Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Общая характеристика психолого-педагогического исследования




«Основні етапи розвитку педіатрії. Видатні вчені»

Педіатрія — наука про дитячі хвороби, методи їх лікування та запобігання. Слово “педіатрія” грецького походження: pais — дитина та iatreia — лікування. Однак нині це поняття стало значно ширшим і охоплює вчення не тільки про хвору, а й про здорову дитину. Іншими словами, сюди входять анатомія, фізіологія, гігієна і патологія дитячо­го віку. Дуже влучним щодо цього є вислів Г.Н. Сперанського, який сказав, що “педіатрія — це вся медицина, зміщена на дитячий вік”.

Педіатрія, як і вся медична наука, має свої витоки, свою передіс­торію і свою історію. Окремі висловлювання і поради щодо вигодову­вання дітей, догляду за ними, а також лікування дитячих хвороб від­находимо у стародавніх рукописах Єгипту, Індії, Китаю, Вавилону та Ассирії.

Найцікавіша інформація про дитячі хвороби міститься в працях дав­ньогрецьких лікарів, зокрема у книгах Гіппократа (460—327 pp. до н. е.) “Про природу дитини”, “Книга афоризмів”, де є багато відомостей про закономірності росту і розвитку дитини. Потрібно зазначити, що вче­ний помітив різницю між організмом дитини й дорослої людини не лише щодо антропометричних даних і маси тіла, а й щодо виникнення хвороб та перебігу їх. Однак ставлення давньогрецьких лікарів до дітей майже не відрізнялося від того ставлення до них, яке існувало раніше в Індії та Китаї. Виправдовувалося принесення дітей у жертву, а також підкидання і вбивство їх, особливо, якщо йшлося про незаконнонароджених та хворих. Тому недарма кажуть, що історія педіатрії нерозривно пов’язана зі змінами, які відбувалися в долі дітей у процесі історичного розвитку суспільства, і, можливо, саме тому педіатрія як наука виникла в XVII—XVIII ст., коли значно підвищилося почуття відповідальності суспільства за долю дітей.

Першу наукову педіатричну школу створено в Англії, і саме анг­лійського лікаря Sydenhama на Заході вважають основоположником педіатрії. Саме він дав класичний опис клінічної картини рахіту, скар­латини, пневмонії.

Виокремленню педіатрії в самостійну науку сприяло відкриття в 1769 р. в Лондоні, а в 1802 р. у Парижі перших лікарень для дітей. Паризька дитяча лікарня набула особливо широкої популярності і невдовзі стала центром підготовки спеціалістів у галузі дитячих хвороб. Саме завдя­ки відкриттю цієї лікарні Франція стала провідною країною в розвитку пе­діатрії, а паризька педіатрична школа — найавторитетнішою. Французькі педіат­ри Bart, Bouchut, Roger описали клініку дифтерії — хвороби новонароджених, видали атлас патологічної анатомії дитячих хвороб, створили класифікацію хво­роб травної системи, виокремили катаральну й крупозну пневмонію, дали харак­теристику ревматизму, природженого сифілісу, природжених вад серця тощо.

Наприкінці першої половини XIX ст. педіатрія набуває успішного розвитку і в інших країнах: Австро-Угорщині, Голландії, Скандинавських країнах, Італії. З’являються перші педіатричні журнали, організовують перше наукове товарис­тво педіатрів.

Розвиток педіатрії в Україні відбувався під впливом античної та західноєвро­пейської медицини. Перші методи організації медичного обслуговування дітей виникли ще в Київській Русі за князювання Володимира та Ярослава Мудрого. У цей час, здебільшого при церквах та монастирях, почали організовуватися при­тулки і госпіталі (термін “госпіталь” — із грец. hospis — гість) для хворих манд­рівників, інвалідів, сиріт і підкинутих дітей. Лікуванням займалися монахи.

Відомою цілителькою була онука Володимира Мономаха — Євпраксія, яка лікувала хворих при княжому дворі.

Однак на більшій частині території України доглядали за хворими дітьми та надавали їм медичну допомогу народні цілителі — знахарки-лікарі. Набутий ними досвід передавався з покоління в покоління. Вважалося, що дитячі хвороби — це сфера діяльності не стільки лікаря, скільки знахарки. Перші провідні лікарі-аку- шери навіть випускали спеціальні рекомендації для знахарок, цим самим надаю­чи народним лікарям монополію щодо лікування дитячих хвороб.

В Україні педіатрія як наука виникла на межі XVIII—XIX ст. Талановиті лікарі, які народилися в Україні, через історичні обставини навчалися в Росії і ставали її видатними вченими. Першим українцем, якому належить видатна роль у розвитку педіатрії, був Н.М. Амбодик-Максимович (1744—1812). У своїх наукових працях він надавав важливого значення гігієні дітей, описав клініку та класифікацію дитя­чих хвороб, що розвиваються внаслідок неадекватного харчування. Вчений обсто­ював ідею важливості профілактики хвороб, яку вважав основою медицини.

Видатним ученим був ще один українець — С.Х. Хотовицький (1796—1881). Його перу належить перший оригінальний посібник з дитячих хвороб “Педіатри- ка” (1847), епіграфом до якого стали слова Сенеки: “Кожному віку властива своя конституція: одна немовляті, друга дитині, третя старцеві”. Цю книгу С. Хотови­цький написав, ґрунтуючись на надзвичайно глибокому на той час знанні й ро­зумінні особливостей анатомії дитини, реакцій дитячого організму.

С. Хотовицький стверджував, що дитина — це не доросла людина в мініа­тюрі, що їй властиві свої особливості розвитку органів і систем організму, їхнього функціонального стану. У процесі розвитку відбуваються не лише кількісні, а й якісні зміни. Особливості дитячого організму зумовлюють своєрідність перебігу патологічного процесу в дітей.

Першу дитячу лікарню відкрито в Україні в 1887 р. Це сталося у Києві. Однак лише з часу організації кафедри дитячих хвороб може йтися про початок розвит­ку наукової педіатрії.

Викладати педіатрію на медичному факультеті Київського університету святого Володимира розпочали в 1848 р. Лекції читали співробітники кафедри акушерства, жіночих і дитячих хвороб. Спеціалізованої дитячої клініки на той час не було, однак лікарі-науковці, розуміючи необхідність створення кафедри педіатрії І спеціалізованих клінік, невтомно працювали над цією проблемою.

Визначною постаттю в українській педіатрії був професор І.В. Троїцький (1856- 1923). Після закінчення Київського університету св. Володимира він працював зем­ським лікарем на селі, де його вразила жахлива смертність дітей. Він вивчав пе­діатрію у Відні, Петербурзі, у 1884 р. повернувся до Києва. Працював ординатором у Києво-Кирилівських милосердних закладах, лікарем у Подільському денному при­тулку. Його ім’я було популярним у науковому світі, а гуманність і демократизм викликали прихильність великої кількості хворих дітей із бідних родин.

У вересні 1885 р. І. Троїцького було запрошено приват-доцентом у Київський університет. Він зробив надзвичайно багато для вдосконалення викладання теми дитячих хвороб, увів у цей курс нові розділи: анатомо-фізіологічні особливості дитячого організму, гігієну дитячого віку, хвороби перших днів життя, гострі ди­тячі інфекційні хвороби (дифтерію, скарлатину, кір, кашлюк, віспу, епідемічний паротит).

У своїй практичній діяльності І. Троїцький особливу увагу приділяв віковим анатомо-фізіологічним особливостям дитячого організму. Необхідно зазначи­ти, що, користуючись під час обстеження хворого методикою С.П. Боткіна та Н.Ф. Філатова, він розширив її, поглибивши анамнестичну частину шляхом вив­чення навколишнього середовища і його впливу на організм дитини. У своєму підручнику “Вчення про дитячі хвороби” (1908) цьому питанню він присвятив спеціальний розділ “Способи дослідження дітей та розпізнавання захворювань у них”. Майстерно володіючи даром слова, глибокою ерудицією, чудовою пам’яттю, він захоплював аудиторію надзвичайно цікавими лекціями.

Окрім педагогічної і наукової діяльності І. Троїцький багато часу приділяв громадській роботі. За його ініціативи у листопаді 1891 р. було створено Товарис­тво допомоги хворим дітям. У 1892 р. при Товаристві організовано зразкову на той час амбулаторію, де безкоштовно вели прийом дітей бідняків. 26.08.1893 р. при амбулаторії відкрили кабінет платної видачі знезараженого коров’ячого мо­лока. Ця установа стала прообразом дитячої консультації з молочною кухнею і була першою організацією такого типу в Україні (на той час таких організацій не було навіть у Росії). За ініціативи І. Троїцького в Києві розпочало свою роботу Наукове товариство педіатрів (1900), головою якого було обрано його. Активна громадська діяльність ученого не подобалася керівництву Київського університе­ту. Несприятливі умови праці в Києві і прагнення керувати кафедрою дитячих хвороб змусили І. Троїцького в 1902 р. переїхати до Харкова, де він до 1918 р. очолював кафедру педіатрії. У Харкові невтомний учений створив Товариство педіатрів і відділ боротьби з дитячою смертністю. Він перший висунув ідею скли­кання Всеросійського з’їзду педіатрів та І Міжнародного конгресу педіатрів, дія якого розробив статут. І. Троїцький є автором 101 наукової праці з профілактики дитячих хвороб, дозування лікарських засобів для дітей, зі шкільної гігієни. Йому належать ґрунтовні праці з історії педіатрії. Він був засновником педіатричної клініки у Катеринославі (Дніпропетровськ, 1918—1923).

Першу в Україні кафедру дитячих хвороб організовано в 1889 р. при Київсь­кому університеті св. Володимира, яку очолив професор В.Є. Чернов (1852—1915). Відсутність дитячої клініки залишалась основною перепоною щодо організації викладання педіатрії. В. Чернов багато зробив для організації першої дитячої клініки, яку було відкрито (на 20 ліжок) у 1891 р. при Олександрівській лікарні. Професор В. Чернов створив умови для формування київської школи педіатрів, яка розвивала нові прогресивні напрями в педіатрії.

Засновану В. Черновим школу тривалий час очолювала О.М. Хохол (1897— 1964), яка зробила значний внесок у розвиток педіатричної науки в Україні. З її ім’ям пов’язаний розвиток лікувально-профілактичної допомоги дітям. О. Хохол — автор понад 80 наукових праць, які здебільшого присвячені питанням фізіології й патології дітей раннього віку. Особливу увагу вчена приділяла розробленню пи­тань дитячої дієтетики, під її керівництвом розроблено технологію виготовлення молока і науково обґрунтовано його значення у вигодовуванні дітей.

У 1904 р. професори Ян Рачинський, Франц Гроєр заснували першу в західно­му регіоні України львівську педіатричну школу. Визначну роль у розвитку пе­діатрії в Галичині відіграв професор С.І. Ігнатов (1899—1997). Він автор понад 200 наукових праць, 7 монографій, зокрема таких, як “Фармакотерапія”, “Діагностика соматичних захворювань”, “Лікування соматичних захворювань у дітей” тощо.

Значний внесок у розвиток наукової педіатрії зробили професори: С.М. Юсь- ко — автор понад 100 наукових праць, С.К. Ткаченко — автор 300 наукових пра­ць, співавтор підручників: “Медицина дитинства”, “Педіатрія”, монографій: “Неонатологія”, “Дитячий церебральний параліч” тощо; засновниками й очільниками кафедри пропедевтики дитячих хвороб були професори І.М. Руднєв, М.М. Фріїи- ман, факультету вдосконалення лікарів —професори С.І. Коржинський, Т.В. Кри- лова.

У центрі уваги львівської педіатричної школи були вікові особливості дитячо­го організму в нормі і патології, питання неонатології, імунології, алергології, гастроентерології, дієтетики тощо.

Видатними представниками інших українських педіатричних шкіл були В.Г. Балабан (1882—1976), В.О. Білоусов (1895—1971), П.М. Гудзенко (1913— 1982), член-кореспондент АМН України В.М. Сідельников (1928—1997), академік АН вищої школи України П.С. Мощич (1928—2006). Значний внесок у розвиток педіатричної науки в Україні зробили академіки О.М. Лук’янова, І.С. Сміян, В.Г. Майданник, професори А.О. Андрущук, М.М. Коренев, B.C. Приходько, О.П. Волосовець, В.В. Бережний, К.Д. Дука, праці яких сприяють удосконален­ню системи охорони материнства і дитинства, якісній підготовці педіатрів для охорони здоров’я України.

 

Самостійна робота №3

«Етика, деонтологія, професійні якості фельдшера»

Кожен фельдшер і акушерка, яких направляють працювати у фельд­шерсько-акушерський пункт (ФАП), у своїй практичній діяльності мають керува­тися принципами медичної деонтології й етики, особливо працюючи з дітьми. Складно переоцінити роль дитини в житті сім’ї. З нею пов’язані радість, щастя, якщо вона здорова, весела, і горе, переживання, якщо занедужала. У дитячі роки життя наповнене кипучою діяльністю зі своїми проблемами. А щоб розкрилися природжені здібності й розвивалися найкращі риси характеру малюка, зусилля батьків і медичних працівників мають бути об’єднані.

Насамперед фельдшер повинен бути добре обізнаний з віковими особливос­тями організму здорових дітей. Дитина потребує постійної опіки упродовж життя як з боку батьків, так і медичних працівників. Фельдшер (акушерка) має добре знати умови життя кожної дитини на своїй дільниці, оцінити стан її організму, врахувати здоров’я батьків, старших братів, сестер і за потреби вчасно внести ко­рективи у режим, дієту.

Особливої дієти потребують діти 1-го року життя. Фельдшер відвідує сім’ю ще до народження дитини і одразу після виписування її з пологового будинку (готує маму до догляду за новонародженим: навчає її, як організовувати правиль­ний режим, як годувати, купати, одягати, коли і як організовувати прогулянку). Фельдшер стежить за правильним розвитком дитини, розв’язує такі питання: чи достатньо дитина набирає в масі тіла, чи вистачає їй молока, готує її до профілак­тичних щеплень.

Дитина раннього віку дуже вразлива, її розвиток залежить від умов, які ство­рюють їй дорослі. Французький педіатр Дебре вдало назвав важливу для дитини цифру 3, і тому необхідно, щоб дитину ретельно оберігали: перші 3 години життя, перші 3 дні, перші 3 тижні, перші 3 місяці, перші 3 роки. Коло обов’язків фель­дшера ФАПу доволі широке. Він відповідальний за стан здоров’я усіх дітей. Якщо дитина захворіла, організовує лікування її вдома. Якщо виникне необхідність, направляє хвору дитину в лікарню і продовжує спостерігати за нею після випису­вання зі стаціонару. Бере на облік усіх ослаблених дітей і тих, у кого є хронічні захворювання (диспансерна група). Цих дітей фельдшер направляє на періодичне обстеження, на консультацію до фахівців: педіатра, кардіолога, стоматолога, ото­риноларинголога та інших, організовує і проводить призначене їм лікування. Ве­ликого значення надають профілактичній роботі, профілактичним щепленням, пропаганді санітарно-гігієнічних навичок, здорового способу життя. Фельдшер має бути прикладом для тих, хто його оточує: чисто одягатися, бути охайним, привітним, не забувати вимити руки перед тим, як підійти до дитини.

Взаємодія фельдшера зі здоровою і хворою дитиною — дуже важливе питан­ня. Необхідно знати особливості психіки, темпераменту хворої дитини з ураху­ванням її віку, характеру й тяжкості захворювання. Хвороба змінює поведінку дитини: вона часто кричить, плаче, у старших дітей з’являється страх перед хво­робою. Під час спілкування з дітьми медпрацівникові потрібно виявляти ласку, посміхатися, вимовляти лагідні слова, у нього мають бути теплі й ніжні руки. А це притаманне тим, хто по-справжньому любить дітей. Оглядаючи дитину, необ­хідно заспокоїти саму дитину та її батьків, вселити віру в те, що все буде добре.

Під час огляду як здорової, так і хворої дитини потрібно бути дуже уважним. Для дітей кожної вікової групи характерні свої показники крові, частота дихання, пульсу тощо. Перебіг одного й того самого самого захворювання, наприклад, за­палення легень, різний у дітей грудного віку, дітей дошкільного й особливо шкіль­ного віку. На деякі хвороби (особливо дитячі інфекції) зовсім не хворіють немо­влята, а на інші (рахіт, гіпотрофія) вже не хворіють старші діти. Усе це потребує

від фельдшера всебічних знань, тому медпрацівникам необхідно постійно вчитися оновлювати знання, розширювати свій кругозір. Якщо фельдшер не вчиться, у його роботі можуть бути помилки, від яких залежить здоров’я, а інколи й життя дитини. Усі ситуації, внаслідок яких можуть виникнути помилки, передбачити неможливо. Відомо одне, що не повинно бути помилок, зумовлених порушенням медичної деонтології, несерйозним ставленням до роботи.

За всякого захворювання діють три сили: хвороба, лікар і хворий. У педіатрії необхідно виділити ще й четверту силу — це батьки дитини. Вміння розмовляти з ними — це також мистецтво, якого набувають досвідом і знаннями і визначають особистістю фельдшера. Під час розмови з матір’ю, батьком необхідно бути так­товним, терплячим, зробити все можливе, аби зняти або хоча б знизити психоло­гічне напруження, переконати батьків у тому, що їхня дитина отримає повноцін­ну медичну допомогу. Якщо батьки сприймають фельдшера не тільки як доброго спеціаліста, але й як добру, чуйну людину, проникаються до нього довір’ям, то стають помічниками в боротьбі з недугою. Бесідувати з батьками потрібно з ура­хуванням їхньої культури, характеру тощо. Потрібно пам’ятати, що під час розмо­ви з грубими батьками необхідно бути витриманими, зі збудливими — тактовни­ми, з утомленими — терплячими. Відомо, що добре підібраний і ретельно про­аналізований анамнез хвороби наполовину визначає правильність діагнозу. Проте деякі матері схильні перебільшувати симптоми хвороби своєї дитини, інші, нав­паки, можуть не помітити відхилень в її поведінці. До кожного слова матері треба ставитись критично. А тому, збираючи анамнез, доцільно самому ставити запи­тання матері, направляти бесіду в потрібне русло. Фельдшер повинен вміти захи­щати свій авторитет, авторитет своїх колег.

До сфери медичної деонтології належить і питання про те, як інформувати батьків про здоров’я дітей, котрих лікують у стаціонарі, необхідно говорити з ними простою, зрозумілою мовою, не дуже заспокоювати, але й не лякати їх, пам’ятаючи про обережність у словах. Тактовно потрібно повідомити про такі тяжкі захворювання, як лейкоз, пухлина, виразкова хвороба шлунка тощо.

Фельдшер повинен пам’ятати і про професійну таємницю. Необхідно дотри­муватись медичної таємниці в разі таких захворювань, як природжені вади роз­витку, онкологічні, психічні, венеричні, туберкульоз, а також у разі усиновлення дитини. Збереження цієї таємниці гарантується законодавством і винні в її розго­лошенні несуть кримінальну відповідальність.

Фельдшер має володіти багатьма прекрасними людськими якостями. Все його життя — це служіння народу, прояв кращого в його душі й таланту — в ім’я людини.

Процес підготовки фельдшера, акушерки в навчальному закладі має бути спрямований насамперед на прищеплення правил медичної етики і культури, бездоганне виконання професійних обов’язків.

Ось деякі психолого-деонтологічні вимоги до медичного працівника. Це вміння:

• правильно побудувати стосунки з хворим, виходячи з його особистісних якостей і стану здоров’я;

• заспокоїти і підбадьорити хворого, який перебуває у тяжкому, безнадійно­му стані;

• захистити уразливу психіку хворого від впливу негативних чинників, зок­рема й тих, що належать до лікувально-діагностичного процесу;

• зберігати медичні й інші таємниці щодо хворої дитини, батьки якої вияв­ляють до слів і дій медичного працівника безмежну віру;

• під час спілкування з дитиною вживати слово так, щоб воно свідчило про загальну медичну культуру;

• терпляче мовчати, коли цього потребують інтереси хворої дитини та її батьків;

і співчувати і надавати потрібну інформацію, вчасну пораду, рекомендацію

матерям, знайомим, співпрацівникам із питань здоров’я їхніх дітей, запобігання різним захворюванням і ускладненням.

Акушерка, фельдшер повинні мати не лише міцне здоров’я, а й бути психічно врівноваженими. Інакше вони не спроможні будуть подолати усі труднощі, з яки­ми стикаються в щоденній професійній діяльності, а це своєю чергою негативно впливатиме на хворих.

Гуманно ставлячись до хворого, медичний працівник не повинен водночас принижувати гідність своїх колег, обговорювати їхні вчинки й дії в присутності хворих, молодшого медичного персоналу чи батьків дитини.

Гнів, нетерпимість до критичних зауважень, прояви гонористості й небажан­ня прислухатися до зауважень характеризують невихованість, нетактовність ме­дичного працівника. Висока культура, ввічливість, привітність, скромність і гу­манність — якості, що мають визначати його внутрішнє єство.

Байдужість, грубість до хворої дитини, неприязне ставлення — поняття, не­сумісні з професією медичного працівника.

Не менш важливим є й таке завдання — налагодити контакт з батьками хво­рих дітей. Можна легко собі уявити стан матері хворої дитини. їй здається, що її дитина тяжко хвора, може померти і що саме їй необхідна негайна допомога. І знову ж таки потрібно бути терплячим і тактовним, щоб пояснити матері, що здоров’я її дитини в надійних руках, що вона швидко одужає.

Медичному працівникові необхідно навчитися висловлювати співчуття і зна­ходити підхід до матері, не травмувати її різким словом. Недарма одна із запові­дей педіатра гласить: “Стався до дитини і її батьків так, як би ти хотів, щоб ста­вилися до тебе і твоїх дітей у дні здоров’я і в години хвороби. Без доброго слова й ліки допомагають погано”.

Кожен медичний працівник повинен мати добру професійну підготовку, ба­гато знати і вміти, систематично підвищувати свій фаховий рівень.

Постійні самоосвіта і самовиховання дають можливість молодшому медично­му спеціалістові набути знань й удосконалювати свою фахову майстерність, дбати про виховання в собі цих якостей.

 

 

Самостійна робота №4

 

«Анатомо-фізіологічні особливості шкіри,

підшкірної основи, догляд за шкірою.»

 

У доношеної дитини гладенька, еластична, оксамитова шкіра. У перші годи­ни після народження вона бліда, згодом стає яскраво-рожевого кольору. У ділян­ці плечового пояса шкіра вкрита волоссям, що нагадує пушок. Обличчя дещо припухле, очі зазвичай заплющені. Кінцівки помірно ціанотичні й набряклі. На кінчику і крилах носа, рідше на щоках, чолі, підборідді виявляються утворення білуватого кольору завбільшки з просяне зерно, які виступають над поверхнею шкіри. Виникнення їх зумовлене закупорюванням проток сальних залоз. Утво­рення зникають самостійно через 1—2 тиж.

Складки шкіри, рідше вся її поверхня, вкриті сироподібною змазкою (комбі­нація секрету сальних залоз та продуктів розпаду епідермісу), яка має захисні властивості. Довжина волосся на голові сягає 2 см. Вушні та носові хрящі пружні, нігті щільні. Догляд за шкірою передбачає щоденний її огляд, а також підмивання новона­родженого теплою проточною водою, причому дівчаток спереду в напрямку до сідниць. Спочатку це виконує медична сестра, навчає матір, яка потім це робить самостійно. Недоцільно без медичних показань використовувати для догляду за шкірою присипки, мазі тощо. Перше купання здійснюють у домашніх умовах. Залишок пупкового канатика потрібно підтримувати завжди сухим і чистим. У разі його забруднення (залишками сечі, випорожненнями) необхідно відразу вимити залишок пупкового канатика теплою перевареною водою з милом і ре­тельно просушити чистою пелюшкою або серветкою.

 

 

Самостійна робота №5

« Температура тіла. Особливості терморегуляції»

Транзиторні зміни теплового балансу зумовлені особливостями терморегуляції новонароджених дітей, зокрема переважанням тепловіддачі над теплопродук­цією.

Транзиторна гіпотермія: перепад температур (між температурою внутрішньоутробною і навколишнього середовища) у 12—15 °С призводить до зниження температури тіла новонародженого зі швидкістю 0,3 °С за хвилину, через 30—60хв вона сягає 35,5—37,5 °С. До середини 1-ї доби встановлюється гіпотермія (температура тіла 36,5—37,5 °С). Щоб запобігти розвитку гіпотермії, перше вимірювання температури тіла необхідно здійснити в аксилярній ділянці елект­ронним термометром через 30 хв після народження дитини, застосувати засоби активного запобігання втратам тепла (електричний обігрівач, теплі контактні по­верхні, сухі теплі пелюшки).

Транзиторна гіпертермія (гарячка) спостерігається у практично здорових ді­тей за умов адекватного догляду й годування. Розвивається на 3-ю—4-у добу після народження, характеризується підвищенням температури тіла до 38,5— 39,5 °С, часто збігається з максимальною втратою маси тіла. Загальний стан ди­тини погіршується, вона стає неспокійною, жадібно п’є, з’являються сухість сли­зових оболонок, гіперемія шкіри, тремор кінцівок. Підвищення температури тіла триває упродовж 3—4 год. Лікувальна тактика передбачає усунення перегрівання, похибок догляду та годування, фізичне охолодження, нормалізацію водного ба­лансу. Температуру тіла дитини вимірюють двічі на добу — спочатку медична сестра, а потім мати, попередньо навчена цій процедурі.

 

ПЛАН САМОСТОЯТЕЛЬНОЙ РАБОТЫ

Самостоятельная работа по теме:

Общая характеристика психолого-педагогического исследования

I. На основе изучения психолого-педагогической литературы подготовьте ответы на следующие вопросы:

1. Понятие «научное психолого-педагогическое исследование». Уровни психолого-педагогического исследования.

2. Уровни методологии психолого-педагогического исследования.

3. Способы представления данных психолого-педагогического исследования.

II. Заполните таблицу

Метод Достоинства Недостатки Требования к применению
       

 

III. Проанализируйте Концепцию федеральных государственных образовательных стандартов общего образования и Концепцию духовно-нравственного развития и воспитания личности гражданина России и определите, какие направления психолого-педагогических исследований являются наиболее перспективными.

Список литературы

1. Гудвин, Дж. Исследование в психологии: методы и планирование / Дж. Гудвин. – СПб.: Питер, 2004. – 558 с.

2. Давыдов, В.П. Методология и методика психолого-педагогического исследования: учеб.пособие для вузов/в.п. Давыдов, П.И. Образцов, А.И. Уман . – М.:Логос, 2006. – 127 с.

3. Загвязинский, В.И. Исследовательская деятельность педагога : учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / В. И. Загвязинский. – М.: Издательский центр «Академия», 2008. – 174 с.

4. Загвязинский, В.И. Методология и методы психолого-педагогического исследования: учеб.пособие для пед. вузов / В.И. Загвязинский, Р. Атаханов. – М.:Академия, 2008. – 207 с.

5. Краевский, В. В. Методология педагогики: Пособие для педагогов-исследователей В.В. Краевский. – Чебоксары: Изд-во Чуваш, ун-та, 2001 – 244 с.

6. Образцов, П.И. Методы и методология психолого-педагогического исследования / П.И. Образцов. – СПб.: Питер, 2004. – 267 с.

7. Рузавин, Г.И. Методология научного исследования: Учеб. пособие для вузов / Г.И. Рузавин. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 317 с.

8. Тихонова, Е.В. Методология исследований в социальных и поведенческих науках: учеб. пособие для вузов / Е.В. Тихонова. – М.: ГУУ, 2007. – 173 с.

9. Юревич, А.В. Психология и методология / А.В. Юревич. – М.: Ин-т психологии РАН, 2005. –311 с.

10. Концепция федеральных государственных образовательных стандартов общего образования [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://standart.edu.ru/catalog.aspx?CatalogId=261

11. Концепция духовно-нравственного развития и воспитания личности гражданина России [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://standart.edu.ru/catalog.aspx?CatalogId=985.

Самостоятельная работа по теме:


Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой





Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 658. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.06 сек.) русская версия | украинская версия
Поможем в написании
> Курсовые, контрольные, дипломные и другие работы со скидкой до 25%
3 569 лучших специалисов, готовы оказать помощь 24/7