Договір страхування.

 

Руководитель практики от НФИ кем ГУ

 

 

ДОВІРЕНІСТЬ

 

Місто Київ, двадцять другого квітня дві тисячі п’ятнадцятого року

 

 

Цією Довіреністю ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ТАСК-ІНВЕСТ» (код за ЄДРПОУ 34045704, місцезнаходження: 01601, м. Київ, провулок Рильський, 6), що діє в інтересах Пайового інвестиційного фонду недиверсифікованого виду закритого типу «ТАСК Універсал» ТОВ «КУА «ТАСК-інвест» (реєстраційний код за ЄДРІСІ 232443), надалі – «Довіритель», в особі Генерального директора Жолнарської Тетяни Сергіївни, яка діє на підставі Статуту,

УПОВНОВАЖУЄ

 

Прізвище ім’я по-батькові, паспорт: серія __ № ______, виданий _______________________________ дата видачі: _____________ року, який/яка проживає за адресою: ____________________________, надалі – «Представник»,

 

представляти інтереси Довірителя як акціонера ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «РАЙФФАЙЗЕН БАНК АВАЛЬ» (код ЄДРПОУ 14305909) на загальних зборах акціонерів, які відбудуться «29» квітня 2015 року, з усіма правами, наданими акціонеру Статутом та чинним законодавством України.

 

З цією метою Представнику надаються наступні права:

реєструватися із зазначенням усієї кількості голосів, належних Довірителю відповідно до Закону України «Про акціонерні товариства»; ознайомлюватися з матеріалами, пов’язаними з порядком денним загальних зборів; голосувати усіма належними Довірителю акціями (голосами) по усім питанням порядку денного та іншим питанням, що виносяться на голосування; обирати та бути обраним до органів ПАТ «РАЙФФАЙЗЕН БАНК АВАЛЬ»; підписувати будь-які документи, що пов’язані із проведенням загальних зборів (бюлетені, заяви, протоколи, звернення, клопотання і таке інше); обирати та бути обраним до робочих органів загальних зборів; вчиняти інші дії, передбачені чинним законодавством України для такого роду уповноважень та які на думку Представника будуть доцільними для правильного і ефективного виконання цієї довіреності.

 

Дана довіреність видана без права передоручення повноважень третім особам і дійсна до «22» травня 2015 року.

 

 

Генеральний директор

ТОВ «ТАСК-ІНВЕСТ» ___________________ Т.С. Жолнарська

(підпис, МП)

 

 

Договір страхування.

Закон України „Про страхування” дає таке визначення страхуванню: „ Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавст­вом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадя­нами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів”.

Страхування – це спосіб відшкодування збитків, яких зазнала фізична або юридична особа, через розподіл цих збитків між багатьма людьми (так звана, страхова сукупність). Відшкодування збитків здійснюється із коштів страхового фонду, який знаходиться у веденні страхової організації – страховика.

По формі (способам здійснення) страхування виступає як державне, акціонерне, взаємне, кооперативне та самострахування.

Державне страхування є організаційною формою, при якій в якості страховика виступає держава в особі спеціально уповноважених на це організацій. До кола інтересів держави входить його монополія на проведення будь-яких або окремих видів страхування.

Акціонерне страхування – недержавна організаційна форма, при якій в якості страховика виступає приватний капітал у вигляді акціонерного товариства, статутної фонд якого формується з акцій та інших цінних паперів, що належать юридичним і фізичним особам.

Взаємне страхування передбачає покриття ризиків суб'єктів підприємницької діяльності і населення за свій власний рахунок. В якості страховика виступає товариство взаємного страхування, яке створюється з метою забезпечення страхового захисту всіх його учасників.

Кооперативне страхування – недержавна організаційна форма, яка є однією з форм взаємного страхування кооперованого населення або майна кооперативних організацій. Страхові операції проводяться кооперативами, що об'єднали з цією метою різні ланки промислової, сільськогосподарської, споживацької або кредитної кооперації.

Самострахування – найдавніший спосіб страхового захисту. При цьому страховий фонд формується з власних коштів суб’єкта (страхувальника), який самостійно хоче захистити свої майнові інтереси. Страхувальник, який є одночасно і страховиком (тому що, створюючи фонд самострахування, фактично страхує сам себе) здійснює внесок до особливого фонду з власного доходу (прибутку). Система самострахування є цілком надійною, високоліквідною, має найбільшу платоспроможність, але економічно невигідна, тому що, потребує від страхувальника заморожування коштів, які виключаються з об’єму власних оборотних коштів (з процесу самофінансування, тобто вкладання власних коштів у власну справу), що істотно зменшує ефективність рівня власної діяльності, котра істотно залежить від обсягу оборотних коштів суб’єкта.

Страхування втілює в собі ідею попередження, захисту та безпеки. Зміст страхування розкривається в його функціях:

– ризикова;

– створення й використання страхових резервів (фондів);

– заощадження коштів;

– превентивна;

– інвестиційна.

Ризикова функція полягає в передачі страховикові за певну плату мате­ріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством або договором зі страхувальни­ком.

Функція створення й використання страхових резервів полягає у нако­пиченні страховиком певного капіталу, достатнього для забезпечення по­криття збитків (у разі їх виникнення), заподіяних страхувальникові стихій­ним лихом, нещасним випадком або іншою страховою подією.

Формування страхових резервів – основа діяльності страховика, який концентрує кошти страхувальників, а потім використовує їх для покриття збитків, розподіляючи, таким чином, між усіма страхувальниками наслідки страхової події, яка сталася з одним із них.

Функція заощадження коштів передбачає накопичення коштів страхувальника його внесками, частками певного значення, обумовленими у договорі страхування, і, у випадку відсутності страхових подій за час дії такого договору, повернення заощаджуваних коштів страхувальнику (особисте страхування) чи чогось іншого згідно з умовами страхування (як правило, майнові види). При цьому страховик покриває ризик у повному обсязі стра­хової суми протягом всього терміну дії договору страхування, починаючи з моменту одержання страховиком першого внеску страхової премії.

Превентивна функція полягає у фінансуванні заходів для запобігання страховій події, обумовленій договором страхування (обладнання протипожежним устаткуванням об'єктів страхування, придбання медикаментів, фі­нансування заходів із запобігання ДТП та ін.).

Інвестиційна функція сприяє покращенню стану грошового обігу, підвищенню купівельної спроможності національної валюти, збільшенню інвестиційних можливостей країни.

Сутність страхування розкривається при розгляді змісту принципів страхування. Виходячи з особливостей українських договірних цивільно-правових відносин, що виникають в процесі страхування, розглянуті такі ба­зисні принципи його здійснення: як страховий ризик, страхового (майнового) інтересу; граничної сумлінності (найвищої довіри); відшкодування; безпосе­редньої причини; суброгації; подвійного страхування (сприяння страховиків, або контрибуції).

Принцип страхового ризику виходить з положення, що страховий ри­зик – це подія, на випадок якої здійснюється страхування, і яка має характе­ристики можливості і випадковості виникнення. Загальновизнаним є фун­даментальне положення: страхова угода не може буди укладена, якщо її сторони не несуть ризику матеріальних чи фінансових втрат за несприятли­вого перебігу подій, а в страхуванні життя – при настанні визначених в страховому договорі подій.

Принцип страхового (майнового) інтересу встановлює необхідність наявності у страхувальника законного майнового (фінансового) інтересу до конкретного об'єкта, що підлягає страхуванню, на підставі якого він може одержати користь у вигляді матеріальної захищеності від втрати життя, здо­ров'я, працездатності або зберігання обсягу своїх матеріальних коштів, чи звільнення його від виниклого боргу або від матеріальної відповідальності за шкоду іншим особам у вигляді наслідків його діяльності (бездіяльності).

Принцип граничної сумлінності регулює взаємовідносини сторін до­говору страхування – обидві сторони договору страхування зобов'язані бути гранично сумлінними стосовно один до одного, тобто вони повинні надати одне одному всі суттєві фактичні дані щодо предмета договору страхування, котрий укладається або був укладений між ними, незалежно від того, вима­гаються ці дані іншою стороною чи ні. Принцип діє однаково як на етапі укладання договору страхування, так і при його виконанні сторонами. Замов­чування рівноважне перекручуванню фактів (на відміну від принципу доста­тньої необхідності, що діє у звичайній комерційній діяльності). Суперечки, що викликані неточністю угоди страхування, зазвичай, трактуються на ко­ристь страхувальника.

Згідно з принципом відшкодування страхувальник не повинен отримувати прибуток внаслідок страхування своїх ризиків. Страхове відшкоду­вання повинно лише відновити його майнове положення до того рівня, що був безпосередньо перед настанням страхового випадку. Страхове відшкоду­вання повинно компенсувати лише реально заподіяну страхувальнику мате­ріальну шкоду, причому на тих умовах, за якими страхувальник був застра­хований (ст. 9 закону України „Про страхування”). Принцип у прямій його формі поширюється лише на страхування майна і відповідальності за шкоду, заподіяну майну або майновим правам третіх осіб.

Принцип безпосередньої причини гарантує виплати страхового відшкодування за договором страхування лише у випадку дії безпосередньої причини (першопричини збитку), що прямо призводить до виникнення зби­тку. Вона повинна бути зафіксована в договорі як страховий ризик, на ви­падок якого здійснюється страхування. У договорі страхування визнача­ються страхові випадки – події, першопричиною яких є наперед обумовлені страхові ризики. Причому тільки страхові випадки (події, що визначені у договорі і уже відбулися) зобов'язують страховика виплатити страховку. У до­говорі страхування можуть бути винятки (обмовки) за ризиками, за якими страхування не здійснюється. Якщо безпосередньою причиною збитку ста­ли обставини, зазначені в таких обмовках, то вони не компенсуються стра­ховиком.

Принцип суброгації означає, що страховик, виплачуючи страхове відшкодування страхувальнику або одержувачу, після фактичного здійснення виплати суми відшкодування отримує у страху­вальника право на позов до третьої особи, з вини якої відбулося заподіяння шкоди об'єкту страхування, для компенсації матеріальних витрат страховика в обсязі виплаченого ним страхового відшкодування за договором майнового страхування за рахунок винної сторони.

Принцип подвійного страхування (сприяння, контрибуції) застосовується тоді, якщо страхувальник застрахував той самий об'єкт за договорами майнового страхування у декількох страховиків одночасно, причому загальна страхова сума за всіма договорами страхування перевищує реальну вартість майна, і всі страховики застрахували однакові ризики цього об'єкта. Якщо страховий випадок станеться у період одночасної дії цих договорів, сумарно виплачене всіма страховиками страхове відшкодування страхувальнику не може перевищувати реальну і дійсну вартість збитку (згідно з принципом відшкодування). При цьому будь-який страховик виплачує свою частку відшкодування пропорційно розміру страхової суми за його договором страхування.

Проблема класифікації страхових правовідносин, яка передбачає виділення окремих їх груп, об’єднаних спільними ознаками, обумовлена насамперед різноманітністю механізмів страхового регулювання та забезпечення, а також особливостями їх застосування до окремих видів суспільної діяльності.

Деякі з дослідників економічних аспектів страхування дають цікаву класифікацію за трьома критеріями: історичною, економічною та юридичною ознаками[1]. В основу такої класифікації страхування покладені два критерії:

- відмінність в об'єктах страхування;

- відмінність в обсягах страхової відповідальності.

Перший критерій являється загальним, другий – відноситься тільки до майнового страхування.

Так, розрізняють класифікацію страхування:

а) за історичними ознаками (пов’язана з етапами розвитку страхування);

б) за економічними ознаками:

- спеціалізація;

- об'єкти страхування;

- рід небезпек;

- статус страхувальника;

- статус страховика;

в) за юридичними ознаками;

- вимоги міжнародних угод і внутрішнього законодавства;

- форма проведення (під якою фактично розуміються підстави виникнення).

Певний інтерес становить міжнародна класифікація, тобто виокремлення видів страхування, які відповідають міжнародним нормам. Згідно з директивами ЄС з 1 січня 1978 р. країни-члени цієї організації використовують класифікацію, яка включає 7 класів довгострокового страхування (життя і пенсій) і 18 класів загального страхування, які включають в себе різноманітні види особистого, майнового і страхування відповідальності.[2] Згідно з цією класифікацією в багатьох країнах ліцензується страхова діяльність. Майже такий самий підхід до визначення класів страхування був закріплений в Інструкції “Про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення страхової діяльності на території України. Умови і правила її здійснення та контроль за їх дотриманням”, затвердженій наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва Міністерства фінансів України № 98/343 від 16.07.2001р. Декрет України “Про страхування” від 1993 р., який втратив чинність, закріплював перелік видів страхування згідно з критерієм надання ліцензії на здійснення страхової діяльності в Україні. Це особисте, майнове, страхування відповідальності, перестрахування та інші види особистого і майнового страхування. Відповідно до Ліцензійних умов провадження страхової діяльності від 16.07.2001р., Міністерство фінансів видає страховикам ліцензію на проведення конкретних видів страхування і перестрахування, передбачених ст. 4 Закону України "Про страхування"[3].

В юридичній літературі з питань страхування існує традиційний поділ страхових правовідносин, якого дотримуються практично всі дослідники страхування, – це поділ на майнове і особисте, добровільне і обов’язкове страхування.[4] При цьому автори змінюють зміст критерію, за яким відбувається поділ. Так, В.К. Райхер у своїй праці пропонує розмежування майнового і особистого страхування за такими критеріями: 1) за предметом страхування (особисте і майнове); 2) за методом страхового забезпечення (в залежності від конкретного і абстрактного типів зв’язку між страховим випадком і майновою потребою). В основі розмежування добровільного і обов’язкового страхування лежить критерій – „за методом здійснення страхування”. При цьому В.К. Райхер вважає, що загальновживаними є тільки два поділи – „за предметом страхування” і „за методом здійснення страхування”.[5]

Залишається класичною для цивільного права, на нашу думку, і класифікація, яка була надана О.С. Іоффе: за суб’єктом (з участю фізичних чи юридичних осіб); за об’єктом страхової охорони (майнове і особисте страхування) та за джерелом виникнення (добровільне і обов’язкове).[6] На наш погляд, найбільш повною є класифікація за трьома критеріями, запропонована О.С. Іоффе.

Ι. За об’єктом страхової охорони.

Закон України “Про страхування” (ст. 4) та ЦК України (ст. 980) визначають три види страхування: майнове, особисте (класичні види), та страхування відповідальності. Однак деякі автори заперечують такий поділ. Вони вказують на принципову різницю в об’єктах страхування. Крім того, використовують метод дихотомії і подальший поділ пропонують проводити за ознаками, які є в одній групі і відсутні в іншій.[7] Цим самим шляхом пішов і ЦК РФ, включивши страхування відповідальності до майнового страхування (ст. 927 ЦК РФ).[8] Як стверджує деякі автори, усі основні ознаки майнового страхування: порядок визначення страхової суми і розміру страхового відшкодування (незалежно від того, чи була шкода заподіяна майну або особі потерпілого), право зворотної вимоги (регресу) – притаманні і страхуванню відповідальності. У зв’язку з цим висловлюється думка, що страхування відповідальності є складовою частиною майнового страхування.[9]

На наш погляд, виокремлення страхування відповідальності з-поміж інших видів страхування зроблено законодавцем досить продумано, зважаючи на його відмінність від майнового страхування. Предметом даного виду страхування є відповідальність страхувальника перед третіми особами, яким заподіяно шкоду, що, безперечно, відрізняє цей вид страхування від інших, і спрямоване на захист майнових інтересів не тільки самого страхувальника, але й третіх осіб, які постраждали в результаті дії або бездіяльності страхувальника. При цьому відшкодування збитків особам, що постраждали, гарантується страховиком і не залежить від фінансового стану страхувальника.[10]

Особисте страхування – галузь страхування, в якій об'єктом страхових відносин можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з життям, здоров'ям і працездатністю страхувальника або застрахованої особи, і спрямовані на забезпечення захисту сімейних доходів громадян, а також на нагромадження ними коштів для підвищення рівня сво­го фінансового благополуччя.

До галузі особистого страхування входять три підгалузі: страхування життя, страхування від нещасних випадків і медичне страхування. Згід­но з класифікацією, яка застосовується в Україні, перші дві підгалузі нале­жать до ризикового страхування, а третя – страхування життя – становить окремий вид (напрям) страхової діяльності.

Особисте страхування – це страхування, що забезпечує ризики, які загрожують життю людини, її працездатності, здоров'ю. Ризик – причина страхування, що визначає і характеризує кожен його напрямок чи різновид.

Договір особистого страхування – цивільно-правова угода, згідно з якою страховик зобов'язується здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку.

В особистому страхуванні не може бути об'єктивно вираженого інтере­су, хоча завжди повинен існувати якийсь зв'язок між утратами, яких може за­знати застрахований, і страховою сумою.

Розглянемо деякі характеристики особистого страхування, відмінні від характеристик майнового страхування. Об'єктами особистого страхування є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України і які пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи. Страхування розглядає особу як об'єкт, який підда­ється ризикам, що пов'язані з її життям, фізичною повноцінністю чи здоро­в'ям. Застрахований повинен бути визначеною особою, чи як мінімум, пови­нен бути визначений об'єкт, який піддається ризику.

Страхові суми не становлять собою вартості нанесених матеріальних збитків, вони не можуть бути об'єктивно виражені, а визначаються згідно з побажаннями страхувальника, виходячи з його матеріальних можливостей.

Договір особистого страхування може бути обов'язковим (у межах зако­ну) чи добровільним (як взаємне волевиявлення сторін, тобто страхувальника і страховика), довгостроковим чи короткостроковим (згідно з законодавством України мінімальний термін дії договору страхування життя – 3 роки). З ко­жного виду страхування укладаються відповідні договори.

Деякі види особистого страхування, зокрема страхування життя, можуть бути виділені окремо, вони мають особливо тривалий термін, іноді розрахо­вані на все життя застрахованого. При страхуванні майна звичайна трива­лість дії договору – один рік, що припускає щорічне його поновлення і мож­ливість розірвання договору кожною зі сторін у відповідній формі. Тимчасо­ве страхування життя, навпаки, як і страхування на випадок пенсії, упродовж всього життя та ін., укладається на тривалий термін, протягом якого страхо­вик не має права розірвати контракт.

Наслідком довгострокових договорів є деякі специфічні ефекти, що виявляються не тільки у відносинах між учасниками договору, але й на рівні всієї економіки в цілому. Що ж стосується самого договору, то разом з ним з'являються деякі елементи, характерні для цього виду страхування: матема­тичні резерви, можливість виплати чи позички останніх для зручності застра­хованого, така як: скорочення, викуп, зміна договорів та ін.

Ефект вигідності страхування життя й інших видів особистого страху­вання для економіки спричиняє важливість цих видів страхування для держа­вної скарбниці, яку необхідно мати на увазі при поширенні договорів.

Майнове страхування – галузь страхування, де об'єктом страхових відносин виступають майнові інтереси, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном юридичними або фізичними особами. Майнове страхування не суперечить законодавству України та здійснюється на підста­ві добровільно укладеного договору між страховиком і страхувальником Зміст майнового страхування полягає в компенсації шкоди, заподіяної страхувальнику внаслідок страхового випадку із застрахованим майном. Маються на увазі і матеріальні збитки, і фінансові.

Обсяг відповідальності страховика включає виплату страхового відшко­дування страхувальникові в разі пошкодження або знищення матеріальних цінностей, а також у разі втрати страхувальником грошових коштів або не­отримання ним запланованого доходу (прибутку) внаслідок страхових випад­ків, обумовлених договором страхування.

В основу визначення страхової суми за договорами майнового страху­вання покладено дійсну вартість застрахованих об'єктів, на відміну від осо­бистого страхування, об'єкти якого не мають вартісної оцінки. Тому в особи­стому страхуванні не компенсуються матеріальні збитки, а виплати страхо­вика мають характер фінансової допомоги. У разі страхування майна не на повну вартість збитки при настанні страхової події також відшкодовуються не в повному обсязі.

Розмір відшкодування залежить від системи страхового забезпечення, передбаченої конкретним договором страхування. Майно може бути застраховане як на повну його вартість (балансову або ринкову), так і на частину вартості. Виплата страхового відшкодування при частковому страхуванні вартості майна проводиться за системою пропорційної відповідальності.

Майнове страхування об'єднує види страхування, які поділяються на дві підгалузі: страхування майна громадян і страхування майна юридичних осіб.

Об'єктами страхування у громадян є: власне житло, господарські спору­ди, автомобілі, домашнє майно, домашні та сільськогосподарські тварини.

Перелік об'єктів майнового страхування юридичних осіб значно шир­ший: будівлі й споруди, машини й технологічне устаткування, електронне обладнання, транспортні засоби всіх видів, вантажі, будівельно-монтажні, інженерні та фінансово-кредитні ризики. Відповідно до перелічених об'єктів в обох підгалузях виділяють конкретні види страхування.

Страхування майна, як правило, здійснюється в добровільній формі. Законодавством України передбачено лише два види обов'язкового страхуван­ня майна: страхування авіаційних суден і страхування врожаю сільськогос­подарських культур та багаторічних насаджень у державних сільськогоспо­дарських підприємствах.

Страхування відповідальності – галузь страхування, де об'єктом стра­хових відносин є майнові інтереси, пов'язані з відшкодуванням страху­вальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподі­яної юридичній особі, яке здійснюється на підставі добровільно укладеного договору між страховиком і страхувальником та не суперечить законодав­ству України.

Страхування відповідальності полягає в захисті майнових інтересів страхувальника у випадку, якщо він завдасть шкоди життю, здоров'ю та майну третьої особи, а також майнових інтересів потерпілої третьої особи. Відповідно обсяг відповідальності страховика включає виплату відшкоду­вання страхувальникові або третій особі в разі настання передбаченої дого­вором страхування страхової події. Страховою подією при страхуванні від­повідальності є факт настання відповідальності страхувальника, який може бути встановлений судовими органами або добровільно визнаний самим страхувальником.

На відміну від майнового та особистого страхування особливістю стра­хування відповідальності є те, що, крім страховика і страхувальника, завжди присутня третя особа, на користь якої укладається договір. Найчастіше вона невідома (виняток становить страхування відповідальності за невиконання договірних зобов'язань).

Види страхування, які належать до цієї галузі, мають комплексний ха­рактер. Більшість полісів страхування відповідальності забезпечують одночасний страховий захист життя і здоров'я третьої особи (об'єкти особистого страхування), а також її майна (об'єкти майнового страхування). У цьому полягає ще одна особливість страхування відповідальності.

Особливістю страхування відповідальності є також порядок визначення в договорі страхової суми. На відміну від страхування майна, де страхова су­ма звичайно визначається страховою (дійсною) вартістю об'єкта страхуван­ня, при страхуванні відповідальності страхова сума не встановлюється. Дого­вором визначається лише гранична сума відшкодування – ліміт відповідаль­ності, яку бере на себе страховик у разі завдання страхувальником шкоди третім особам (їхньому життю, здоров'ю, майну).

ΙΙ. За джерелом виникнення.

Поділ страхування за джерелом виникнення страхових правовідносин має істотне значення. Річ у тім, що в залежності від волі особи щодо виникнення страхових правовідносин ці відносини можуть набути двох форм – добровільної і обов’язкової.

Перша форма страхових правовідносин виникає на основі єдиного юридичного факту – договору, що був укладений відповідно до угоди сторін правовідношення. Друга форма – на основі закону, тому цей вид страхування або зовсім не потребує договірного оформлення, або якщо і потребує, то укладення такого договору відбувається за приписами закону. К.І. Пилов, виділяючи ці види страхових правовідносин, вважає, що в результаті дії правових норм, які забезпечують функціонування страхових зв’язків, за допомогою яких реалізується суспільна потреба в страхуванні, між їх учасниками виникають позадоговірні зобов’язання, а ті, які забезпечують особисті і колективні потреби в страхуванні – договірні зобов’язання.[11]

Взаємовідносини між страхувальником і страховиком здебільшого буду­ються на добровільних засадах і оформляються договором страхування. Згід­но із Законом України „Про страхування” договори страхування укладаються відповідно до правил страхування. Правила страхування при добровільній формі страховик розробляє самостійно для кожного виду страхування, а далі вони затверджуються Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.

Правила страхування визначають загальні умови і порядок здійснення конкретним страховиком того чи іншого виду добровільного страхування. Правила проведення одного й того самого виду страхування різними страховиками можуть істотно різнитися. Тому страхувальник може обирати най­більш прийнятний для себе варіант страхування і відповідно – страховика. Страховик, у свою чергу, не є пасивною стороною, він також має право вибо­ру: прийняти ризик даного страхувальника, чи відхилити його. Якщо обидві сторони досягнуть попередньої згоди, вони укладають договір, у якому бу­дуть конкретизовані загальні умови страхування, викладені у правилах.

Добровільне страхування передбачає, що всі істотні моменти договору страхування визначаються виключно за згодою сторін.

В обов'язковому страхуванні страхові відносини виникають згідно з законом, а страхування здійснюється на підставі відповідних законодавчих актів, якими передбачено:

- перелік об'єктів, що підлягають страхуванню;

- перелік страхових подій, винятки з них;

- максимальні страхові тарифи і мінімальні страхові суми;

- рівень страхового забезпечення та інші суттєві моменти.

Згідно з законом України „Про страхування” форми типового договору і порядок проведення обов'язкового страхування визначаються Кабінетом Мі­ністрів України. Отже, при укладанні договору обов'язкового страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається свободи маневру, адже всі суттєві моменти будь-якого виду обов'язкового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами.

Принцип обов'язковості однаково поширюється і на страхувальника, і на страховика. Перший повинен обов'язково застрахувати передбачений законодавством об'єкт, а другий не має права відмовити йому в цьому.

За часів державної монополії, коли потреби страхувальників задоволь­няв єдиний страховик – „Держстрах”, обов'язкове страхування не супроводжувалося укладанням договорів. Нині оформлення договорів страхування є обов'язковим при страхуванні у будь-якій із форм.

Право на здійснення обов'язкових видів страхування може отримати будь-який страховик, якщо він має відповідну ліцензію. У законі України „Про страхування” наведено перелік 33 видів обов'язкового страхування, яке здійсню­ються (або має здійснюватися) в нашій країні. Згідно з законодавством, усі нові види обов'язкового страхування можуть бути введені лише шляхом вне­сення змін у цей закон.

Для здійснення обов'язкового страхування Кабінет Міністрів України встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов'язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.

Усі види страхування, що не ввійшли до цього переліку, здійснюються в добровільній формі. Більш як половину перелічених видів страхування становлять державні види. По своїй суті вони тяжіють до страхування відповідальності роботодавця, але здійснюються як види особистого страхування.

ΙΙΙ;. Послуги, які надають страховики страхувальникам, мають свої особливості, тому необхідною є класифікація в залежності від особливостей страховика.

Особливості діяльності страховика як одного із суб’єктів страхових правовідносин найбільше проявляються в залежності від того, хто є власником корпоративних прав на страхову компанію (державні чи приватні особи). Таке розмежування використовується здебільшого для забезпечення державного регулювання страхової діяльності (надання ліцензій, ведення державного реєстру страхових компаній тощо)[12].

Досить часто на практиці розрізняють такі дві нетотожні категорії, як „страхове товариство” і „страхова компанія”. Як правило, до першої категорії відносять товариства взаємного страхування, головною метою діяльності яких не є отримання прибутку, на відміну від страхових компаній. Розмежування цих категорій пов’язане із поширенням міжнародної ринкової термінології, але воно не впливає на виникнення та існування страхових правовідносин, урегульованих цивільним правом. Особливістю товариства взаємного страхування є те, що товариство створюється з метою надання взаємодопомоги своїм членам, тому тут особа кожного учасника-страхувальника збігається з особою страховика. Товариство створюється на основі членства, у зв’язку з чим стає різновидом юридичних осіб корпоративного права.[13]

В залежності від роду діяльності страховика існує чотири види страхування: звичайне (пряме), перестрахування, співстрахування і взаємне страхування. Так, під звичайним (прямим) страхуванням розуміється забезпечення страховиком майнових інтересів страхувальника самостійно (одним страховиком) та в межах встановлених норм (страхова сума не може перевищувати 10% суми сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів (ч. 14 ст. 30 Закону України „Про страхування”).

Відповідно до ст. 12 Закону “Про страхування” перестрахування – це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання всіх або частини своїх обов’язків перед страхувальником в іншого страховика (перестраховика). Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно із договором страхування (ч. 2 ст. 987 ЦК України). Ч. 15 ст. 30 Закону України „Про страхування” встановлює вимогу до страховиків, які взяли на себе страхові зобов'язання в обсягах, що перевищують можливість їх виконання за рахунок власних активів, перестрахувати ризик виконання зазначених зобов'язань у перестраховиків-резидентів або нерезидентів.

Потреба перестрахування існує в наступному. Як ми вже зазначали, страховик може укласти страховий договір на суму, що не перевищує 10% сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами підтримання достатньої платоспроможності компанії. Наприклад, страхова компанія з мінімальним статутним фондом в 1 млн. євро здається на перший погляд достатньо платоспроможною, але якщо в умовах існування ризиків у господарському житті страховик бере на себе обов’язок забезпечити страхові інтереси страхувальників на великі страхові суми (наприклад, страхування від ймовірності та випадковості настання катастрофічних подій), то таке забезпечення може перевищити ліміт можливостей компанії. Тому суперечність між величиною ризику запропонованого страхувальником об’єкта страхування і фінансовими можливостями компанії взяти його на страхування вирішується з допомогою перестрахування або співстрахування[14]. Перестрахування може бути передумовою здійснення інших видів діяльності (міжнародні перевезення, експлуатація об'єктів підвищеного ризику, великомасштабні інвестування тощо) згідно з Положенням про порядок здійснення операцій з перестрахування, затвердженим Постановою КМ України № 1290 від 24 жовтня 1996 р. Страховики (цеденти, перестрахувальники) мають укладати договори перестрахування з перестраховиками, зареєстрованими згідно із законодавством України. Укладення страховиками (цедентами, перестрахувальниками) договорів перестрахування за межами України з перестраховиками-нерезидентами дозволяється тільки у разі, коли: законодавством країни, в якій зареєстрований перестраховик-нерезидент, передбачений державний нагляд за страховою (перестрахувальною) діяльністю; перестраховик-нерезидент має безперервний досвід роботи у страхуванні (перестрахуванні) не менше ніж три роки, що передують року, в якому укладається договір перестрахування, що може бути підтв