Охорона здоров’я. На початку 1920-х рр. першочерговим завданням органів охорони здоров’я було санітарне оздоровлення республіки та боротьба з епідемічними захворюваннями

На початку 1920-х рр. першочерговим завданням органів охорони здоров’я було санітарне оздоровлення республіки та боротьба з епідемічними захворюваннями. Масштаби та різноманітність інфекційних захворювань вражали. Соціальні катаклізми, голод та масові міграції біженців супроводжувалися спалахами паразитарних тифів та дизентерії (1920-1922 рр.), холери та віспи (1921 р.), малярії (1924 р.) [1].

Санітарними управліннями Донецької губернії вживався цілий ряд заходів: організація дезінфекційних та епідемічних загонів, ізоляційно-пропускних пунктів, санітарних баклабораторій, інфекційних відділень і бараків. Важливе значення мали прищеплювальні кампанії, які, передусім, проводилися в робітничих районах; ізоляція та карантинний нагляд за робітниками-мігрантами з російських губерній; діяльність чайно-харчувальних загонів, які забезпечували населення сухим пайком та кип’яченою водою. У результаті кількість епідемічних хворих у Донецькій губернії наприкінці 1923 р. зменшилася у чотири рази, а в 1925/1926 р. епідемічна ситуація в Донбасі дещо стабілізувалася. [2].

Діяльність органів охорони здоров’я Донбасу в період НЕПу, яка може бути темою окремого дослідження, в даній роботі розглядається на прикладі двох напрямків діяльності (охорони материнства та дитинства і боротьби з соціальними хворобами), оскільки вони репрезентують різні спеціалізації, розвиток яких у 1920-х рр. віддзеркалює загальні тенденції практики лікування та профілактики хвороб серед широких верств населення.

Під назвою „соціальні хвороби” медичні працівники всього світу нараховують низку захворювань, які є постійними супутниками бідності, голоду, воєн та інших соціальних катаклізмів. У літературі 20-х рр. ХХ ст. та літературі сьогодення цей термін застосовувався відносно неоднакової кількості хвороб. Так, В.Бондаренко включав в це поняття сухоти, венеричні хвороби та малярію[3], Д.Граєвський – туберкульоз, венеризм та алкоголізм [4], Л.Шойхет – сухоти, сифіліс та алкоголізм [5].

Боротьба з туберкульозом в 1921 р. полягала у відкритті санаторіїв для дорослих та дітей. До кінця 1922 р. систематичної протитуберкульозної діяльності не велося. Новий етап почався зі зміни організаційної форми: були ліквідовані тубсекції при губздравах, а в кожному губернському місті було вирішено відкрити центральний губернський диспансер. На базі останніх з часом сформувалися туберкульозні ради, у функції яких входило проведення роботи з боротьби із сухотами в конкретних губерніях. У 1923 р. в республіці вже існувало 30 диспансерів, три з яких – в Донецькій губернії [6].

Серед медичних установ, які були покликані вести активну протитуберкульозну роботу, розрізняли:

а) диспансери (окрім обстеження та визначення діагнозу, працівники цього закладу проводили необхідні профілактичні заходи у помешканні хворого);

б) тубпункти (були розташовані в селах, повністю підпорядковувалися диспансерам і виконували подібні функції);

в) постійні санаторії (найбільш давня та результативна установа в мережі, але у 1920-х рр. таких закладів не могло бути багато, через те, що утримання таких закладів дорого коштувало);

г) нічні санаторії (установи, в яких робітники, що вже мали ознаки хвороби, але були працездатними, отримували змогу півдоби проводити у гігієнічних умовах);

д) денні санаторії

е) санаторії для дітей.

За даними річного звіту Артемівського тубдиспансеру за 1925 р. усі хворі з активними проявами ставали на облік та перебували під постійним наглядом. Працівники диспансеру відокремлювали пацієнта від решти родини, забезпечували його плювальницею, в разі потреби – окремим посудом, рушником, у виняткових ситуаціях – ліжками (за рік було видано 5 ліжок) [7]. Час від часу силами сестер соціальної допомоги проводилося чищення та вапнування квартир. В області санітарно-просвітньої роботи Артемівський тубдиспансер поряд із читанням лекцій (57 за рік) та відкриттям «тубкутків» (4 за рік), проводив індивідуальні бесіди з кожним своїм хворим та надавав брошуру власного видавництва.

Про масштабність проблеми свідчать статистичні дані. Три округи Донбасу (Маріупольська, Сталінська та Артемівська) протягом 1925-1928 рр. поряд з деякими іншими округами України (Київською, Сумською, Одеською, Ніжинською, Херсонською, Харківською) мали підвищений пересічний показник захворюваності на туберкульоз легенів. Наочно ситуацію в Донецькому регіоні демонструє діаграма, репрезентована в «Додатку АБ». Мінімальну відмітку в Донбасі мала Старобільська округа, а максимальну – Маріупольська [8]. Останній факт спочатку виглядає незрозумілим, бо саме ця територія мала найліпші природно-кліматичні умови. Ще більше дивує статистика смертності від усіх форм туберкульозу на 10 000 осіб населення за 1924 р., згідно якої Маріуполь випереджав Москву і не поступався Ленінграду. На думку працівників місцевого диспансеру, це пояснювалося рядом причин: 1) сутужними санітарно-гігієнічними та житловими умовами; 2) сприятливим кліматом, який приваблював велику кількість хворих на сухоти; 3) побутовими умовами проживання греків [9].

Окремим напрямком було проведення лікувальної та профілактичної роботи на селі. У 20-х рр. ХХ ст. лікарями було встановлено, що рівень захворюваності сільського населення на сухоти був не нижче робітничого. Але мережі установ там не існувало у зв’язку з браком коштів та кадрів, лише час від часу колективи диспансерів бралися за організацію тубпунктів в окремих селах. Так, з липня по вересень 1925 р. в селі Покровському Артемівської округи був відкритий тубпункт. Працював він за наступним графіком: у селі мешкала сестра соціальної допомоги, а лікар приїздив раз на тиждень. У день візиту сестра збирала хворих, проводила з ними бесіди з виставкою, доктор брав їх на облік. Недужим селянам надавалася допомога у вигляді посуду, рушників і пайків, що коштували біля 2-3 рублів. Спочатку всі ці дії громада сприймала ворожо, але з часом звикла. „Потроху вони збагнули, що туберкульоз насправді є заразною хворобою” [10]. Тобто, вибіркове охоплення територій, матеріальна незабезпеченість та дефіцит медичного персоналу були не єдиними перешкодами проведення ефективної протитуберкульозної кампанії на селі.

Ще одним чинником, що гальмував зрушення у цій сфері, була відмова проходити обстеження, недовіра до лікарів та нерозуміння шляхів розповсюдження хвороби.

Кожен керівник диспансеру через постійну нестачу коштів на систематичне проведення повного спектру дій повинен був обирати власну стратегію. Так, у Маріуполі в 1926 р. нагальним завданням вважали переведення пацієнтів з відкритою формою до лікарень. У той же час, керівник Артемівського диспансеру намагався об’єднати обидва підходи – лікувати десятки й цим давати приклад та інформацію для сотень. „Кожен взятий на облік осередок припиняє заражати оточуючих щонайменше на 50%, і, водночас, стає пересторогою для сусідів, так би мовити, культурним кутком (парадокс)” [11]. Зрозуміло, що насправді гідного ефекту можна досягти, використовуючи весь комплекс заходів без виключень.

Перейдемо до наступного елементу соціальних хвороб – групи венеричних захворювань. Організація боротьби з ними була аналогічною протитуберкульозній діяльності. Планова робота в масштабах республіки також розпочалася з кінця 1922 р., її центральним оперативним органом став венерологічний диспансер. Відкриття цих установ у більшості окружних міст Донбасу відбулося трохи пізніше – у першій половині 1924 р. [12].

Головними причинами поширення венеризму вважалися: існування проституції, санітарна безкультурність населення, безпритульність дітей та дитяча проституція [13]. Осередками лікування стали диспансери в містах та венпункти в селах, функції яких, до речі, дещо відрізнялися від туберкульозних. Спільним було те, що працівники названих установ крім безпосереднього лікування проводили санітарно-освітню роботу серед пацієнтів шляхом індивідуальних бесід та читання лекцій у самому диспансері. Але, якщо сестри соціальної допомоги тубдиспансерів обов’язково обстежували кожного хворого в його помешканні, то у колег з вендиспансерів з цим були проблеми, бо їхні пацієнти сприймали своє захворювання як погану славу і намагалися зберегти його у таємниці. «Необхідна обережність і тактовність під час обстежень значною мірою ускладнює розвиток цього заходу»[14].

Ось чому цифри проведених вендиспансерами оглядів на дому були набагато нижчими, ніж аналогічні показники тубдиспансерів: протягом 1925/1926 р. в Донбасі перші відвідали 1467 осіб, а другі – 22419, тобто в 15 разів більше. Відразу необхідно зробити поправку відносно того, що пересічний регіональний рівень захворюваності на туберкульоз у цей період був у 2,4 рази вищим, ніж захворюваність на сифіліс (на жаль, ми не маємо подібних даних стосовно інших венеричних хвороб), але різниця все одно залишається величезною [15].

Відсутні згадки про надання соціальної допомоги венеричним хворим, проте вони мали правову підтримку: жодна установа не могла звільнити з посади службовця через венеричну хворобу, якщо вони лікувалися в диспансері, який відповідав за їхню безпечність для оточуючих. У циркулярному листі від 19.03.1923 р. до Південного бюро ВЦРПС йшлося про те, що боротьба з венеризмом повинна проходити під лозунгом «венерична хвороба – не ганьба, а лихо» і бути спрямованою на притягнення до лікування якомога ширшого числа недужих. Від профспілок вимагали прийняття двох рішень: 1) не допускати звільнень хворих, яким за висновками лікувальної установи або лікаря Робмеду було дозволено продовжувати працювати; 2) практикувати усунення від робіт за довідкою про заразливу стадію хвороби, при чому обов’язково зберігати за такими співробітниками робоче місце та виплачувати утримання на загальних підставах, як й іншим недужим [16].

Статистика ураження населення регіону венеричними недугами навіть наприкінці НЕПу свідчить про несприятливу соціально-економічну ситуацію. Показники захворюваності на сифіліс, м’якець та гонорею на 10 000 людності перевищували подібні показники по Україні. Так, у 1926/1927 р. вони складали по Україні – 50,2, а в Донбасі – 77,9; відповідно в 1927/1928 р. по Україні – 46, а в Донбасі –73,5 [17]. Як бачимо, безрадісне лідерство стабільно існувало і по відношенню до венеричних хвороб.

Інше суспільне лихо – пияцтво –також зачіпало всі верстви населення. На перший погляд, воно не мало такого ступеня небезпеки для держави, як туберкульоз чи венеричні хвороби. Але алкоголізм ослаблював організм людини, деморалізував її, вимагав постійних матеріальних витрат, затьмарював свідомість. Значна кількість робітників регіону намагалася обміняти на чарку відсутність перспективи покращити якість свого життя. Саме тут показники споживання алкоголю і бюджетних витрат на нього, принаймні, в 1,4 рази перевищували середньостатистичні по Україні. З вересня 1922 р. Донецький губвиконком був змушений заборонити навіть продаж одеколону [18]. Не в останню чергу державу хвилював прямо пропорційний зв’язок між вживанням алкогольних напоїв та масовими прогулами роботи, а також зниженням продуктивності праці робітників. Медична сторона питання боротьби з алкоголізмом та іншими залежностями не була вирішена, бо станом на 1927/1928 р. на Донеччині не існувало жодного наркодиспансеру [19].

Загальна картина розбудови у другій половині 20-х рр. ХХ ст. мережі лікувально-профілактичних закладів у Донбасі, спрямованих на боротьбу з соціальними хворобами, представлена в «Додатку АГ». Наведені провідні установи не репрезентували всіх напрямків допомоги, необхідних населенню. Крім того, з боку лікарів лунали нарікання на недостатню кількість медичних закладів. Так, у резолюції на доповідь завідуючого охороною здоров’я Артемівської округи зазначалося: „Існуюча мережа диспансерів не відповідає навіть мінімальним запитам й неодмінно потребує розширення, хоча б по одному туберкульозному та венерологічному диспансеру, й одному нічному санаторію на район” [20].

Отже, Донбас виділявся підвищеними показниками розповсюдження соціальних хвороб (захворюваності на туберкульоз, венеричні недуги, вживання алкоголю) порівняно з середньостатистичними даними по Україні. Обов’язок з лікувальної та профілактичної діяльності серед таких пацієнтів протягом 20-х рр. ХХ ст. було покладено на диспансери, робота яких ускладнювалася людським фактором: селяни з недовірою ставилися до лікарів, бо традиційно не вважали сухоти заразливою хворобою; венеричні хворі категорично не хотіли оприлюднювати інформацію про свій стан, тому не дозволяли обстежувати їх житлові та побутові умови. Важливою складовою діяльності диспансерів було надання матеріальної допомоги хворим на туберкульоз та правової підтримки венеричним хворим.

Іншою ланкою охорони здоров’я, структура та зміст якої формувалися протягом НЕПу, було створення системи лікарської допомоги матері та дитині, інфраструктури догляду за малечею. В УСРР з травня 1920 р. ця робота координувалася відділом Охорони материнства та дитинства (далі – охматдиту) спочатку Наркомзабезу, а згодом Наркомздоров’я. Тоді ж було створено губернські відділи охматдиту, функції яких полягали у контролі низових закладів, впровадженні в життя розпоряджень центру, збиранні та опрацюванні статистичних матеріалів [21].

Першою ланкою мережі, як хронологічно, так і функціонально, стали консультації охматдиту. Вони здійснювали нагляд за немовлятами, навчали матерів гігієни харчування й догляду, проводили щеплення проти віспи тощо. В 1924/1925 р. в Донбасі діяло 18 консультацій охматдиту [22].

Додатковою функцією цих установ було створення рад соціальної допомоги на засадах самодіяльності та добровільності. Вважалося, що ради «влаштовують матерів на роботу, а дітей в ясла, обстежують та змінюють житлові умови. Вони проводять велику роботу з боротьби із пригніченням жінки в родині, з алкоголізмом, бійкою - через патронаж, виклики, порушення справ в суді тощо» [23].

З метою популяризації рад соціальної допомоги та роз’яснення широким верствам населення їх функцій створювалися агітаційні плакати, в яких використовувалися як реалістичні образи, так і лозунги. Наприклад: «Матери, не подкидывайте детей! Идите в Советы социальной помощи — там вам помогут» (див. «Додаток АД»).

Конкретні приклади змушують нас узяти під сумнів надто широкий діапазон відповідальності цих добровільних організацій. Так, згідно з протоколом засідання Луганського окружного жіночого відділу від 6 травня 1925 р. місцева рада соціальної допомоги складалася з представників громадських організацій робітниць і дійсно підтримувала нужденних матерів. Але через обмеженість фінансів вона не могла розгорнути бурхливої діяльності, подібної до наведеного опису. „Кошти складаються з добровільних пожертв та відрахувань, їх дуже мало, вони витрачаються, а джерел поповнення немає” [24]. Тому допомога жінкам та дітям надавалася лише у вигляді мануфактури і ковдр.

Щодо характеристики роботи консультацій в залежності від місця розташування, Сталінський окружний виконком навіть у 1927/1928 р. визнавав, що „сільські консультації працюють гірше за рудничні через обмеженість штату та коштів”[25]. Вказані умови спричинили появу примітивних консультацій при сільських медичних дільницях ще у першій половині 20-х рр. ХХ ст. Штат такої установи складався з лікаря дільниці, який в окремі дні тижня проводив прийом жінок та дітей, а також патронажної сестри [26].

Існувала ще одна часткова альтернатива повноцінних консультацій – консультаційні загони з лікарів та патронажних сестер. Такі загони працювали в селах Донецької губернії протягом літа 1924 р., використовуючи виставки з догляду за дитиною, „чарівний ліхтар” і діапозитиви [27].

Попри труднощі, «соціальна реклама» в період НЕПу позиціонувала консультації як заклади, що здатні подолати рівень високої дитячої смертності (див. «Додаток АД»). Саме в цих закладах жінки отримували вказівки медиків щодо правильного догляду за немовлям, дотримання гігієнічних норм, які сьогодні сприймаються як елементарні. У 1920-ті рр. одним із засобів тлумачення та інформування молодих матерів про ці правила були агітаційні плакати, такі як «Мітинг дітей», створений у 1923 р., та «Соски та жуйки (ганчірки для смоктання з пожованим хлібом — авт.) вбили селянських дітей більше, ніж кулі солдат» (див. «Додаток АД»).

Другою необхідною ланкою мережі були так звані „закриті заклади” (будинки немовляти, будинки дитини, будинки матері і дитини). Їх поява була зумовлена великою кількістю сиріт та безпритульних дітей, але в період голоду 1921-1923 рр. навіть закриті заклади не завжди мали змогу надати дитині адекватну допомогу. Звіти про рух підопічних в будинках дитини м.Маріуполя демонструють невтішні факти: протягом квітня-червня 1922 р. до них надійшло 760 дітей, з яких 400 вмерло, тобто 53%. Найбільш уразливою була категорія дітей до 12 місяців, смертність яких була тотальною (100%) [28]. Наведені випадки змусили відділ охматдиту шукати більш результативні форми діяльності та переорієнтуватися на шлях розвитку «відкритих закладів». 1 квітня 1922 р. у Маріуполі було відкрито їдальню для породіль з молочною кухнею. Вже наприкінці місяця зменшилась тенденція підкидання малят; діти почали прибавляти у вазі, у жінок більше не виникало думки залишити їх на опіку держави, навпаки, відтепер добробут (шанс вижити) самих жінок залежав від наявності у них дітей. Боротьба із залишенням дітей віком від одного до п’яти років проводилася шляхом розширення та відкриття нових ясел.

Важливою ознакою життєздатності мережі охорони материнства та дитинства як в місті, так і на селі, було забезпечення доступності медичної допомоги при пологах. Ординарне сьогодні поняття „пологовий будинок” було відсутнім у світоглядних уявленнях населення, бо існування таких закладів було досить нечастим явищем, а жінки традиційно народжували вдома. Так, на протязі 1925/1926 р. у Донбасі був лише один пологовий будинок (розрахований на 50 ліжок), у 1927/1928 р. відкрився ще один. Обидва були розташовані в Луганській окрузі, разом могли прийняти до 80 жінок [29]. Передбачалося, що акушерська допомога може надаватися в лікарнях загального профілю, в яких виділяли на ці потреби кілька ліжок, або навіть палат. Ще більш розповсюдженим методом був прийом пологів вдома.

Взагалі вважалося, що цей сектор діяльності у справі охорони здоров’я повинен стати передовим, щоб врешті-решт викоренити традицію звернень до бабок-повитух. Але виправляти ситуацію було надзвичайно складно, особливо в сільській місцевості. Збереглися цікаві дані Старобільської округи, за якими в 1913 р. із загального числа пологів бабки прийняли 93,3%, лікарі – 6,7%, а в 1924/1925 р. відповідно 92,4% та 7,93% [30].

Детальний аналіз статистики другої половини 20-х рр. ХХ ст. дозволяє виокремити три особливості Донецького регіону в сфері надання медичної допомоги породіллям:

1) відсоток допомог при пологах в Донбасі постійно зростав і приблизно у два рази перевищував аналогічний показник по Україні (наприклад, у 1925/1926 р. він складав в Донбасі 36,5%, по Україні – 16,6%, у 1926/1927 р. відповідно 41% і 19,8%, у 1927/1928 р. – 44% і 22,8%) [31]. Тобто, у місцевих жінок було у два рази більше підстав розраховувати на присутність та кваліфіковані дії акушерки під час пологів, ніж у жінок республіки в цілому. Але не можна забувати, що вказаний відсоток був далеким від 100%, отже, не відповідав потребам суспільства;

2) існувала значна диспропорція: з одного боку, Сталінська, Луганська та Маріупольська округи були стабільними лідерами країни другої половини 20-х рр. ХХ ст. в охопленні пологів акушерською допомогою; з іншого боку, Старобільська округа мала найменший показник у цій сфері серед усіх округ держави;

3) відсоток допомог при пологах в лікарнях до загального числа пологодопомог в нашому регіоні трохи відставав від республіканських показників (у 1926/1927 р. він складав в Донбасі 41,5%, по Україні – 45,3%, у 1927/1928р. відповідно 44% і 48,9%) [32], тобто, пологових ліжок і палат було менше, ніж в середньому по країні. Таким чином, можемо стверджувати, що на Донеччині медичний персонал надавав перевагу виїзду на дім до породіллі.

Надомна акушерська допомога мала серйозні недоліки. Знаходимо вражаючий коментар інспектора охорони здоров’я Луганської округи: „У рудничній частині округи з 6700 пологів 4500 відбувається на дому. З цього видно, що акушерка тільки фіксує частіше за все пологи, бо приїжджає post factum. Хіба це обслуговування, коли з 200 пологів вона на 100 запізнюється?” [33].

Досить гостра медична проблема не мала визначального впливу на жінок. Значно вагомішою для них була матеріальна можливість забезпечувати дитину. Держава економічно підтримувала бажання робітниць народжувати таким чином: вагітні, зайняті фізичною працею, звільнялися від трудової діяльності на виробництві на 8 тижнів, зайняті розумовою працею - на 6 тижнів. На цей період за ними в повному обсязі зберігався заробіток. Крім того, не допускалася нічна робота вагітних, а для матерів, які годували груддю, встановлювалися обов’язкові перерви, що зараховувалися в кількість робочих годин [34].

Матеріальну підтримку інституту материнства на селі було законодавчо оформлено лише наприкінці НЕПу. Згідно постанови ВУЦВКУ і РНК УСРР від 10 листопада 1928 р. при селянських товариствах взаємодопомоги мали організовуватися спеціальні фонди допомоги матері-селянці під час вагітності та пологів. Передбачалося, що грошові та натуральні складові таких фондів витрачатимуться на потреби 3-х категорій осіб: наймичок та жінок наймитів, якщо вони не застраховані через соціальне страхування; незаможниць; селянок з середняцьких шарів села, яких спіткали злидні [35].

Одним з найбільш масштабних та результативних заходів розбудови системи охорони материнства та дитинства в період НЕПУ стала організація ясел. Саме вони дозволяли владі одночасно виконувати кілька стратегічних завдань - виховні, медичні, пропагандистські і навіть політичні- причому робити це з користю для обох сторін. Існувало два типи ясел: постійні та сезонні (або літні), які створювалися на час сільськогосподарських робіт. Останні з’явилися в Донецькій губернії у 1923р., але протягом другої половини 20-х років ХХ ст. охоплювали більше коло дітей (хоча і тимчасово). Так, у Донбасі в 1926/1927 р. діяло 54 постійних ясел з кількістю дітей 1760 і 125 сезонних ясел, що охоплювали 3572 малят [36].

Можемо припустити, що психологічне сприйняття сезонних ясел селянками було більш тривожним та обережним, тому кожного року працівники відділу охматдиту мали не тільки вирішувати організаційні проблеми створення таких установ, але й завойовувати довіру населення. Все це разом отримало назву «ясельна кампанія». Влітку 1924 р. у Донецькій губернії було відкрито 40 ясел, але наповнити їх було непросто: «матері не хотіли віддавати своїх дітей до ясел через побоювання, що з них будуть стягувати податки, про що казали їм вороги радянської влади. Але працівникам охматдиту вдалося переконати селянок, і через деякий час матері – селянки дякували Радянській владі за піклування про їхніх дітей» [37].

Дуже несподіваною функцією літніх ясел була політична. Ще на стадії підготовки до відкриття дошкільних закладів у 1924 р. організаторам пропонувалося використовувати наступні лозунги: «Закріплення змички з селом»; «Селянко, віддаючи дітей до ясел, ти виконуєш заповіти Ілліча»; «Літні сільські ясла – єдиний та найбільш надійний засіб боротьби з дитячою бездоглядністю та смертністю на селі» [38].

Але „додаткове” навантаження на керівників зазначених установ не обмежувалося проведенням агітації. Держава визначала, які батьки могли розраховувати на допомогу в процесі виховання та доглядання дітей, а які ні. У доповіді Старобільської окружної комісії з охорони материнства та дитинства за 1927 р. окреслювався чіткий соціальний портрет майбутніх вихованців: «Прийом дітей повинен проводитись враховуючи те, що мати зайнята на польових роботах, а тому дітей середняків потрібно приймати, як і дітей незаможників та бідноти. Дітей батрачок та червоноармійців, жінки яких зайняті на польових роботах, потрібно приймати в ясла переважно над усіма дітьми» [39].

Дещо завищеним виглядає соціальне замовлення держави на виховання нової людини в дошкільних закладах. Як результат проведеної в 1925 р. ясельної кампанії в доповідях називалися і реальні наслідки педагогічної роботи, і пафосні ідеологічні ілюзії. Так, окрім знайомства малечі з елементарними санітарно-гігієнічними нормами (миття рук, користування окремою ложкою й тарілкою і т.д.), вказувалося, що відбулося їхнє долучення до «революційної сучасності..., через дітей ці навички, ці нові уявлення переносилися до родини селянина і часто призводили до цілої революції в його побуті» [40].

Місячний бюджет постійних ясел у 1926 р. складав 33 коп. на дитину, сільських ясел – 23 коп. [41].

Серед проблем функціонування стаціонарних ясел зазначимо їх віддаленість та замалу кількість. Так, у 1927/1928 р. в Сталінській окрузі ситуація з дитячими садочками робітничої мережі виглядала таким чином: «через житлову кризу ясла мають незадовільні помешкання, крім того, в більшості вони знаходяться далеко від підприємства або місця проживання робітниць, що і відбивається на відвідуванні ясел, особливо в осінньо-зимовий період [42]». Тобто, незручне розташування дошкільних установ призводило до того, що робітниці змушені були періодично відмовлятися від послуг вихователів, і наповнюваність ясел на рудниках протягом зими зменшувалася на 20–25%. Ще однією рисою нерозвиненості мережі була недостатня кількість закладів у співвідношенні до кількості дітей. Станом на 1 жовтня 1928 р. в Артемівській окрузі лише 60% робітниць різних галузей промисловості могли користуватися яслами. На практиці це означало, що для 16 жінок було виділено одне дитяче місце у садочку [43].

Результати процесу розбудови системи охорони материнства та дитинства в Донбасі протягом 20-х рр. ХХ ст. наочно демонструє діаграма, створена на основі статистичних відомостей 1927/1928 р. і представлена в «Додатку АЕ». Найбільш розповсюдженими закладами були сільські ясла, консультації та стаціонарні дитячі садочки.

Таким чином, протягом НЕПу відбулося становлення нової за своєю сутністю та формами мережі охорони материнства та дитинства, головним принципом роботи якої проголошувалася доступність для більшості населення. З одного боку, ця доступність була чітко регламентованою шляхом визначення соціальних верств та черговості їхнього долучення до цього напрямку медичного обслуговування, з іншого боку, протягом 1920-х років цей принцип не міг бути реалізованим через нерозвиненість системи. Але започатковані методи турботи про жіноче та дитяче здоров’я в масштабах країни були досить ефективними та перспективними, щоб мати змогу реалізуватися в майбутньому. Розгляд конкретної ситуації дає право стверджувати, що східний регіон мав певні особливості. Так, в Донбасі частіше надавалася акушерська допомога, хоча й у 57% це відбувалося вдома у породіллі. Результати проведення літніх ясельних кампаній при всіх недоліках були більш оптимістичними, ніж в цілому по країні.

 

Розглянувши розвиток охорони здоров’я Донбасу 1920-х на двох яскравих прикладах утвердження комплексних моделей лікарської допомоги визначених спеціалізацій, робимо наступні висновки:

1. недостатнє фінансування медичної сфери змушувало керівників профільних закладів самостійно обирати форми роботи так, щоб вони потребували незначних витрат, але приносили вагомі результати;

2. намагання перетворити всі типи установ на універсальні багатофункціональні заклади, що за умов невеликого штату та обмеженого кошторису мали виконувати медичні, соціальні, педагогічні, просвітницькі та пропагандистські завдання;

3. більш стриманий розвиток охорони материнства і дитинства та боротьби з соціальними хворобами на селі (побутування примітивних консультацій, тубпунктів, запровадження правової та матеріальної підтримки матерів-селянок лише у 1928 р. і т.д.) порівняно з містом.

 

* * *

 

Отже, соціальна-побутова та медична сфери Донбасу в роки НЕПу переживали вагому трансформацію та були взаємопов’язаними системами:

1. значна частина доробків та підходів попередніх періодів була втрачена або перекреслена в новій конкретно-історичній ситуації (значна частина житлового фонду, матеріальної бази комунальних служб виявилася зруйнованою або зіпсованою), деякі моделі обслуговування населення конструювалися вперше (доступна широким верствам медична допомога);

2. житлова криза, незадовільний обсяг і якість комунальних послуг, та майже нульовий рівень знань про шляхи розповсюдження та небезпечність наслідків соціальних захворювань зумовлювали антисанітарний спосіб життя більшості населення регіону;

3. матеріальна безпорадність держави в галузі вирішення житлового питання, піднесення до належного рівня комунального господарства та медичної допомоги породжували великі сподівання на розвиток самодіяльності та винахідливості як широкого загалу громадян, так і керівників окремих закладів.

4. проголошений пропорційний розподіл між містом та селом найнеобхідніших для життя людини послуг, що стосувалися охорони здоров’я та засобів дотримання гігієни, не втілювався в життя.