ЗАДАНИЕ 2. Наші сльози гіркі перелили ми в сумні приповістки, Наші муки нелюдські зв'язали із муками миру, Коли ми й помилялися в чому — помилялися чесно(1849—1920) Наші сльози гіркі перелили ми
Якщо Олександр Пушкін («Станційний доглядач»), Микола Гоголь («Шинель»), Федір Достоєвський («Бідні люди») створили яскраві образи «маленьких людей» доре-форменої епохи, то Мирний зумів показати те нове, що стало властивим дрібним чиновникам у період після 1861 р. Так і з'явилися «свіжі» нотки у зображенні українського провінційного чиновництва: Іван зумів зберегти почуття людської гідності, незважаючи на жорстокі удари життя. Повість «П'яниця» засвідчила, що в нашу літературу, за спостереженням Івана Франка, увійшов «свіжий і сильний талант». Відгуком на злободенні питання часу стала повість «Лихі люди» (1877). В ній уперше в нашій літературі показано розмежування в середовищі інтелігенції, висвітлено причини, що розвели колишніх шкільних товаришів в антагоністичні табори. Петро Телепень і Тимофій Жук, не примирившись з гнітючою дійсністю, виступили на боротьбу проти сил суспільної реакції. Шестірний і Попенко, навпаки, стали вірними охоронцями системи, яка захищала кривдників, ставила всілякі перешкоди на шляху суспільного прогресу. Авторська позиція в творі чітко виражена. Письменник поетизує нерівну боротьбу тієї молоді, що пожертвувала особистим благополуччям і мужньо виступила проти соціальної несправедливості, освяченої самодержавним ладом. Водночас він показує непривабливе обличчя реакці-онерів-кар'єристів чи збайдужілих до народної недолі, взагалі тих, хто дбає тільки про себе і власну кишеню. Події в повісті розкриваються головним чином через спогади і сприймання Телепня, який опинився за ґратами тюрми. Як письменник Телепень служив людям правдивим, щирим словом. І от ув'язнення. У спогадах і мареннях хворого Телепня пролітають дні його життя — від дитинства до арешту в недавню дощову ніч. Так з'явилася для автора прекрасна можливість з психологічною достовірністю показати формування передової людини, з'ясувати ті внутрішні імпульси, які природно привели вихідця із заможної родини до небезпечної справи оборони народних інтресів. Телепень ще в гімназії перейнявся недолею трудівників» Знайомство з таємно поширюваними книжками допомогло йому побачити кричущі контрасти життя, задуматися над причинами соціальної несправедливості, що панувала в імперії. Розмова з селянином глибоко запала в душу юнака: як же так, що земля «верстов на тридцять уподовж, на двадцять вшир» належить одному графові, який десь бенкетує в столиці, а тут, «серед поля, скиглить люд свою голодну пісню». В університеті Петро зближується з демократично настроєною молоддю, яка готова помірятися силами з кривдою, знищити несправедливий лад.
Тимофій Жук — типовий образ революційного народника. Він набагато енергійніший за Телепня. За читання нелегальних політичних брошур Жук був виключений з гімназії. Та Тимофій не розгубився, не впав у відчай: він «іде в народ», працює вантажником, косарем, рибалкою, поширює ідеї знищення несправедливої системи. Він закликає «силою» боротися за народні права жити по-людському. Жук також попав до в'язниці, але тюремникам не вдалося зомити його мужності. Крізь ґрати рветься на волю його пісня. Письменник водночас викриває «лихих людей», але в цей термін він вкладає протилежний розумінню захисників царизму зміст. «Лихі люди» — не революціонери, а ті, хто силкується врятувати систему, підперти її прогнилі основи. Охоронці самодержавства змальовані в повісті сатиричними засобами. Шестірний як слідчий докладає всіх зусиль, щоб довести «злочинність» дій своїх колишніх шкільних товаришів. Ще в гімназії він виявив себе мерзенним донощиком, «єзуїтом». А тепер старанно викриває «ворогів уряду», бо на цьому шляху найлегше досягнути і високого чину, і багатства. Осуджується в творі й Попенко. Коли Жук і Телепень пішли шляхом служіння народові, Попенко будує своє благополуччя на темноті мас. Тому він намагається подо-вше зберегти відсталість, неосвіченість селянства: «Мужик поки ще темний, то і в Бога вірує; а вивчиться — він і церкву забуде, а про батюшку — поминай як звали!» Вся ницість і огидність цього мракобіса і шкурника постає в його цинічних словах про загибель Телепня: «Дурний! Коли вже наважився, то так би і вмирав, От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б на пулечку. А то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав». Опублікована без підпису в женевському журналі «Громада» за 1877 рік повість «Лихі люди» нелегально ввозилася в Україну і поширювалася разом з народницькими брошурами, тобто використовувалася з пропагандистською метою. Широка панорама життя українського села упродовж кількох поколінь постає з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872 — 1875). Над цим твором Панас Мирний працював у співавторстві з братом Іваном Ві-ликом — одним з відомих літературних критиків і публіцистів. Ті шість редакцій роману, які збереглися, показують інтенсивні пошуки втілення ідейного задуму в нову для української прози жанрову форму реалістичного соціально-психологічного роману. Вже тут на повний голос зазвучала тема «лиха давнього й сьогочасного», до якої Панас Мирний звертатиметься ще кілька разів. Одним з найвищих досягнень письменника є роман «Повія», основна редакція якого здійснена на початку 80-х років. Перші дві частини роману були опублікдвані в альманасі «Рада» (1883, 1884), третя — в журналі «Літературно-науковий вісник» (1919), а повністю роман з'явився вже посмертно у 1928 р. З роману постають яскраві картини життя порефор-меного селянства, роздертого гострими соціальними контрастами. Жменька багатіїв тримає в руках землю і владу. А поряд у лещатах злиднів і голоду борсаються бідняки. Безвихідь знедолених передано через змалювання щоденних буднів, символічно відтінених похмурими пейзажами дощової осені та морозної зими. В лютий мороз гине селянин Пилип Притика. Ця трагічна смерть стає початком нещасть його дочки Христі. Читач бачить, як у пореформені часи бурхливо множаться нові гнобителі. Панський прикажчик Грицько Супрун різними неправдами піднімається на новий щабель достатків. Пошесть наживи захопила Карпа Здора, який раніше осуджував глитаїв, а тепер сам збагачується працею наймитів. Галерею сільських чумазих доповнюють Кравченко, Горобець, Вовк. Вони готові з'їсти один одного, але в погоні за наживою, в захисті корисливих інтересів підтримують один одного. Панас Мирний показує владу грошей і в місті, причому численними картинами підкреслює її розтлінну силу. Жорстокий крамар Загнибіда по-звірячому вбиває свою дружину. З крамарів-хижаків виріс великий землевласник Колісник. Керуючись правилом «не ти накриєш — тебе підведуть», він обдурює й краде, зрештою, топче будь-які морально-етичні принципи. З колишньої старшини вийшов «панюга» Лошаков. Панас Мирний піддає осуду й показне «народолюбство» таких, як молодий чиновник Проценко, безпосередній винуватець трагедії Христі. Прихильне сприйняття модних у молодіжному середовищі ідей «любові до народу» було короткочасним і нетривким: власне, чиновник тільки забавляється грою в демократизм, такі його «захоплення» швидко вивітрюються, а верх беруть підлість і кар'єризм. Усі ці картини й образи об'єднує сюжетна лінія, пов'язана з долею Христі. Дівчина з бідняцької родини, потім міська наймичка, чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві лицемірства, брехні, ошуканства, підлості. Трагедія Христі — суворе обвинувачення анти-людяній системі. Роман «Повія» — це те художнє явище, яке виразно репрезентує розвиток соціально-психологічної ідейно-стильової течії в українському реалізмі XIX ст. Кріпосницький характер «селянської реформи» викривається у незакінченій повісті «Голодна воля» (кінець 80-х років). Автор показує живучість і незнищенність прагнень поневолених людей до свободи, їхніх заповітних прагнень працювати на себе на своїй землі. Колишній кріпак Василь очолює селян і вимагає грамоту про справжню волю. «Наше не за горами,— говорить він.— Чутка про волю все росте і шириться. Діждемося її — оділлються наші сльози комусь другому!» Розкриваючи ідею повісті «Лихо давнє й сьогочасне» (1897), Панас Мирний у листі до Володимира Науменка відзначав, що в творі йдеться про лихо кріпацьке «з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі», і горе новітнє з його безземеллям та голодом, що примушує людей «забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата». У першій частині повісті показано дикий розгул сваволі поміщика Башкира, землі якого «через увесь повіт розіслалися». Вражає контраст між багатством і розкішним побутом кріпосника, з одного боку, і злиднями, безправністю, щоденною виснажливою працею кріпаків — з другого» Трагедійність знедолених трудівників розкривається у життєвій історії сім'ї Проценків= Друга частина твору передає животіння селян після запровадженої солдатами «волі». «Лихо сьогочасне» спустошує душу людини, робить її егоїстичною, жорстокою» Марина, здобувши прихильність свого хрещеника — Башкирового сина, обдурює й оббирає голодних односельців, безсердечно відштовхує хворого й немічного діда Уласа, «забувши», що той колись врятував її від загибелі, а згодом віддав їй свою хату. Про безвихідь, в яку потрапили кріпаки в переломну епоху, йдеться також у повісті «За водою», створеній обома братами Рудченками в першій половині 80-х років, та вперше надрукованій тільки в 1918 р. Пішли за водою під час весняної повені халупа й кузня Грицька Коваля, що й поклало початок пролетаризації селянина. Втопився у річці панський наймит Федір Нужда, бо змушений був потай у буряну ніч ловити раків для хворої дитини. Ці життєві історії конкретизують «голу волю», в якій тепер опинилися селяни, попавши в тенета і колишнього поміщика, і нових визискувачів — хитрого, спритного шинкаря й безсердечного попа. У 70 — 80-х роках було написано цикл «образків із життя» під загальною назвою «Як ведеться, так і живеться». Тут у чотирьох оповіданнях («Пасічник», «Яків Бородай», «Замчище», «Визвол») описано життя трьох поколінь родини, представлених столітнім пасічником Карпом, органічно пов'язаним з хліборобством, його сином Яковом, що прагне виявити себе в дрібному підприємництві, а також внуком пасічника — хлопчиком Івасем, історія життя якого через незакінченість циклу не знайшла докладного висвітлення. Все ж автор зазначав, що внуки, переконавшись у помилках батьків, знову поверталися до народу. «Перлиною» серед дрібних оповідань Панаса Мирного Іван Франко назвав сатиричну новелу «Лови» (1883). У ній створено образ пристава Костенка — бездарного, ні до чого не здатного поповича, який «десь під школою тинявся, був попихачем, був і в сторожах, у москалі ходив і там не погодився» о Зрештою, він знайшов себе на поліцейській службі, та й тут виплив тому, що «одній барині на цегельні робочих усмиряв». А тепер він ганяється за політично неблагонадійними, мріючи про підвищення на службі. Та й тут Костенко потрапляє в халепу. Щирою гуманістичною схвильованістю наснажене оповідання «Морозенко» (1885). Розповідь про наймичку Катрю та її семирічного сина Пилипка закінчується трагічно. Мати гине біля замерзлого синочка, який на Новий рік пішов засівати в інше село і збився з дороги. Майстерно розкрито своєрідність дитячого сприймання природи, де щільно переплелися реальність і фантастика. Замерзаючи, Пилипко бачить багатобарвний казковий світ, у багатстві змін, звуків, кольорів якого втілилися уявлення малолітньої сільської дитини. Визначним явищем української драматургії є п'єса Панаса Мирного «Лимерівна» (1883), в якій нищівно викривається «темне царство» родинного деспотизму. Трагедія Наталі зумовлена силуваним шлюбом з багатирем-нелюбом, тим пеклом, яке вбивало молоду жінку в хаті деспотки-свекрухи. "Ми чесно свій вік прожили" Зміцнення віри письменника в перспективність розвитку національної культури виявляється в тому, що з початком визвольного руху 1905 р. він починає виступати, так би мовити, із відкритим забралом. Мирний стає одним з організаторів і керівників журналу «Рідний край», активно відстоює права українців на розвиток своєї культури, сприяє консолідації українських літературних сил. Уже в першому номері полтавського журналу друкується вірш Панаса Мирного «До сучасної музи», в якому звучить мотив активної ролі художнього слова у визвольних змаганнях народу. В час, коли «по майданах воля в кайданах зично гукає: «Борись!», кожний чесний митець має бути в передових лавах борців. Тут же публікується новела «Сон», пройнята пафосом революційного оновлення життя, Відблиск народних виступів відчувається і в інших творах письменника цього часу — оповіданнях «Пригода з «Кобзарем», «Дурниця» (1909), вірші «До братів-засланців» (1908). Переступивши шістдесятирічний рубіж. Мирний у ліричному нарисі «Робота» (1909) так оцінював свою діяльність на літературній ниві: «Все, що довелося нажати за оцю пору, зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно... Чисте зерно пішло поміж людьми, зосталися тільки солома та полова». Справді, пішло до людей «чисте зерно» творчості великого майстра. Проте слід внести й корективи у вимогливу самооцінку власного доробку, адже серед невідомого читачам були дві останні частини «Повії», повісті «Голодна воля» та «За водою», оповідання. Тяжкі випробування випадають на долю письменника в останнє десятиріччя його життя. Не стало багатьох добрих знайомих, яких знав упродовж тривалого часу і з якими працював на ниві рідної культури. Смерть багатьох письменників, театральних діячів, журналістів болісно відгукувалася в його серці. Порушувала душевну рівновагу нервова хвороба дружини. Та найдужче вразила Панаса Мирного загибель у вересні 1915 р. на війні старшого сина Віктора. Біль від втрати посилювався хвилго-ванням і за долю середнього сина Михайла, також мобілізованого до діючої армії. А в громадянській війні, яка охопила країну після жовтня 1917 р., загинув на початку 1919 р. молодший син Леонід. Письменник привітав українське національне відродження. За його участю в 1918 р. в Полтаві організовується видавниче товариство «Зірка», яке друкує книжки для школярів. У час розгулу денікінського терору, переслідування шовіністами всього українського Мирний виступає 12 вересня 1919 р. з промовою на мітингу в Полтаві з нагоди Усе життя Мирний самовіддано служив рідній культурі. Тому й мав право сказати «дітям» і «внукам»: «Ми чесно свій вік прожили» все найвище носили в душі і найкраще гріли у серці». Український народ свято шанує пам'ять великого сина; твори Панаса Мирного видаються, вивчаються, досліджуються, у Полтаві 1939 р. відкрито музей письменника, згодом споруджено йому пам'ятник. Ім'ям Панаса Мирного названі школи, культосвітні заклади, вулиці. Його твори перекладені багатьма мовами — російською, білоруською, естонською, латиською, литовською, молдавською, азербайджанською, чеською, словацькою, болгарською та іншими.
2.Дати відповіді на запитання Як ви розумієте таку, за висловом Михайла Коцюбинського, рису таланту Панаса Мирного, як «широкий та вільний розмах думки»? 3. Прочитати роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
ЗАДАНИЕ 2
Для шпоночного соединения: определить допуски и предельные размеры всех элементов соединения. Изобразить схему расположения полей допусков по ширине шпонки «b» и эскизы шпоночного соединения в сборе и подетально. 1. По ГОСТ 23360-78 для заданного диаметра вала «d» определить номинальные размеры шпоночного соединения: b; h; l (задать самостоятельно); Smax; Smin; t1; t2; rmax; rmin; 2. Исходя из заданного типа соединения, найти посадки и предельные отклонения для всех размеров деталей шпоночного соединения и произвести расчеты предельных размеров деталей шпоночного соединения. Результаты расчетов занести в таблицу 1. 3. Построить схему расположения полей допусков по размеру ширины шпонки «b» и ширине пазов вала и втулки, таблица 2. 4. Выполнить эскиз шпоночного соединения в сборе и подетально, таблица3.
Таблица 1 Размеры и отклонения элементов шпоночного соединения
Таблица 2
Таблица 3
|