Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 2. – С. 237 – 241.Борис Грінченко ЛИСТИ З УКРАЇНИ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ [... ] Які ж національні ідеали у Шевченка? Найсамперед мусимо перестерегти читача. Ми цілком не згоджуємося з тією думкою, мовби то в Шевченка, в його національних поглядах, можна відрізняти два періоди: період, як український патріотизм був у його, як каже д. Ого-новський, з «старокозацькою закраскою» і період, як він збувся тієї «закраски», —себто: «перенявся живо гуманними ідеями товариства Кирило-Мефодієвського» (Огон.). Тільки тоді наче б то з'явилася в його думка: «Хто взяв волю України?» і тільки тоді витворився в йому «антагонізм до царизму» та «правдивий патріотизм український». [... ] Шевченко ніколи не зарікався своєї старовини, він своїм геніальним оком уздрів той пункт, з якого треба було дивитися на нашу минулість, і став на йому. Його геній наштемповує ганебним клейном тих, хто був «грязею Москви» та «варшавським сміттям», ганить людей, але він цілком обстає за загальним національним рухом,, що мав своєю метою загальнолюдську та національно-українську волю. Він не продає цих святощів за «шмат гнилої ковбаси», який здався декому «вищою культурою», від виявів народньої волі та національної самосвідрмости (виявленої хоч би і в такій недосконалій формі, як гетьманщина, Січ), не зре- кається задля руйновничого деспотизму того «Первого» і тії «Второї», про яких він каже у своїм «Сні» і до яких ми літ з десяток назад прочитали (ой сором!) по-вкраїнському написані грубо-підлесливі оди, що нагадали нам старі панегірики українським панам або «Оду до князя Куракина». Ні, Шевченко не відривається від нашого історичного грунту, бо знає, що сього не можна робити, бо бачить добре свій національний стяг тоді, як його ніхто ще не бачить; бо він, Шевченко, є фокус ^світозбір), що в йому зійшлися всі проміні народного розуму, почування та сподівання; бо він єсть той, що сам один у своїй душі містив усе те, що містили мільйони намученого неволею вкраїнського народу, бо він єсть той, кого ми звемо —геній. Еге, ми ще раз і ще кажемо, що, не вважаючи на дрібні вади в його творах (у кого є твори без вад?), Шевченко своєю національною самосвідомістю єсть геній, а своєю незмірною вагою, значінням у справі національного відродження свого рідного краю єсть з'явищем феноменальним, єдиним, може, на світі. В той час, як його попередники ледві насмілювались у своїх творах згадувати про вкраїнську самостійність, а коли й згадували, то розуміли її не як самостійність нації, а яко самостійність (дуже невелику) частини «єдиного й неде-лимого русского народ а», «самостійність з ласки сего «єдиного» народу, чи то б то «старшого брата», — Шевченко виразно становить у своїх творах самостійність нашу яко нації. Він спершу обнімає оком усі слав'янські народи і розуміє їх як одну сім'ю, народи ті вважає за братів і плаче гіркими сльозами, бачучи, як вони роз'єднались, як «старих слав'ян діти впились кров'ю» («Гайдамаки»). Він бажає, Щоб усі слав'яне стали Добрими братами І синами сонця правди І єретиками Оттакими, як Констанський Єретик великий!.. Мир мирові подарують І славу во віки!.. («Посл. до Шафарика») Він дякує Шафарикові за те, що той звів «в одно море слов'янськії ріки» — показав їм шлях до єднання, до спільної діяльности, показав їм спільну мету. Нема чого доводити, що Шевченко признає за кожним слав'янським народом право на цілковиту національну самостійність і найсамперед признає її за вкраїнсько-руським народом. Він гостро береже цю самостійність од усяких заходів чи з польського, чи з московського боку і зовсім не спиняється перед марою того «єдиного неделимого». Бувши прихильником цілослав'ян-ського єднання та братання, він, скоро забачає, що таке єднання з одним братом, з москалем, стає вже не братанням, а неволею, — зараз же повстає проти всяких «единств та неделимостей» і не вагається обвинрватити Богдана Хмельницького за те, що підхиливсь він під московську руку. Поет гостро виступає проти всякого деспоцтва взагалі (див. «Царі» та інш.) і проти деспоцтва-тодішнього російського режиму — зособна. Він малює нам образ сього деспоцтва в своїй поемі «Сон», оповідає про страшні кривди, які вчинено Вкраїні і виразно бажає, щоб вернули їй природ-женні її права, яко нації. Він бачить, що до такого становища, в якому стоїть Україна, довели її власні ледачі проводирі. [... ] Се одначе не перешкожає йому оступатися за тих із сіх гетьманів, у яких він бачив виразну думку про національну самостійність українську. Так, він уславляє за се Петра Дорошенка («Заступила чорна хмара»). Але він небагато таких бачить, і та річ, що деякі з їх уміли «ляхів трощити», зовсім не веселить його так, як перших письменників. [... ] Не радіти, а хіба сумувати треба з сього випадку, бо ані ляхам, ані українцям з його користі не було і нема: обох се довело тільки до неволі національної. Сміливо зве поет своїх земляків рабами, сміливо обвинувачує їх, а не кого іншого, за ту недолю, яку терпить рідна країна. Поета не одуриш ніяким позверховним патріотизмом. Галушковим патріотам, велике йому ненавидним, він одмов-ляє гостро не один раз. [... ] Іншого вимагає він од українців: «Розкуйтеся! Братайтеся!» каже він. «Розкуйтеся» — се б то киньте бути «грязею Москви» чи «варшавським сміттям», «дійдіть до свідомості, що ви єсть сини великої самостійної нації, не хиліться ні перед Москвою, ні перед Варшавою, дбайте про те, щоб досягти національної самостійності. А що таке національна самостійність? Шевченко розумів її цілком оригінально і — се найважливіше — не помилявся, так її розуміючи. Нація була в його розумінні сім'єю з рівних людей-братів і тільки тоді, коли всі люде, (ане деякі тільки) будуть справді вільні... тільки тоді можна назвати націю вільною. [... ] Такі, коротко кажучи, національні думки Шевченкові. Як бачимо, і в їх нема національного шовінізму, нема галушкового патріотизму, але також нема й трішки того рабського духу, який добачали ми в його попередників. Завсігди і скрізь у Шевченка український народ є самостійна вкраїнська нація, і він вимагає їй всіх тих прав, які звичайно належать кожній нації. І ось ця поетова самостійність, оця його ворожість до рабства примушує його ненавидіти се рабство всюди, де він його бачить, — хоч би в рабстві був і його ворог. Тим у Шевченка нема й крихти національного ворогування ні до москалів, яко до нації, ні до ляхів. Він повстає проти московського гніту, але не проти московської нації. Він повстає проти польського гніту в минулости, але знов не проти польської нації. [... ] Таким побитом ми бачимо, що Шевченко перший виразно висловив ідею повної незалежности української яко нації і вкупі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до інших націй — себто: висловив дещо зовсім нове, зовсім нечуване з уст у його попередників, українських письменників. Своїм словом поет розвіяв ту темряву з усякої неправди, яка обнімала досі питання про нашу національність і поставив замісць тієї темряви своє світло. Він був перший українець з правдивою національною свідомістю і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові. [... ] Непоборні життєві обставини примусили і наше письменство ступити на ту стежку, на якій стоять усі інші письменства, примусили виробляти якомога швидче, поруч з літературою для народу, теж і наукову та поетичну літературу для інтелігенції, і вже тільки будущина доведе до того, що обидві сі літератури зійдуться докупи тоді, як зійдеться докупи народ з інтелігенцією в одну освічену культурну громаду. Поки ж се буде, мусимо, щоб не зостатися зовсім позаду, щоб не випустити з рук і останню силу, з усеї премочі дбати про те, щоб розвивати і непростолюдну літературу. Що швидче розів'ється у нас наукова та поетична література для інтелігенції, то краще, то більш сили буде в нас дбати і про народню освіту. Кожна перешкода на сьому шляху, кожна припина зменшує нашу силу у відносинах до тих сил, що держать над нами верх, бо ці сили ростуть повсякчасно і вимагають і від нас, щоб ми, коли хочемо боротися з їми, теж росли повсякчасно. Рости ж нам можна, як я вже показав, тільки так, щоб укупі виробляти літературу і для народу, і для інтелігенції (дбаючи, звісно, про те, щоб вони намагались злитися докупи). Ось через віщо такі думки, як у Костомарова, або, почасти, і у Драгоманова, —думки про те, щоб сидіти поки на самій народній літературі, вважаємо ми просто за шкодливі нашій справі, бо вони збивають з пантелику людей, одверта- ючи їх од неминуче потрібного діла, спиняють тим нашій літературі зріст і зменшують таким робом змогу вибороти нам свої національні права. Ось через віщо всім щирим прихильникам до рідного діла можнб радити скрізь і завсігди пропагувати думку про широку —і для народу —вкраїнсько-русь-ку літературу, пропагувати її, незважаючи ні на які начебто непереможні перешкоди для тієї літератури, і не збентежуватися тим, що досі наші здобутки літературні були може'й далеко не перворядної ваги: се нічого, аби вони були! Бо коли вони є, то стануться вони підвалиною, основою іншим, кращим [... ] питання 3
|
