ВВЕДЕНИЕ. Культура XX ст. - одне з найскладніших явищ в історії світової культури

Культура XX ст. - одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об'єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного "Я", втрата індивідуальності.

Характерною рисою культури XX ст. є її інтегративність, тобто сполучення окремих складових культури в нові комбіновані види мистецтва. Цей процес почав виявлятися наприкінці XIX ст. у зв'язку з появою кінематографу (1895-1896) - специфічної форми інтеграції досягнень науки у фіксації реальності в русі з подальшою її проекцією на екран. XX ст. інтегрувало науково-технічний винахід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва (див. на мал. кадр зі звукового фільму "Нові часи", режисер Ч.Чаплін, США, 1935).

Однією з особливостей культурного розвитку XX ст. у Західній Європі та Північній Америці став остаточний перехід від колективного стилю до індивідуального. При цьому більшість митців сміливо комбінують різні культурні традиції, перебуваючи у невпинному пошуку нових засобів вираження і відображення світу.

Культура стала багатовимірною. Багатовимірність передбачає варіативність напрямків і різноманітність як основні принципи функціонування сучасної культури.

При всій розгалуженості, строкатості, сплутаності художніх процесів у культурі XX ст. можна прослідкувати дві основні лінії історичного розвитку. Одна пов'язана з продовженням традицій реалізму (критичний, соціалістичний). Друга - з виникненням на базі декадентства і подальшим розвитком модернізму.

Умовно історію культури XX ст. можна розділити на три основні періоди:

продовження розвитку реалістичної традиції та модернізму (декадансу): кінець XIX ст. - 10-ті pp. XX ст.

еволюція модерністських напрямків і течій: 20-50-ті pp. XX ст.

розквіт масової культури та виникнення так званої "рок-. культури": 50-90-ті pp. XX ст.

81)Проблема спрямованості історичного процесу в філософії історії.

Однією з найважливіших проблем філософії історії є проблема змісту та спрямованості історичного процесу. її суть полягає в одержанні відповіді на питання: чи змінюється людське суспільство, а якщо "так", то в якому напрямі і яка періодизація цих змін?

Ця проблема цікавила ще античних мислителів. Вони виокремлювали три найважливіших напрями лінійної філософії історії: прогресивний, регресивний і циклічний. Наприкінці XIX - на початку XX ст. була обґрунтована так звана нелінійна концепція історичного розвитку. Розглянемо ці напрями більш докладно.

Проблема спрямованості історичного процесу

У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу: формаційний і цивілізаційний.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карпом Марксом у його працях "Капітал", "До критики політичної економії" та ін. Суть його вчення така:

1) суспільно-економічна формація - це якісно визначена цілісна соціальна система, найважливішим елементом якої є матеріальні (економічні), духовні (ідеологічні) та інші зв'язки й відносини, що встановлюються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. У взаємозв'язку матеріальних і духовних відносин головна роль належить матеріальним відносинам, стрижнем яких є виробничі відносини;

2) суспільно-економічна формація відображає те загальне, що характеризує громадське життя в різних країнах на певному етапі їхнього розвитку. Досліджуючи капіталізм і порівнюючи матеріальні та духовні відносини різних країн, К. Маркс помітив повторюваність багатьох сторін цих відносин і зробив висновок, що ці країни перебувають на одній стадії соціального розвитку - капіталістичній;

3) суспільно-економічна формація являє собою етап у розвитку суспільства. Виокремивши виробничі відносини з усіх інших соціальних зв'язків, Маркс виявив їхні основні типи. Таким чином з'ясувалося, що різні соціальні організми можуть мати як однакову соціально-економічну структуру, так і різну (тобто виробничі відносини різних типів). Отже, був зроблений висновок проте, що кожен тип виробничих відносин визначає етап, період історії, а розвиток і зміна цих типів - суть історії суспільства.

82) історичний розвиток філософських уявлень про цінності

Основою філософських уявлень про цінності була давня теоретична традиція, що подолала відношення людини до світу в дихотомії знання та цінностей. Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином в його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не підіймаючись до аналізу власне категорії ”цінність”. Принциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з`явилася у ХVII столітті. Раціоналізм гостро поставив питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональному пізнавальному світу. Одночасно почав формуватись конфронтаційний щодо раціоналізму інтуїнтивістський напрям філософії, що відстоював позараціональні начала буття. Ґрунт для постановки проблеми цінностей було закладено ще Кантом. Саме він показав істину відмінність між предметами чуттєвого досвіду та надчуттєвими предметами, тобто розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності, як свободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності. Але пройшло ще кілька десятиріч, доки Фрідріх Ніцше не сповістив на повний голос, що настав час філософії зайнятись проблемою цінностей безпосередньо. У своєму нарисі про Ніцше відомий австрійський письменник Стефан Цвейг висловився навіть так: “У людства не було кращого приладу для дослідження цінностей, ніж людина на прізвище Ніцше”. Характерно що Ніцше загальну увагу приділив проблемі цінності саме тому, що проголосив принцип переоцінки всіх цінностей. Засадова роль цінностей в житті людини стала очевидною після того, як Ніцше показав відмінність цінностей і принципів їх організації стосовно різних історичних епох і різних людських спільнот. І справді, один і той самий предмет, одна і та сама подія залежно від історичної ситуації, стосовно інтересів різних груп людей може мати, а може не мати цінності. Скажімо коли хрестоносці споруджували укріплення із залишків античних храмів, витвори давніх майстрів були для них не більше ніж будівельним матеріалом. Щоправда, добуті зі стін середньовічних замків скульптури не втрачають, а навпаки навіть набувають додаткової цінності. Так само і ікони. Які зі складів на стіни храмів або музеїв. Отже аксіологічний напрям у філософії почав формуватися ще в другій половині ХІХ ст. в працях Г. Лотце, В. Віндельбанта, Г. Ріккерта. В ХХ ст. аксіологічну проблематику активно розробляли представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Ця велика дослідницька активність свідчить про неподоланність вихідної філософської колізії – розуму і цінностей. Лінія розмежування проходить для філософських шкіл через проблему чи моральної (ціннісної) визначеності світу.

Чи може людина спираючись на власний розум, гармонійно, досконало влаштувати своє життя, чи вона мусить визнати існування вищих від розуму цінностей, які треба сприймати, як закон. Для теоретиків аксіології проблема цінностей від самого початку була виключена із сфери раціонального пізнання, вона вважалася галуззю поза наукового дослідження, особливим способом бачення світу, а цінності – феноменами особливої природи.

Фундаментальною для теорії цінності є проблема природи, способу буття цінностей. Їх способу функціонування в суспільстві. Вже Кант вважав, що цінності самі по собі не мають буття, їм притаманна лише значущість. Вони суть вимоги, зверненні до волі, цілі, поставленні перед нею. Але тоді проблематичними видавалося саме існування цінностей, їх імперативний характер щодо поведінки суб’єкта.

Уникаючи цієї суперечності Ріккет протиставляв світ, як сферу панування цінностей, світові природи, де панують закони. Закон свідчить про те, що є і мусить неминуче бути, цінності – про те, що повинно бути. Цінності становлять інший модус буття, вони ухвалюють щось, наказують, вимагають, закликають. Усе це підштовхнуло до думки про відносність, ілюзорність цінностей, що було б смертю цивілізації, яка живе доти, поки непорушні моральні закони. Прагнучи уникнути ціннісного релятивізму, Лотце, Віндельбанд розглядали цінності, як норм, що утворюють загальний план і основу культуротворчої діяльності.

У ХХ ст. цінності витлумачували як потойбічні духовні феномени закладенні Богом, як потенційна довершеність у предметах довколишнього світу. Деякі напрямки різко психологізували їхню природу, ототожнювавши їх із суб’єктивною оцінкою. Водночас, за останні десятиліття проблематика цінностей активно розроблялася в філософії марксизму, діалектичного матеріалізму, соціальної визначеності поведінки індивіда. Цей різнобічний досвід філософських пошуків і в західній і в вітчизняній філософії дає змогу з нових. Узагальнених позицій поглянути на проблему “цінності”.

83) аксіологія про роль цінностей в людському бутті

Людська діяльність будь-якого роду містить у собі три підсистеми: задум, реалізацію і наслідок. Задум, у свою чергу, складається з цінності, мети і плану. Мета відповідає на питання: що треба зробити? План – це запитання: як це треба зробити? А до чого тут цінності? Справа в тому, що реалізація одних і тих самих цілей і планів може мати різні життєві сенси, ціннісне значення. Цінність суттєво відрізняється від цілей та інших станів свідомості, які керують нашою діяльністю. Цінності — це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати "предметними цінностями", об'єктами ціннісного відношення. Суб'єктивні цінності — це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності — це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатах такої діяльності. Сьогодні ми розглянемо цю проблему детальніше. Філософське вчення про цінності та їхню природу називається аксіологією (від грецьк. аxios - «цінність»). Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його естетичних, етичних та релігійних проявах. В античну, середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, здійснюючи аналіз логічного змісту категорії «цінність». Цінності ототожнювалися з буттям, а ціннісні характеристика розглядалися як зміст самого буття. Вже Сократ і Платон намагалися знайти відповідь на питання «Що таке благо? Що таке справедливість?» Відповіді повинні були стати головними критеріями істинного буття. Різні історичні епохи та різні філософські системи мають своє специфічне розуміння цінностей. В Середньовіччі цінності мають релігійний характер. Новий час завдяки розвитку науки і нових суспільних відносин створює новий підхід до розгляду предметів та явищ як цінностей. Філософи Нового часу ставлять питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональну пізнаваність світу. Одночасно формується інтуїтивістський напрямок філософії, який відстоював поза раціональні начала буття. Поворотним пунктом розвитку проблеми цінностей стала філософія І.Канта, його вчення про регулятивні принципи практичного розуму, за яким вищі цінності мають не онтологічні, а виключно регулятивні підстави для існування. Цим самим Кант першим розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності як свободу сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності. Гегель особливу увагу приділяє розмежуванню цінностей на економічні і духовні. Перші – це «товари». «Оскільки речі мають цінність, ми розглядаємо їх як товари. Їх значимість визначається цінністю, а не їхніми специфічними якостями» («Філософія права»). Такі цінності завжди відносні, тобто, залежать від попиту. Духовні цінності пов’язані зі свободою духу, і все, що має таку цінність – духовне за своєю природою. Аксіологічний напрямок у філософії почав формуватись у другій половині XIX століття в працях Г.Лотце, В.Віндельбанда, Г.Ріккерта. В ХХ столітті аксіологічну проблематику активно розробляють представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Після виділення аксіології в самостійну галузь філософських досліджень сформувалося кілька типів теорій цінностей. Серед них: натуралістичний психологізм (Дж.Дьюї, 1859 - 1952); аксіологічний трансценденталізм (В.Віндельбанд, 1848 – 1915; Г.Ріккерт, 1863 - 1936); персоналістичний онтологізм (М.Шелер, 1874 - 1928); соціологічна концепція цінностей (М.Вебер, 1864 - 1920). Фундаментальною для теорії цінностей є проблема природи, способу буття цінностей, їх способу функціонування в суспільстві.

84) культурно-історична зумовленість ієрархії цінностей

Етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Критерій виділення культурно-історичних епох може бути різним, в залежності від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний підхід. Він базувався на розумінні культури як сукупності матеріальних і моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття "культура" фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на самій діяльності людини як рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих, ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалістична культури. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

85) майбутнє як цінність і орієнтир життєдіяльності людини і суспільства

Ціннісні орієнтації в будь-якій галузі людської діяльності. Проте філософія розглядає тільки цінності, що виражають сутність людини, універсальні цінності, а також ті, що визначають ядро світогляду, ставлення людини до навколишнього середовища. Зміст ціннісних орієнтацій (базових або ключових) в різні епохи, у різних соціальних спільностей і особи відрізняються аж до протилежності. Але ціннісні орієнтації – атрибути людини та її ставлення до світу. Візьмемо істину. Істина цілком по-різному поясняється матеріальними або суб'єктивними ідеалістами. Індивідуальні плани – спрямованість особи, збігаються з перспективами соціального розвитку, виявляють цінність людини як активного борця, як творця нових суспільних відносин. Активність людини формується і проявляється в різних сферах соціального життя. Зростає значення різноманітних форм спілкування, внаслідок яких розвивається потреба ставитись до іншої людини, як до цінності. Така потреба в зрілої людини стає внутрішнім мотивом поведінки, визначаючи гуманний характер її помислів і вчинків. Як чудово сказав Йоганн Гете: “гуманність вкладає душу навіть у насолоду, дух – в потребу, грацію – в силу, серце – в велич”.

Гуманістичне виховання має метою виховання переконаної, цілісної особи, здатної не тільки до самостійних рішень, але й до творчої діяльності. Переконання не можна купити в книжковій крамниці, їх треба вистраждати власним життям, придбати власною працею. Формуються індивідуальними тільки власними зусиллями. Формування індивідуальності відбувається протягом всього буття людини і найяскравіше проявляються в моральній позиції. Людина як індивідуальність самобутня в моральних оцінках у визначенні ідей і мети життя, в прояві духовних потреб. В практиці соціального спілкування, в системі виховання формуються ціннісні особи як самостійної, самобутньої, активної і неповторної. Лев Толстой говорив, що людина подібна дробу: числівник означає її думку про себе, а знаменник - думку людей про неї, і тільки якщо знаменник більше чисельника, то дріб правильний. Самооцінка - це завжди порівняння, завжди зіставлення своїх дій і думок з певним еталоном з ідеалом.

86) новні засади і наукові принципи передбачення і прогнозування майбутнього

Науковий підхід до аналізу передбачення і прогнозування припускає виявлення сутності та змісту насамперед таких ключових понять: "передбачення", "завбачення", "прогнозування", "минуле", "сучасне", "майбутнє". Для всіх них родовим поняттям е "передбачення".

Передбачення — це форма активної діяльності свідомості, яка дає людині можливість знати або припускати те, що має виникнути, статися. З цієї причини передбачення можна визначити також як пізнання майбутнього на основі минулого та сучасного. Передбачення включає результат діяльності мислення і сам процес мислення, який зумовлює цей результат.

Специфіка пізнання явищ, які, можливо, існують у сучасності, але ще не зареєстровані, та явищ майбутнього фіксується у понятті "завбачення".

Слід зазначити, що коли йдеться про соціальне передбачення, то розуміється перш за все пізнання майбутнього. Для фіксування цієї специфіки у суспільствознавстві використовується поняття "прогнозування". Результат прогнозування відображається поняттям "прогноз". Прогнозування — це філософська категорія для позначення процесу здобуття знань лише на засадах спеціальних наукових методів. На відміну від нього, поняття "передбачення" і "завбачення" можуть стосуватися здобуття знань про майбутнє не тільки на базі наукових методів, а й на підставі досвіду, здорового глузду тощо. Сьогодні вчені висловлюють думку про можливість самостійної галузі знань (науки) під назвою "евристика".

Передбачення за гносеологічною природою близьке до висунення гіпотези, але гіпотеза — логічна форма знання, яка використовується у процесі пізнання і минулого, і сучасного, і майбутнього, а передбачення завжди спрямоване на майбутнє або на ще пені доме сучасне.

Нічого надприродного у передбаченні немає, хоч це і знання про невідоме і навіть про неіснуюче. Передбачення як суб'єктивний ідеальний процес має об'єктивну основу, перебуває у закономірному зв'язку мину* лого, сучасного та майбутнього. Майбутнє корениться у сучасному у вигляді причини, що породжує наслідок як низку можливостей. Ці можливості за певних умов обов'язково перетворюються на дійсність у вигляді конкретних кількісних та структурних змін у явищах і процесах сучасного, які неминуче спричиняють появу нової якості в майбутньому, і т. ін.

Модельні методи прогнозування характеризуються великим розмаїттям форм. Серед них виокремлюють два основні методи моделювання соціальних процесів:

1) модельний експеримент, що базується на аналізі досвіду розвитку обмеженої соціальної системи;

2) інформаційне (комп'ютерне) моделювання.

Історична аналогія як метод мас обмежене застосування до передбачення майбутнього.

Логічні методи прогнозування також надто різноманітні. Основними з них є визначення теоретично можливих меж розвитку соціальних систем і сценаріїв майбутнього.

Прогнозування, що ґрунтується на думках експертів, або експертна оцінка перспектив реального історичного розвитку, передбачає використання кількох груп методів. До них, як правило, належать:

1) індивідуальне інтуїтивне прогнозування;

2) консенсус (група експертів виробляє загальну позицію з конкретного питання про майбутнє);

3) "мозкова атака", або брейнстормінг (використовується і як засіб вирішення проблем, і як метод прогнозування, особливо коли необхідно розглянути всі можливі ситуації у майбутньому);

4) метод Дельфи, що грунтується на послідовному опитуванні експертів, під час якого кожного з них знайомлять з думками інших експертів. У результаті проведення циклу опитувань визначається переважна думка.

87) сценарії майбутнього в футурології xx століття

З другої половини XX століття одним з результатів розвитку науки стало виділення в окрему галузь знання прогностики. Предметом нової галузі знання стало вивчення майбутнього. В філософській, соціологічній літературі нова галузь знань одержала назву соціальне прогнозування, а на Заході - футурологія.

Футурологія (від лат. futurum - майбутнє, грец. logos - наука) - галузь знання, що досліджує і що конструює майбутнє. Футурологія стала формуватися в кінці 60-х років XX століття. Поняття футурологія запропоноване в 1943 році німецьким соціологом Отто Флейтгеймом, який назвав так деяку надкласову філософію майбутнього. В 60-х роках у зв'язку зі спробами підвести теоретичну базу під практику прогнозування, поняття футурологія знаходить широке розповсюдження в наукових, філософських і соціологічних колах Заходу і використовується в наукових працях і публіцистиці. Поняття "футурологія" означає методику і спосіб прогнозування в різноманітних сферах і галузях знання. В сучасних умовах поняття футурологія вживається як синонім прогнозування і прогностики, визначаючи всю сукупність літератури про майбутнє, в філософській і соціологічний літературі його вживають стосовно до сучасних немарксистських концепцій майбутнього людства. На Заході в багатьох країнах створені спеціальні наукові центри, що займаються футурологічними дослідженнями. Вивченням майбутнього займаються в США - Гудзонівський і Гуверівський інститути, Центри вивчення майбутнього є в Портлендському, Принстонському і Каліфорнійському університетах, Інститут зовнішньополітичних досліджень при Пенсильванському університеті, Інститут світового порядку в Нью-Йорку та ін., в ФРН - Інститут Макса Планка і Товариство досліджень майбутнього, в Франції - центр Фотюрибль, в Англії - Комісія найближчих 30 років та ін. З 70-х років провідне становище в футурології зайняв Римський клуб, а в 1974 році створена Всесвітня федерація досліджень майбутнього. Футурологією розробляються найрізноманітніші моделі майбутнього: постіндустріальне суспільство, суперіндустріальне суспільство, суспільство Третьої Хвилі, технотронне суспільство, постреволюційне суспільство, кібернетичне суспільство тощо. В футурології виділяються напрямки:

техніцистський - предметом прогностичного аналізу виступають тенденції науково-технічної революції і її соціальні наслідки;

екологічний - займається прогностичним аналізом взаємодії суспільства і природи, включаючи дослідження основних аспектів взаємодії - народонаселення, природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, освіти та ін.;

аксіологічний - орієнтується на прогнозування проблем особи, людини і її ціннісних орієнтацій, культури і способу життя.

 

88) витоки і зміст глобальних проблем сучасності

Термін "глобальні проблеми" з'явився у 60-х роках XX ст. Спочатку на Заході, згодом - на Сході, у колишньому Радянському Союзі. Як тоді, так і тепер, серед науковців, філософів не існувало єдиної, загальноприйнятої, універсальної думки на природу і причини їх виникнення, оцінку та шляхи вирішення. І по цей день існує розбіжність стосовно чисельності глобальних проблем. Західні дослідники (зокрема, представники "Римського клубу") вважають, що сучасному людству загрожує близько сотні глобальних проблем. Вітчизняні - нараховують таких близько трьох десятків. Набагато істотнішим є встановлення серед них пріоритетних, які необхідно вирішувати в першу чергу, і як вирішувати. Мова йде про конкретні наукові, техніко-техналогічні, матеріально-ресурсні шляхи, методи й засоби їх вирішення та затрати, які має понести людство.

Глобальні проблеми є об'єктом вивчення багатьох наук (природничих, соціально-гуманітарних, в тому числі й філософських). Кожна з них, окрім філософії, досліджує один або декілька аспектів проблеми. Філософія прагне до комплексного, всебічного їх дослідження, націлює людину (людство) на їх гуманістичний аспект, встановлює їх концептуальний зв'язок з людською діяльністю та загальними тенденціями розвитку. Філософська теорія спрямовується на випрацювання та забезпечення методології, методів і методик дослідження цих проблем. Завдяки філософському знанню стає можливим дослідити наукові й соціальні шляхи їх вирішення. Філософське знання забезпечує комплексний, системний підхід, інтеграцію науки і практики. Як теоретичний світогляд, філософія займається дослідженням і розробкою світоглядних аспектів глобальних проблем, актуалізує їх у контексті глобального світогляду і, таким чином, доносить до людини (людства).

Філософське дослідження глобальних проблем виходить із об'єктивного статусу їх існування. В їх основі лежить суперечність між людиною (суспільством, людством) та існуючою дійсністю, спроможністю природного Й суспільного середовища задовольняти людські потреби, інтереси й бажання. Це реальні, а не ілюзорні проблеми. А відтак, їх аналіз має бути об'єктивним, а шляхи вирішення - реалістичними. Вони реально й дієво впливають на сучасний розвиток, темпи прогресу і несуть загрозу (в разі їх не вирішення) майбутньому людства.

89) філософія ХХ століття про проблеми і перспективи людської цивілізації

Філософія XX століття Сформулювала цілий ряд нових для філософії проблем (техніка і людина, людина і природа, глобальне моделювання). Ці нові проблеми вимагають теоретичного дозволу, тому слідом за філософським вопрошанием виникають в XX столітті ряд нових наук. Біля витоків яких стояла філософія. Математична логіка і математична лінгвістика, екофілософ і біосферна концепція культури в даному випадку можуть виступати як приклади народження філософією нових дослідницьких полів, що володіють не тільки великими евристичними можливостями, а й мають безпосередній вихід на практичну діяльність сучасної людини.Філософія XX століття істотно поповнила свій теоретичний потенціал, поставивши і позитивно дозволивши такі принципово важливі питання як співвідношення між знанням і розумінням (на основі чого виникає герменевтика або вчення про розуміння і тлумачення), між знанням і оцінкою (що сприяє оформленню аксіології як специфічної частини теорії пізнання), нарешті, між знанням і істиною, вирішуючи цю проблему на основі наукових даних, отриманих природознавством XX в. Це просунуло філософію вперед не тільки в традиційній області - теорії пізнання або гносеології, але й допомогло знайти нові дослідницькі поля, що дозволило створити принципово нові концепції вивчення різних явищі - наприклад, розуміє соціологію, евристику, інтегративний підхід.Особливістю філософії XX століття є те, що вона довго і болісно звільнялася від ідеологічного пресингу, від панував протягом десятиліть тези про запеклу боротьбу матеріалізму та ідеалізму, нерозривному зв'язку передового класу і передової філософської теорії. Особливо жорстко ці позиції проводилися в країнах соціалістичного табору, і. насамперед, радянськими філософами, слухняно виконували вказівки всемогутнього партійного апарату.

90) проблеми розвитку світової економіки в світлі екологічної кризи

Сучасна екологічна криза ставить під загрозу можливість стійкого розвитку людської цивілізації. Подальша деградація природних систем веде до дестабілізації біосфери, втрати її цілісності і здатності підтримувати якості середовища, необхідні для життя. Стаття присвячена актуальним проблемам стійкого розвитку. Виділені принципи стійкого розвитку суспільства для заощадження природного середовища нащадкам.

сталий розвиток, сталий розвиток економіки, індикатори сталого розвитку, екологічна криза, екологічна система, інвайронментальна економіка

Постановка проблеми. В останні два десятиліття як альтернатива парадигмам економічного зростання і стереотипам споживчого суспільства почала формуватися концепція стійкого розвитку (або в англійській термінології "sustainable development"). Ідеї стійкого розвитку, що набули широкого поширення після публікації в 1987 р. доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку "Наше спільне майбутнє", знайшли практичне втілення в соціально-економічній і екологічній політиці багатьох держав. До 2008 р. стратегії або програми стійкого розвитку прийняли більше 100 країн світу, зокрема СІЛА, Канади, країн ЄС, Австралії, Японії, Китаю, Індії і ін.

Зростання світового виробництва і населення - головні чинники, які привели до різкого збільшення антропогенного навантаження на природу. Асиміляційний потенціал вже не справляється із завданням відновлення в навколишньому середовищі. Тому у всіх елементах екосистеми почалися істотні, необоротні зміни.

Аналіз останніх джерел досліджень і публікацій. Питання окремих теоретичних положень сталого світового розвитку економіки розглядалися в Доповіді "Комісії Брундтланда" в 1987 p., в матеріалах Конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 p., в працях Б.В. Буркінського, І. О. Карінцева, І. М. Сотника, В.Н. Степанова, Л. Г. Мельник, С.К. Харічкова та інших вчених.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Ідеї, принципи, стратегії та механізми реалізації концепції сталого економічного розвитку достатньо глибоко та послідовно вивчені та узагальнені у науковій літературі. Разом з тим методологічні прорахунки не дозволили й досі на основі концепції сталого розвитку сформулювати більш менш чітку модель, в основі якої має бути розуміння глобальної природи подальшого сталого економічного розвитку.

Постановка завдання. Метою дослідження є наукове обґрунтування теоретичних положень проблем сталого розвитку світової економіки в умовах екологічних викликів та формування моделі сталого розвитку в умовах глобалізації. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання: дослідити та розвинути теоретичні підходи до сталого розвитку світової економіки в умовах екологічних викликів; згрупувати індикатори сталого розвитку економіки; визначити пріоритетні напрямки сталого розвитку економіки.

Результати дослідження. Людство почало усвідомлювати необхідність радикального перегляду стратегії свого розвитку лише після того, як процеси деградації змін всіх її елементів (земля, вода, повітря і навіть навколоземний космічний простір), включаючи здоров'я самої людини.

"Сталий розвиток" - складне, багатоаспектне поняття, в якому інтегруються як природні і соціально-економічні параметри стану навколишнього середовища, так і етичні, правові норми справедливого розподілу спільного природного спадку між поколіннями.

Перехід до сталого розвитку - це глибока, науково обґрунтована раціоналізація природокористування з метою забезпечення тим, що живуть зараз і наступним поколінням здорового середовища життєпомешкання і достатньої забезпеченості природними ресурсами. Це складний, багатобічний, цілеспрямований і керований процес суспільного розвитку.

Вважається, що найбільш розвинуті країни вже здійснили перехід до інтенсивної і високоефективної економіки, що дозволяє їм досить успішно вирішувати складні соціально-економічні і екологічні проблеми.

 

ВВЕДЕНИЕ

 

 

Рассмотрение вопросов, связанных с финансовым контролем в России является актуальной и важной темой, так как на сегодняшний день в России существует необходимость усиления регулирующей роли государства в финансовом контроле. Современная ситуация в финансовой и бюджетной сфере России свидетельствует о необходимости усиления контролирующей роли государства в системе финансовых отношений между органами управления, ответственными за формирование бюджетов, распределение бюджетных ресурсов, пополнение доходов в бюджет и их расходов.

Цель данной работы заключается в исследовании и изучении финансового контроля и страхования в России.

Задачами данной работы является:

1. Рассмотреть финансовый контроль и его цель.

2. Изучить классификацию страхования.

Государственный финансовый контроль охватывает не только государственный сектор экономики, но и распространяется на субъекты хозяйствования всех форм собственности, главным образом путем проверки соблюдения ими налогового законодательства, выполнения государственных и муниципальных заказов, целевого использования субсидий, дотаций, бюджетных кредитов, а также эффективности предоставления и законности использования налоговых льгот.

Следовательно, объектом государственного финансового контроля выступают все денежные отношения, складывающиеся в процессе деятельности субъектов хозяйствования, связанные с формированием и использованием финансовых ресурсов государства.

Классификация страхования представляет собой научную систему деления страхования на сферы деятельности, отрасли, подотрасли и виды, звенья которых располагаются так, что каждое последующее звено является частью предыдущего. В основу классификации страхования положены два критерия: различия в объектах страхования и различия в объеме страховой ответственности. В соответствии с этим делением применяются две классификации: по объектам страхования и по роду опасности. Объект страхования является материальным носителем всех признаков, в том числе и экономических интересов страхования. Объекты страхования разделяются на два класса: имеющие стоимость и не имеющие стоимости.