Завдання першого рівня складності

Дата добавления: 2015-10-02; просмотров: 449

В проекте по организации строительства использованы следующие нормативные документы:

· СНиП 12-03-2001 «Безопасность труда в строительстве. Часть 1. Общие сведения»;

· СНиП 12-03-2001 «Безопасность труда в строительстве. Часть 2. Строительное производство»;

· СП 48.13330.2011 «Организация строительства. Актуализированная редакция СНиП 12-01-2004»;

· Федеральный закон №123-ФЗ от 22.07.2008г. «Технический регламент о требованиях пожарной безопасности».

Методы строительства:

7.1. Перепланировка производится без расселения жильцов рядом расположенных квартир. Время производства работ с 9 до 19 часов.

7.2. Работы, связанные с отключением водоснабжения, канализации, газо и электроснабжения, производить только при согласовании с эксплуатирующей дом организацией.

7.3. Строительные материалы доставляются по мере необходимости. Складирование на перекрытии и на лестничной клетке не допускается.

7.4. Максимальный вес поднимаемой конструкции не более 70кг.

7.5. Удаление мусора производить в мешках в контейнер с последующим вывозом ежедневно. Запрещается сжигание мусора.

7.6. Уборку лестницы производить ежедневно.

7.7. Во время производства работ предусмотреть ряд мероприятий, обеспечивающих уровень шума и вибрации не превышающих требования СП 51.13330.2011.

7.8. Электробезопасность на участках работ и рабочих местах должна обеспечиваться в соответствии с требованиями ГОСТ 12.1.013-78

7.9. Помещения оборудовать комплексом первичных средств пожаротушения.

7.10. Ремонтные работы на электросетях должны производится только после полного снятия с них напряжения.

7.11. При производстве электросварочных работ необходимо выполнять требования СНиП 12.03.2001.

7.12. Категорически запрещается применение отбойных молотков, для работ применять пилы с алмазными режущими кромками.

7.13. Все строительные и отделочные материалы должны иметь сертификаты в области пожарной безопасности, гигиенические сертификаты и сертификаты соответствия.

7.14. Работы должны производиться в строгом соответствии с проектом, организацией, имеющей лицензию на все виды производимых работ, с соблюдением строительных норм и правил, норм пожарной и электробезопасности, под наблюдением опытного производителя работ, ответственным за безопасное производство работ.

Инженер-проектировщик /Иванов А.А./

Список литературы

1.1. Ватин Н.И., Севостьянова К.В. Основные требования к разработке проекта перепланировки жилых помещений. Методические указания. - СПбГПУ – 2005.;

1.2. СП 54.13330.2011 «Здания жилые многоквартирные»;

1.3. ГОСТ Р 21.1101-2009 «Основные требования к проектной и рабочей документации»;

1.4. ГОСТ 21.501-93 «Система проектной документации для строительства. Правила выполнения архитектурно-строительных рабочих чертежей»;

1.5. Постановление Правительства РФ от 16 февраля 2008 г.N 87 «О составе разделов проектной документации и требованиях к их содержанию».

ДОПИСАТЬ СВОИ!!

Приложения

Книга

1 книгу Аристотель начинает с утверждения, что все люди от природы стремятся к знанию. Источником же знания является чувство и память, которые в совокупности образуют опыт(ἐμπειρία). На опыте воздвигается умение — знание общего. Однако практические умения — это еще не высшее знание (ἐπιστήμη), каковым является только знание самоценное —мудрость (σοφία) — знание причин и начал. Аристотель говорит, что обычно мудрыми называли тех, кто много знает, однако все знать нельзя, но можно знать причины всего. Как раз философы с самого начала интересовались причинами: как происхождения Вселенной, так и того, что хорошо. Такое знание он называет божественным. Далее, в 3 главе 1 книги, Аристотель перечисляет четыре причины (αἰτία) всего (983а25-30):

· Сущность (οὐσία — усиа)

· Материя (ὕλη — хюле)

· Начало движения (ἡ ἀρχὴ τῆς κινήσεως — хэ архэ тэс кинэсэос)

· Благо (ἀγαθόν — агатхон)

Аристотель критикует своих предшественников за особый акцент на материальной причине: на воде (Фалес), воздухе (Анаксимен), огне (Гераклит) или всех элементах сразу (Эмпедокл). К началам движения он относил ум, дружбу и вражду. Далее Аристотель рассматривает учения пифагорейцев (5 гл.) и Платона (6 гл.).

Книга

Во 2 книге Аристотель определяет философию как знание об истине (φιλοσοφίαν ἐπιστήμην τῆς ἀληθείας), причем истина оказывается целью знания.

Книга

В 3 книге Аристотель указывает на трудности познания причин: существуют ли сущности и где они пребывают? Он также критикует представление о богах, утверждая, что те, кто едят, не могут быть вечными.

Книга

4 книга посвящена понятию сущность. Аристотель подчеркивает, что под этим словом могут пониматься тела, элементы или числа.

Книга

5 книга посвящена началу движения. Аристотель говорит о том, что все причины суть начала. Здесь он также рассуждает об элементах, которые являются неделимыми составными частями; и о природе. Он сообщает, что сущностями могут быть названы и простые тела. Здесь раскрываются понятие возможности как начала движения.

Книга

В 6 книге Аристотель говорит о трех видах умозрительного знания: математика, философия и теология.

Книга

В 7 книге Аристотель продолжает разговор о сущности.

Книга

В 8 книге он переходит к разговору о началах. причинах и элементах сущностей. Аристотель подчеркивает, что наименее спорными считаются чувственновоспринимаемые сущности, которые имеют материю. Он замечает, что форма вещей может быть отделена от самих вещей только мыслью.

Книга

В 9 книге Аристотель разбирает отношения возможности и действительности (осуществленности). Возможности делятся в свою очередь на врожденные и приобретенные.

Книга

10 книга начинается с рассмотрения вопроса о едином, которое бывает либо непрерывным, либо целым.

Книга

11 книга начинается с рассмотрения мудрости как науки о началах. Аристотель противопоставляет единичные вещи общим понятиям и ставит под вопрос реальность последних. Он также рассматривает такие виды изменения как возникновение и уничтожение. В этой главе он перечисляет 7 категорий (1068а): сущность (греч. οὐσίᾳ), качество, место (греч. τόπῳ), действие, страдание, отношение и количество.

Книга

12 книга посвящена понятию первого двигателя, который есть неподвижной, бесконечной причиной, Богом или Умом (нусом), целью которого есть стремление к Благу и порядку в действительности. Здесь же он приводит свое знаменитое утверждение, что все изменяется из сущего в возможности (ἐκ τοῦ δυνάμει) в сущее в действительности (ἐνεργείᾳ) — 1069b15. Причем все, что подвержено изменению, материально (1069b24).

Книга

13 и 14 книги посвящены критике эйдосов и чисел, якобы существующих помимо вещей. Аристотель подобно Платону разделяет прекрасное (καλὸν) и благо (ἀγαθὸν), ибо первое относится к неподвижному, а второе — к действию (1078а30). Однако в пику своему учителю он противопоставляет общее (καθόλου) сущности (1087а).

2. Рене Декарт і його "Міркування про метод"

Рене Декарт (1596–1650) – французький філософ, фізик і математик; засновник раціоналізму Нового часу. Народився в знатній сім'ї. Навчався в школі єзуїтів. Тут у Декарта проявилися схильність до занять математикою і безумовне несприйняття схоластичної традиції, яка панувала в школі.

Декарту довелося брати участь у відомій Тридцятилітній війні. Військова служба йому не подобалася, залишає її, усамітнюється, обравши місцем проживання найбільш вільну на той час країну Європи – Голландію. Протягом 20 років займається виключно науковою працею. В 1649 р. Декарт приймає запрошення шведської королеви Христини допомогти їй заснувати академію наук. Незвичний для Декарта режим дня і суворий клімат Швеції стали причиною його передчасної смерті.

"Міркування про метод" (1637) – один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).

У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як "...здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного", стверджує, що ця здатність однаковою мірою властива всім людям на відміну від тварин, які її позбавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояснюється їх вмінням керувати власним розумом. "Здоровий глузд є річ... найбільш поширена у світі".

Тому центральною проблемою науки і філософії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірностей. При цьому формальну логіку Р. Декарт оцінював невисоко. Вона придатна, на його думку, лише для пояснення відомих істин, а не для відкриття нових. З усіх наук, які "є сукупністю заплутаних суперечливих відомостей", Р. Декарт надає перевагу математиці "за достовірність і очевидність її доказів". Математичні прийоми дослідження Р. Декарт спробував поширити на все достовірне знання:

Р. Декарт формулює "головні правила методу".

В основі першого правила лежать принципи очевидності, "ясності й виразності" в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях.

Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати.

Трете правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного).

Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і випадіння логічних ланок.

По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й очевидного; шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати безперервність ланцюга умовиводів. Для забезпечення виконання цих правил необхідна інтуїція, за допомогою якої схоплюються початкові факти дослідження, і дедукція, яка дає змогу отримувати наслідки з них.

Зі свого наукового методу Р. Декарт виводить правила моралі:

1) підкорятися законам і звичаям своєї країни, притримуючись невідступно релігії, тобто бути законослухняним;

2) залишатися найбільш твердим і рішучим в реалізації прийнятих рішень. Один раз прийнявши якусь думку, хоча б і сумнівну, слід дотримуватися її, немовби вона цілком правильна;

3) завжди прагнути перемагати скоріше себе, змінювати свої бажання, а не порядок світу. Слід змиритися з думкою, що в повній нашій владі перебувають тільки наші думки, і що після того), як ми зробили все можливе, те, що нам не вдалося, треба розглядати як щось абсолютно неможливе.

"Нарешті, на завершення цієї моралі, – говорить Р. Декарт, – я зробив огляд різних занять людей в цьому житті, щоб постаратися вибрати краще з них".

Р. Декарт визначає основи метафізики, формулює відомий вислів: "Я мислю, отже я існую". З цього приводу говорить: "Я звернув увагу на те, що в той час, коли я схилявся до думки про ілюзорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином міркуючий, дійсно існував".

Говорячи про сутність людини, Р. Декарт стверджує, що нею є душа, що мислить. "Я – субстанція, вся сутність або природа якої полягає в мисленні..." І далі: "Моє Я, або душа... абсолютно відмінна від тіла... і якщо б його зовсім не було, вона не перестала 6 бути тим, чим вона є". Наша душа безсмертна.

Чітко проявляється раціоналізм Декарта: "...спимо ми чи бадьоримося, ми повинні довірятися в судженнях наших тільки очевидності нашого розуму". Р. Декарт наводить приклади. Сонце бачимо дуже чітко, але воно не такої величини, як бачимо. Можна уявити левову голову на тілі кози, але це не означає, що існують на світі химери.

У п'ятій частині свого твору Р. Декарт накреслив схему послідовного осягнення природних явищ – "великої книги світу". При цьому вважав, що правила механіки є універсальними "правилами природи".

Підкреслює також характерні риси людського інтелекту: користування словами, знаками й універсальність людського розуму.

На завершення Р. Декарт підкреслює практичну спрямованість нової наукової методології, вищою користю якої є сприяння тому, щоб "...зробитися господарями і володарями природи".

Для цього потрібно також здоров'я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турботи не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності.

3. Дені Дідро «Лист про сліпих як напучення зрячим»

У праці «Листпросліпих як напучення зрячим» Дені Дідро намагається дослідити та проаналізувати методи та способи пізнання навколишнього середовища сліпими. Він торкаєтся одночасно складних і цікавих питань щодо незрячих, однозначної відповіді на які не існує.

Головна проблема, яку Дідро порушує у своїй праці- сприйняття світу сліпими адже процес пізнання ще й ускладнюється тим, що у незрячих немає свого засобу спілкування на відміну від зрячих, їм складніше навчитися розмовляти. Проте у сліпої люди набагато краще розвинуті тактильні відчуття та відчуття нюху. Дідро стверджував, що очі сліпого знаходяться на кінцівках пальців. Це твердження добре проілюструвала відповідь сліпого из Пьюзо на питання що таке очі і на що він відповів «-орган, на который воздух производит такое же действие, как моя палка производит на мою руку ». Досить цікавим є питання: «Каким образом слепорожденный составляет себе идею о фигурах ».Дійсно, яким чином? Відповідь складається з того, що він комбінує совї тактильні відчуття і таким чином представляє собі певні об’єкти. Тут варто згадати про пристрій, який зробив собі Саундерсон для підрахунку чисел та побудови фігур.

Також Дідро цікавився внутрішнім світом незрячого, моральними засадами. Він вважав, що незряча людина сприймає св Світ більш абстактно, ніж зряча, зводячи усе до чисельних одиниць. Дідро робить припущення, що сліпа людина є безсердечною оскільки вона не може бачити жорстококості та сприймає її по іншому задаючись питанням: «какое различие существует для слепого между человеком, который мочится, и человеком, который без жалоб проливает свою кровь? ».

Хоч дана стаття є досить важкою для сприйняття, в ній дуже цікаво викладений аналіз світогляду незрячої людини. Виходячи з цьго у статті є багато чого повчального для зрячої людини про істинне використання відчуттів, чітке їх розуміння та цінність.

Экзистенциализм Сартра

Имя Сартра неразрывно связано с понятием экзистенциализма. Из всех философов, причисляемых к этому направлению, лишь он уверенно называл себя экзистенциалистом. Он же был одним из его основоположников. Но что же в сущности представляет из себя экзистенциализм?

Экзистенциализм- это философия существования. Истоками этой философии служат размышления Гуссерля и Кьеркегора (которые , в частности, повлияли на становление мировоззрения Сартра) . Это философское направление отрицает рационалистскую классическую философию в связи с тем, что она разделяет реальность на объективное и субъективное. Всю действительность классическая немецкая философия представляла предметом, «сущностью», которую следует познавать. С точки зрения рационалистов, подлинная философия должна исходить из единства объекта и субъекта. Это единство воплощено в экзистенции – некой иррациональной реальности. Согласно философии экзистенциализма, чтобы осознать себя как «экзистенцию», человек должен оказаться в «пограничной ситуации» — например, перед лицом смерти. В результате мир становится для человека «интимно близким».

Отношение Сартра к экзистенциализму ясно изложены в труде «Экзистенциализм- это гуманизм». В этом труде он защищает данное философское направление от обвинений в пессимистичности, нигилизации традиционных ценностей, призыве к квиетизму- пассивности. Его размышление последовательно переходит от вопроса к вопросу. Для того, чтобы объяснить понятие экзистенциализма, Сартр сравнивает позиции классических философов-рационалистов XVIII-XIX веков (Декарт, Лейбниц, позднее Вольтер, Кант) со своими. Если эссенция предшествует экзистенции, то Бог творит человека, закладывая в него определенное понятие, благодаря которому возможно существование человека. Сартр сравнивает творение человека с изготовлением ножа: «Таким образом, понятие "человек" в божественном разуме аналогично понятию "нож" в разуме ремесленника. И бог творит человека, сообразуясь с техникой и замыслом, точно так же, как ремесленник изготовляет нож в соответствии с его определением и техникой производства. Так же и индивид реализует какое-то понятие, содержащееся в божественном разуме» . Упразднение Бога у философов – атеистов не повлияло на эту концепцию, переименовав «Божий замысел» в «человеческую природу», одинаковую у всех.

Для атеистического экзистенциализма характерен обратный взгляд. Сначала человек существует, и в начале это существование не определимо понятием, поскольку собственная сущность реализуется человеком лишь в процессе существования, по своей воле. «Для экзистенциалиста человек потому не поддается определению, что первоначально ничего собой не представляет. Человеком он становится лишь впоследствии, причем таким человеком, каким он сделает себя сам.» Под словами «делает себя сам» подразумевается наличие у человека желаний и воли, которые развиваются по ходу существования, с помощью которых человек меняется. Это у Сартра называется субъективностью. Человек для Сартра это проект, который переживается субъективно, тем он возвышается над остальной природой. До появления человека на свет не существует ничего, он сначала существует, а потом уже обретает сущность. В таком случае человек ответственен за то что он есть. «Таким образом, первым делом экзистенциализм отдает каждому человеку во владение его бытие и возлагает на него полную ответственность за существование» - подытоживает Сартр.

Однако у субъективизма есть еще одно значение. Человек ответственен не только за себя, но и за всех остальных людей. Он не может выйти за пределы своего сознания, своей субъективности. Это Сартр называет глубоким смыслом экзистенциализма. Человек, делая собственный выбор, делает его за всех людей сразу, выбирает для человечества благо, ибо он не может выбрать зло. Своими действиями, по мнению Сартра, мы творим образ идеального человека и утверждаем определенные ценности

Далее Жан-Поль Сартр раскрывает понятия «тревога», «заброшенность», «отчаяние». Для него эти понятия особенно важны и в данном труде они предстают не в традиционном, обычном толковании, а в философском.

Итак, Сартр утверждает : «Экзистенциалист охотно заявит, что человек – это тревога.»

Тревога человека возникает именно из-за того, что он своим действием утверждает идеал и ценность, выступает «законодателем». Тревога вызывается сомнением в том, имеет ли человек право утверждать своими действами универсальную ценность для всех. Это чувство Кьеркегор ранее называл «тревогой Авраама». Сартр считает, что любой человек должен испытывать это чувство, а если он не испытывает- значит он бежит от ответственности. Однако подобные размышления не должны отговорить человека от действия, принимать на себя ответственность крайне необходимо. Тревога является частью самого действия. Таким образом, Сартр, проводит четкую грань между экзистенциализмом и квиетизмом.

Заброшенность у Сартра - это осознание своего одиночества в мире, в отсутствие Бога, отсутствие опоры на что-либо в своем существовании. Это с другой стороны и есть свобода. Сартр приводит цитату из Достоевского «Если Бога нет, то все дозволено». У человека нет оправданий, руководств, какие ценности первичны, а какие – вторичны, собственно даже ценностей у него нет. Поэтому ему приходится каждый раз создавать свой собственный идеал и быть ответственным за свой выбор. Так заброшенность приходит вместе с тревогой

Следующее понятие в сочинении- это отчаяние. По словам Сартра отчаяние приходит к человеку в момент, когда он осознает, что может подлинно рассчитывать лишь на свои силы. «Ведь человек свободен, и нет никакой человеческой природы, на которой я мог бы основывать свои расчеты».е может быть уверен ни в чем, однако это не должно отворачивать индивида от действий. Сартр говорит, что в таком случае надо «просто и не питая иллюзий» делать все, что от тебя зависит в данной ситуации.

Таким образом философ еще раз отделяет экзистенциализм от квиетизма и пессимизма, утверждая его, как мораль действия и решимости, учение, дающее человеку его жизнь в собственные руки.

Сартр обозначал исходный пункт экзистенциализма – субъективность. Он утверждал, что его учение основывается на абсолютных истинах, среди которых декартовское «Я мыслю- значит существую».

Далее автор обосновывает гуманность экзистенциализма. Главный его аргумент- это то, что данное учение не рассматривает человека, как объект, в то время как материалисты ставят его наравне с неодушевленными предметами. Субъективность , постигаемая как истина, не является строго индивидуальной субъективностью, она постигается индивидом через других людей. И вместе с собой человек открывает и всех остальных. «Он отдает себе отчет в том, что не может быть каким-нибудь, если только другие не признают его таковым. Чтобы получить, какую-либо истину о себе, я должен пройти через другого…. Таким образом, открывается целый мир, который мы называем интерсубъективностью. В этом мире человек и решает, чем является он и чем являются другие.»

То что обобщает людей, Сартр называет не человеческой природой, а общими условиями существования, «совокупностью априорных пределов, которые очерчивают фундаментальную ситуацию человека в универсуме». Под этим он понимает основные человеческие потребности, «для него быть в мире, быть в нем за работой, быть в нем среди других и быть в нем смертным». Поэтому один человек может представить и понять проект другого человека, даже если их культурные, социальные и исторические условия различны. Пределы имеют и объективные, и субъективные стороны. В этом «всеобщность» человека, она не дана заранее, но все время созидается каждым отдельным человеком.

Одно из обвинений, предъявляемых экзистенциализму по поводу его субъективизма, это его «вседозволенность». Противники Сартра замечали, что согласно его учению человек может делать все , что ему угодно. Сартр утверждал, что человек находится в организованной ситуации и заставляет все человечество жить ей. В таких условиях ему предстоит постоянно выбирать, и даже если он зримо ничего не выбирает, он все равно делает выбор. Даже если никакая априорная ценность не определяет его выбора, он все же не имеет ничего общего с капризом, поскольку человек ответственен за свой выбор. В этом вопросе Сартр сравнивает человека с художником, который , с одной стороны, не знает полностью, какую картину нарисует. Для него нет априорно установленных правил, но ценности создаются в процессе написания картины. И в конце, картина которую должен нарисовать художник, это картина, которую он напишет.

Далее следует размышление о свободе. Сартр утверждает, что свобода человека целиком зависит от свободы и других людей. Если индивид желает свободы для себя, он должен желать ее и для всех остальных.

В конце своего труда Сартр объясняет, каким именно смыслом он наделяет гуманизм. Он осуждает тот гуманизм, который ставит человека, как цель и высшую ценность. Жан-Поль утверждает, что нельзя высоко оценивать все человечество по выдающимся достижениям малой его части. По его мнению, утвердить ценность человека может лишь нечеловек.

В заключительных строках Сартр называет экзистенциализм (или, точнее, атеистический экзистенциализм) – последовательными выводами из атеизма. «Экзистенциализм – не такой атеизм, который растрачивает себя на доказательства того, что бог не существует. Скорее он заявляет следующее: даже если бы бог существовал, это ничего бы не изменило». Автор имеет в виду то, что в любом случае человек остается ответственным за свое существование, и ничто не может спасти его от себя самого. И в этом смысле экзистенциализм очень оптимистичен, поскольку побуждает к действию.

5. Енгельс «Діалектика природи»

Енгельс (1820 – 1895 рр.) – один із творців марксизму. Коли в рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості, а й природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що

відбуваються в суспільстві, процесу пізнання, безпосередніми

результатами такого застосування діалектики стала праця Ф.Енгельса

“Діалектика природи”.

В своїй праці Ф. Енгельс порушує проблему законів діалектики.

Критикуючи Л.Фейєрбаха за його негативне ставлення до діалектики

Г.Гегеля, Ф.Енгельс критично переосмислює її, повертає обличчям до

реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає

діалектичним, а діалектика – матеріалістичною.

Таке поєднання дало свої позитивні результати.

Поєднання матеріалізму і діалектики знайшло відображення в терміні, який серед інших використовується як назва цієї філософської теорії – діалектичний матеріалізм.

«Ділектика природи» -філософський твір Ф. Енгельса, присвячений теоретичному узагальненню досягнень природознавства й науковому обгрунтуванню основних принципів діалектичного матеріалізму. "Д. п." - твір незакінчений.

Через твір послідовно проводиться ідея матеріальної єдності світу й діалектичного взаємозв'язку всіх форм існування матеріальної дійсності. Ф. Енгельс доводив, що різні форми руху матерії можуть прямо або опосередковано перетворюватися одна на одну, що в процесі гігантського круговороту матерії у Всесвіті відбувається істор. перехід від менш складних до складніших форм руху. Аналізуючи закон збереження та перетворення енергії, Ф. Енгельс дійшов висновку, що матерія і рух незнищувані ні в кількісному, ні в якісному відношеннях. У "Д. п." Ф. Енгельс розробив осн. принципи об'єктивної класифікації наук, а також дав заг. визначення діалектики як науки, довів, що закони її - це об'єктивні закони матеріального світу і процесу пізнання його людиною.

Разом з тим Ф. Енгельс розкрив методологічне значення законів діалектики, показав, що знання їх дає змогу розв'язувати найскладніші проблеми природознавства. Він висунув ряд ідей, що визначили наперед дальший розвиток багатьох галузей науки. В "Д. п." Ф. Енгельс розкрив роль матеріальної діяльності, праці й виготовлення знарядь праці у формуванні людини як сусп. істоти, довів, що сусп. діяльність людей, виникнення мови як матеріальної оболонки думки - вирішальні фактори прогресу людства та його влади над природою.

Енгельс фомулює три закони діалектики:

· Закон переходу кількості в якість і навпаки

· Закон взаємного проникнення протилежностей

· Закон заперечення заперечення.

6. Тоффлер «Футурошок»

" Футурошок " - книга американського футуролога Елвіна Тоффлера . Людство може загинути не через екологічної катастрофи , ядерної реакції або виснаження ресурсів . Шок , який відчувають люди , призводить до психологічного оніміння , до самої реальної небезпеки , яка підстерігає людство. Це головна загроза . Треба усвідомити її і по можливості усунути. Автор сподівається , що запропоновані ним заходи зможуть допомогти людині вижити в новій реальності і запобігти шок майбутнього.
Головна думка Елвіна Тоффлера полягає в тому , що сучасна людина відчуває шок від швидких змін , страх перед майбутнім. Боязнь майбутнього є не просто можливою віддаленій небезпекою , а реальної хворобою , від якої страждає все більша коли кість людей.
У першій частині книги Тоффлер розглядає розвиток людства з 800 - м відрізком, в якому відображає розвиток людства від самого початку до сучасного світу та технологій, які в ньому присутні . Також у цьому творі Тоффлер вперше вводить концепції, які змінюють один одного як хвилі типів суспільства . Перша хвиля - це результат аграрної революції , яка змінила культуру мисливців і збирачів . Друга хвиля - результат індустріальної революції , яка характеризується нуклеарним типом сім'ї , конвеєрною системою освіти і корпоративізмом . Третя хвиля - результат інтелектуальної революції , тобто постіндустріальне суспільство , в якому спостерігається величезна різноманітність субкультур і стилів життя .

Інформація може замінити величезну кількість матеріальних ресурсів і стає основним матеріалом для робочих , які вільно об'єднані в асоціації. Третю хвилю інакше можна назвати терміном , який зараз використовується досить часто вже в повсякденній мові - « інформаційне суспільство».
Ми стали залежні від інформації як від чогось необхідного нам щодня. Необхідністю стали газети , журнали і звичайно ж інтернет , який став другою реальністю , замінюючи багатьом їх реальне життя.
Наше суспільство стало заручником тієї інформації , яку воно отримує. Людині не важливо, яку він отримує інформацію , а важливо , щоб він її отримував без перерв , будь то звістка про особисте життя якого-небудь діяча , або новина про початок військових дій в який-небудь віддаленій африканській країні.
Зміни, що відбуваються в нашому суспільстві , є його невід'ємною частиною і закономірним процесом . Тоффлер говорить про неминучість футурошока.

7. Гегель «Філософія історії»

«Філософія історії» Гегеля присвячена, насамперед, вивчення і пояснення суспільно-історичного процесу і його законів, в ній зроблена спроба дати всеосяжну теорію історичного процесу і, відповідно, картину всесвітньої історії.

Гегель називає три існуючих різновиди історіографії. Первісною історіографією він позначає загалом античний, безсистемний, описовий період, при цьому начисто відкидаючи як можливе джерело історичних знань народні міфи, легенди, пісні на тій підставі, що такі смутні способи представлення власної історії характерні лише для неосвічених, варварських народів. Праці стародавніх істориків філософ розглядає лише як джерело окремих історичних фактів для подальшого вивчення та узагальнення.

Інший вид історіографії Гегель назвав рефлективним, поставивши його на щабель вище першого, оскільки цей варіант викладу фактів і явищ вже має якусь спільність, основу - позицію автора історичного опису. І в залежності від неї розрізняє чотири різновиди цієї історіографії: духовна, прагматична, критична і узагальнююча.

Такі узагальнюючі рефлексії природно перебувають у тісному зв'язку з усією історією народу, і все питання в тому, «... виявляється чи є зв'язок цілого або цього зв'язку шукають лише в зовнішніх відносинах». Якщо спрацьовує перший варіант, то така рефлективна історія перетворюється в третій вид, філософську історію.

Таким чином, Гегель характеризує своє розуміння історії як мисляча розгляд її. Світ не надано нагоди і випадковим зовнішніх причин, а управляється провидінням. Всесвітня історія з його точки зору не є просте нагромадження тих чи інших подій, не поле, де панують випадковість, свавілля і хаотичне переплетення окремих людських прагнень і почуттів і не випадковий круговорот суспільних станів і формацій.

Природу духу Гегель пояснює все тим же діалектичним методом: оскільки сутністю матерії (антитези духу) є тяжкість, остільки сутністю духу є свобода, і всі його властивості відповідно визначаються саме свободою, а, отже, свобода є єдино істинним духом.

Потім філософ ставить правомірне питання про засоби, завдяки яким ідея свободи реалізується в світі, і відповіддю на нього визначає саме історичне явище.

Говорячи далі про предмет філософії історії, Гегель вказує на те, що в нього входять два моменти: ідея і людськи страсті. Для ілюстрації своєї тези філософ використовував вельми подібний приклад: «Перший момент складає основу, другий є уткoм великого килима розгорнутої перед нами всесвітньої історії».

Істина, по Гегелю, полягає тільки «в з'єднанні загального, сущого в собі і для себе взагалі з одиничним, суб'єктивним».

Таким чином, для розвитку і процвітання будь-якого народу необхідно досягнення повної свободи духу і навпаки, повна реалізація ідеї свободи можлива лише в сильному і процвітаючій державі. У всесвітній історії може бути мова тільки про такі народи, які утворюють державу. Держава існує саме для себе, а вся цінність людини, її духовна дійсність існує виключно завдяки державі. Тобто, всесвітня історія є ходразвітія принципу, зміст якого є свідомість свободи.

Розвиток світового духу, по Гегелю, тягне за собою те, що воно є низкою ступенів, і всяка щабель як відрізняється від іншої має свій власний принцип. Таким принципом в історії є визначеність духу, особливий дух народу.

Ще однією головою, яка випереджає дослідження шляху всесвітньої історії, є «Географічна основа всесвітньої історії», в якій філософ обгрунтовує принцип різноманіття форм втілення світового духу у вигляді дійсно існуючих народів наявністю різних природних типів місцевості, які знаходяться в тісному зв'язку з типом і характером народів, виросли в цих місцевостях. Характер же народу виявляється, по Гегелю, саме в тому, «яким чином народи виступають у всесвітній історії і яке місце і положення в ній займають». Розглядаючи кліматичні зони, Гегель затверджується в думці, що «істинної ареною всесвітньої історії» може бути тільки широка континентальна рівнина в північній зоні помірного пояса (читай - Німеччина і іже з нею!), Так як в холодних і жарких країнах «гнітючі потреби» людей не можуть бути повністю задоволені. На думку філософа, істотне значення мають три основні типи місцевості: безводну плоскогір'я з великими степами і рівнинами, низовини в долинах великих річок і прибережні (приморські) країни. Ці три типи обумовлюють характер країн і народів на них проживають.

І далі вчений робить короткий аналіз по країнах і континентах стосовно своєї класифікації, потім переходить до поділу історії на етапи (ступені) розвитку за ознакою державної організації: деспотизм, демократія і аристократія, монархія. Він називає східний світ - дитинством історії, грецький світ - юністю, римський світ віком змужніння і, нарешті, німецький світ співвідносить із людським віком старіння.

Історія — саморозвиток об'єктивного духу. В першу чергу, це політична історія, а не мистецтво, релігія чи філософія. Останні є допоміжними факторами, але не розвиваються самі по собі.

Сенс та цінність буття окремої людини полягає тільки в її підлеглості історичній силі, особливо державі. Світовий дух діє через окрему людину, часто проти цілей та спрямувань останньої. Існує «хитрість розуму», яка діє так, щоб окрема людина в кожній стадії розвитку робить історично правильне. Таким чином, великі історичні особистості — інструменти світового духу.

Індивіди, народи, епохи — необхідні стадії переходу у великому світо-історичному процесі. Світова історія не є дном радості. Періоди радості є тільки чистими листками в ній. Світова історія є кінцевим пунктом, який в нейтралізованому сенсі є водночас початком. Подорож духу порівнюється із подорожжю Одіссея, який повертається до свого вихідного пункту, але вже у зміненій формі.

Історія здійснила у визначений час історично необхідне та розумне. «Все що є розумним, є реальним, все що є реальним, є розумним.» Як зазначив Адорно: «після Аушвіца це не може бути дійсним». Коли Гегелю вказували на нерозумність та погане в світі, він казав, що ці речі не мають реальності, вони є тільки явищами. Отже, масові вбивства не мають реальності (для порівняння — вчення про зло у Платона).

Здійснення демократичних вимог мислилося Гегелем у вигляді компромісу зі становим ладом, у рамках конституційної монархії. Також Гегель визначає три фази розвитку свободи:

§ східна деспотія — тільки одна особа вільна;

§ грецько-римський світ — деякі є вільними;

§ християнсько-германська спільнота, де в принципі всі вільні (недарма, його, гегелівська, філософія виникла в Німеччині). Таким чином, дух повертається до себе назад.

8. «К критике политической экономии» К. Маркс

В предисловии к "К к. п. э." Маркс дал классическую характеристику материалистического понимания истории. Он указывал, что в общественном производстве люди вступают в определённые, не зависящие от их воли, производственные отношения, которые соответствуют определённой ступени развития производительных сил. "Совокупность этих производственных отношений составляет экономическую структуру общества, реальный базис, на котором возвышается юридическая и политическая надстройка и которому соответствуют определенные формы общественного сознания... Не сознание людей определяет их бытие, а, наоборот, их общественное бытие определяет их сознание. На известной ступени своего развития материальные производительные силы общества приходят в противоречие с существующими производственными отношениями, или — что является только юридическим выражением последних — с отношениями собственности, внутри которых они до сих пор развивались. Из форм развития производительных сил эти отношения превращаются в их оковы. Тогда наступает эпоха социальной революции" (там же, т. 13, с. 6—7). Буржуазные производственные отношения представляют собой последнюю антагонистическую форму общественного процесса производства. Но вместе с тем развивающиеся в недрах буржуазного общества производительные силы создают материальные условия для разрешения этого антагонизма. "Поэтому буржуазной общественной формацией завершается предыстория человеческого общества" (там же, с. 8). Имея в виду прежде всего капитализм, Маркс писал, что "ни одна общественная формация не погибает раньше, чем разовьются все производительные силы, для которых она дает достаточно простора..." (там же, с. 7).

В рецензии на работу "К к. п. э." Ф. Энгельс отмечал, что из материалистического понимания истории вытекают "... в высшей степени революционные выводы не только для теории, но и для практики..." (там же, с. 491). В этой работе Маркса уже были заложены основы анализа капиталистического способа производства. Исследование товарной клеточки капитализма и её дальнейшего развития в виде денег Маркс рассматривал как предпосылку для анализа капитала и прибавочной стоимости, всей совокупности производственных отношений капитализма.

Анализ двух сторон товара — потребительной стоимости и стоимости — потребовал рассмотрения двойственного характера труда, создающего товар. Маркс показал, что одна из характерных особенностей труда в условиях частной собственности заключается в том, что общественные отношения между людьми представляются как отношения вещей. Стоимость выступает как отношение между товаровладельцами, прикрытое вещной оболочкой.

В предисловии к 1-му т. "Капитала" Маркс отмечал, что содержание работы "К к. п. э." резюмировано им в 1-м отделе "Капитала", причём "многие пункты, которые там были едва намечены, получили здесь дальнейшее развитие..., и наоборот, положения, обстоятельно разработанные там, лишь вкратце намечены здесь" (там же, т. 23, с. 5). Так, в работе "К к. п. э." Маркс ещё не прослеживает развитие форм стоимости — от простой к денежной. Как стоимость, так и меновая стоимость выражаются им обычно одним и тем же термином "меновая стоимость". Здесь отсутствует также анализ двух полюсов выражения стоимости — относительной формы стоимости и эквивалентной. Напротив, содержащийся в работе "К к. п. э." материал по теории денег более обширен, чем соответствующие разделы 1-го т. "Капитала". Маркс показал в этой работе, что деньги с необходимостью порождаются самим обращением. В роли денег начинает функционировать особый товар, природные свойства которого позволяют именно ему служить адекватным бытием стоимости, выступать в процессе обмена между частными товаропроизводителями в качестве воплощения общественного труда. Золото и серебро выступают в виде денег и имеют стоимость не потому, что они выполняют определённую общественную функцию, а потому, что они представляют собой продукты труда. Деньги являются наиболее развитым выражением стоимости, результатом развития заложенного в товаре противоречия между конкретным и абстрактным трудом, между потребительной стоимостью и стоимостью. В этой форме частный труд выступает как труд общественный.

Проанализировав различные функции денег (мера стоимости, средство обращения, средство образования сокровищ, средство платежа, мировые деньги), Маркс показал, что все эти функции развиваются вместе с развитием капиталистического способа производства. Так, функция денег как платёжного средства с развитием буржуазного производства расширяется за счёт их функции как покупательного средства (средства обращения), а с ломкой границ внутреннего обращения, с образованием мирового рынка деньги всё в большей степени играют роль мировых денег, всеобщего средства обмена. Маркс сформулировал закон, определяющий количество денег, необходимых для нормального обращения, устанавливающий зависимость массы обращающихся денег от цен товаров, от скорости их обращения и от суммы взаимно погашаемых платежей.

В этой работе Маркс завершил критический анализ мелкобуржуазной утопической теорий "рабочих денег", разрабатывавшихся Дж. Греем, Дж. Ф. Бреем и др. английскими социалистами, а также П. Ж. Прудоном и его последователями. Маркс показал, что уже в форме денег содержится абстрактная возможность кризиса. Чтобы эта возможность превратилась в действительность, необходим переход от простого товарного производства к капиталистическому. С этим переходом противоречие между частным и общественным трудом, заключённое в товаре, перерастает в более развитую форму — в противоречие между общественным характером производства и частнокапиталистическим способом присвоения. Только в условиях капиталистического способа производства абстрактная возможность кризисов переходит в действительность. Экономическая теория Маркса, впервые в зрелой её форме опубликованная в работе "К к. п. э.", идейно вооружала и сплачивала рабочий класс в его борьбе против буржуазии и основ капиталистического строя.

9. І.Кант «Критика чистого розуму»

Аналітичне

Синтетичне

Апріорне

· Пространство

· Время

Апостеріорне (те що можна перевірити за допомогою досвіду)

Кант у своїй роботі стверджує, що всяке пізнання розпочинається з досвіду. Адже саме завдяки досвіду ми маємо уявлення про ті, чи інші предмети, маємо змогу їх порівнювати та пов’язувати або розрізняти між собою. Але не зважаючи на це, пізнання не залежить у повній мірі від досвіду, існують такі пізнання, які існують безумовно, і не залежать від досвіду, бажання та від чуттєвих вражень. Вони називаються апріорними. Протилежні їм емпіричні знання, тобто апостеріорні, які можливі лише завдяки досвіду. Відповідно, чистим апріорним знанням називається те знання, яке не має нічого спільного з емпіричним. До апріорного знання можна віднести, наприклад математику. Отже, щоб зрозуміти, звідки досвід черпає свою достовірність треба відкинути від емпіричного пізнання деякого предмета всі його властивості(колір, матеріал і т.д.), відомі з досвіду, але все ж неможливо відкинути від нього ту властивість, завдяки якій ми мислимо цей предмет як певну субстанцію або як дещо невід’ємне від неї. Проте деякі знання виходять за межі чуттєвого сприйняття і саме до цього роду знань відноситься дослідження нашого розуму, причому ці знання у кінцевій меті є для нас більш вагомі, ніж ті, що можна пізнати в області явищ.

Наука, кінцевою метою якої є вирішення цих проблем, називається метафізикою. Деякі знання хоча й виходять за межі досвіду, але вони є достовірними і тим самим відкривають можливості інших знань, крім того знаходячись поза межами досвіду можна бути впевненим у тому, що ці знання не будуть ним заперечені. Однак людському розуму притаманне те, що він намагається якомога швидше завершити певну справу, не перевіривши чи достатньо добре була закладена основа для цього. Тоді він починає шукати виправдання щодо своєї придатності чи взагалі відмовляється від свого роду перевірки. Значна частина нашого розуму полягає у розподіленні понять, котрі ми вже маємо стосовно предметів. Звичайно, що завдяки цьому ми отримуємо багато знань, котрі є поясненням того, що вже мислилось. Таким шляхом і формується власне апріорне знання, яке по суті не розширює сферу нашого пізнання, а лише роз’яснює поняття, які нам уже відомі. У своїй праці, Кант чітко розмежовує поняття „аналітичного” та „синтетичного” судження, вважаючи перше нічим іншим як думками, істинність яких встановлена шляхом логічного аналізу, а друге – судженнями, які обгрунтовується шляхом звернення до зовнішніх джерел інформації. Тобто, аналітичні судження – це тотожність предикату з суб’єктом, а синтетичні – ті, в яких предикат знаходиться поза поняттям суб’єкта, хоча і нерозривно пов’язаний з ним. Таким чином, аналітичні судження можна назвати апріорними та такими, що розширюють наші знання, і навпаки, синтетичні – емпіричними, так як вони витікають с досвідного знання.

Усі емпіричні судження є по-суті є синтетичними, оскільки при осмисленні їх в нас немає необхідності виходити за межі цього поняття – і відповідно не потрібно його засвідчувати досвідом.

Кінцева мета апріорного знання засновується на таких синтетичних, тобто розширюючих знання твердженнях, причому аналітичні є надзвичайно важливими та необхідними, але слугують вони все ж таки для того, щоб придбати щось дійсно нове.

Звичайно, І. Кант неминуче задається питанням: чи можливі синтетичні апріорні знання? Проте, намагаючись дати відповідь на це питання, мислитель стикається з рядом інших питань. Розглянувши умовиводи Давида Юма, який зрештою дійшов висновку, що синтетичні знання не можуть бути апріорними, а метафізика – це лише проста ілюзія, яка помилково приймає за прояв розуму те, що насправді запозичене лише з досвіду і завдяки звичці придбало видимість необхідності, І. Кант схиляється до думки, що метафізика існує якщо не як наука, то як природна схильність людини мислити. З цим його твердженням, важко не погодитись, адже метафізика – це по суті, наука, яка не піддається осягненню за допомогою експерименту чи методів конкретних наук, це тонка філософія буття, мабуть, саме тому, її часто вважають чимось абстрактним та малозрозумілим.

Шукаючи відповіді на питання, автор використовує поняття „ситеми чистого розуму”, який за його словами дає принципи безумовного апріорного знання. Проте, оскільки ще не відомо, чи взагалі можливе будь-яке розширення знання цієї системи, то Кант розглядає її у контексті критики чистого розуму. Вважаючи трансцендентальним усе, що пов’язане незалежними від досвіду і передуючими йому апріорними умовами, мислитель вводить поняття „трансцендентальної філософії”, хоча, зрештою, і його вважає недостатнім, щоб угледіти у всьому обсязі принципи апріорного синтезу. Філософ не ототожнюе критику чистого розуму з трансцендентальною філософією виключно тому, що вона повинна була б містити в собі також грунтовний аналіз всього апріорного людського пізнання, щоб бути повною системою, а це протирічить його переконанням. Таким чином, до критики чистого розуму відноситься все, з чого складається трансцендентальна філософія: вона є повна ідея трансцендентальної філософії, але ще не сама ця наука, тому що в аналіз вона заглиблюється лише настільки, наскільки це необхідно для повної оцінки апріорного синтетичного знання.

10. Г. Сковорода «Розмва подорожніх..»

Високу мораль народу утверджує Г. Сковорода у "Розмові п'яти подорожніх про істинне щастя в житті". Осмислюючи, в чому суть щастя, Григорій Савич переповідає народні притчі, байки, легенди. Його ідеал найвищих якостей - людина з високою гідністю, яка не плазує перед тими, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати про тіло й душу і буде щасливою.

Автор доходить висновку, що щастя людини — в ній самій, у тому, щоб упізнати свій власний внутрішній світ, здружитися з собою, бути добрим до всіх, любити людей. Щаслива людина, доводить письменник, яка здатна любити і яку люблять. Бо людина без любові — мертва. Щастя, за Сковородою, і в любові до природи, бо пізнаючи природу і себе в ній, людина зазнає радості від сприйняття прекрасного. Не може бути щастя без любові до рідної землі, до рідного краю. Воно тут, а не за морями. Отже, з вищесказаного можна зробити висновок, що питання про людське щастя було і буде актуальним ще багато століть . Людина - «коваль свого щастя» , творець власної долі.

11. Юркевич «Сердце..»

У праці П.Д. Юркевича «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого» розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини, у ньому зароджується рішучість на ті чи інші вчинки, наміри і бажання; центр усіх пізнавальних дій душі; те, що ми добре пам'ятаємо, записуємо в серці своєму;центр морального життя людини. З нього виходить все добре та зле у словах, думках і вчинках. Серце - це джерело життя.Зовнішні вияви не вичерпують цього джерела. Серце складає щонайглибшy частину нашого єства. В серці людини лежить основа того, що вона має свою особистість, окремо визначений напрям (індивідуальність).

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нервами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.

Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою й рушієм нашого духовного життя. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.