CHAPTER 18

Дата добавления: 2015-10-15; просмотров: 522

Незважаючи на динамічний розвиток acquis communutaire у галузі міграції, окремі питання, що є компонентами міграційної політики, досі регулюються на національному рівні таким чином, який суперечить комунітарним інтересам та принципу спільності міграційної політики. У подальшому дослідженні ми окреслимо коло питань, уніфікація підходів до регулювання яких допоможе Союзу зробити міграційну політику справді спільною.

Перше питання стосується міграційних категорій. У законодавстві ЄС закріплено наступні категорії легальної міграції: з метою возз’єднання родини, роботи (включаючи сезонну роботу, самозайнятість), навчання та тренування. Однак, у національному законодавстві краї-членів виділяється ще цілий ряд додаткових міграційних категорій: бутність нащадком громадянина країни або попереднє громадянство; вихід на пенсію (retirement), що визначається як «перебування з приватними цілями» (Австрія, Естонія) або «перебування з неприбутковими цілями» (Болгарія); з метою проведення досліджень; з метою лікування тощо. Найбільш розповсюдженими міграційними категоріями є «з метою лікування» та «вихід на пенсію». Стандартизація цих категорій на рівні ЄС дасть громадянам третіх країн можливість вільно обрати країну перебування та зробить міграційне законодавство ЄС більш гнучким.

Друге питання є більш складним. Спільна візова політика щодо надання короткострокових віз є важливим та розвиненим аспектом політики ЄС. Відкритим залишається питання надання довгострокових віз та видів на проживання, що, незважаючи на курс на уніфікацію міграційного законодавства країн-членів, допоки що повністю знаходиться у їхній компетенції. Так, довгострокові візи надаються лише у третині країн ЄС (Бельгія, Франція, Німеччина, Греція, Італія). Видача довгострокових віз у різних країнах ЄС здійснюється різними адміністративними установами: від дипломатичних та консульських до відповідних міністерств. Види на проживання можуть надаватися після отримання довгострокової візи (Іспанія) у країні імміграції або у країні походження (Данія). Довгострокові візи можуть існувати і як передумова отримання виду на проживання, так і незалежно (Польща, Естонія). Різниці у процедурі отримання довгострокових віз, видів на проживання обумовлені різними концепціями розуміння візової політики у країнах-членах. Візова політика вважається або елементом зовнішньої політики, або засобом міграційного менеджменту та безпеки.

У разі відмови у наданні довгострокової візи, у більшості країн особа має звернутися до адміністративного суду; в окремих країнах передбачений адміністративний досудовий розгляд справи (Франція). Незважаючи на можливість судового розгляду справи, адміністративні органи не завжди забов’язані поясняти причини відмови у наданні візи [10,]. Така норма порушує положення, викладені у Директиві Ради 2003/86/ЄС: «причини мають бути викладені для рішень, що відхиляють заяву». Також можна зауважити, що відмова у поясненні причин відхилення заяви є порушенням ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка гарантує право на справедливий суд.[16,14]

Аналіз політики країн-членів щодо довгострокових віз та видів на проживання підводить нас до наступних висновків. По-перше, на рівні ЄС необхідно прийняти рамочний документ, який би давав бачення концепції візової політики ЄС щодо довгострокових віз. По-друге, як іу випадку із короткостроковими візами, необхідне затвердження чіткого переліку міграційних категорій. Слід зауважити, що необхідно розширити дію положення щодо забов’язання адміністративної установи пояснити причини відмови у наданні візи на всі категорії мігрантів (адже досі це положення стосується лише випадків возз’єднання родини, що в результаті порушує право особи на ефективний та справедливий розгляд її справи). Окрема увага має приділятися встановленню максимальної тривалості судового розгляду справи. Позитивним є досвід організації спеціальних судових органів для розгляду справ, пов’язаних з імміграцією. Так, у Швеції існують міграційні суди, а у Британії – Комісія з імміграційних апеляцій[26,250]. Можливо, у разі успішного розвитку концепції спільної імміграційної політики ЄС, варто запровадити подібний орган на рівні Союзу.

Уніфікації потребує й політика щодо загальних умов та процедур імміграції. Вимоги щодо загальних умов імміграції присутні у переважній більшості країн ЄС зазвичай, вони стосуються матеріального становища; житла; здоров’я; рівня інтеграції; в окремих країнах існує система квот. Щодо фінансового становища, то фактично кожна країна використовує власний метод для обчислення «достатніх коштів», необхідних для імміграції. Вимоги щодо житла наявні в законодавстві Австрії, Болгарії, Латвії, Польщі тощо (приблизно у третині країн ЄС). Умови, що відносяться до здоров’я, включають наявність медичного страхування; відсутність захворювань, що загрожують публічному здоров’ю;проходження медичного огляду. Деякі з вищезазначених умов включені до документів ЄС (наприклад, обов’язковість медичного страхування закріплена у Директиві Ради 2004/114/ЄС)[5,6c]. Питанням залишається список хвороб, що є небезпечними для публічного здоров’я (зокрема, відповідність національного законодавства міжнародно-правовим документам ВОЗ ) та обов’язковість проходження медичного огляду. Щодо питання інтеграції у науковому колі тривають спори. Як вже було зазначено, інтеграційна політика залишається у виключній компетенції країн-членів. Однак, інтеграційну політику можна вважати безпосереднім компонентом міграційної політики, тим більше, що в документах ЄС наявні положення щодо інтеграційних заходів. Особливої уваги потребує розуміння та зважання на різницю між «інтеграційними умовами», як вимогами, що висуваються країною та свою відповідність яким кандидат підтверджує здачею іспиту і «інтеграційними заходами», як обов’язковим навчанням для мігрантів, яке надає приймаюча країна. Так, за положенням Директиви ЄС 2003/86/ЄС, мігранти, що прибувають з метою возз’єднання родини, мають брати участь в інтеграційних заходах[4,7(2)], однак країни-члени (Нідерланди, Австрія) , тим не менш, частіше законодавчо закріплюють інтеграційні умови. Слід зауважити, що жорсткі інтеграційні умови можуть стати обмежуючими з точки зору прав людини (особливо, у випадку людей із обмеженими можливостями). Щодо системи квот, то вона збереглася лише в чверті країн ЄС та стосується лише трудової міграції; в Австрії та Естонії існують квоти для усіх видів імміграції, Існування квот для імміграції з метою возз’єднання родини вважається серйозним порушенням прав людини.[11] Аналіз показує, що уніфікація політики щодо загальних умов та процедур імміграції, є фрагментарною та залишає безліч питань для подальшої регламентації.

Возз’єднання родини – одна з найбільш частих цілей імміграції. Як вже зазначалося, невідповідність національного законодавства acquis communutaire спостерігається у галузі інтеграційних заходів. Окремим питанням є розуміння родини. Зокрема, визначення членів так званої “nuclear family” повністю залишено на розсуд країни-члена, та лише декілька країн сприймають неодружених партнерів, як потенційних мігрантів з метою возз’єднання родини. На сьогодні, концепція родини в Європі активно розвивається, до родини включаються інші родичі, окрім подружньої пари та дітей, що зумовлює необхідність у перегляді існуючих норм.

Окремого дослідження потребують питання уніфікації в’їзних умов для окремих імміграційних типів; ставлення до жертв торгівлі людьми; боротьба із транскордонними злочинами; співробітництво із третіми державами у галузі менеджменту міграційних потоків та протидії нелегальній міграції та організованій злочинності.