Інституційна нестійкість

Характерні риси системи міжбюджетних відносин у США - відносна гнучкість, міцність і стійкість. Згідно з державним пристроєм США система державних фінансів країни ділиться на три рівні: федеральний, рівень штатів і рівень місцевих органів влади. Важлива особливість: велика частина витрат на кожному з рівнів фінансується за рахунок власних джерел надходжень. При цьому в кінці XX століття за рахунок федерального бюджету забезпечувалося в сукупності 60-65 відсотків державних витрат за всіма рівнями.
Розподіл доходів і витрат за рівнями між собою збігається не завжди. Бо протягом тривалого "дефіцитного" періоду (1969 -1998 фінансові роки) практично весь дефіцит по консолідованому бюджету лягав на федеральні фінанси. Через федеральний бюджет зараз перерозподіляється 19-20 відсотків ВВП (близько 2 трлн дол), через консолідований - 30-32 відсотки, але ще 12-13 відсотків ВВП "важать" федеральні податкові пільги. Так що держава на всіх рівнях прямо впливає на розподіл 43-44 відсотків ВВП.
Основна частка бюджетних доходів кожного рівня припадає на податки. Види податків, що стягуються, їх ставки, суми зборів розподіляються за рівнями так, щоб оптимально задовольнити потреби країни і громадян, уникаючи в той же час надмірного податкового тягаря. Структура та розміри всіх доходів і витрат складалися десятиліттями. Вони визначаються економічними і політичними цілями, які формуються керівництвом країни на основі розроблених концепцій національних інтересів.
У США, як федеративній державі, існують три бюджетні рівня: державний (федеральний) бюджет, бюджети штатів і місцеві бюджети. Податкові надходження є основним джерелом доходної частини бюджетів усіх рівнів, але їх характер дуже різний. Так, дохідна частина федерального бюджету США в основному формується за рахунок прямих податків, що ж стосується бюджетів штатів, то їх дохідна частина формується, перш за все, за рахунок непрямих податків.
Деякі податки збираються на всіх рівнях (але за різними схемами і ставками), деякі - тільки на одному з рівнів. На кожному рівні основу бюджетних доходів утворює "опорний податок". У федеральному бюджеті це прибуткові податки (індивідуальні дають 42-47 відсотків, податки з корпорацій - 9-12 відсотків усіх надходжень). Головний дохід штатам дає податок на продажу (28-29 відсотків сукупних надходжень по всіх штатах). До 23 відсотків усіх надходжень утворюють суми фінансової підтримки з федерального бюджету. Нею охоплені різною мірою всі штати.
Особливість американської системи полягає в тому, що повноваження в галузі оподаткування всіх штатів і федерального уряду практично незалежні.
У США широке поширення отримав наступний підхід: забезпечення збору податків на так звані мобільні об'єкти оподаткування (заробітна плата, підприємницький дохід) на федеральному рівні [2]. Це пов'язано з намаганням деяких регіонів перекласти податковий тягар на сусідній регіон.
У бюджетах місцевого рівня близько 29 відсотків сукупних надходжень по всій території США дають податки на майно. До третини всіх коштів місцеві бюджети отримують від урядів штатів плюс ще 5-6 відсотків - з федерального бюджету. Бюджетна допомога зазвичай носить програмно-цільовий характер. Зокрема, федеральна допомога направляється, як правило, на фінансування програм освіти, охорони здоров'я, соціальної допомоги. Ще за Рональда Рейгана федеральному центру довелося здійснити хворобливе з точки зору соціальної стабільності скорочення частки субсидій федерального уряду в доходах штатів.
Основні статті витрат на кожному рівні свої. На федеральному рівні це загальнонаціональні завдання - оборона, базове соціальне забезпечення, міжнародні проблеми, фундаментальна наука і т. п. На рівнях штатів і місцевої влади витратні статті максимально наближені до функцій життєзабезпечення населення. Перш за все це утворення і утримання бібліотек, соціальна допомога, охорона здоров'я, поліція і виправна система, дороги, пожежна охорона і комунальне господарство.
Сформована в США система Бюджетного федералізму не ідеальна, працює з напругою, піддається критиці. Але в цілому виконує поставлені завдання задовільно.

Саме від Кейнса значною мірою бере початок концепція дефіци­тного фінансування, або штучного накачування грошей в економіку, створення «нових грошей», що є доповненням до загального потоку витрат і, тим самим, компенсує недостатній попит, зайнятість та прискорює зростання національного доходу. Дефіцитне фінансу­вання на практиці означає відмову від політики збалансованого бю­джету та систематичне зростання державного боргу, що, у свою чергу, передбачає використання інфляційних тенденцій як засобу підтримування ділової активності на високому рівні.

 

Бюджетний дефіцит є складним явищем, яке не може маги однозначної

оцінки. Визначають різні види бюджетного дефіциту.

 

За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на відкритий і

прихований:

 

• відкритий — офіційно визнаний у законі про бюджет;

 

• прихований — офіційно не визнається. Його форми: завищення планових

обсягів доходів; включення до складу доходів бюджету джерел покриття

бюджетного дефіциту. Прихований дефіцит — негативніше явище, ніж

відкритий.

 

За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним і свідомим.

 

Вимушений є наслідком низького рівня виробництва ВВП і зумовлений

недостатністю фінансових ресурсів у країні.

 

Свідомий визначається характером фінансової політики держави — вона

намагається знизити рівень оподаткування для стимулювання економіки

За напрямом дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивнийбюджетні дефіцити. Активний — це спрямування коштів на інвестиції в економіку, що сприятимезростанню ВВП. Пасивний — покриття поточних витрат. Джерелами покриття дефіциту виступають: 1) державні позики; 2) грошова емісія. У зарубіжній економічній літературі розрізняють три види дефіцитубюджету. 1. Наочно-реальний При цьому виді дефіциту його обсяг дорівнює загальним доходам відфедеральних податків за вирахуванням на державні закупівлі татрансфертні платежі. Під трансфертними платежами у західних країнахрозуміють фінансові ресурси, що передаються з бюджету центрального урядудо бюджетів місцевого самоврядування, а також із бюджетів територіальниходиниць вищого адміністративного рівня до бюджетів одиниць нижчогоадміністративного рівня. За рахунок трансфертів у багатьох країнахформується більша частина доходів місцевих органів влади. Наприклад, у СІЛА наприкінці 80-х років XX ст. дефіцит федеральногобюджету становив близько 50 % валового національного продукту, що булонайбільшою величиною за попередні роки, не пов'язані з інфляцією. 2. Структурний Цей вид дефіциту являє собою різницю між федеральними доходами:витратами при діючій фіскальній політиці (рівень оподаткування іпоточних витрат) та базовому рівні безробіття. Коли економічна системапереживає період спаду, а рівень безробіття підвищується понад базовий,наочно-реальний дефіцит бюджету перевищує рівень структурного дефіциту,оскільки має місце виплата допомоги на випадок безробіття та за іншимисоціальними програмами, а також у зв'язку з частковим падінням доходівнаселення. 3. Циклічний Вираховується як різниця між наочно-реальним і структурним дефіцитамибюджетів. Необхідно зауважити, що за останні десятиріччя окремі країни почалиприймати бюджети з незначним дефіцитом, а США вперше за останні 30 роківпередбачено в бюджеті на 1999 р. позитивне сальдо на суму 9,5 млрд. дол. При плануванні бюджету в 1992—1999 рр., постійно передбачався йогодефіцит. В окремі роки рівень дефіциту бюджету становив майже 1/5частину видатків.

Ефект Лаффера не зображений на графіку, оскільки крива Лаффера ілюструє лише довгострокову залежність між податковими ставками і податковими надходженнями коштів до бюджету. Припустимо, що максимальний обсяг податкових надходжень до бюджету можливий за ставки податку на рівні 40 %. Якщо ставку податку знизити, наприклад до 20 %, то в короткостроковому періоді обсяг податкових надходжень до бюджету зменшиться. Але в довгостроковій перспективі внаслідок зниження ставки податку прибутки громадян і підприємств зростуть, збільшаться заощадження та інвестиції. Це сприятиме зростанню обсягу виробництва і зайнятості, що збільшить бюджетні доходи. Якщо ж ставку податку підвищити, наприклад, до 80 %, то в короткостроковому періоді надходження до бюджету збільшаться, але в довгостроковому періоді це зни

тавка податку є одним із основних інструментів впливу на інвестиційні процеси. Однак, як показує світова практика, ефект від зниження податкової ставки є короткостроковим.

Такий інструмент податкового регулювання інвестиційної діяльності неодноразово застосовувався в Україні. Так, у 2004 році ставку податку на прибуток підприємств було знижено з 30% до 25%, з 1 квітня 2011 р. – до 23%, з 1 січня 2012 р. – до 21%, з 1 січня 2013 р. вона становитиме 19% і з 1 січня 2014 р. – 16%[1].

Ми вважаємо, що таке поетапне зниження ставки податку на прибуток не зможе суттєво вплинути на активізацію інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання, оскільки воно не має достатньої інвестиційної спрямованості. Крім того, це може негативно позначитися на збалансованості бюджету країни.