ЗМ-3. Політична система суспільства та її інститути

ПЛАН

НЕ 3.1 Сутність та структура політичної системи.

НЕ 3.2 Функції, закономірності функціонування та типологія

політичних систем.

НЕ 3.3 Основні напрями формування та вдосконалення політичної

системи України.

 

Кожне суспільство являє собою складну систему, в яку входять багато підсистем (економічна, соціальна, культурна та ін.). Політична система — одна з них. Саме вона забезпечує адаптацію суспільства до мінливого середовища його функціонування. Вона являє собою впорядковану сукупність політичних інститутів, політичних відносин, підпорядкованих кодексу політичних, юридичних, моральних норм, історичним традиціям конкретного суспільства.

Політична система є центральною проблемою політології, яка дає загальне цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя, його структуру тощо.

Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з’ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

 

НЕ 3.1 Поняттям політичної системи розкривається характерний устрій політичної влади в конкретному суспільстві.

Кожне суспільство являє собою складну систему, в яку входять багато підсистем (економічна, соціальна, культурна та ін.). Політична система — одна з них. Саме вона забезпечує адаптацію суспільства до мінливого середовища його функціонування. Вона являє собою впорядковану сукупність політичних інститутів, політичних відносин, підпорядкованих кодексу політичних, юридичних, моральних норм, історичним традиціям конкретного суспільства.

Політична система є центральною проблемою політології, яка дає загальне цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя, його структуру тощо.

Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з’ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

" Система" — одне з основних понять політології, яке дає змогу уявити суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та орієнтацій, усю сукупність взаємопов’язаних елементів, дотичних до вироблення політичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

До неї належать законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представництва та організації. Від інших систем політичну систему відрізняють: забезпечення неперервності, зв’язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб’єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державноорганізованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Арістотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в ХХ ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу („Політична система”, „Системний аналіз політичного життя”).

На думку Д. Істона, політична система є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Вчений вважає, що кожна конкретна політична система має свої межі, у яких її політичні рішення обов’язкові та реально виконуються. Вплив довкілля на політичну систему Д. Істон називає введенням інформації у вигляді вимог та підтримки, що стимулюють систему. Введена інформація стає частиною системи. Вплив політичної системи на оточення відбувається через вихід інформації у формі рішень та політичних дій, що є результатом функціонування системи. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень.

Не менш цікаві ідеї висловив і американський політолог Г. Алмонд („Порівняльні політичні системи”, „Порівняльний політичний аналіз”). Політичну систему він розглядає як сукупність ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Його погляди зведені до таких принципів: будь-яка політична система має свою структуру; всі політичні системи здійснюють однакові функції; кожна політична система багатофункціональна (врівноваженість влад); всі політичні системи змішані в культурному значенні (відсутність „чистого” правлячого режиму). Введення інформації, за Г. Алмондом, це політична соціалізація населення як важливого чинника політичної культури та аналіз інтересів, політичних комунікацій (зв’язків різних політичних сил). Функції виходу інформації: встановлення правил (законодавча діяльність), застосування правил (виконавча діяльність), формалізація правил (надання їм юридичного оформлення), безпосередній вихід інформації (практична діяльність у сфері внутрішньої та зовнішньої політики). Найважливіша функція політичної системи — вивчення та з’ясування особливостей ситуації. Модель Г. Алмонда отримала назву мікроструктуралістського функціоналізму, тому що головне її завдання — фіксація різних інтересів всередині системи, їх інвентаризація, зіткнення та гармонізація.

Моделі функціонування політичної системи розробляли Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов’язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджений у державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв’язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об’єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (об’єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв’язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії — певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробленні політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства.

Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб’єктами. Це відбувається, коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цього він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті розв’язання політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об’єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробленням та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їх незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Таким чином, як бачимо, політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді таких підсистем (елементів):

· інституціональна підсистема, що складається з різних державних і суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ (стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття " політична організація суспільства");

· комунікативна підсистема – система, що є сукупністю відносин і принципом взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт, нейтралізація, ізоляція або співробітництво;

· нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв’язків між суб’єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти, історичні та національні традиції і звичаї, мораль);

· культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру. Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті. Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи, з іншого – надає своєрідності політичним системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою багатоваріантними;

· функціональна підсистема об’єднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, способи підтримки його єдності і цілісності.

Провідна роль у політичній системі суспільства належить інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур (інститутів) за функціональною ознакою.

Інститути та організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на такі групи.

1. Власне політичні:

· держава – фундаментальний елемент політичної системи;

· політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.

Держава і партії мають безпосередній зв'язок з політикою, а політичні завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями також пов’язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і перетворення їх у конкретні програми дій.

2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські, підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії. Не дивлячись на те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені, активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.

3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного любительського типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об’єкти впливу з боку держави та інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати тиск на владу.

 

НЕ 3.2 Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов’язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Стосовно суспільства в цілому політична система виступає як управлінська система. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільством та управлінні суспільними справами. Управлінська діяльність здійснюється як спеціалізованими державними органами, установами й посадовими особами, так і недержавними політичними інститутами. Конкретизуючи це загальне призначення політичної системи, науковці виокремлюють її різноманітні функції, висловлюючи при цьому різні точки зору щодо кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюється масштабністю і багатоманітністю виявів дій політичної системи.

Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій належать такі:

· політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку;

· консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів;

· регулятивна функція — вироблення певних правил поведінки, притримуватися яких зобов’язані суб’єкти політики;

· мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

· функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Є й інші підходи. Г. Алмонд поділив функції політичної системи на два види.

1. Функції, що " входять":

· політична соціалізація, яка спрямована на формування певного типу учасника політичного життя, і рекрутування - підбір людей для заповнення статусів у політичних інститутах;

· артикуляція інтересів;

· агрегування інтересів;

· політична комунікація — діяльність за згодою, досягнення компромісів.

2. Функції, що " виходять":

· нормотворчість;

· використання правил і норм;

· контроль з боку держави за дотриманням правил і норм.

У здійсненні цих функцій, на думку вченого, проявляється механізм саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти стійкість і єдність.

Існують і інші підходи щодо класифікації функцій політичної системи, з яких виділяють:

· авторитарне розподілення цінностей (передбачає контроль над процесом розподілення суспільних цінностей між різними суспільними групами);

· впорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою політики);

· поновлення (розвиток) — пристосування до змін у суспільному житті;

· стабілізація, збереження соціальної цілісності.

Важливою для суспільства є функція політичного цілепокладання. Функція цілепокладання має першорядне значення для існування й розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації. Політичне цілепокладання означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосуються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспільного життя — економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у політичних документах партій, конституціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і ранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досягнення суспільно значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Регулятивна функція політичної системи пов’язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви суспільної поведінки, покликані допомогти уникненню й подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспільних порядків. Регулятивна функція політичної системи, отже, виявляється не лише у створенні особливої підсистеми політичних норм, а й у виробленні стереотипів поведінки.

Функції політичної системи реалізуються державою та її органами, партіями, громадськими організаціями.

З урахуванням найважливіших функцій у стислій формі політична система суспільства може бути визначена як інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює владне керівництво та управління суспільством.

Функціонування політичної системи відбувається за певними закономірностями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким системам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

Загальними закономірностями функціонування систем, у тому числі політичної, вважаються закономірності рівноваги і маятника. З одного боку, політична система перебуває в постійному русі, у зв’язку зі змінами внутрішніх і зовнішніх чинників її функціонування. З іншого — для її нормального функціонування необхідна певна врівноваженість усіх підсистем. За наявності впливу на неї динамічних чинників система прагне до досягнення стану оптимальної рівноваги, який би забезпечував нормальне виконання системою її функцій.

Суть закономірності маятника полягає у тому, що будь-яка система, виведена зі стану оптимальної рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Причому наскільки значним було відхилення системи в один бік, настільки значним буде її відхилення у протилежний. Дією цієї закономірності можна певною мірою пояснити, наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спочатку змінюється на свою протилежність — анархію та охлократію і лише в подальшому відбувається еволюція політичної системи до справжньої демократії. Наявність закономірності маятника застерігає від різних змін у політичній системі, як і в суспільстві в цілому.

До інших закономірностей політичної системи належать її самозбереження, кореляційна залежність між компонентами системи та перетворюючий вплив системи на її компоненти.

Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалансованості полягає закономірність її самозбереження, як вияв загального закону самозбереження систем.

Важливою закономірністю, що характеризує політичну систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи, є кореляційний зв'язок між її компонентами, за якого зміни в одних із них обов’язково викликають зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структурі та функціонуванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у свою чергу, неодмінно відбиваються на характері нормативного регулювання інших компонентів політичної системи, а найістотніші з них можуть вплинути на систему в цілому.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна закономірність функціонування політичної системи суспільства як цілісного соціального організму.

Політичній системі притаманні і власне політичні закономірності — об’єктивні зв’язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади. Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об’єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми. До закономірностей функціонування політичної влади належать, зокрема, такі: змістом і метою діяльності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання політичної влади; відносини в системі політичної влади визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна природа та якими б мотивами вона виправдовувала свої дії) має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством; політична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію (відкриту або нелегальну) та ін.

Нарешті, існують закономірності, які характеризують зв’язки політичної системи з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування й розвитку її окремих елементів — держави, партій тощо.

Функціонування політичної системи зумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з’ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи.

Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Арістотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи. У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціоналізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково-індустріальну (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.

Усі згадані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж полі­тична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

 

НЕ 3.3 Політична система тісно пов'язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою з планово-розподільчою економікою до демократичної, соціальної, правової держави з вільною ринковою економікою, а в майбутньому — до високорозвинутого громадянського суспільства.

За роки незалежності Українська держава утвердилася за всіма формальними вимірами: незалежність, суверенітет і недоторканність кордонів визнано світовим товариством; Україна стала рівноправною учасницею багатьох міжнародних організацій і об'єднань, у т. ч. і Ради Європи; укладено угоди про співробітництво з провідними міжнародними союзами — ЄС і НАТО; набуто без'ядерного статусу; урегульовано конфліктні ситуації стосовно статусу Криму, базування Чорноморського флоту РФ; послідовно утверджуються ринкові засади в економіці, стабільною є національна валюта. У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, діють структури громадянського суспільства (громадські об'єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні ЗМІ).

Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності, набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів у політичній та економічній сферах, досягнення високих стандартів у соціальному розвитку. Незалежна Україна, подолавши складний конституційний процес — від Декларації про Державний суверенітет України (16 липня 1990 року), укладення Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України (8 червня 1995 року) до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України та Закону України „Про внесення змін до Конституції України” (8 грудня 2004 року), — обрала демократичний тип суспільно-політично­го устрою. Україна набуває контурів сучасної повноцінної, цивілізованої держави. Проте становлення її політичної системи та інститутів громадянського суспільства відбу­вається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній і духовній сферах.

Перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався в Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, із створення нової політичної системи. На початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за європейським зразком. Наблизилася до рівня професійного парламенту Верховна Рада України, у системі державної влади створено такі нові органи, як інститути Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції, обласні, районні державні адміністрації. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур спричинила протистояння різних гілок вла­ди, зрештою, призвела до кризи влади загалом, відчутно­го зниження авторитету влади у населення.

Відповідно до Закону України „Про внесення змін до Конституції України” Україна є парламентсько-президентською республікою. Носій суверенітету і єдине джерело влади в ній — народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцево­го самоврядування. Йдеться про те, що легітимність вла­ди виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх. За територіальним і адміністративно-територіальним устроєм Україна є унітарною державою, про що свідчать єдина Конституція, єдине громадянство, єдина система права, єдина судова система, єдина система органів державної влади. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування — тип соціального управління, за якого громадяни самі ведуть свої справи, спільно приймають рішення і спільно їх реалізовують.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчо­го права за пропорційною системою. Обирається вона на 5 років, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Організаційними формами парламентської діяльності є робота комітетів Верховної Ради України, тимчасових спеціальних комісій (створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих питань), партійних фракцій у парламенті, позафракційних груп.

Організація роботи Верховної Ради здійснюється від­повідно до вимог Конституції і прийнятого нею регламен­ту діяльності. За результатами виборів і на основі узго­дження політичних позицій у ній формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України. Коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.

До повноважень Верховної Ради України належать: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; затвердження Державного бюджету та внесення змін до нього; визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією; оголошення за по­данням Президента України стану війни і укладення ми­ру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових фор­мувань у разі збройної агресії проти України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України; затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання