Розвиток освіти і науки у другій половині 60-х першій половині 80-х рр. ХХст.

Оригінальний і потужний пласт української культури становить наука. Це галузь пізнавальної діяльності людини, спрямованої на пошук істини, достовірного знання про навколишній світ. В ній задіяні інтелект нації, її творчі ресурси та її менталітет. Зусиллями багатьох поколінь науковців формується науковий простір, в якому здійснюються фундаментальні відкриття, втілюються в життя наукові ідеї прикладного значення. Наука одночасно є сферою культури і неосяжною продуктивною силою суспільства.

Досягнення української науки у найпрестижніших галузях знання здобули світове визнання. Разом з тим історія її розвитку складна, багато в чому суперечлива і навіть драматична. Феномен науки створюється в контексті певних соціальних умов, під впливом безлічі суспільних факторів. Фундаментальна, прикладна і технічна сфери науки функціонують за логікою власного розвитку.

Важким випробуванням для української науки була війна. У перші її дні Академія наук створює Науково-технічний комітет сприяння обороні. Під його керівництвом у науково-дослідних лабораторіях й майстернях академічних інститутів налагоджено розроблення й виготовлення приладів та обладнання для діючої армії. Так, у Харківському фізико-технічному інституті було створено першу радянську радіолокаційну станцію, яка пройшла випробування у фронтових умовах, винайдено запальник для протитанкових пляшок із вибуховою сумішшю.

В системі АН України створено низку інститутів, пов´язаних із новими напрямами науково-технічного прогресу: теоретичної фізики, радіофізики, напівпровідників, проблем міцності, кібернетики, металокераміки й сплавів та ін. Україна стає центром розвитку технічних наук. Низка її інститутів отримали статус головних. Напрацювання академічних установ сприяли піднесенню й розвитку традиційних галузей промисловості і створенню нових, зокрема спеціальної електрометалургії та порошкової металургії. Багато технологічних процесів, обладнання, матеріалів, систем і засобів автоматизації, впроваджених у виробництво, не мали світових аналогів або не поступалися їм за своїм науково-технічним рівнем.
У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

У 60—80-ті роки розгортається науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах республіки. В них було створено проблемні й галузеві лабораторії, налагоджено зв´язки з науковими установами інших профілів і виробництвом, виконувались роботи за госпдоговірною тематикою і на бюджетній основі. До наукової роботи у вищих закладах освіти було залучено значну частину студентської молоді. Студенти працювали у наукових лабораторіях, конструкторських бюро, брали участь в археологічних розкопках, народознавчих експедиціях, вивчали архівні матеріали. Така діяльність стимулювала у молоді інтерес до науки, була джерелом формування наукового резерву.

Отже, складовими наукового простору України в цей період були добре розвинені й структуровані Академія наук, численні галузеві центри, вузівська наука. В 70-ті роки XX ст. проявилася характерна тенденція — регіональний розвиток академічної науки, створення територіальних наукових і науково-дослідних об´єднань. Здійснювався безпосередній вихід на виробництво академічної науки, налагоджувалися паритетні зв´язки між наукою й виробництвом. Координатором злагодженої й цілеспрямованої роботи усіх цих ланок наукового потенціалу виступав Державний комітет з науки й техніки.
Певні позитивні, але повільні зрушення були й у системі гуманітарних наук: зокрема, спостерігалось піднесення українознавчих дисциплін. Багато важила в цьому контексті українофільська орієнтація секретаря ЦК КПУ тих років П. Шелеста, який певним чином скеровував лівацькі прояви комуністичної ідеології.

Лише освічена людина має доступ до книги і знань, скарбів мистецтва й сама здатна творити духовні цінності. Суспільство, яке прагне поступу, має постійно дбати про освіту народу, передусім молоді, розбудовувати раціональну й ефективну освітню систему, застосовувати сучасні педагогічні технології, забезпечувати матеріальне оснащення навчального процесу, підносити суспільний авторитет вчителя, престиж педагогічної професії.

У 70—80-х роках XX ст. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. Запроваджено восьмирічне загальне навчання (всеобуч), на його основі здійснено перехід до загальної народної освіти. Початкова школа мала тепер трирічну програму навчання. Всеобуч поширювався й на середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Основною ланкою освітньої мережі стала середня школа. Наприкінці 80-х років в Україні було 20 819 шкіл різних типів, в яких навчалося близько 7 млн учнів.

На цей же час Україна мала 146 вищих закладів освіти, де навчалися 853 тис. студентів, 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У республіці сформувався потужний корпус наукових кадрів: число науковців сягнуло за 220 тис, з них понад 70 тис. докторів і кандидатів наук. У повоєнні десятиліття став університетським містом Донецьк. Значною подією наукового і культурного життя стало відкриття в 1946 році університету в м. Ужгороді — першого вищого навчального закладу за тисячолітню історію краю.

Учителі, педагогічна громадськість України чимало зробили для освіти і виховання юнаків і дівчат багатьох поколінь, підготовки їх до активної життєвої діяльності. Українська школа пройшла разом зі своїм народом важкий шлях випробувань, нагромадила значний досвід педагогічних пошуків, виховної діяльності, формування особистості. Цей досвід має непересічну цінність і потенціал тривалого існування у координатах школи нового часу.

 

60. Основні напрямки відродження української культури на сучасному етапі. Актуальність мовного питання в умовах незалежності.

Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Після здобуття незалежності в Україні формуються риси нової культурної реальності, коли національна культура стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розбудови незалежної держави, формування національної ідентичності. Тільки розвиток культури може долучити нашу державу до загальноєвропейської спільноти, сприятиме демократизації суспільства, всебічному розвиткові особистості.Поза глобальністю змін, що розпочались в культурі вже минулого, XX ст., і здійснилися на початок ХХІ-го, на сьогодні все ще залишається актуальним масштабне протиставлення сучасної культури культурі попереднього періоду - культурі Нового часу.Нові й найпродуктивніші напрями в культурі виникають саме на стиках різних наук або навіть форм свідомості, галузей культури. У наш час особливо плідним став контакт між природничими і гуманітарними сферами знань, між різними сферами культури, зросла роль загального світогляду людини. Звісно, не можна стверджувати, що попередні століття були виключно часом диференціації, а століття ХХ-те знало тільки інтеграцію - мова йде про домінування, переважання однієї тенденції над іншою.

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства.

Розпочатий, було, після отримання суверенітету процес "українізації" суспільства, як показав час, не перетворився на поступальний, не переріс у потужну тенденцію, і сьогодні, мабуть, є підстави говорити про відступ із завойованих на початку 90-х рр. позицій. Надія перших "незалежних" років на те, що підо впливом соціально-політичних перетворень, повсюдного і повсякчасного вивчення української мови, яке масово охопить співвітчизників, моноліт російськомовності поступово буде "розмито", що переважна більшість російськомовних українців та громадян України інших національностей ставатимуть щораз лояльнішими до своєї державної мови і невдовзі говорити українською правильно стане престижним, - сьогодні видається доволі ілюзорною. З "парадового боку" ситуація виглядає так: у нове тисячоліття українська мова входить у довговиборюваному почесному статусі мови держави (держави незалежної), як мова національна, друга серед слов'янських за кількістю носіїв, зі сформованим літературним стандартом, кодифікованим правописом, з відповідним (нехай і не надто численним) видавничим - навчальним і довідковим - забезпеченням у царині україномовної освіти. Реальна мовна ситуація й стан української національної мови на її сучасному етапі є дещо іншими.

Протягом останніх років українізацію помітно пригальмовують такі явища, як обережність державної політики в мовній сфері, прагнення до уникнення радикальних заходів. Відсутність культурно-мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції засобами податкової політики штрафування тощо. Відсутність спеціальних державних органів, які б здійснювали вироблення мовної політики і стежили за її дотриманням. У свої роботі я хочу зазначити та проаналізувати основні тенденції змін мовної ситуації, а також висвітлити головні риси концепції державної мовної політики у незалежній Україні.