Эргономика. Мета: самостійна соціалістична Україна.

Виникла в 1900 р. в м. Харкові. Лідери-студенти: Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов.

Мета: самостійна соціалістична Україна.

З 1903 р. РУП офіційно відмовилась від програмового завдання – самостійності України, віддавши перевагу соціалістичним, соціально - економічним вимогам та боротьбі за автономію України в складі Російської федерації.

В 1904 р. – частина членів РУП приєдналась до Російської соціал-демократичної робітничої партії /РСДРП/ як крайова організація під назвою Українська соціал-демократична спілка /УСДС/ [Скоропис-Йолтуховський, Ткаченко, Мазуренко].

В 1905 р. – на ІІ з'їзді РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію /УСДРП/.

2. Українська соціалістична партія /УСП/.

Виникла в 1900 р.

Лідери: Б. Ярошевський, М. Меленевський,- українці польської культури. Створена на взірець Польської соціалістичної партії /ПСП/.

Програмні засади: практично не було розбіжності з РУП, тому на деякий час УСП (червень - грудень 1903 р.) навіть об'єднувалась з РУП.

В 1904 р. – більшість членів УСП вступила в ПСП.

3. Українська народна (національна) партія /УНП/.

Оформилась в 1902 р. як виразно націоналістична опозиція РУП.

Лідери: М. Міхновський, О. Макаренко.

Мета: "єдина, нероздільна, самостійна, демократична Україна".

Головний програмний документ: "10 заповідей члена УНП".

 

4. Українська демократична партія /УДП/.

Виникла в 1904 р.

Лідери: Б. Грінченко, С. Єфремов, І. Стешенко, - молодші члени громади та Всеукраїнської Загальної Організації.

Мета: ліквідація російського абсолютизму, побудова конституційного ладу, автономія України, широкі демократичні перетворення.

В кінці 1904 р. в УДП стався розкол, група лівих діячів проголосила створення Української радикальної партії /УРП/, оскільки їх не задовольняло обмеження лише національно-просвітницькою діяльністю УДП.

5. Українська радикальна партія /УРП/.

Виникла в кінці 1904 р.

Лідери: Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський.

Мета: соціалістичне перетворення майбутньої України та федеративні відносини з Росією.

Наприкінці 1905 р. після кількамісячного самостійного існування УРП об'єдналась з УДП, утворивши Українську демократично-радикальну партію /УДРП/.

 

6. Українська демократично-радикальна партія /УДРП/.

Виникла в кінці 1905 р. Проіснувала до 1908 р., до заснування на її базі непартійного Товариства українських поступовців /ТУП/.

Мета: ліберальні перетворення, знищення експлуатації людини людиною, соціалістичний лад, автономія всім націям на їх території, створення "Просвіт". Брала участь у виданнях практично всіх україномовних часописів.

7. Українська соціал-демократична робітнича партія /УСДРП/.

Виникла в грудні 1905 р. шляхом перейменування РУП.

Лідери: С. Петлюра, В. Винниченко, Д. Донцов, М. Порш, А. Жук.

В основу програми УСДРП лягла Ерфрутська програма німецьких соціал-демократів 1891 р.: право кожної нації на культурне і політичне самовизначення; широке самоврядування. Були намагання об'єднати партію з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього не сталося.

 

8. Українська партія соціалістів-революціонерів /УПСР/.

Зародилась в 1903/1904 рр., коли з'явились перші гуртки українських есерів, які на початку 1906 р. об'єднались в УПСР. Але невдовзі партія була розгромлена, її формування завершилося у квітні 1917 р. на установчому з'їзді. На осінь 1917 р. наймасовіша партія – налічувала 75 тис. чол. УПСР опиралась на селянство та національну інтелігенцію.

Лідери: М. Ковалевський, П. Христюк, М. Грушевський.

Мета: "пристосувати соціалістичні ідеї до конкретних форм життя української демократії". Особливий наголос на аграрні перетворення, що забезпечило значний вплив в українському селі. Автономія України.

5. Освіта

У зазначений період унаслідок розвитку капіталізму й зростання потреб у кваліфікованих кадрах кількість навчальних закладів, і відповідно учнів та студентів у них, збільшилася. Проте така кількість шкіл не задовольняла зрослих потреб населення в початковій освіті. Через це понад 70% українців не вміли читати й писати. Майже половина тих, що прагнули навчатися в середніх школах, одержувала від їх керівництва відмову. Рух національно-свідомої інтелігенції за відродження української школи зумовив появу підручників рідною мовою. Проте навіть у роки революції царський уряд не скасував заборони української мови.

Ще гіршим був стан з освітою на західноукраїнських землях. Тут зовсім неписьменним залишалося 70-75%, а в гірських районах навіть 90% населення. У 1911 році в Східній Галичині в 500 селах узагалі не було ніяких шкіл. У гімназіях навчалася невелика кількість українців, у закладах такого типу здебільшого викладали польською або німецькою мовами. Здобути вищу університетську освіту у Львові та Чернівцях могли лише діти багатих батьків, серед яких українців було дуже мало.

Наука

Усупереч усім труднощам, у зазначений період науковці в Україні досягли значних успіхів у розвитку природничих наук. На основі новітніх теоретичних знань під керівництвом професора М. Делоне активно діяло засноване в 1909 році Київське товариство повітроплавання. З ним були пов'язані відомі конструктори й льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров, Ф. Андерс та ін. І. Сікорський сконструював перші у світі багатомоторні літаки «Русский витязь» та «Илья Муромец», Д. Григорович — гідролітак. Усього за 1909-1912 pp. в Києві було збудовано 40 дослідних зразків новітніх літаків.

На початку XX ст. гуманітарні науки збагатили національну культуру вагомим доробком. Провідне місце у вітчизняній історичній галузі в цей час упевнено посідав М. Грушевський, який написав «Нарис історії українського народу», «Про старі часи на Україні», «Ілюстровану історію України». Безсумнівно, найбільшим науковим здобутком видатного історика є десятитомна «Історія України-Руси». М. Грушевський винайшов і послідовно відстоював у своїх працях нову схему українського історичного процесу. Його заслугою було створення великої наукової школи істориків, до якої увійшли М. Кордуба, С Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич та ін. Поряд з ними у вітчизняній історичній науці й далі плідно працювали О. Єфименко, М. Аркас, Д. Багалій, В. Барвінський, Д. Яворницький.

Помітний слід у розвитку української етнографії та фольклору залишив у цей період послідовник І. Франка В. Гнатюк, плідно працював видатний філолог, сходознавець, історик А. Кримський. Значною подією в розвитку українського мовознавства стало видання Українсько-російського словника В. Дубровського та Словаря української мови Б. Грінченка.

Українське наукове товариство, створене в Києві 1907 року за ініціативою М. Грушевсь-кого, координувало вітчизняні дослідження й сприяло поширенню знань українською мовою. Його члени видали в 1908-1918 pp. 18 томів «Записок Українського наукового товариства в Києві», 4 книги «Збірників природничо-технічної секції», чимало наукових і популярних праць.

Література

На початку XX ст. плідно працювали в галузі красного письменства видатні українські письменники І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін. Ставши свідками революційних подій 1905-1907 pp. і наступної після них столипінської політичної реакції, вони у своїх творах таврували царизм і всю систему тогочасної державної влади як ворогів простого народу, об'єктивно й правдиво показували боротьбу трудящих за свободу й волю.

Помітним явищем в історії вітчизняної культури цієї доби став літературний доробок письменників нового покоління, як-от: А. Тесленка, Степана Васильченка, Г. Хоткевича та ін. Вони зуміли показати весь драматизм людського існування в умовах загострення соціальної та національної боротьби на початку XX ст.

У цей період в українську літературу впевнено ввійшов талановитий поет Олександр Олесь. Протягом 1907-1917 pp. з'явилося п'ять книг його поезій. У двох перших письменник з радістю зустрічає революційні події 1905-1907 pp., закликає до боротьби за волю, справедливість, оспівує рідну українську природу.

У цей період розпочинається активна літературна діяльність Володимира Винниченка, який у своїх ранніх творах 1902-1906 pp. реалістично зображував життя бідноти, показував тодішні соціальні контрасти, різко критикував ліберальних панів, котрі удавали з себе щирих народолюбців.

Театр

Провідне місце в театральному житті України на початку XX ст. належало акторським колективам, які очолювали корифеї української сцени П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення їхньої театральної трупи були 1900-1903 pp., коли в її репертуарі було близько 60 п'єс. У 1907 році М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. У цей час у Львові й далі успішно працював єдиний український професійний театр «Руської бесіди».

Під впливом Російської демократичної революції 1905-1907 pp. репертуар українського театру значно збагатився. Його основою, як і раніше, залишалися п'єси українських класиків М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. Проте в репертуарі театру все частіше з'являються п'єси Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, Л. Яновської, у яких реалістично зображувалося минуле й сучасне українського народу.

Музика

Як і в театральному мистецтві, у музиці початку XX ст. спостерігалися відчутні якісні зміни. Провідні українські композитори М. Лисенко, С. Людкевич, К. Стеценко та ін. у своїх музичних творах відображали проблеми, сповнені глибокого соціального й громадянського змісту. М. Лисенко під впливом революційних подій 1905-1907 pp. написав хор-гімн «Вічний революціонер», драматичний монолог «В грудях вогонь», кантату «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка», опери «Тарас Бульба» та «Енеїда». Ці твори мали глибоке патріотичне, громадянське, революційне звучання.

У 1904 році М. Лисенко заснував музично-драматичну школу, яка в 1913 році була реорганізована в консерваторію. Водночас у Львові з ініціативи А. Вахнянина був заснований Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. Поява цих нових навчальних закладів сприяла значній активізації музичного життя в Україні.

Поряд з ними активно популяризували національну музику українські театри. Київський музично-драматичний театр М. Садовського поряд з драматичними виставами в 1907-1915 pp. поставив близько півтора десятка опер і оперет («Наталка Полтавка», «Енеїда», «Різдвяна ніч» М. Лисенка; «Катерина» М. Аркаса; «Роксолана» Д. Січинського; «Продана наречена» Б. Сметани та ін.). У цей час здобули світову славу видатні українські співаки С Крушельницька та О. Мишуга.

Образотворче мистецтво й архітектура

Як і в попередній період, на початку XX ст. активно працювали художники М. Пимоненко, С. Васильківський, К. Костанді, І. Труш та ін.

На початку XX ст. в архітектурі поряд з еклектизмом поширився стиль модерн, прихильники якого, відходячи від принципів класичної архітектури, прагнули до логічного, зручного планування, використовували нові залізні конструкції, різноманітні оздоблювальні матеріали (ліплення, прикраси з витого заліза тощо). Яскравим його прикладом є Бессарабський критий ринок у Києві. У цьому ж стилі побудовано залізничні вокзали Києва, Львова, Харкова, Жмеринки. Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, М. Верьовкін, О. Вербицький, Г. Гай та ін.

Поряд з модерном виділяється й класичний стиль, пам'ятками якого є Педагогічний музей (нині Київський будинок учителя) (П. Альошин), бібліотека Київського університету на вул. Володимирській (В. Осьмак), Харківський комерційний інститут (О. Бекетов) та ін.

Характерною особливістю архітектури початку XX ст. є поєднання модерну з елементами народного дерев'яного зодчества й ужиткового мистецтва (український модерн). У цьому стилі збудовано будинок Полтавського губернського земства (В. Кричевський), Харківське художнє училище (К. Жуков).

6. Українські землі у планах воюючих сторін

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росія, прикриваючись ідеєю "об'єднання всіх руських земель", відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з "мазепинством" і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької імперії хоча б Волинь і Поділля. Німеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти під свій контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 p., зазначалося: "Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, у якому перебуває Росія, е свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України..." Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретні інтереси, опинився у двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у російській армії та 250—300 тис. в австрійському війську боролися і вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

7. Серед учасників Українського національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдиного ставлення до війни та майбутнього України. Більшість західноукраїнських політиків підтримала у війні Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної і національно-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок — Головну Українську Раду (ГУР). її очолив активний учасник національного руху в Галичині Кость Левицький. Діячі ГУР взяли активну участь у формуванні українських військових підрозділів. Більшість учасників цих підрозділів були членами військових, громадських, спортивних молодіжних організацій («Січ», «Сокіл», «Пласт»). Понад 2,5 тис. добровольців утворили легіон Українських січових стрільців, що брав активну участь у бойових діях на боці Австро-Угорщини. З ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського було утворено політичну організацію — Союз визволення України (СВУ). Політична програма СВУ, яку було опубліковано 1 вересня 1914 p., передбачала створення незалежної України. Майбутня держава уявлялася конституційною монархією, повинна була мати демократичний устрій, забезпечувати вільний розвиток усіх національностей, незалежну українську церкву. У досягненні поставленої мети СВУ спирався на Німеччину та Австро-Угорщину. На початку вересня 1914 р. більшу частину Східної Галичини було окуповано російською армією. Царський уряд вважав Східну Галичину «давньою російською землею», тому з її боку почалися утиски української мови, українських культурних організацій, кооперативів, періодичних видань. У 1915 р. становище на фронті змінилося: німецькі та австро-угорські війська пішли в контрнаступ, російська армія відступила. У новій ситуації ГУР виступила із заявою, у якій проголошувала своєю метою утворення незалежної Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії. Українські землі, які перебували в складі Австро-Угорщини, мали стати автономною областю Австро-Угорщини. Коли в результаті Брусиловського прориву (травень-червень 1916 р.) російська армія знову окупувала Східну Галичину, Австро-Угорщина й Німеччина домовилися про утворення Польської держави, до складу якої мали ввійти західноукраїнські землі. Для українців це означало неможливість реалізації планів державотворення. За цих умов ГУР самоліквідувалася. Українські політики на чолі з Євгеном Петрушевичем узяли курс «орієнтування на власні сили». Було висунуто нову ідею: землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями і тому не можуть стати частиною Польської держави. Діячі СВУ розгорнули активну роботу в таборах для військовополонених, із яких згодом були утворені дві українські дивізії — Сірожупанників та Синьожупанників. Національний рух у Східній Галичині також був представлений діяльністю культурно-освітніх організацій — «Просвіт» і українських народних шкіл, що підіймали національну самосвідомість народних мас. Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким сприяла єднанню українців і зростанню національної самосвідомості. У роки Першої світової війни в Наддніпрянській Україні діяли такі політичні партії та блоки; РУП, УСДРП, ТУП, «Спілка». На початку Першої світової війни в УСДРП відбувся розкол. Представники УСДРП на чолі із Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Члени УСДРП на чолі з В. Винниченком засуджували війну, обстоювали автономію України, В. Дорошенко очолив крило УСДРП, що закликало до боротьби з царською Росією і стояло на позиціях незалежності України. Діячі ТУП закликали українців до захисту Російської держави у війні, сподіваючись, що в майбутньому Україні буде надано автономію. Вихідці з Галичини заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав своїх земляків урочисто зустріти російську армію. Та метою підтримки російської армії було створено Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. Членами Комітету були відомі представники українського національного руху (П. Ніковський та інші). Помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті був призначений С, Петлюра. Українські ліберали засновували й утримували власним коштом приватні лазарети для поранених солдатів. Лазарети відкривали також монастирі Російської православної церкви. Молодь була активною учасницею українського національного руху. У Харкові діяла студентська громада, робота якої сприяла зростанню національної самосвідомості українців. Українські депутати в IV Державній думі Росії вимагали відновити «малоросійську пресу», порушували питання про автономію України.

8. Головна Українська рада 1914 р. створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австро-угорського уряду з проханням організувати окрему українську військову частину. Так було створено легіон Українських січових стрільців (УСС), або «усусів». Перший курінь УСС очолив підстаршина Дмитро Вітовський. Видатними старшинами «усусів» були М. Варан, Г. Коссак, Я. Струхманчук, Т. Рожанковський. Незабаром легіон УСС було перетворено на полк, а при ньому створено кіш — запасну частину, що займалася набором новобранців. Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях із кубанськими козаками російської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 1915—1917 pp. «усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова. Найбільших втрат «усуси» зазнали в битвах за гори Маківка і Лиеоня, Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 р. вони повернулися на фронт. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Євгеном Коновальцем, що став найбільш боєздатною частиною українських військ у 1918 р. Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування. Перша світова війна перетворила українські землі на об'єкт загарбання і театр воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два військово-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу. Серед учасників національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдності в питаннях ставлення до війни та майбутнього України: яку позицію варто зайняти у війні й до чого закликати український народ. Але розкол українського національного руху не знищив ідеї створення самостійної української держави.

В перші бої легіон УСС вступив в кінці вересня 1914 р. в районі Ужоцького перевалу. В кінці 1914 – на поч. 1915 р. стрільці охороняли карпатські перевали. "Усуси" проявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківка у травні 1915 р. (в жорстоких боях втратили 42 чол. вбитими); під Галичем у червні 1915 р. і над р. Стрипою влітку - восени 1916 р. (близько 1 тис. стрільців потрапило в полон, пізніше з них було сформовано полк Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем – полк, який брав активну участь в національно-демократичній революції 1917-1920 рр.).

Після великих втрат залишки полку УСС вивели в тил на доукомплектування, після чого в лютому 1917 він повернувся на фронт (очолив полк М. Тарнавський). У 1918 р. у складі австрійської армії полк УСС здійснив похід на Україну під командуванням сина австрійського ексгерцога Стефана-Вільгельма Габсбурга, якого, до речі, українці називали Василем Вишиваним (він знав українську мову і навіть писав українською мовою вірші). Пізніше Січові стрільці відіграли визначну роль в революційних подіях 1918 р. та творенні ЗУНР.

9. Початок військових дій на українських землях був надзвичайно вдалим для російської армії. У ході запеклої Галицької битви, що тривала від 19 серпня до 4 жовтня 1914 року, австро-угорська армія була розгромлена. Вона втратила понад 336 тис. солдатів, з яких більше 100 тис. потрапило в полон. Росіяни в боях захопили 400 австрійських гармат. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії. У березні 1915 року після шестимісячної облоги росіяни здобули найміцнішу австрійську фортецю Перемишль. Після цієї операції ще 120 тис. австрійських солдатів стали полоненими. Російські військові підрозділи штурмували Карпатські перевали, але просунутися далі не змогли. У квітні 1915 року на допомогу ослабленим австрійцям прийшла німецька армія генерала Макензена. Скориставшись серйозною нестачею в росіян необхідного людського резерву й відсутністю зброї, набоїв та снарядів, австро-німецькі війська перейшли в рішучий контрнаступ. Вони вдвічі перевершували росіян у живій силі й ушестеро в артилерії. Австро-німецькі військові підрозділи легко прорвали російський Південно-Західний фронт під Горлицею й Тарнавом і в тяжких боях змусили армію противника покинути Галичину. Під час контрнаступу німці та австрійці застосували проти росіян так званий «ураганний вогонь» з гармат, протистояти якому російські солдати не могли (у російській армії в окремі дні взагалі не було снарядів). 9 червня 1915 року австро-німецька армія зайняла Львів, а в липні цього ж року звільнила від росіян усю Галичину й значну частину Волині. Відступ російської армії тривав аж до середини вересня 1915 року. У ході цієї наступальної операції в складі австрійської армії особливо відзначився створений на початку війни легіон Українських січових стрільців (УСС), який нарахував 2,5 тис. вояків. Стрільці найбільше прославилися в запеклих боях за гору Маківка в Карпатах у квітні-травні 1915 року. Взяття гори, яка декілька разів переходила від однієї армії до іншої, забезпечувало надійну перешкоду подальшому просуванню противника. Мужньо билися тут і російські війська під командуванням Олексія Каледіна. Бої за Маківку стали переломними у воєнних операціях 1915 року. Після їх успішного завершення австро-німецькі війська перейшли в наступ. Українські січові стрільці в їх складі в червні 1915 року увійшли до Галича й вивісили тут на знак перемоги жовто-синій прапор. У липні був сформований 1-й полк УСС на чолі з отаманом Г. Коссаком. До листопада 1915 року січові стрільці мужньо захищали свої позиції. Німецьке командування відзначало, що полк УСС — «найкращий підрозділ з усієї австро-угорської армії». Відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 року закріпилася на лінії Кам'янець-Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно. У кінці 1915 року Росія почала отримувати від своїх союзників у війні значну кількість зброї та амуніції. У 1916 році вона одержала 9,5 тис. кулеметів, 446 важких гармат, велику кількість снарядів та набоїв. У травні 1916 року російські війська Південно-Західного фронту під керівництвом генерала Олексія Брусилова завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли значну територію Галичини й Волині. У ході цієї наступальної операції росіяни просунулися вперед на 80-120 км. Масштаби втрат противника були найбільшими за весь воєнний період 1914-1916 pp. Унаслідок Брусиловського прориву австрійська армія втратила понад 1 млн. осіб убитими й пораненими, більш як 400 тис. осіб потрапили в полон. Утрати російської армії також були значними й становили близько 500 тис. вояків. 3 приходом в Західну Україну російських військ становище населення катастрофічно погіршилося. Росіяни поводилися як окупанти. На захоплених західноукраїнських територіях російським урядом було утворене Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого було поставлено графа О. Бобрииеького. У своїй промові перед представниками Львова він заявив: «Східна Галичина і Лемківщина — споконвічна частина єдиної великої Русі; в цих землях корінне населення завжди було російським. влаштування їх тому повинно бути на російських засадах. Я буду впроваджувати тут російську мову, закон і і управління».

Зі вступом у Західну Україну російських військ тут знищували будь-які прояви українського життя: закривалися українські газети й журнали, книгарні, видавництва. Була заборонена діяльність українських партій і громадських об’єднань («Просвіт», спортивних, молодіжних об’єднань). Усі українські школи також були закриті. Почалася реорганізація шкільництва на російський зразок і з російською мовою навчання. Було видано спеціальні підручники для галицьких шкіл, написані російською мовою. Тисячі українських діячів, що залишилися в краї, були заарештовані і вислані в глиб Росії, зокрема Сибір. Гонінь зазнала Українська греко-католицька церква. Митрополит Шептицький був заарештований і ув’язнений у монастирській тюрмі у Суздалі, де перебував до Лютневої революції 1917 р. Репресій зазнали й інші відомі представники греко-католицького духовенства. Царизм розгорнув кампанію навернення греко-католиків у православ’я. На чолі близько 330 парафій було поставлено православних священиків.

Вся політика російської окупаційної влади була спрямована на те, щоб знищити будь-які національні особливості українського населення, перетворити галичан на росіян.

 

Таким чином, вже початок Першої світової війни обернувся для українців небаченою раніше трагедією, яку український історик Д. Дорошенко описував так: «Нещасливе українське населення Галичини опинилося буквально між двома вогнями: з одного боку мордували його москалі за «мазепинство», а з другого — австрійці й мадяри за русофільство. У той же час українці мусили битися за своїх мучителів, одні в рядах російської, другі в рядах австрійської армій. Рідні брати мусили стріляти одні в других».

 

38. Початок боїв для Червоної армії був вкрай несприятливий. Цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин зумовили важкі поразки Червоної армії на протязі першого періоду Великої Вітчизняної війни (червень 1941 - листопад 1942 pp.), зокрема на одному з трьох стратегічних наступів - південному, тобто значною мірою українському.

Серед основних причин невдач Червоної армії в перший період війни можна виділити наступні:

- зосередження і розгортання військ з урахуванням нових кордонів не було завершено до початку війни;

- велику роль відіграв фактор раптовості нанесення першого удару;

- кращі командні і командирські кадри Червоної армії були репресовані (до 75% командного складу) в 1937-1941 pp.; загалом по лінії наркомату оборони було репресовано не менше 3,5 млн чоловік;

- на стані військ повною мірою позначилася паралізуюча атмосфера культу особи Й. Сталіна;

- радянська військова доктрина базувалася на тезі, схваленій Й. Сталіним, у якій мова йшла про те, що майбутня війна буде вестися на ворожій території;

- до початку війни не було завершено переозброєння Червоної армії;

- значно послабили боєздатність Червоної армії ліквідація перед початком війни механізованих корпусів і створення кавалерійських дивізій;

- радянське військо-політичне керівництво прорахувалося у визначенні можливого напрямку головного удару супротивника; як пріоритетний в Генеральному штабі Червоної армії розглядався київський напрямок, а мінсько-смоленсько-московський - як другорядний;

- народ країни, керівні кадри, були психологічно дезорієнтовані договорами 1939 р, СРСР з Німеччиною; у багатьох політичних, державних, військових діячів, рядових громадян були занадто великі ілюзії з цього приводу.

-Прорахунки вищого політичного керівництва СРСР про терміни нападу Німеччини; - Якісне військову перевагу противника; - Запізнювання стратегічного розгортання Радянських Збройних Сил на західних кордонах СРСР; - Репресії в Червоній Армії;.

Эргономика

Для дизайнера важны разделы эргономики:

-особенности зрительного восприятия человека;

-антропометрия;

-основные гигиенические требования;

-основные закономерности моторики человека (биомеханика).

Полный учет человеческих факторов дает удобство пользования предметами и оборудованием, максимальное соответствие условиям эксплуатации и в конечном счете оптимизации человеческой жизни.

Дизайнерский проект выполняется после утверждения эскизного проекта.

Эргономика и оборудование отдельных видов среды. Эргономические аспекты восприятия и проектирования среды.

Проектирование рабочего места.

Методы эргономических исследований

Эргономика среды обитания престарелых и инвалидов.

Эргономические аспекты восприятия и проектирования среды

 

Основные понятия эргономики и факторы, определяющие эргономические требования. Антропометрические характеристики человека. Факторы окружающей среды. Методы эргономических исследований. Эргономическое обеспечение проектирования: бытовые приборы, мебель, оборудование, рабочие места, средства визуальной коммуникации, эргономические программы проектирования среды обитания.