ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехать­ся!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайда­маки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже, було, і найшлося їх десят-344

ків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один ка­же — «треба», другий каже -*- «не треба», третій — нічого не каже, Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й про­циндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю ци­дулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! все буває, я/к иа довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фа­мілію (Кирпа-Гнучкошиєнков-в) і надрукувать в мужиць­кій «нижці. Далебі, правда!

[ПЕРЕДМОВА ДО НЕЗДІЙСНЕНОГО ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ» 1847 р.]

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?

Чтоб умньїй^ добрий наш народ

Хотя по язику нас не счнтал за немцев.

А. Грибоедов

Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» Ісвого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас Слово Імоє, о братія моя українськая возлюбленная.

Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ля­хи друкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви, так, братія моя? Може злякались нашествія іноплемен-них журналістів? Не бійтесь, собака: лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тільки переводять, та й то чорт-ІЗна по-якому. Натовкмачать якихось і н д й в і-д у а л і з м і в тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кри­чать о единой славянской литературе, а не хотягь і загля­нуть, що робиться у слов'ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чесь­ку, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава богу, не німці! Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книж­ка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хва­лять, те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними, Преочаровательно в чарах тих ось що: жиди, пшики, свині і п'яні баби. Може це по їх у т о н ч е н-ной натурі і справді добре. А на наші мужицькі очі, то дуже погано. Воно й то правда, що і ми самі тут трохи вин­ні. Бо ми не. бачили нашого народу — так, як його бог со­творив. У, шинку і наш, і москаль, і навіть німець — всі

похожі на свиню, а на панщині, то ще поганше. У хату прий­ти до його або до себе покликать по-братерській не можна, не можна, бо він злякається, та може ще й те, що він пізнає дурня у жупані.

Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись ко­до шинку, та. й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е, ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, дослухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або иа дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани во­лочать,—то тойді і.скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт.

Отак-то братія моя возлюбленная. Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила І паперу. Отойді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.

А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер-Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; аі В [альтер;] С [когг] в Едемборге, а не в Шотландії — а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Ско­ворода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина.

Покійний Основ'яненко дуже добре приглядався на на­род, та не прислухався до язика, бо може його не чув у ко­лисці од матері, а Г [улак] -Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним і богупротившш панством. Нехай би вже оті К'ирпи-гнучкошиєнки сутяги — їх бог, за тяж-кіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Промі­няли свою добру, рідну матір — на п'яницю непотребную, а в придаток ще і &ь додали.

Чому В. С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щи­рими синам'И матерей своїх, і славу добру стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь богу і работайте разумно, во ім'я матері нашої України безталан­ної. Амінь.

А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде — і щоб не

дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною — то от вам Свяченая вода; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе.

А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як С [в я ч е н а я] в [о д а] — і не тур­буйтесь, бо, їй богу, не найдете.