Наказні гетьмани та претенденти на гетьманську булаву.
Іван Безпалий наказний гетьман Війська Запорозького 1659 представник промосковської партії. Данило Ярмоленко наказний гетьман Війська Запорозького 1665 представник промосковської партії. Степан Опара гетьман Війська Запорозького 1665 представник пропольської партії. Степан Вдовиченко гетьман 1668 Петро Суховій правобережний гетьман 1668—1669 Остафій Гоголь гетьман Війська Запорозького 1676—1677 представник самостійницької партії. Василь Дунін-Борковський наказний гетьман Лівобережної України 1687 генеральний обозний, назначений гетьманом після Самойловича на час до виборів нового гетьмана. Петро Іваненко (Петрик) гетьман України 1692—1696 представник самостійницької партії. У 1696—1712 рр. (з перервами) — гетьман Ханської України. Самусь Самійло наказний гетьман Війська Запорозького 1692—1704 представник самостійницької партії.
Кошові отамани Війська Запорозького
Лутай кошовий 1652 Пашко кошовий 1654, 1658 Павло Гомін кошовий 1657 Яків Барабаш кошовий 1657, 1658 Павло Гомін кошовий 1658 вдруге Лесько Шкура кошовий 1658, 1666 Петро Суховій кошовий 1660 Іван Брюховецький кошовий 1661 представник промосковської партії, прозваний «московським холуєм». Іван Величко-Босовський кошовий 1662 Сашко Туровець кошовий (наказний) 1663—1664 Іван Сірко кошовий 1663—1664 Іван Щербина кошовий 1664 Іван Ждан кошовий 1666—1667 Ріг Остап Васютенко кошовий 1667 Чемерис Іван Бєлковський гетьман 1668 Лукаш Мартинович кошовий 1669, 1671 Григорій Пелех кошовий 1670 Євсевій Шашола кошовий 1672 Лук'ян Андріїв кошовий 1672—1673 Іван Сірко кошовий 1673—1680 вдруге Василь Криловський кошовий (наказний) 1676 Іван Стягайло кошовий 1680—1681 Трофим Волошанін кошовий 1681—1682 Григорій Єремєєв кошовий 1682—1684 Григорій Сагайдачний кошовий 1686 Федор Іваник кошовий 1686 Кость Гордієнко кошовий 1703-1706, 1707-1728 Іван Білицький кошовий 1733, 1735, 1738, 1760, 1765 Іван Малашевич кошовий 1716-1720, 1734-1735 Петро Калнишевський кошовий 1765—1775 [ред.]
Історія України — це складний процес формування незалежної держави українців. Він починається з появою людини розумної на теренах сучасної України понад 300 000 років тому. Первісна історія складалася зі строкатого сплетіння культур Європи й Азії. У Ι тис.до н. е. на території України з'являються кочові племена кіммерійців. Їх витіснили скіфи (VII—III ст. до н. е.) які створили одну з наймогутніших держав того часу. У III с.т. до н. е. на зміну скіфам приходять сармати. Цей союз споріднених племен проіснував до III ст. н. е. коли їх витіснили гуни, які згодом дали поштовх до великого переселення народів. Паралельно з цими племенами починаючи з VII ст. до н. е. греки засновують на Північному Причорномор'ї свої міста-колонії. Тір, Ольвія, Пантікапей, Херсонес, а пізніше й Боспорську державу.
У середніх віках починаючи з VIII ст. українські землі стали центром східних слов'янських культур на чолі з Києвом. Київська Русь, яка стала першою східно-слов'янською державою прийняла православ'я від Візантійської Імперії в 988 році. Цей крок став вирішальним в історії цих земель на наступну тисячу років. Процес феодальної роздробленості у XI—XIII ст. призвів до того що Київська Русь опинилася у 1230-ті роки під владою татаро-монголів, які перетворили князів на данників Золотої Орди. В цей час провідна роль на Південно-Західній русі переходить до Галицько-Волинського князівства, яке відокремилося від Києва у 1097 році.[1]
В XIV ст. послаблена татаро-монголами, та власної роздробленістю Русь опиняється під владою Великого князівства Литовського після взяття Києва Ольгердом у 1362 році. Галичина підкорилася Польщі після тривалого спротиву у 1387 році. Після підписання Кревської унії 1385 року почалося об'єднання українських земель під владою Річі Посполитої яка була закріплена Люблінською (1569) й Берестейською уніями (1596). На півдні у Криму з'являється Кримське ханство у 1447 році. Йому на противагу в степу на Запоріжжі з'являються угруповання озброєних людей, що звали себе козаками. Ці озброєнні групування згодом перетворилися на основну силу, що відстоювала права українців. Національно-Визвольна війна 1648-1657 рр. у XVΙΙ ст. під керівництвом Богдана Хмельницького є результатом цього історичного процесу.[2]
Після Переяславської Ради 1657 року значна частини (лівобережжя) українських земель була долучена до Російської імперії. На заході Галичина й Буковина опинилися під владою Австро-Угорщини в 1775 році, а Закарпаття перебувала у складі Угорщини з XVII ст. [3]
Новітній час з початку XX ст. ознаменувався крахом Російської імперії, коли була на короткий час створена українська державність, яка за короткий період змінила чимало назв (Центральна Рада, УНР, ЗУНР, Українська Держава, Директорія). [4]
З 1922 року Україна (УРСР) стає частиною СРСР. Проголошення незалежності в 1991 році створило нову еру в історії України — сучасність. Зміст [сховати] 1 Історичні назви українських територій 2 Доісторичний період 2.1 Трипільська культура 2.2 Перші кочовики Північного Причорномор'я 2.3 Грецькі колонії та племена готів 2.4 Східні слов'яни у давнину 3 Княжа доба 3.1 Київська Русь 3.1.1 Утворення та становлення Київської Русі 3.1.2 Розквіт Київської Русі 3.2 Розпад Київської Русі та Монгольська навала 3.3 Галицько-Волинське князівство 4 Литовсько-руська доба 4.1 Перехід українських земель до складу ВКЛ 4.2 Об'єднання Литви й Польщі в Річ Посполиту 5 Козацтво XV-XVII ст. 5.1 Утворення козацтва 5.2 Крим і становлення козацтва 5.3 Події до 1648 року 6 Козацька Держава 6.1 Війна за незалежність України 1648-1657 6.1.1 Переяславська рада 6.2 Козацька держава після Переяславської ради 1654 р. 6.3 Руїна 1658-1686 6.4 Мазепа і його послідовники 7 Московська доба 8 Українська державність у 1917-1922 роках 8.1 Період Української Народної Республіки 8.2 Українська держава 8.3 Українська Народна Республіка — Директорія 9 Радянський період 10 Україна незалежна 10.1 1990-ті 10.2 2000-ні 10.3 Помаранчева революція 11 Примітки 12 Додаткові статті Вікіпедії 13 Джерела інформації [ред.] Історичні назви українських територій Докладніше у статті: Назви українських територій
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х-ХІІІ ст. воно вживалося у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля офіційно іменувалася з першої третини ХV ст. Руським воєводством.[5]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осідків, у першій половині ХІV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживалося Константинополем для позначення українських єпархій Київської митрополії аж до їх підпорядкування Московському патріархові (1686). З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті ХІV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[6]
На західноєвропейських географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст. — також Roxolania).[6]
Паралельно у внутрішньому вжитку з ХVІ ст., а особливо після Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починає все активніше вживатися поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім всього українського простору.[6]
Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку ХХ століття за часів УНР.[7]
Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна», «урізана» князеві. [ред.] Доісторичний період Докладніше у статті: Первісна культура
Перша людина з'явилася на території України від 1 млн. до 300 000 років тому. Україна не була місцем еволюції мавпи в людину (антропогенез) тому перші люди приходять сюди з Передньої Азії через Кавказ та Балкани. Близько 100 тис. років тому за допомогою тертя люди почали добувати вогонь. Первісним соціальною організацією було стадо. Вже близько 40 тис. років тому виникає матріархальна родова община. В період мезоліту людина винайшла вдосконаленні знаряддя праці серед яких особливе місце займає лук, що дало змогу полювати на відстані. Замість великих стайних стійбищ з'являються малі тимчасові стоянки мобільних сімейних груп. Були прирученні перші тварини.
За часів неоліту відбулась так звана революція коли відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, тобто з'явилося скотарство й землеробство. Одне з значущих досягнень того часу є виникнення керамічного посуду, що значно покращило умови зберігання готування продуктів. Також змінюється техніка обробки каміння з оббивання на тертя й шліфування. Відбувся перехід до сімейного господарювання й осідлого способу життя. [ред.] Трипільська культура Докладніше у статті: Трипільська культура
Наступним етапом розвитку людства стає енеоліт або мідно-кам'яний вік. Перехід до використання металу одна з найепохальніших віх в історії. Однією з культур того часу є Трипільська культура (IV—III тис. до н. е.), пам'ятки якої розповсюджені на всій південно-західній Україні. Культура названа так від поселення, відкритого і дослідженого В.Хвойкою у 1890-х рр. Трипільці вирощували зерно за допомогою сохи й перетирали його за допомогою ручних кам'яних зернотерок, виробляли гончарні вироби та свердла (перші механічні знаряддя в Україні), щоб робити отвори у дереві та камені. Трипільська культура вважається вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі.
Бронзовий вік II тис. до н. е. ознаменувався появою першого сплаву міді з оловом — (бронза), який мав суттєву перевагу над попередніми знаряддями праці. Відбувається перший суспільний поділ праці — відокремлення скотарства від землеробства. Це викликало потребу в обміні та зародженні торгівлі. Винайдено колесо Всі ці зміни призводять до того, що чоловіки починають відігравати більшу роль в житті суспільства ніж жінки, що в свою чергу веде до заміни матріархату на патріархат. Плем'я|Племінний устрій приходить на зміну общині. Всі ці процеси посилюються в часи залізного віку (I тис. до н. е.) [ред.] Перші кочовики Північного Причорномор'я Докладніше у статті: Кочовики Великого Степу
Бл. 1500 років до н. е. на території України з'явилися кочові племена. Одним з них були кіммерійці (IX—VII ст. до н. е.), про яких залишилася згадка у писемних джерелах. Про «уславлених кобилодойців» повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассірийські клинописні джерела згадують про цей народ під назвою «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський півострів де вони мали укріпленні городища. Їхнім основним заняттям були військові походи. Вони одними з перших освоїли технологію виготовлення заліза. Вважається, що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів.
Скіфи, іраномовний народ з Центральної Азії, у VII ст. д. н. е. завоювали кіммерійців і витіснили їх з українських степів. У Криму Скіфи мирно асимілювалися з таврами, які жили тут з I тис. н. е. Таври займалися скотарством, землеробством та рибальством. Скіфи утворили централізовану державу і контролювали регіон приблизно до 200 року до н. е. Розрізняють скіфів-землеробів та скіфів-скотарів, з останніх виділяють царських скіфів, які панували над іншими збираючи з інших данину. У IV ст. до н. е. у скіфів утворюється перше державне об'єднання відоме під назвою «царство Атея». Скіфи мали досить тісний зв'язок з грецькими колоніями в Північному Причорномор'ї
Скіфів підбили групи кочівників, яких називали Сармати у III ст. до н. е. Це був союз споріднених племен, які часто ворогували поміж собою. Значну роль в житті сарматів відігравали жінки. Вони займалися скотарством й торгівлею. Досить довго Сармати воювали з Римом. [ред.] Грецькі колонії та племена готів Докладніше у статті: Грецькі колонії Північного Причорномор'я
Приблизно в VII ст до н. е. греки почали закладати перші колонії на Північному Причорномор'ї. Серед міст заснованих греками були: Тір (в гирлі Дністра), Ольвія (на Південному Бузі), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Пантікапей (біля сучасної Керчі), Феодосія. Ці держави були демократичними або аристократичними за устроєм. В цих містах панували рабовласницькі відносини. Головним джерелом постачання рабів був військовий полон, народження від рабині чи купівля на невільничих ринках. Права у полісі мали лише повнолітні чоловіки греки, уродженці міста. Колонія складалася власно з полісу та сільськогосподарських округів. Міста було оснащено водопроводом та водостоком, були поширені ремесла й торгівля. Міста карбували власну монету.
Боспорська держава (V ст. до н. е. — IV ст. до н. е.) займало територію сучасного Керчинського та Таманського півострова. До складу царства увійшли такі міста як Феодосія, Фанагорія, а столицею був Пантікапей. Спершу це був союз полісів які мали певну автономію та згодом це об'єднання перетворилося на абсолютна монархію. Економіка цього царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн. пудів зерна. У I ст. до н. е. відбулося об'єднання під владою понтійського царя Мітрідада VI більшості Північного Причорномор'я, але він зазнав поразки від римлян.
Після розколу Римської імперії на Західну та Східну настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я. У середині III ст. н. е. до цієї території вдерлися племена готів. Вони витіснили сарматів та підкорили населення Криму. Це призвело до виникнення Готського королівства (Гетика) зі столицею «Дніпровське городище» (в нинішній Запорізькій області). Деякі вчені[8] вважають що готи також були причетні до формування черняхівської культури (кінець ІІ – середина V ст. н.е.) — одне з найцікавіших явищ в дописемній історії на землях України. Нині відомо близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їхня географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України. Зокрема, саме в цей час на території України уперше фіксується використання гончарного круга та залізних лемешів, склоробне виробництво, всебічно розвинута металургія та різноманітні залізоробні ремесла.[9] Цю державу було знищенні у 375 р. н. е. кочовим азійським плем'ям гунів, які невдовзі створили між Доном і Карпатами могутню державу, на її чолі став Аттіла (помер 451), втім, після кількох поразок від римлян і союзників, вона втрачає силу і розпадається. [ред.] Східні слов'яни у давнину Докладніше у статті: Стародавні слов'яни
Прабатьківщина слов’ян не має загальновизнаної локалізації. Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни виступають як венеди або венети. Етнонім слов’яни вперше використовують візантійські автори. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Наддніпрянщина) і слов’яни або склавіни (Подунав’я). Більшість вчених вбачає у процесі розселення антів та склавинів початок формування окремих слов'янських народів, зокрема українського.
Між V-VІІ ст. на території склавінів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов’янських племен. Серед них: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров’ї і Побужжі, тиверці – у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби – у верхів’ях Дністра та басейні Західного Бугу, хорвати – у карпатському регіоні, сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими народами Хозарського каганату[10].
На другу половину IX ст. приходяться дані арабських джерел щодо формування у Східній Європі трьох політичних утворень: Куявії — Київська Русь, Славії — північні слов'янські землі з центром у Ладозі та Артанії — на нинішній Тамані. Останніми великими міграціями через територію України були болгарська та угорська, які вже припадають на часи існування нашої першої держави — Київська Русь.
Економічною основою східнослов'янських племен є родова власність на землю, коли знаряддя праці, продукти та майно поступово розділяють між родинами. Характерною рисою суспільного ладу була наявність сільської общини, як об'єднування індивідуальних господарств. Слов'яни вели осідлий спосіб життя, що вимагало орне землеробство — основа господарства. Вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь та ріпу. Зерно молотили на зернотерках, а потім — на жорнах. Поширене було й тваринництво, в основному розводячи велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Менше значення мало рибальство, а полювання велось для здобуття цінного хутра. В релігійному світогляді формується культ природи на чолі з Перуном. [ред.] Княжа доба [ред.] Київська Русь Докладніше у статті: Київська Русь
Карта Київської Русі [ред.] Утворення та становлення Київської Русі
Перша нині відома достовірна згадка про русів датується 839 роком у франкській хроніці «Бертинські аннали». З ІХ століття скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який отримав назву «шлях з варяг у греки», який починався з озера Ільмень, а далі проходив де по малих річках, де волоком і по Дніпру у Чорне море. Київ відігравав велику роль завдяки своєму положенню на місці злиття двох найбільших артерій Русі — Дніпра та Прип'яті, це дозволяло контролювати увесь дніпровський шлях та сприяло торгівлі. Тому коло Києва починає формуватися певний союз племен.
Візантія дізнається про нове потужне об'єднання після походу двох руськіх царів Аскольда та Діра на Константинополь у 860 році. Візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення до християнства Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст. Вже 862 року жителі Новгороду запросили нормана Рюрика до себе князем. Після його смерті в нього залишився малолітній син Ігор, а влада перейшла до його родича Олега — який став регентом. Він приїхав до Києва у 882 році обманом убив місцевих володарів Аскольда й Діра та заволодів престолом.
Київ стає столицею держави, яка об'єднує Русь та Новгород. Олег значно зміцнив державу та провів кілька вдалих походів 907-го року до Візантії за результатами якого остання виплатила величезну контрибуцію та надання права безмитної торгівлі. Коли Ігор виріс, обійняв княжий престол у 912 році та продовжив політику зміцнення Русі приєднавши уличів та тіверців. Уклав угоду з Візантією 944 року (менш вигідну ніж Олег). Ігор був вбитий древлянами під час збору дані у 945 року. Ольга вдова Ігоря жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини та здійснила кілька важливих дипломатичних місій. За її правління було побудовано багато замків й укріплень Вона прийняла християнство.
Київське князівство Ольга передала (964) Святославу (син Ігоря), який був дуже войовничим та провів майже все життя у походах. Він підкорив в’ятичів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хазарів на сході. Вів дуже успішні війни з болгарами, куди навіть хотів перенести столицю та Візантєю. Але 971 р. Святославу був взятий в облогу у фортеці Доростол. Йому прийшлося повернути завойовані землі та повертатися до Києва. Дорогою він був убитий печенігами біля дніпровських порогів. [ред.] Розквіт Київської Русі
За роки правління Володимира Великого (978-1015) Русь значно збільшується за рахунок приєднання Червону Русь, Закарпаття, Корсунь. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням більше 5 млн. людей та територією в 800 тис. кв. км. Володимир провів реформу місцевого самоуправління ліквідовуючи племінні автономії та ставлячи своїх намісників. Значне місце займає князівська дружина. 988 року Володимир оголосив прийняття християнства з Візантії. На відміну від спроб Ольги та Аскольда це торкнулося широких верств населення. Хрещення стало вирішальним кроком на протязі всієї історії українських земель. Саме за вказівкою Володимира було створено систему захисних споруд відомих у народі як «змієві вали», які простягалися на 1000 км. Володимир впровадив і «Статут про церковні суди і десятини»
Не дивлячись на ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави після смерті Володимира Великого 1015 року Русь вступає у період міжусобної боротьби. Перемогу у протистоянні з братами одержав Ярослав Мудрий (1019-54). Цей правитель остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. Збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть там і зараз. 1037-1039 рр. було створено перший літописний звід. Побудовані перші книжкові майстерні та заснована Києво-Печерська лавра, як спроба створити у Києві (на той час населення сягає 50 тисяч) митрополію. Звів першу на русі збірку законів — «Руська правда». Ярослав Мудрий зміцнив зв'язки з Європою завдяки тому що одружив своїх дочок з європейськими монархами. [ред.] Розпад Київської Русі та Монгольська навала Докладніше у статті: Монгольська навала
Смерть Ярослава у 1054 році принесла новий період міжусобиці. Набула постійного характеру практика з'їздів через необхідність розробки законодавства. Результатом яких став у 1072 р. документ — «Правда Ярославичів». На з'їзді князів у місті Любечі (1097) було прийняте рішення, що кожен з братів має володіти своєю «волостю». На деякий час цей процес був призупинений Володимиром Мономахом який з 1113 був запрошений киянами на престол. За його правління було побудовано перший міст через Дніпро. Розробив додаток до «Руської Правди» — «Устав». Умілими військовими та дипломатичними діями контролював дві третини держави Ярослава.
Зі смертю сина Мономахома Мстислава 1132 року Русь остаточно втрачає свою єдність. До середини ХІІ ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. Починається активний процес боротьби за владу. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.
Все це значно послабило могутню державу що існувала за часів Ярослава Мудрого. Тому під час битви з новим для Русі ворогом татаро-монголами на річці Калці (1223) руські князі, які не мали єдиного командування зазнали поразки. Після Батиєвої навали 1237-41 рр. і погрому Київської Русі опиняється під важкою залежностю від Золотої Орди. Князі з повноправних володарів перетворилися на данників хана. Це було поворотним моментом в історії українських земель, які по суті втратили незалежність. [ред.] Галицько-Волинське князівство Докладніше у статті: Галицько-Волинське князівство
Галицько-Волинське князівство відокремилося від Києва у 1097 році і стає головним осередком державності на Русі. Найбільшої могутності досягло за Ярослава Осмомисла (1153-1187). За нього князівство доходило до Дунаю та Чорного моря, а також вело успішні війни з угорцями й поляками. Галицьке князівство й Волинське князівство існували окремо, але 1199 року Роман Мстиславович об'єднав їх. Йому також присягали київські князі на вірність. На той час Роман створив могутню державу ставши по суті «однодержавцем» Русі. Після його загибелі 1205 року держава на деякий час розпалася, але Данило Галицький (син Романа) зумів відновити єдність. А вже 1253 року був прийняв корону від папи римського і стає першим королем на українських землях. Данило Галицький також кинув виклик татарам 1256 року вибивши їх з ряду своїх земель. [ред.] Литовсько-руська доба [ред.] Перехід українських земель до складу ВКЛ
Державні утворення на території сучасної України після Х століття
До складу Великого князівства Литовського тривалий час входили українські і білоруські землі, та й з пануванням на цих теренах Золотої Орди було покінчено значною мірою зусиллями Великого князівства. Починаючи з XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом та Галицько-Волинським князівством формується Литовська держава.
За Великого князя Литовського Ґедиміна (1316—1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к.Л. (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади.
1323 року помирають останні законні наслідники роду Романовичів — Андрій та Лев Юрійовичі. Це призводить до того що «галицька спадщина» переходить за вибором тамтешніх бояр у руки Болеслава Тройденовича.
1340 р. Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, хрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку. У 1344- 1345 рр. після ніщівного походу польського короля Казимира III Галичина поступово переходить під владу Польщі. Польське королівство остаточно захопило Галицьку і Холмську землі у 1387 році.
У цей час ослаблені боротьбою з монголами та внутрішніми негараздами Руські землі попали у поле зору династії Гедиміновичів. За князь Ольгерда 1362 року до ВКЛ приєднується Київське князівство. Поступово Чорна Русь, Біла Русь Чернігівського та Cіверського князівства перейшли під владу литовської династії Гедиміновичів; утворилася Литовсько-Руська держава. Це було дуже дивне об'єднання, у якому руське (українське та білоруське) населення та землі складали абсолютну більшість (80 %), тому влада Литви не була репресивною, і по суті це була Руська держава з давньоруською мовою в якості державної і православ'ям в якості пануючої релігії.
Буковина з 1359 року відходить до Молдавського князівства під назвою Шептинської землі, а Закарпаття у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином землі сучасної України у XIII—XIV ст. увійшли до складу сусідніх держав.
За князів Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель: Волинь, у 1357-1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року - Поділля; у 1362 - 1363 років - Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.
З 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Давня руська культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Українська та білоруська шляхта підтримувала князів Кейстута, Вітовта, Свидригайла у їх боротьбі за об'єднання всіх українських та білоруських земель в єдину державу.
В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).
Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна в ВКЛ (1381–1384), Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432-1437). Під час останьої у межах ВКЛ протягом трьох років фактично існувала держава - Велике князівство Руське.
У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу. [ред.] Об'єднання Литви й Польщі в Річ Посполиту Докладніше у статті: Україна у складі Речі Посполитої
У 1370 р. помирає останній польський король з династії П'ястiв — Кaзимир III Вeликий. Престол успaдкувaлa його oнукa Ядвiґa. Це призвело до довгих дебатів стосовно чоловіка для королеви Польщі. Остаточно було прийнято рішення запросити партнера пo бoрoтьбi з німецьким Oрдeнoм — тoдiшньoгo вeликoгo князя литoвськoгo Яґaйлa Oльґeрдoвичa, який і сам, у зв'язку з загостренням зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації був не проти такого об'єднання. Тому 1385 року була підписана Кревська унія за якою Яґайло одружувався з Ядвіґою і обіймав польський престол. За це він підпорядковував зeмлi Литви й Русi пoльськoму трону i привертав свій нaрoд дo святoї Кaтoлицькoї Римськoї цeркви. Також об'єднувались збройні сили та казна. Через що посилились польські і католицькі впливи у Великому князівстві Литовському, поступово усувалася від влади православна руська знать.
1456 року ліквідовано Волинське князівство, 1470 — Київське. Внаслідок Люблінської унії (пов'язана з поразками Литви у Лівонській війні) 1569 Волинь, Підляшшя, Поділля, Брацлавщина та Київщина перейшли під владу Польщі та створювалася єдина польсько-литовська держава — Річ Посполита. Протягом XVI століття приймаються три Литовські статути, які були створенні на основі давньоруських норм права, кодифікованих Ярославом Мудрим та наступними київськими правітелями. 1582 року відбувається досить важлива подія папа Григорій XIII наказав виправити юліанській календар. За новий (григоріанськім) календарем додавалося 10 днів, через що виник розкол коли католики перейшли на новий календар а православні залишилися з юліанськім. Це створило дуже високу напругу в суспільстві.
1596 року була підписана Берестейська унія за якої утворювалася нова Греко-католицька Церква з православними обрядами але визнавалися догмати католицької церкви, а головою — папу Римського. Це викликала перехід у католицтво частини руської знаті. Що у свою чергу призвело до дуже сильного загострення ситуації в країні. Національне відродження на українських землях викликало появу братського руху та козацтва. Почався розвиток літератури староукраїнською мовою. [ред.] Козацтво XV-XVII ст. Докладніше у статті: Українське Козацтво [ред.] Утворення козацтва
Райони у нижчій течії Дніпра у другій половині XV ст. представляли собою буйний, нeзaсeлeний oсiлoю людністю степ, який отримав назву Дикe Пoлe. Своєрідними «двeримa» в Пoлe з бoку густo зaсeлeнoгo Сeрeдньoгo Подніпров'я були пoрoги — пeрeривчaстe грaнiтнe пaсмo, щo пeрeтинaлo тeчiю Днiпрa, тягнучись нa бaгaтo кiлoмeтрiв мiж теперішніми Дніпропетровськoм i Запоріжжям. Зa пoрoгaми пoчинaвся Днiпрoвський Низ. Річище тут булo зaсiянe безліччю oстрoвiв, a сaм Дніпро рoздiлявся нa рукaви, утвoрюючи числeннi oзeрa, зaтoни й прoтoки. Цю мiсцeвiсть нaзивaли Вeликим Лугoм. У цей час почали формуватися групи втікачів з території Речі Посполитої, які прибули сюди з різних причин. Основними були бідність, релігійний й національний гніт, напади татар, чи кримінальні переслідування.
Ці люди називали себе козаками й займалися в основному ратною справою. Склад цих угруповань був дуже строкатий і окрім українців (жителів руської частини Польщі), які складали безумовну більшість, тут було багато татар, росіян, поляків, угорців і німців. Пiд 1492 р. впeршe згaдуються кoзaки-xристияни (кияни та чeркaсцi), якi в гирлi Днiпрa рoзбiйницьки нaпaли нa турeцький корабель. Aж дo oстaнньoї чвeртi XVI ст. кoзaцтвo — цe зaняття i спoсiб життя, a нe сoцiaльний стaтус. Життя в степу вимагала тяжкої праці не тільки у воєнний, але й у мирний час. «Козакування» полягало й у землеробстві, рибальстві, тваринництві й полюванні. Час від часу вони супроводжували східні каравани, що було прямим обов'язком черкаського намісника. Охороняли південні кордони від нападу татар. [ред.] Крим і становлення козацтва
1443 року Чингизід (нащадок Чингізхана) Хаджи-Девлат Гірей за допомогою Литви проголосив створення кримського ханату. Ця держава вела своє коріння від численних кочових народів, що жили на теренах Криму та південної України на протязі багатьох століть. До їх складу входили нащадки хазарів, половців, печенігів, татаро-монголів, а також татар та ногайців. Також на південному узбережжі існували венеціанські, а згодом генуезькі колонії. Але 1475 року кримське ханство перетворюється на васала Туреччини. Турецьке військо знищило присутність генуезців у Криму.
Татари не мали регулярного війська але хан міг у будь який момент скликати до 100 тисяч вершників. Ця армія не рідко навідувалася й на українські землі задля ясиру. У походи йшли частіше зимою коли річки замерзали і пересування армії було швидшим. Це відігравало велику роль тому що набіги дуже рідко переростали на довгі кампанії. Головним завданням цих акцій був грабіж та взяття ясиру для продажу на невільничих ринках.
Задля запобігання таким набігам та для самозахисту на території нижнього Подніпров'я почало формуватися саме українське козацтво Перша документальна згадка про Запорізьку Січ відноситься до «Всесвітньої хроніки» Мартина Бєльского. Січ, як військово-політичне формування, мало досить складну структуру.
Одним з лідерів які об'єднали розрізнені ватаги воїнів-християн українських степів був Дмитро Вишневецький, якого ще іноді кличуть Байдою. Його замок на острові Мала Хортиця став місцем першої загальновідомої Запорізької Січі. Він зумів організувати це строкате товариство у міцну й грізну силу яка стала на противагу татарському домінуванню у дикому полі. Під його керівництвом було проведено ряд походів на Крим, турецьку фортецю Азов та Молдову. За свої діяння став популярним героєм усної народної творчості.
Після смерті Байди Вишневецького (1563) дії козаків у степу продовжували шкодити Польським міжнародним відносинам, у тому сенсі, що порушували мир між турками і татарами з Річчю Посполитою. Так 1570 року було створено перший козацький реєстр (почот) з 300 козаків під проводом Яна Бодовського. Але цей загін не зумів суттєво змінити існуючу ситуацію. Тож наступною визначною епохою в історії козацтва стає правління короля Стефана Баторія (1576-1586). У вeрeснi 1578 р. кoрoлiвський уповноважений Янчi Бeгeр укладає у Львoвi угoду з кoзaцькими прeдстaвникaми, вiдoму пiд нaзвoю пoстaнoв з низoвикaми. Зa вiдпoвiдну плaтню нa службу приймaлoся 500 кoзaкiв; їxнiм вищим кoмaндирoм признaчaвся чeркaський стaрoстa, a гeтьмaнoм — Ян Oришoвський. Пізніше набір було збільшено і 1590 р. нa oфiцiйнiй службi знaчилaся тисячa кoзaкiв. Але козаки продовжували свої походи на крим і турецькі фортеці, інколи вони проводили навіть морські походи на чайках. [ред.] Події до 1648 року
Подібні козацькі кампанії призвели до того що 1589 року татари здійснили один з найбільших набігів на Україну. Султан Мурад III погрожував привести 200 тисяч вершників якщо поляки не покінчать з козаками. Через це весняний сeйм 1590 р. прийняв уxвaлу «Пoрядoк щoдo низoвикiв
|
