Суб'єктність - це ознака, вказана у законодавчому визначенні поняття злочину. У частині 1 ст. 11 КК прямо зазначено, що злочин - це діяння, вчинене суб'єктом злочину. За чинним кримінальним законом суб'єктом злочину визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). З цього випливає, що діяння особи, не наділеної вказаними ознаками, не може визнаватися злочином. Відповідно, не є злочинами:
- діяльність корпорацій - юридичних осіб та інших організацій, установ. Разом із тим, питання запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб є актуальним, жваво обговорюється в літературі. Невизнання злочинами дій колективних суб'єктів зовсім не означає, що окремі фізичні особи, які вчинили дії у складі колегіальних органів, не підлягають кримінальній відповідальності;
- суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
- суспільно небезпечні діяння неосудних осіб.
Слід підкреслити, що передбачені кримінальним законом, формально кримінально протиправні посягання двох останніх категорій осіб прийнято називати не злочинами, а об'єктивно суспільно небезпечними діяннями.
Караність - це ознака, яка прямо не вказана у законодавчому визначенні загального поняття злочину, а випливає з інших ознак. Оскільки всі статті Особливої частини КК, які передбачають конкретні діяння, водночас встановлюють покарання за їх вчинення, то це є підставою вважати караність обов'язковою ознакою злочину. Вона пов'язана з такими ознаками останнього, як суспільна небезпечність, протиправність, винуватість, суб'єктність, і є похідною від них.
Караність полягає у правомірній загрозі застосування за вчинення злочину покарання, встановленого у кримінально-правовій санкції.
Однак караність як ознаку злочину не можна змішувати з реальним застосуванням покарання за вчинення злочину. У кримінальному законі передбачені підстави та умови звільнення особи від покарання, що свідчить про його гуманізм і справедливість. Отже, караність не означає автоматичного покарання всіх без винятку винуватих осіб, оскільки кримінальний закон надає можливість карати лише в порядку менш жорстких санкцій, не пов'язаних з ізоляцією особи від суспільства, і переходити до більш жорстких санкцій, в яких передбачаються певні строки ув'язнення.
Загальна тенденція розвитку кримінального законодавства полягає в гуманізації відповідальності, що є особливо помітним стосовно певних категорій осіб, винуватих у вчиненні вперше злочинів невеликої та середньої тяжкості. Шляхом звільнення від кримінальної відповідальності таким особам надається можливість виправитися, повністю реабілітуватися перед державою та суспільством. Соціально-правова основа звільнення від кримінальної відповідальності - це прагнення Української держави ефективно і раціонально боротися зі злочинністю за допомогою кримінально-правового впливу, підвищуючи його ефективність, реалізуючи такі принципи кримінального права, як економія кримінальної репресії, гуманізм, індивідуалізація відповідальності. Так, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання можливі більш як за 240 статтями КК.
Злочин як сукупність ознак Злочин - це діяння, наділене всією сукупністю передбачених законом ознак. Відсутність хоча б однієї з них означає, що діяння втрачає статус злочину, оцінюється як інше (незлочинне) правопорушення або навіть як правомірна поведінка. Так, заподіяння тілесного ушкодження особою, яка перебуває у стані неосудності, не є злочином, а отже, таку особу не можна притягати до кримінальної відповідальності. Або використання малолітнього для досягнення злочинного наміру повнолітнім злодієм не створює такої кваліфікуючої обставини злочину, як вчинення його у складі групи. У даних прикладах відсутня така ознака злочину, як належний суб'єкт злочину. У першому випадку особа перебуває в стані неосудності, тобто не може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. У другому ж випадку суб'єкт злочину відсутній у зв'язку з недосягненням малолітнім віку кримінальної відповідальності, чим часто-густо користуються досвідчені крадії. У такому разі суд може визнати вчинення злочину з використанням малолітнього обставиною, що обтяжує покарання дорослій особі. Обидва приклади підтверджують, що у злочині поєднуються криміноутворюючі ознаки, які мають чіткі нормативні зв'язки між собою, сталість та актуальність. Єдність ознак злочину - суспільної небезпечності, протиправності, винності, суб'єктності і караності - утворює нову якість діяння, ознаки якого передбачені у кримінальному законі. У чинному КК (ст. І) також існує визначення злочину, яке ґрунтується на поєднанні формально - та соціально-детерміністського підходів і передбачає сукупність ознак, без наявності якої злочин у конкретному вчинку відсутній. Це визначення, хоча, можливо, й не задовольняє всіх наукових вимог, є продуктивним, цінним і сучасним; у ньому інтегруються всі закономірні нормативні зв'язки та ознаки злочину.
4. малозначна дія бездіяльність, що формально містить ознаки злочину, їх зміст та співвідношення зі злочином
"Злочин" - ключове поняття кримінального права, своїм змістом відображає соціальну суть законодавства, його головні інститути, а також кримінально-правову політику держави у протидії злочинності (ч. 1 ст. 11) КК.
Давньоримський правник Ульпіан одним з перших визначив загальне поняття злочину. Він вважав злочином таке порушення закону, яке поєднується з насильством чи обманом.
Злочин за ст. 11 КК - "це передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину".
Основні ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність, діяння, вчинення діяння суб'єктом злочину.
Суспільна небезпека злочину виражається в тому, що він посягає на існуючі та гарантовані державою певні суспільні відносини, а саме суспільний устрій, права і свободи людини, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та ін.
У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем.
Характер суспільної небезпечності - це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також сггівставленням у межах одного і того ж об'єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива частина Кодексу.
Ступінь суспільної небезпечності - це кількісне вираження порівняльної небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування, вчинене групою осіб ч. 3 ст. 152 КК, становить більшу небезпеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою ч. 1 ст. 152 КК.
Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку (кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості наслідків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався винний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин.
Протиправність діяння. Особа, яка вчинила правопорушення, відповідатиме за нього як за злочин тільки в тому випадку, якщо він передбачений кримінальним законом.
Винність виражається у тому, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст. 24 КК) чи необережно (ст. 25 КК).
Діяння - вольова усвідомлена поведінка особи, спрямована на заподіяння шкоди суспільним відносинам.
Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.
У теорії кримінального права злочин визначають як протиправне, винне, суспільно небезпечне і каране діяння.
Під караністю, як ознакою наукового поняття "злочину", слід розуміти передбачення в КК можливості призначення покарання за будь-який злочин.
В теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання.
Більшість вчених (В. Сташис, П. Матишевський та ін.) це визначають як караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному законі покарання обов'язково і в усіх випадках повинні застосовуватись за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо таким чином визнавати караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину (П. Михайленко). Тому, що цілий ряд статей КК передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання (ст.ст. 44-49, 74 КК). Покарання не може існувати без вчинення злочину і в зв'язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з ознаки протиправності, яка передбачена в понятті злочину за КК.
Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими основними критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпеки, суб'єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, що передбачаються за їх скоєння, суб'єкт правопорушення.
Уперше на законодавчому рівні проблема співвідношення понять злочину й адміністративного правопорушення визначилася після прийняття в 1791 р. КК Франції. Цей законодавчий акт пропонує такий розподіл правопорушень: злочин, проступок, порушення. Ознакою, котру законодавець поклав у основу такого поділу, є тяжкість покарання, встановленого за відповідне правопорушення.
На основі аналогічної ознаки законодавець Норвегії, Італії, царської Росії визначив два види діянь: злочин і проступок.
У ч. 2 ст. 11 передбачено положення, згідно з яким за певних умов діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані малозначні діяння, в яких: - формально містяться ознаки діяння, передбаченого КК, тобто формальна ознака злочину присутня;- відсутня матеріальна ознака злочину, тобто діяння або зовсім не містять суспільної небезпеки, або вона є незначною. У зв'язку з тим, що чинний КК декриміналізував ряд діянь із 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозначні, тому що відсутня їх кримінально-правова заборона. Малозначність діяння у зв'язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, але може містити склад іншого правопорушення, наприклад, адміністративного чи дисциплінарного. У такому випадку до особи, яка його вчинила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплінарного впливу, які не є кримінальним покаранням.
Водночас вважається неточним ужитий законодавцем в ч. 2 ст. 11 КК термін "істотна шкода", адже цей термін уживається в деяких кримінально-правових нормах Особливої частини КК, що призводить до колізії між нормами. Якщо незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації не заподіяло істотної шкоди, дії винної особи слід кваліфікувати за ч. 1 чи ч. 2 ст. 359 КК, якщо була загроза завдання істотної шкоди - за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 359 КК, а якщо істотна шкода завдана - за ч. 3 ст. 359 КК. Виходячи з цього, дії передбачені ч.ч. 1, 2 ст. 359 КК можуть визнаватися малозначними, згідно з ч. 2. ст. 11 КК не є злочином дія чи бездіяльність, які хоча формально й містять ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становлять суспільної небезпеки, тобто не заподіяли та не могли заподіяти істотної шкодифізичній або юридичній особі, суспільству чи державі.
5. Співвідношення злочину з іншими правопорушеннями та правомірною поведінкою
Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими основними критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпечності, суб'єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, передбачених за їх скоєння, суб'єкт правопорушення.
Вперше на законодавчому рівні проблема співвідношення понять злочину й адміністративного правопорушення визначилася після прийняття в 1791 р. КК Франції. Цей законодавчий акт пропонує такий розподіл правопорушень: злочин, проступок, порушення. Ознакою, котру законодавець поклав у основу такого поділу, є тяжкість покарання, встановленого за відповідне правопорушення.
Критерієм для виокремлення злочину з-поміж інших правопорушень є формальна ознака.
Тож злочин відрізняється від інших правопорушень характером і ступенем суспільної небезпечності.
Так, за характером суспільної небезпечності, вбивство, розбій, терористичний акт відрізняються від будь-якого іншого правопорушення. За ступенем суспільно) небезпечності вирізняються правопорушення, що посягають на один родовий об'єкт, але мають різні ознаки об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення. Так, адміністративне правопорушення дрібне хуліганство (ст. 173 КпАП) за ступенем суспільної небезпечності (відсутність таких ознак, як особлива зухвалість або винятковий цинізм) відрізняється від злочину хуліганство (ст. 296 КК).
Отже, ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між злочинами й іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками формою та видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння та його наслідками. Законодавець, найчастіше, здійснює розмежування за наслідками вчинення діяння і, насамперед, за розміром заподіяної шкоди Від цивільних правопорушень злочин відрізняється переважно ступенем суспільної небезпечності, який, зазвичай, також визначається розміром заподіяної шкоди. Так, умисне знищення чи пошкодження чужого майна стає злочином лише тоді, коли завдало шкоди у великому розмірі (ч.1 ст. 194), а якщо такої шкоди не було завдано, то винна особа несе лише цивільно-правову відповідальність, якщо дії зі знищення майна не містять за об'єктом посягання інших ознак, наприклад, хуліганства (ст. 296).
Відмінність полягає також у суб'єкті юрисдикції. Закон про кримінальну відповідальність приймає тільки парламент України, інші ж види відповідальності можуть визначати інші державні органи.
Тільки суд може призначати покарання за вчинений злочин, за інші правопорушення (наприклад, адміністративне) – й інші представники влади можуть визначати розмір стягнення.
Злочин тягне покарання, що має обов'язковий наслідок – судимість особи, а інші правопорушення тягнуть різні види стягнення за відсутності вказаного наслідку.
Ще одним критерієм розмежування адміністративного правопорушення та злочину є тяжкість і вид стягнення. Такі покарання, як довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, обмеження волі, громадські роботи, арешт, передбачені лише за злочини.
Злочин обов'язково вчиняється з виною (умисел або необережність), а інші правопорушення можуть тягнути відповідальність і без вини. Так, якщо 18-річний син на підставі довіреності взяв у батька автомобіль і на ньому збив людину із необережності (потерпілий загинув) – син буде притягнутий до кримінальної відповідальності за ч 2 ст. 286 КК, а батько до цивільної за ч 2 ст. 1187 ЦК (хоча його вини немає), бо шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, котра на відповідній правовій підставі (право власності) володіє транспортним засобом, зберігання чи утримання якого створює підвищену небезпеку.
За суб'єктом правопорушення кримінальні і інші правопорушення можуть бути також розмежовані. Суб'єктомзлочину може бути лише фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За цією ознакою злочин можна відмежувати від цивільно-правового, а також деяких інших видів правопорушень, суб'єктом яких може бути і юридична особа. Фізична особа у цивільному праві у певних випадках може виступати суб'єктом правопорушення незалежно від віку і осудності (статті 1178, 1184, 1186 ЦК України). Суб'єктом дисциплінарного правопорушення може бути не будь-яка особа, а тільки та, на яку поширюється дія певних дисциплінарних статутів чи положень.
На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за відсутності вини.Так, згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, може нести відповідальність за відсутності її вини (умислу або необережності), якщо це встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано: 1) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного засобу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт, а також 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідальність без вини передбачена також статтями 1173-1176 ЦК України.
Такі критерії, як кримінальна протиправність і кримінальна караність, дозволяють відмежувати злочини від інших правопорушень, не передбачених чинним КК і вчинення яких не створює підстави для застосування кримінальних покарань. Інакше кажучи, правопорушення, відповідальність за які не передбачена КК, не є злочинами.
Відмежування злочинів від аморальних вчинків звичайно здійснюється за критеріями кримінальної протиправності й караності, а також за об'єктом, ступенем суспільної небезпеки та деякими іншими ознаками.
Так, суспільство може визнавати аморальними, а у деяких випадках і суспільно небезпечними вчинками самогубство і замах на самогубство, клонування людини, проведення самоабортів, свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження на венеричну хворобу тощо, але усі ці діяння не розглядаються як злочини, оскільки відповідальність за них чинний КК не встановлює. Санкціями за невиконання вимог моральності можуть бути лише певні форми морального впливу, наприклад, громадський осуд.
Об'єкт аморальних вчинків суттєво відрізняється від об'єкта злочину. З одного боку, аморальні вчинки можуть посягати на такі загальні блага, як уявлення суспільства про добро і зло, справедливість тощо, але не всі злочинні посягання є аморальними (нейтральними до моралі є більшість необережних злочинів, ряд злочинів у сфері господарської діяльності, інші злочини, для яких не є характерними корисливі чи інші низькі мотиви). З іншого боку, об'єктами аморальних вчинків можуть бути суспільні відносини, які перебувають виключно у сфері моральності і не мають жодного кримінально-правового відтінку: кохання, загальне ставлення до віросповідання, деякі правила етикету тощо.
На відміну від злочину, аморальний вчинок не завжди полягає у конкретному діянні (дії або бездіяльності). Аморальними можуть бути спосіб життя загалом або деякі його сфери, думки та переконання.
Більш чітко таке відмежування можна зробити тоді, коли ознаки, за допомогою яких визначається ступінь суспільної небезпеки, чітко визначені безпосередньо в законі. Так, виготовлення порнографічних предметів визнається злочином лише за наявності мети їх збуту або розповсюдження (ст. 301) тощо.
Відмежування злочинів від суспільно небезпечних діянь, які не визнаються злочинами, здійснюється переважно за критеріями кримінальної протиправності й караності, суб'єкта, винності.
Так, немає сумніву у тому, що суспільно небезпечними діяннями є застосування будь-якої зброї масового знищення – хімічної, біологічної, ядерної, лазерної, інфразвукової, радіологічної, променевої тощо. Проте кримінально протиправним і караним (ст. 439 КК) визнається застосування лише перших трьох із перелічених її видів.
Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки, яка не є ні аморальною, ні суспільно небезпечною і, маючи певні ознаки злочину, насправді може бути навіть суспільно корисною, стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином через існування обставин, які виключають його злочинність (статті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК).
Наприклад, заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для припинення суспільно небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочином і є суспільно корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей.
Інколи одним і тим самим діянням вчинюються правопорушення, відповідальність за які передбачена КК та іншим (не кримінальним) законодавчим актом, тобто йдеться про сукупність злочинів та інших правопорушень.
Наприклад, ст. 176 КК визнає злочином, зокрема, незаконне розповсюдження творів, якщо ці дії завдали шкоди у великому розмірі. Відповідно ж до ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» такі самі дії є цивільно-правовим проступком, який тягне відповідальність, передбачену ст. 52 зазначеного Закону.
Теоретично можливою є сукупність злочину з конституційним правопорушенням. Так, вчинення Президентом України державної зради чи іншого злочину водночас розглядається і як конституційне правопорушення, що має своїм наслідком відповідальність у виді усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.
У силу прямої вказівки закону (ч. 2 ст. 9 КУпАП, ч. 1 ст. 3 Закону України «Про боротьбу з корупцією»), як правило, неможливою є сукупність злочинів і адміністративних та правопорушень корупційного характеру, які посягають на один і той самий об'єкт правової охорони: злочин як більш антисоціальне правопорушення поглинає останні.
Література
1. Беккерия Ч.О преступлениях и наказаниях. – М., 1995.
2. Ковалев М. И. Понятие признаки преспутления и их значение для квалиикации. – Свердловськ, 1997.
3. Ковалев М.И. Понятие преступления с советском уголовном праве. Свердловск Изд-во Урал. Ун-та 1987.
4. Козлов А.П. Понятия преступления – Спб.6 Изд-во «Юрдический центр Пресс», 2004.
5. Кривошеин П.К. Преступление: Историческое исследование. – Киев, 1993
6. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. – М.,1996.
7. Мальцев В.В. Определение характера и степени общественной опасности преспупления//Акутальные проблемы борьбы с преступностью. Свердловск, 1989. С. 13-19.
8. Марцев А.И. Признаки преступления//Уголовно-правовые и криминологические меры предупреждения перступлений. Омск:Омск, ВШМ МВД СССР, 1986. С.3-12.
9. Марцев. А.И. Общественная вредность и опасность преступления //Правоведение. 2001. N 4 C. 148 – 155
10. Микитчик О.В. Сутність злочину як правового явища // Вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2000. Вип.. 3
