Польський варіант "народної демократії" у 1945- 1948 pp.

Відбудова Польської Республіки в нових кордонах і з новим урядом у стала доконаним фактом. її визнала більшість держав світу. Польща була, в сутності, новою країною; близько половини її території склали т.зв. "повернуті землі", а загалом країна змістилася на захід. Вона охоплювала терен у 311,7 тис. кв.км з населенням 23,9 млн. осіб. Чимало поляків залишалося на схід від "лінії Керзона", багато було вивезено до Німеччини або емігрувало на Захід, а на приєднаних землях проживало понад 3 млн. німців (ще близько 3 млн. втекли від ЧА); у східних районах - близько 600 тис. українців і білорусів. Пересунення кордонів Польщі спричинило в перші післявоєнні роки великі міграційні рухи як добровільного, так і примусового характеру. За рішенням Потсдамської конференції, у 1945 р. розпочалася примусова депортація німців з "повернутих земель" до радянської зони окупації: того року було виселено близько 500 тис, а до середини 1947 р. - ще до 2 млн. осіб. На звільнені терени поверталося польське населення з Німеччини (близько 700 тис), а також репатріанти з Радянського Союзу - до кінця 1947 р. - 1,5 млн. осіб. Одночасно на західні та північні землі скеровувалася частина населення з перенаселених східних теренів. За той самий період до СРСР було переселено 480 тис. українців, 36 тис. білорусів і 20 тис. литовців. Повільніше проходила репатріація поляків із Заходу, але до кінця 1947 р. на батьківщину повернулося понад 760 тис. осіб. Після 1947 р. міграційні потоки різко спали, але назагал тривали з перервами до кінця 50-х років. Загальний баланс зовнішніх міграційних рухів у Польщі в

В умовах комуністичного експерименту

1945-1950 pp. був таким: виїхало з країни близько 4 млн. осіб, а приїхало - 3,8 млн. Частина поляків, пов'язаних з еміграційним урядом, залишилася на Заході, утворила осередки нової політичної еміграції у Великобританії, США, Канаді, Швейцарії, Австрії та інших країнах (понад 0,5 млн.). Поза Польщею - в СРСР залишилося близько 1,6 млн. поляків. Виселення німців й освоєння поляками "повернутих земель" набуло важливого політичного значення. У листопаді 1945 р. було створене спеціальне Міністерство повернутих земель, яке очолив віце-прем'єр В. Гомулка. Спрямовуючи репатріантів і переселенців на понімецькі господарства, влада прагнула здобути їхню прихильність.

На розміщення населення країни вплинули й внутрішні переселення. Зокрема, на "повернуті землі" переселилось або було переселено 2,9 млн. осіб з інших дільниць країни. Близько 3 млн. осіб перейшли з села до міста, що збільшило кількість міських жителів до 39 % наприкінці 40-х років. Міграції таких великих мас людей за порівняно короткий час не мали прецедента в історії. Вони створювали значні труднощі післявоєнного розвитку країни. У результаті цих процесів Польща перетворилася на однона-ціональну державу, в якій національні меншини становили до 2 % населення.

Разом з тим, повільно зростало усвідомлення нової політичної реальності,в якій розвиватиметься польська нація; воно викликало опір значної частини населення. Війна посилила в свідомості людей національні упередження й застарілі стереотипи. На Поліссі, Люблінщині й Краківщині тривав конфлікт між українськими національними силами з ОУН та УПА і польськими владами та підпіллям, в результаті якого винищувалися українські та польські села, а також мирне населення. У зв'язку з цим ТУНЄ ухвалив провести примусове переселення українців до СРСР, посилаючися на "прохання" уряду УРСР. Восени 1945 р. для переселення було задіяно дивізії ВП, які брутальним способом депортували українців зі східних теренів до УРСР. Навесні 1946 р. для прискорення переселенської акції була створена Оперативна група "Жешув", до якої увійшли дивізії ВП, частини КБВ, УБ, МО і прикордонники. Під час переселення траплялися численні випадки винищення осіб, запідозрених у зв'язках з ОУН та УПА, пограбувань і знущань. Однак частина українського населення переховувалась у лісах, інша намагалась уникнути виселення. У підсумку, незважаючи на депортації, на пограниччі залишилося близько 150 тис. українців, стосунки яких з владою і польським населенням були напруженими. Окрім нової влади і військових на українські села нападали загони підпілля. У березні 1945 р. загін АК вчинив напад і вимордував цивільне населення с. Павлокома на Жешівщині; до подібних акцій вдавалися загони НСЗ, які 1945 р. здійснили напади на села Кутно, Верховини, Піскоровіце, вимордувавши українських селян і священиків. Навесні 1945 р. дійшло до порозуміння між УПА і АК на Люблінщині та Жешівщині, внаслідок якого припинилося взаємне поборювання і було досягнуто домовленості про взаємодію в боротьбі з комуністичними силами. Навесні 1946 р. загони УПА і ВІН (підпільна організація, створена на базі АК) намагалися чинити опір переселенню українців, здійснили спільні напади на гарнізони ВП у Вербковицях, на м. Грубешів (травень 1946 p.).

Після війни спостерігалося посилення антисемітських настроїв серед частини населення. Воно було викликане прибуттям до Польщі з СРСР частини вцілілих євреїв, які зайняли високі посади в УБ, судівництві, адміністрації. Влітку 1945 р. дійшло до антисемітських заворушень в Жешові, Кракові, Рабці, Мєхові, Радомі. У липні 1946 р. стався антиєврейський погром у Кєльцах, під час якого загинуло 40 осіб. Власті засудили погроми, покарали його ініціаторів. Однак значна частина євреїв (до 140 тис.) у 40-х роках виїхала з Польщі на Близький Схід.

ТУНЄ уможливив вихід з підпілля частини політичних діячів, які орієнтувалися на лондонський уряд. Приїзд до Польщі С Миколайчика і групи емігрантів створював