція України відносить: право на соціальний за­хист {ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охо­рону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст, 50); свободу шлюбу та рівності прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї (ст. 51); право рівності дітей у своїх правах (ст. 52).

-197-

Право громадян на соціальний захист, що передбачене ст. 46 Конституції України, включає: 1) право на забезпечен­ня їх у разі повної, часткової (інвалідність) або тимчасової втрати працездатності; 2) право на забезпечення їх у разі втра­ти годувальника: 3) право на забезпечення їх у разі безробіття з незалежних від них обставин; 4) право на забезпечення їх у старості; 5) право на забезпечення їх в інших випадках, перед­бачених законом.

Йдеться, насамперед, про Закон України «Про пенсійне за­безпечення», який встановлює: пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацез­датним громадянам за відсутності у них права на трудову пен­сію. Слід згадати також і Закон України «Про зайнятість насе­лення», який визначає основи захисту населення від безро­біття.

Право на соціальний захист гарантується: загальнообов'яз­ковим державним соціальним страхуванням за рахунок стра­хових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних за­кладів для догляду за непрацездатними. Щодо цього доцільно згадати основні положення Концепції соціального забезпечен­ня населення України, яка схвалена постановою Верховної Ра­ди України від 21 грудня 1993 р. і затверджує такі види со­ціального страхування: страхування на випадок безробіття; медичне страхування; страхування від нещасних випадків на виробництві; пенсійне страхування. Крім цього, Концепція пе­редбачає виплату соціальної допомоги непрацездатним.

Конституція встановлює також, що пенсії, інші види со­ціальних виплат та допомоги, якщо вони є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожна людина має право на житло. Це право реалізується шляхом створення дер­жавою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побу­дувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Для цього існують: державний житловий фонд; громадський

- 198-

житловий фонд; фонд житлово-будівельних кооперативів; індивідуальний житловий фонд.

Громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани, багатодітні), житло надається з державного і гро­мадського житлового фонду, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до Житлового кодексу України. Житло державного житлового фонду може буги приватизованим у по­рядку і на умовах, передбачених Законом України «Про при­ватизацію державного житлового фонду».

Житлові права громадян охороняються законом. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підста­ві закону за рішенням суду.

Право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, регла­ментоване ст. 48 Конституції України. Воно оцінюється насам­перед через одержувану заробітну плату — фіксовану винаго­роду, яку отримує працівник за виконану ним роботу, згідно з трудовим договором (контрактом). Заробітна плата, в ідеалі, і визначає життєвий рівень особи, тому приділено таку увагу до її нарахування і виплати.