Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Стадії розвитку асоціальної поведінки.




Важковиховуваність викликає несприйнятливість дитини до позитивного соціального досвіду. Вона часто виступає наслідком педагогічної занедбаності. Таку занедбаність у психології означують як довготривалий, несприятливий для розвитку особистості стан дитини, що є наслідком недостатності, суперечливості або негативності впливів мікросередовища (родини, школи, групи дозвілля), які ще погіршуються (посилюються, ускладнюються) внутрішніми індивідуальними умовами розвитку такої дитини. Для педагогічно занедбаних дітей характерними є соціальна незрілість, бідність духовних запитів та інтелектуальних інтересів, відсутність або недорозвиненість моральних пот-реб і установок. Такого роду аморальність часто стає джерелом асоціальної поведінки особистості.

Асоціальною поведінкою вважають активність людини, в якій проявляється стійка тенденція відхилення від соціальної норми. Такі відхилення класифікуються як девіації соціально корисливої, агресивної й соціально-пасивної спрямованості.

Соціально корисливі девіації — це правопорушення й проступки, пов'язані з бажанням одержати матеріальну або грошову вигоди (крадіжки, спекуляція, шахрайство тощо). Соціальні відхилення агресивної орієнтації проявляються у ворожих діях, спрямованих проти особистості з метою заподіяти їй страждання або завдати шкоду (це можуть бути образи, хуліганство, побої, вбивства й зґвалтування). До соціально-пасивних відхилень належать ухиляння від роботи й навчання, вживання алкоголю, наркотиків та інших психотропних речовин, бродяжництво. Крайня форма соціально-пасивної девіації — це самовбивство особистості. Основна риса, яка об'єднує всі ці особливості поведінки людей, — їхнє небажання брати на себе відповідальність за розв'язання особистих і соціальних проблем, ухиляння від активного соціального життя й виконування громадянських обов'язків.

Невський І.А. пропонує виділяти такі стадії розвитку асоціальної поведінки:

Несхвальна поведінка – найбільш поширена в дошкільному і молодшому віці форма опору вимогам, проханням, радам педагогів і батьків, моральним нормам суспільної поведінки. Може виступати у формі пустощів, бешкетництва. Пустощі – короткий, епізодичний відрізок поведінки дитини, в якому яскраво проявляється його активність, ініціатива, винахідливість. Особливістю пустощів є їхній позитивний тон, переживання величезного задоволення від зробленого і обов'язково добре ставлення до оточуючих.

Бешкетництво теж являє собою епізод у поведінці дитини. І в ньому проявляються вигадка, ініціатива, активність. Однак на відміну від пустощів бешкетник вже свідомо порушує встановлені правила, навмисно вчиняє дії, що приносять шкоду одноліткам або старшим . Мета бешкетника – досадити, помститися або отримати вигоду для себе.

Поведінка, що засуджується – пов’язана із систематичним осудом з боку вихователя. Така поведінка викликає більш-менш різкий осуд оточуючих, педагогів, батьків. Може виступати у формі епізодичних порушень дисципліни, забіякуватості, грубості, зухвалості, брехливості, нечесності.

Девіантна, або відхилена (від лат. Deviatio – відхилення), поведінка завжди пов'язана з невідповідністю людських вчинків і дій поширеним в суспільстві або соціальних групах нормам, правилам поведінки, стереотипам, очікуванням, установкам, цінностям.

Під девіантною поведінкою розуміють дві речі:

1) вчинок, дії людини, не відповідні офіційно встановленим або фактично склалися в даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам);

2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, не відповідних офіційно встановленим або фактично склалися в даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

В першому значенні девіантна поведінка переважно предмет вивчення психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування відносно і носить умовний характер.

Психологи говорять про те, що розумінням суті девіантної поведінки служить поняття «норма». Соціальна норма – це історично що склалася в конкретному суспільстві міра допустимої поведінки окремої особи, соціальної групи або організації. Соціальні норми виникають як результат віддзеркалення (адекватного або спотвореного) в свідомості людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства і утілюються в етикеті, моралі, юридичних нормах.

Ці норми з різним успіхом засвоюються особою в процесі її соціалізації. Процес соціалізації (процес засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в даному суспільстві) досягає певного ступеня завершеності при досягненні особою соціальної зрілості, яка характеризується отриманням особою інтегрального соціального статусу (статус, що визначає положення людини в суспільстві). Проте в процесі соціалізації можливі збої, невдачі. Проявом недоліків соціалізації є поведінка, що відхиляється (девіантне), - це різні форми негативної поведінки осіб, сфера етичних вад, відступ від принципів, норм моралі і права. До основних форм поведінки, що відхиляються, прийнято відносити правопорушення, включаючи злочинність, пияцтво, наркоманію, проституцію, самогубство.

Численні форми поведінки, що відхиляються, свідчать про стан конфлікту між особовими і суспільними інтересами. Поведінка, що відхиляється, - це частіше всього спроба піти з суспільства, втекти від повсякденних життєвих проблем і знегод, подолати стан невпевненості і напруги через певні компенсаторні форми. Проте поведінка, що відхиляється, не завжди носить негативний характер. Воно може бути пов'язано з прагненням особи до нового, спробою подолати консервативне, що заважає рухатися вперед. До поведінки, що відхиляється, можуть бути віднесений різні види наукової, технічної і художньої творчості.

Делінквентна поведінка - поведінка індивіда, що порушує норми громадського правопорядку, загрожує благополуччю інших людей або суспільству взагалі та може бути правомірно покараною. Уширокому значенні делінквентна поведінка - це злочинна (кримінальна) поведінка, правопорушення некримінального характеру, порушення офіційно визначених правил поведінки та дисциплінарних вимог. У вузькому значенні делінквентною поведінкою в літературі називають некримінальні правопорушення чи протиправну поведінку дітей та підлітків. Протиправну дію, що лежить в основі делінквентної поведінки, називають деліктом, а особу, якій властива така поведінка, -делінквентом.

До протиправних дій зараховують проступки (провини), правопорушення та злочини. Серед типових проступків неповнолітніх виокремлюють лихослів’я, систематичне порушення дисципліни в школі, бійки з однолітками, бешкетування ( наприклад, жбурляння з балкона в перехожих різних предметів; дзвінки телефоном до незнайомих осіб тощо). Правопорушення - це недотримання правил поведінки, встановлених законом та іншими нормативними актами. Воно може полягати у здійсненні забороненої дії або, навпаки, у виконанні передбаченого законом обов'язку. Це порушення адміністративних та правових норм, які проявляються через дрібні крадіжки, здирництво, викрадення автотранспортних засобів, хуліганство. Кримінальна (злочинна) поведінка - протиправне, суспільно-небезпечне діяння, що класифікується за певними нормами кримінально-процесуального права (зґвалтування, вбивство, нанесення значних тілесних пошкоджень).

Передумовою делінквентної поведінки є важковиховуваність. Термін "важкий учень”, "важковиховуваний” характеризує дітей з негативним ставленням до навчання та норм моральної поведінки. 3 точки зору медичної психології відхилення у поведінці неповнолітніх поділяють на патологічні (хворобливі) і непатологічні. Важко-виховуваними в непатологічному плані є в цілому повноцінні діти з деякими відхиленнями у фізичному здоров'ї, дещо розладнаною чи ослабленою нервовою системою внаслідок дій психотравмуючих факторів. В їхній поведінці можуть спостерігатися неадекватні реакції, надмірна агресивність, лицемірство, розбещеність, озлобленість, заздрість. Найбільш характерними проявами важковиховуваності дітей є ледарство, схильність до безцільного проведення часу, безвід-повідальність, неорганізованість, неуважність, емоційна нестійкість, слабка спроможність до опору негативному впливу інших.

За детермінацією поведінки виокремлюють декілька основних груп делінквентних особистостей:

Ø ситуативний правопорушник (протиправні дії якого переважно спровоковані ситуацією);

Ø субкультурний правопорушник (порушник, який індетифікувався з груповими антисоціальними цінностями);

Ø невротичний правопорушник (асоціальні дії якого виступають наслідком інтрапсихічного конфлікту і тривоги);

Ø «органічний» правопорушник, який здійснює протиправні дії внаслідок мозкових ушкоджень з переважанням імпульсивності, інтелектуальної недостатності і ефективності);

Ø психотичний правопорушник (який здійснює делікти внаслідок тяжкого психічного розладу - психозу, помутніння свідомості);

Ø антисоціальна особистість (антисуспільні дії якої викликані специфічним поєднанням особистісних рис: ворожістю, нерозви-неністю вищих почуттів, нездатністю до близькості).

Злочинна поведінка є процесом, що розгортається у просторі і часі та включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну небезпеку. Можна виділити три основних етапи механізму злочинної поведінки:

1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціональний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у взаємозв'язку з іншими. Власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компоненти поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов би випадати, ясно не визначаючись.

На першому етапі злочину формуються його психологічні причини — спонукальні засади. Термін «мотивація», похідний від мотиву, вживається у декількох значеннях. У вузькому смислі — це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 5) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій «боротьбі мотивів» («добра і зла», «за і проти») та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної зокрема, співвідносяться як одиничне, окреме і загальне: мотивація конкретного злочину одинична, вона має свою специфіку і неповторні, притаманні тільки їй риси. Суттєва властивість такої поведінки — суспільна небезпечність і протиправність. Злочин — не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мотивами, фактично — це результат дії, що являє собою суспільну небезпеку і протиправність, які суб'єкт міг чи повинен був передбачити.

Виникнення мотиву звичайно опосередковується потребами особистості та необхідністю їх задоволення. Мотив не є потреба, а лише обґрунтування рішення діяти по її задоволенню на рівні свідомості, після чого — прагнення до цілі у вибраному напрямі; інакше кажучи, мотив — усвідомлене прагнення діяти для задоволення потреб, інтересів та інших спонукаючих стимулів. За соціальною значимістю потреби можна розподілити на нормальні (схвалювані мораллю і правом) та деформовані (засуджувані) і викривлені (аморальні). Кожна з названих груп може спонукати злочинну поведінку, але це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т. ін., зумовлені своєрідною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному смислі. Як джерела виникнення мотивів виступають емоції, почуття, переконання, світогляд та інші психічні феномени.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки — цілепокладанні — різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб'єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отримання бажаного результату. Мета і результат співпадають при наявності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при непрямому — вони допускаються. Злочинна самовпевненість характеризується прагненням уникнути наслідків, що фактично не досягається. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів із-за необережності не співпадають, але це не означає, що вони безцільні чи безмотивні. Мета — форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв'язок мотивів і цілей дій — основа змісту зазначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення — психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки; воно безпосередньо зв'язане з вибірковістю поведінки. У рішенні знаходять відображення всі об'єктивні і суб'єктивні чинники, що обумовили вчинення злочину (передували йому) і модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що зумовлюють зміст мотивації і названих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ставиться по-різному: один прагне його уникнути, інший — ігнорує, третій — не задумується.

Структура процесу прийняття рішення може бути представлена наступними етапами: 1) підготовчий — переробка інформації і осмислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний — вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний — оцінка рішення із позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі — сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу; 4) заключний (операціональний) — реалізація прийнятого рішення, безпосереднє вчинення злочину.

Психологічний зміст злочину може бути розгорнутим чи скороченим, тривати у часі та просторі або ж бути швидкоплинним. На поведінку умомент здійснення злочину вирішальним чином може впливати ситуація: оцінивши її, злочинець нерідко змінює план дій, час, місце та ін., відкладає злочин, відмовляється від його продовження чи планує інший. Найбільш простим варіантом злочину є дія, що призводить до одного чи кількох наслідків; більш складним — злочин, що складається із двох дій, що привели до одного чи кількох наслідків, чи низки дій, об'єднаних єдиним умислом, спрямованих до єдиної мети. Відомі також довготривалі злочини (наприклад, втеча з-під варти); злочинний результат може бути досягнутий одночасними чи різночасними діями декількох осіб у співучасті, у вигляді групової діяльності різноманітних злочинних угрупувань (від звичайних груп до організованих спільностей).

Таким чином, якщо прослідкувати генезис злочинної поведінки від її витоків до настання наслідків, можна констатувати, що вона є низкою багатократної взаємодії між особистістю і середовищем, точніше — результатом такої взаємодії, незалежно від того, про який злочин йдеться і яка поведінка йому передувала. Але при цьому завжди очевидні відмінності передкримінальності умисних злочинів та злочинів з-за необережності і неоднозначність особистості самого злочинця.

Деструктивність - руйнування, що виходить від людини і спрямоване зовні, на зовнішні об'єкти, або всередину, на самого себе

Причиною неблагополучного розвитку дітей є деструктивні процеси, що порушують цілісну структуру особистості. Відомо, що найпростіша структура особистості складається з трьох складових: інтелектуальної, емоційної і поведінкової сфери. Гармонійний розвиток всіх трьох складових забезпечує успішність розвитку людини. Деструктивна поведінка може з’явитися у школяра як результат незнання правил поведінки чи небажання їх застосовувати у своїй діяльності.

Джерела деструктивності в поведінці школярів:

1. Підпорядкування дитини волі дорослого. Пригнічуючи самостійність та ініціативу, педагог перешкоджає розвитку індивідуальності дітей, їх активності, що призводить до виникнення конфліктів. Девіантна поведінка, психологія якого базується на теорії деструктивності, є результатом придушення і опору особистості при жорсткому авторитарному стилі навчання.

2. Здійснення процесу виховання тільки в проблемні періоди життя дитини. При такому підході дорослий проявляє активну увагу до дитини тільки тоді, коли вже виникла проблема. Але як тільки проблема втрачає свою значимість, педагог втрачає інтерес до школяра, залишає його в зоні неуваги, вважаючи, що поки все йде нормально, турбуватися нема про що. Деструктивна поведінка стає засобом залучення уваги до своєї особистості. Педагог мимоволі спрямовує дитини по «проблемному» шляху розвитку, так як для залучення уваги до себе вихованець буде все частіше здійснювати проступки, на які реагує дорослий.

3. Монополізація дитини школою. Дитина поставлений в положення повинності, він «зобов’язаний» служити школі. При великій навчальної навантаженні дітей та батьків не покидає відчуття великої зайнятості, стомлюваності, фізичних і нервових перевантажень, непосильних для незміцнілого дитячого організму і психіки. Протест проти монополізації виражається як деструктивна поведінка, спрямоване на руйнування встановлених школою правил: запізнення, прогули, порушення у формі одягу і т.д.

На думку Еріха Фромма, ознаки деструктивності як риси характеру виявляються у 10-15 % населення. У своїй книзі «Анатомія людської деструктивності» він визначає дане якість як потяг до руйнування, яке яскраво проявляється у людей агресивних, що зазнають ненависть до людства. Це злочинці, гвалтівники, палії воєн. На думку автора, у дітей деструктивна поведінка може бути сублимировано або перетворено в конструктивну агресивність, спрямовану на руйнування старого, непотрібного і побудова чогось нового, більш досконалого.

Деструктивна поведінка дітей, помічена в дошкільному або шкільному віці, не може бути усунуто методами придушення. Найбільш ефективний шлях – перетворення і напрям енергії імпульсу на соціально значимі цілі.

 

 







Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 2636. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2019 год . (0.004 сек.) русская версия | украинская версия