Поняття корпоративного права ЄС та загальні етапи його розвитку. Термін "корпоративне право ЄС" може вживатися досить умовно для позначення системи правових норм

Термін "корпоративне право ЄС" може вживатися досить умовно для позначення системи правових норм, що містяться в актах вторинного законодавства ЄС і спрямовані на регулювання відносин, що виникають у зв’язку зі створенням, діяльністю та припиненням юридичних осіб, шляхом: а) встановлення вимог або рекомендацій по запровадженню в державах – членах ЄС узгодженого правового регулювання; б) прямого регулювання зазначених відносин.

Поштовхом до розвитку корпоративного права ЄС стало прагнення країн-членів до економічної інтеграції, й зокрема – до створення спільного (внутрішнього) ринку. Відповідно до п. "с" ч. 1 ст. 3 Римського договору, внутрішній ринок ЄС базується на чотирьох свободах – вільному русі товарів, осіб, послуг та капіталу, реалізацію яких має забезпечувати політика Співтовариства. Одним із базових елементів, який забезпечує існування вільного руху осіб, послуг та капіталів, у Римському договорі названа свобода заснування. Відповідно до ст. 43 Римського договору, свобода заснування включає право громадян держав-членів починати та продовжувати самостійну підприємницьку діяльність, а також створювати і управляти підприємствами, включаючи товариства та фірми, на тих же умовах, що встановлені для громадян тієї країни, де здійснюється заснування. Свободою заснування можуть користуватися не тільки громадяни держав-членів, а також товариства та фірми, які створені відповідно до закону держави-члена і мають своє зареєстроване місцезнаходження (зареєстрований офіс), центральну адміністрацію або основне місце підприємницької діяльності в межах Співтовариства (ст. 48 Римського договору).

У ч. 1 ст. 44 Римського договору (колишня ст. 54) закріплюється обов’язок органів Співтовариства сприяти забезпеченню свободи заснування. Одним із заходів такого сприяння, відповідно до п. "g" ч. 2 ст. 44, є узгодження (координація) у необхідній мірі гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств та фірм, для захисту інтересів їх учасників та інших осіб. Процес координації, передбачений цим пунктом, у подальшому отримав назву " гармонізації корпоративного права ".

Гармонізація є процесом зближення національних правових систем з метою досягнення певного рівня узгодження правового регулювання відповідних сфер суспільних відносин в двох або більше державах. Таким чином, гармонізація не знімає абсолютно усіх відмінностей правового регулювання: право компаній й дотепер знаходиться у компетенції національного законодавця, який, однак, мусить підкорятися загальноєвропейським стандартам правового регулювання, розробленим органами ЄС".

Процес гармонізації корпоративного права розпочався практично одразу після створення ЄЕС. Перші пропозиції у цій сфері були розроблені Єврокомісією вже невдовзі після укладення Римського договору.

На початку 60-х років необхідність проведення гармонізації корпоративного права зумовлювалась двома основними причинами:

1) істотні розходження в корпоративному праві окремих держав розглядались як перешкоди для створення спільного внутрішнього ринку;

2) створення вільного економічного простору могло привести до конкуренції законодавств країн – членів Співтовариства, у результаті чого в державах з найбільш ліберальним корпоративним законодавством створювалася б основна маса товариств (так званий "ефект делаварізації").

Незважаючи на офіційно проголошену ціль гармонізації – сприяння становленню спільного ринку, на думку європейських правників, основною метою на початковій стадії цього процесу все ж таки було запобігання ефекту "делаварізації" у рамках ЄС. Так, Франція, законодавство якої містило суворі вимоги до товариств, твердо наполягала на необхідності запровадження мінімальних стандартів у корпоративне законодавство усіх держав-членів для запобігання процесу витоку капіталу (малися на увазі, передусім, Нідерланди, корпоративне законодавство яких на той час було дуже ліберальним у порівнянні із законодавством Франції.

На підставі ст. 54 Римського договору (сьогодні – ст. 44) у 1962 році Радою ЄЕС була прийнята Загальна програма зняття перешкод щодо свободи заснування. Ця програмапередбачала низку заходів щодо гармонізації корпоративного права держав-членів.

Інструментом, за допомогою якого здійснювалась гармонізація корпоративного права держав – членів Співтовариства, стали директиви. Директиви є нормативними актами ЄС, що приймаються спільно Радою та Парламентом (до 1992 року Директиви ухвалювались лише Радою ЄС). Відповідно до ст. 249 Римського договору, директива є обов’язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, стосовно визначеного в ній результату, однак залишає внутрішньодержавним інстанціям вибір форми та способу його досягнення. Адресатами директив є виключно держави-члени. Директива покладає на них обов’язок видавати правові акти (measures) для досягнення результату, зазначеного у директиві. Такий процес називається в літературі імплементацією або трансформацією директиви. Від держав-членів вимагається не тільки формальне прийняття того чи іншого нормативного акту, який би містив регулювання, передбачене директивами, але й забезпечення реального виконання фізичними та юридичними особами вимог такого нормативного акту (шляхом здійснення контролю з боку держави, встановлення санкцій за невиконання).

Директива є обов’язковою лише для держав-членів і не створює прав й обов’язків для фізичних та юридичних осіб. Відповідні права й обов’язки можуть виникати у останніх лише за умови належної імплементації директиви державою-членом. Держава, що порушує свої обов’язки з імплементації директиви, може бути притягнута до відповідальності Єврокомісією на підставі ст.ст. 226, 228 Римського договору. Однак, така процедура є тривалою, крім того, у будь-якому разі суд не може спонукати державу, яка порушила свої обов’язки, імплементувати директиву. Враховуючи це, у рішеннях Суду ЄС були запропоновані альтернативні інструменти захисту осіб, інтереси яких порушуються внаслідок невиконання державами-членами обов’язків з імплементації директив. "Було б несумісним з обов’язковою силою, яку надає директиві ст. 189, виключати, в принципі можливість зацікавлених осіб обґрунтовувати свої вимоги на встановлених у ній обов’язках" – зазначається у рішенні Суду ЄС. Однак директиви можуть безпосередньо застосовуватися у судах тільки якщо вони наділяють обов’язками державу, а не індивіда. Таким чином, директиви мають пряму дію лише стосовно вертикальних, публічно-правових відносин – відносин, де зобов’язаною особою є держава, а уповноваженою – приватна особа. Директива не може застосовуватися до відносин приватного характеру – відносин, учасниками яких є фізичні та юридичні особи. Для захисту прав приватних осіб у такій ситуації Суд ЄС встановив, що фізична чи юридична особа, якій завдано шкоди внаслідок порушення державою-членом обов’язків з імплементації директиви, набуває право вимагати від цієї держави компенсації завданої шкоди. Крім того, суд ЄС вимагає тлумачити національне право у відповідності із вимогами директив, навіть тих, які ще не були імплементовані державою-членом.

За весь час існування Співтовариства Єврокомісією в рамках проекту гармонізації корпоративного права було підготовлено 14 проектів директив, із яких на сьогодні діють:

– Перша директива Ради від 9 березня 1968 року про узгодження гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств у розумінні пункту 2 статті 58 Договору з метою захисту інтересів учасників та третіх осіб, з огляду на встановлення рівності таких гарантій у всьому Співтовариствіприсвячена питанням розкриття інформації про товариства, визнання недійсними правочинів товариства та самого товариства.

– Друга директива Ради від 13 грудня 1976 року про узгодження гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств у розумінні пункту другого статті 58 Договору, з метою захисту інтересів учасників та третіх осіб, з огляду на створення акціонерних товариств, збереження та зміни капіталу, з метою забезпечення рівності застосування таких гарантій регулює питання формування, підтримки і зміни капіталу акціонерних товариств, розкриття інформації у внутрішніх документах акціонерних товариств (щодо акцій та капіталу товариств).

– Третя директива Ради від 9 жовтня 1978 року про злиття акціонерних товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору визначає основні принципи, що повинні застосовуватися при злитті товариств.

– Четверта директива Ради від 25 липня 1978 року про річну фінансову звітність певних видів товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору містить вимоги до річної фінансової звітності товариств.

– Шоста директива Ради від 17 грудня 1982 року про поділ акціонерних товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору регулює питання поділу товариств.

– Сьома Директива Ради від 13 червня 1983 року про консолідовану звітність, що базується на статті 54 (3) (g) Договору передбачає необхідність представлення консолідованої фінансової звітності товариствами, що входять до групи.

– Восьма Директива від 10 квітня 1984 року щодо затвердження осіб, відповідальних за проведення обов’язкового аудиту документів бухгалтерського обліку, що базується на статті 54 (3) (g) Договору містить мінімальні вимоги, які мають бути встановлені державами-членами до професійної кваліфікації аудиторів.

– Директива від 26 жовтня 2005 року про транскордонні злиття товариств з обмеженою відповідальністю передбачає порядок злиття товариств, які мають зареєстроване місцезнаходження у різних країнах ЄС.

– Одинадцята директива Ради від 21 грудня 1989 року про вимоги щодо розкриття інформації філіями, що відкриті у державі-члені товариствами певних видів, що регулюються правом іншої держави містить вимоги щодо розкриття інформації відокремленими підрозділами іноземних товариств.

– Дванадцята директива Ради від 21 грудня 1989 року про товариства з обмеженою відповідальністю з єдиним учасником спрямована на легітимацію в рамках ЄС одноособових товариств з обмеженою відповідальністю;

– Директива Європейського парламенту та Ради від 21 квітня 2004 року про пропозиції про поглинання регулює питання придбання значного пакету акцій (поглинання) відкритих акціонерних товариств на території ЄС.

Слід зазначити, що Четверта, Сьома та Восьма директиви спрямовані на гармонізацію (зближення) правил складання, перевірки й розкриття фінансової звітності компаній і, як зазначає А.В. Асосков, "складають так званий "Європейський бухгалтерський кодекс" [4, c. 243]. З огляду на вітчизняну правову систему, ці директиви не можуть бути віднесені до джерел корпоративного права. Але у рамках ЄС гармонізація питань фінансової звітності товариств традиційно проводиться у рамках гармонізації корпоративного права.

Крім перелічених вище директив Єврокомісією розроблялися (розробляються) проекти ще декількох директив:

– П’ятої директиви щодо питань управління акціонерним товариством;

– Дев’ятої директиви щодо правового статусу акціонерних товариств, що входять до складу групи;

– Чотирнадцятої директиви про переведення зареєстрованого місцезнаходження товариства з однієї держави у іншу без втрати ним правосуб’єктності.

Не всі зі зазначених проектів мають шанси набути статусу чинних директив. Так, після кількох невдалих спроб підготувати проекти П’ятої та Дев’ятої директив, Єврокомісія офіційно відмовилась від наміру гармонізувати національне законодавство держав-членів у цій сфері шляхом прийняття відповідних директив. Проект Чотирнадцятої директиви тільки розробляється.

Окрему групу складають директиви, присвячені питанням оподаткування товариств, за європейською класифікацією вони також належать до корпоративного законодавства:

У директивах передбачається встановлення для товариств різних держав-членів уніфікованого режиму оподаткування певних операцій. Основною метою регулювання є усунення подвійного оподаткування, викликаного тим, що відповідні операції здійснюються між товариствами, що знаходяться у різних державах-членах. Таке додаткове оподаткування розглядається як перешкода на шляху вільного руху товарів, робіт та послуг.

Низку директив присвячено регулюванню діяльності акціонерних товариств, як емітентів цінних паперів. 28 травня 2001 року була ухвалена Директива Європейського Парламенту та Ради про допуск цінних паперів до офіційного лістингу на фондовій біржі та інформацію про ці цінні папери, яка підлягає опублікуванню. Для товариств, які випускають акції, що не знаходяться в офіційному лістингу, у відкритий обіг, має значення також Директива Європейського Парламенту та Ради про проспекти, які мають бути опубліковані, якщо цінні папери пропонуються публіці або допущені до організованої торгівлі, та про доповнення Директиви 2001/34/EC. Директива Європейського Парламенту та Ради від 28 січня 2003 року про інсайдерську діяльність та маніпулювання ринкомвизначає види правопорушень на ринку цінних паперів, що пов’язані із неправомірним використанням інсайдерської інформації.

Слід зазначити, що законодавство ЄС про цінні папери є окремою підгалуззю європейського законодавства (корпоративне законодавство ЄС становить за європейською класифікацією підгалузь 17.10 "Company Law").

Незважаючи на досить велику кількість чинних директив, присвячених питанням корпоративного права, європейські та вітчизняні вчені на початку ХХІ сторіччя досить скептично оцінювали результати гармонізації. Розроблена Єврокомісією і прийнята у 1962 р. амбіційна програма гармонізації корпоративного права, що передбачала комплексну гармонізацію правового стану різних видів підприємницьких товариств, була фактично загальмована після прийняття Першої директиви у 1968 р. За наступні роки були гармонізовані лише окремі питання діяльності акціонерних товариств. Основними причинами провалу первісної програми з гармонізації корпоративного права закордонні правники вважають:

а) Збільшення кількості держав-членів. Так, Перша директива приймалася всього шістьма державами – членами ЄЕС, Друга – дев’ятьма, Одинадцята – вже дванадцятьма. Подальше розширення ЄС призвело до значного збільшення кількості його членів (до 15, а потім – до 25). Однак, зростання кількості держав-членів не гальмує гармонізацію у інших галузях права, тому не може бути єдиною причиною провалу програми з гармонізації корпоративного права.

б) Успішне функціонування спільного ринку без завершення програми з гармонізації корпоративного права. Якщо у 1968 р. (тобто на момент формування першої програми з гармонізації) створення та ефективне існування спільного ринку без проведення гармонізації національного законодавства про товариства вважалось неможливим, то подальші роки продемонстрували помилковість цього висновку. Дійсно, формування спільного ринку в цілому було завершено у 1986 році, і за подальші роки "від бізнесового середовища та юристів, що обслуговують товариства, не було чути будь-яких суттєвих сигналів щодо перешкод, створюваних для розвитку бізнесу національним правом держав-членів, за виключенням вимог щодо створення правової бази для функціонування європейського товариства, здіснення транснаціональних злиттів, та переведення місця знаходження товариства з однієї країни ЄС до іншої".

Крім того, навіть питання корпоративного права, врегульовані директивами, все ж таки не отримали більш-менш уніфікованого відбиття у законодавстві держав-членів, оскільки, по-перше, директиви лише визначають, які результати правового регулювання мають бути досягнуті державами-членами, залишаючи питання щодо методів та форм досягнення таких результатів на розсуд самих держав. Як свідчить практика імплементації директив, такі форми і методи можуть бути настільки різними, що неможливо констатувати якусь значну ступінь зближення національного законодавства держав-членів з багатьох питань, урегульованих директивами. Закордонні правники зазначають, що директиви часто є дуже загальними і не дають змоги навіть визначити, яке саме регулювання вимагається. По-друге, директиви, як правило, встановлюють лише мінімальні чи максимальні стандарти, і національне правове регулювання, відповідаючи цим стандартам, може, тим не менше, суттєво відрізнятися у різних державах-членах. По-третє, директиви стосуються діяльності лише товариств – об’єднань капіталу (переважно – АТ чи публічні компанії) й не охоплюють регулюванням інші корпоративні утворення (повні та командитні товариства, партнерства зі статусом юридичної особи, кооперативи та інші, менш поширені форми корпорацій).

Незважаючи на проведену гармонізацію, у країнах Євросоюзу залишаються чотири різних типи регулювання у галузі корпоративного права: германська модель (Німеччина, Австрія, Швейцарія, та меншою мірою – Нідерланди), французька модель (Франція, Бельгія, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, англо-саксонська модель (Великобританія, Ірландія), скандинавська модель (Фінляндія, Швеція, Данія, та частково – Нідерланди). Із приєднанням до ЄС 10 країн колишнього соціалістичного табору корпоративне право країн ЄС стає ще більше диверсифікованим (додається східноєвропейська модель правового регулювання).

Вищесказане поставило під знак питання доцільність проведення подальшої гармонізації. Керуючись принципом "не повинно бути гармонізації заради гармонізації", багато вчених намагалися відповісти на запитання: чи потрібна гармонізація корпоративного права взагалі і які мають бути її цілі.

Як альтернатива процесу гармонізації національного корпоративного законодавства у рамках ЄС була розроблена і прийнята низка законодавчих актів, якими запроваджувалися так звані наднаціональні юридичні особи – європейське об’єднання з економічних інтересів, європейське акціонерне товариство, європейське кооперативне товариство.

Відносно новим інструментом у сфері корпоративного права ЄС є рекомендації Єврокомісії. Ці акти належать до так званого м'якого права – державам-членам лише рекомендується запровадити відповідне регулювання у національне законодавство. Після збільшення кількості держав – членів ЄС регулювання у найбільш складних сферах (сферах, де національне корпоративне право держав-членів є досить відмінним) буде здійснюватися переважно у формі рекомендацій. Так, перші рекомендації були ухвалені Єврокомісією з питань корпоративного управління – сфери національного права, яку не вдалося гармонізувати за допомогою директиви. У 2004 році Єврокомісією була ухвалена Рекомендація зі стимулювання належного режиму щодо винагороди, що виплачується директорам компаній, акції яких знаходяться у лістингу.. У 2005 році прийнято Рекомендацію про роль невиконавчих директорів або наглядових директорів у компаніях, акції яких знаходяться у лістингу та комітетів у (наглядові) раді..

У рамках ЄС робилися спроби регулювання корпоративних відносин і шляхом укладення міжнародного договору. Можливість застосування такого інструменту передбачена ст. 293 Римського договору. Але така форма регулювання виявилась неефективною у галузі корпоративних відносин. Так, у 1968 р. була підписана Брюссельська конвенція про взаємне визнання юридичних осіб. Але вона так і не була ратифікована всіма державами-членами. Іншим негативними прикладом використання міжнародного договору як засобу уніфікації корпоративного законодавства у рамках ЄС є підписана у 1995 р. Конвенція Європейського Союзу про процедури банкрутства, яка так і не набула чинності. Втім розробки, що були закладені у Конвенцію, не залишилися без використання. У 2000 р. був прийнятий Регламент ЄС про процедури банкрутства, який майже дослівно відбив положення Конвенції 1995 р.

Джерелами корпоративного права ЄС є й рішення суду ЄС, ці документи будуть розглянуті більш детально у наступних розділах.

Прийняття досить значної кількості директив, що гармонізували низку важливих аспектів національного корпоративного права держав-членів, та регламентів про наднаціональні юридичні особи (ЄТ, ЄКТ) дозволило говорити про існування європейського корпоративного права або, точніше, корпоративного права ЄС.

Наприкінці 20-го сторіччя корпоративне право країн – членів ЄС опинилося у кризовому стані. Результати гармонізаційного процесу, що відбувався протягом майже 40-річного періоду, були менше ніж скромними. Наднаціональні, пан-європейські юридичні особи також не функціонували з належною ефективністю. Тому все частіше підприємці обертали свої погляди на Сполучені Штати, які пропонували своїм корпораціям значно ліберальніші умови діяльності, аніж ті, які існували у праві європейських країн, гармонізованому за допомогою директив.

У вересні 2001 року Європейською Комісією була створена Група експертів високого рівня з метою розробки рекомендацій щодо розбудови принципово нової моделі європейського корпоративного права. 4 листопада 2002 року Група експертів високого рівня надала Комісії ЄС доклад „Сучасна регуляторна модель корпоративного права в Європі”. На підставі докладу експертів високого рівня було підготовлено Комюніке Комісії ЄС до Ради ЄС та Європейського Парламенту “Модернізація корпоративного права й вдосконалення корпоративного управління в Європейському Союзі – План щодо руху уперед” від 21.05.2003 р., у якому визначені основні напрями та строки проведення реформи. Реформу заплановано проводити поступово, у три етапи (перший етап – 2003 – 2005 роки; другий – 2006 – 2008 роки; третій – 2009 рік).

Проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що розвиток корпоративного права ЄС умовно може бути розподілений на три етапи, залежно від основної мети й правових засобів регулювання:

1) гармонізація (зближення) національного корпоративного законодавства держав-членів з метою забезпечення рівного ступеня захисту акціонерів та кредиторів товариств; основний правовий інструмент – директиви (60-ті роки – кінець 80-х років ХХ сторіччя);

2) створення правового підґрунтя для функціонування наднаціональних юридичних осіб; основний інструмент – регламенти (кінець 80-х років – початок ХХІ сторіччя);

3) фундаментальна реформа корпоративного права; застосовуються всі правові інструменти, з найбільш складних питань поширення набувають акти м'якого права – рекомендації Єврокомісії (2003 рік – теперішній час).